« Подорож Аліси до Швейцарії »
«Подорож Аліси до Швейцарії» - п’єса сучасного драматурга, прозаїка, театрального діяча Лукаса Берфуса (нар. у 1971 році, Швейцарія), одного із найвідоміших німецькомовних авторів, чиї твори із успіхом представлені у багатьох країнах світу, а сам письменник є лауреатом численних міжнародних літературних, культурних та мистецьких премій.
Назва п’єси «Подорож Аліси до Швейцарії» у читача, глядача не може не викликати асоціації із загальновідомою казкою Льюїса Керрола «Аліса в країні чудес» або «Аліса у задзеркаллі». Проте, якщо у Керрола маленька героїня через яскраву парадоксальну метафору пізнає, відкриває новий для себе світ дорослих, Аліса Берфуса стоїть на межі іншої сторони задзеркалля – поступового переходу туди, звідки немає вороття.
Сюжет п’єси – це декілька днів з життя смертельно хворої героїні на ім’я Аліса, яка, пройшовши всі кола пекла: самотності, зневіри, нерозуміння, болю та відчаю – мандрує до Швейцарії за єдиним порятунком – евтаназією. В подорожі її супроводжуватимуть дивовижні персонажі, які долучені до найвищого з таїнств – права на людське існування. Кожен з них має своє персональне, і як йому здається, найвірніше ставлення до розуміння сенсу буття і поняття високої гуманності. І кожного з них по-різному розкриває ця звабливість легкого вибору між життям та смертю.
Автор торкається такої надскладної і, певною мірою, такої спокусливої для багатьох, хто пережив фізичні та моральні муки, проблеми, як евтаназія. Чи має право людина свідомо зробити свій власний вибір між життям, що сповнене страждань, приниження, улесливої брехні, фантомної віри, докорів сумління, нав’язливої опіки близьких і свободою миттєвого звільнення, поверненням майже зниклої гідності, власного «я», а також звільнення оточуючих від довготривалої брехні «во благо», підтримання життя, що по краплині щезає хвилина за хвилиною.
Ані автор, ані творці вистави не вправі робити остаточний висновок у такому складному виборі, ми маємо право тільки розмірковувати, що являє собою істинна гуманність і яка справжня ціна людського життя.
Дозвіл на публічний показ надано Hartmann & Stauffacher Verlag
Спільний проект Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка та Goethe-Institut в Україні.
Народився в акторській родині (мати – Воробйова Євгенія Василівна – актриса, народна артистка УРСР, вітчим –Крутюк В'ячеслав Миколайович, заслужений артист України).
Вперше вийшов на сцену коли йому виповнилося чотири роки, однак, батьки не хотіли, щоб син пов'язав життя з акторською професією.
1981 року С. Мойсеєв закінчив об'єднаний акторсько-режисерський курс Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (художній керівник курсу — Л. Олійник, режисуру викладав — Р. Коломієць). Під час навчання створив музичний рок-гурт (де грав на фортепіано і гітарі).
Одружений з актрисою Риммою Зюбіною, має сина Данила.
Народився 31 травня 1964 року в Києві.
У 1985 році закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого (курс професорки В. І. Зимньої). Протягом 1985—1992 років працював у Київському театрі на Подолі.
З 1996 року співпрацював з мюнхенськими театрами «Fisch&Plastik» та «Viel Lärm um Nichts» (Німеччина).
З 2000 року викладав акторську майстерність в приватній театральній школі «Athanor Akademie» (м. Бурггаузен)) і «Оtto Falkenberg schule» (м. Мюнхен).
У 2003 році закінчив Вищу німецьку акторську школу DSA (м. Мюнхен) за спеціальністю «медіа-режисер і актор TV та радіо».
З 2008 року — актор мюнхенського театру «Fisch&Plastik».
Мешкає в Києві і Мюнхені.
В кінематографі дебютував у 1982 році, знявшись в українській стрічці «Ще до війни».
Протягом 2000-х років знявся у понад 20 фільмах і телепрограмах в Австрії, Швейцарії і Німеччині.
Починаючи з 2007 року активно запрошується в українські, російські та білоруські кінострічки. У його доробку вже понад 100 ролей.
Має премію за кращу акторську роботу на театральному фестивалі «Золотий Лев» (1991, Львів, спектакль «Вертеп»).
Творчу діяльність Людмила Смородіна розпочала у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
За роки роботи в театрі актрисою створено чимало найрізноманітніших образів у виставах сучасного та класичного репертуару. Починаючи з перших днів, вона виявила граничну органіку, вміння віднайти найпотаємніші риси характеру героїнь, яких зіграла.
Поступово від роботи до роботи Людмила Смородіна почала виявляти явний хист до гострохарактерних образів: Гелла «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, Унікум «Санаторійна зона» М. Хвильового, Марія Георгіївна «Огненний змій» Л. Яновської.
У ролях розкрилося тонке комедійне обдарування актриси, вміння поєднати гостру зовнішню форму із внутрішньою достовірністю, артистизм із вишуканим смаком, від чого в свою чергу народжується переконливість створеного. Серед робіт Людмили Смородіної такі знакові образи, як: Гонерілья «Король Лір» В. Шекспіра, Годл «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, Донья Беатріса «З коханням не жартують» Педро Кальдерона, Елінор «Я, Генрі II…» Дж. Голдмена, Емма Гамільтон «Леді і Адмірал» Т. Реттігана, Клея «Езоп» Г. Фігейредо, Анна Андріївна «Ревізор» М. Гоголя, Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Кларк «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта, Хохлакова «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Всі вони - яскраве підтвердження всебічного таланту, неповторного виконавського стилю.
Людмила Смородіна має прекрасні вокальні та пластичні данні, що надали змогу з успіхом виступати у музичних виставах: «Енеїда» І. Котляревського (Венера), «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського (Сторічна війна).
Справжніх трагедійних висот Людмила Смородіна досягла у виконанні ролей Марії Стюарт та Єлизавети Тюдор у виставі «Віват, королево!» Роберта Болта. За короткий відрізок сценічної дії, актриса створила два абсолютно полярні, гранично достовірні образи.
Роль Стехи у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка проявила всю зрілість і непересічність таланту Майстрині. Тут поєднуються самовідданість, героїзм української жінки. Стеха – справжня козачка, яка вміє приворожити чоловіче серце й майстерно володіє шаблею. А також виявляє риси, притаманні знаменитим українським характерникам - така ж мінлива, гостра на розум, вміє постояти за себе. І в той час відчайдушно й затято відстоює славні традиції предків.
Такі роботи актриси як Мадам Жорж з вистави «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта, Аркадіна в «Чайці» А. Чехова та пані Оргонова з класичної польської комедії О. Фредро «Дами і гусари» - є ще одним яскравим свідченням непересічності її таланту.
Із самого початку творчої діяльності і посьогодні Людмила Смородіна, окрім роботи в театрі, плідно й цікаво працює в кіно, на телебаченні, в її творчому доробку ціла галерея різнохарактерних образів, створених у співдружності з провідними українськими кінематографістами.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
З 2012 року колектив очолює Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром. Сьогоднішні вистави театру представляють режисери: Петро Ільченко, Дмитро Чирипюк, Андрій Приходько, Юрій Одинокий, Олександр Білозуб, Ігор Афанасьєв, Юрій Розстальний.
« Подорож Аліси до Швейцарії »
