Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Ця історія про Максима. Максима легко впізнати в одному з ваших знайомих – випускник з юридичною освітою, без роботи за фахом та стабільного заробітку. І Макс ніби все зробив як має бути – отримав престижну професію, має власну квартиру в Києві та дівчину Лєну. Проте, в Києві йому живеться не так як мріялось – диплом юриста виявився не потрібним, а гроші на весілля треба десь шукати. Макс прагне більшого і, за рекомендацією знайомого, вирішує їхати до Польщі на заробітки. Але що чекатиме його там – казочка про кар’єрний зріст та щасливу сім’ю, чи сувора реальність з усіма форс-мажорами?
Добре там, де нас нема. За статистикою близько 4-х мільйонів українців працюють за кордоном. Чому так стається? Ніби все добре, ніби і земля і руки-ноги є, і голова на плечах, але все одно нам не вдається влаштувати своє життя в рідній країні. Через інтернет, соціальні мережі, завдячуючи яким ми практично розучилися спілкуватись вживу, ми бачимо як добре десь там. Здається, що за кордоном все легко, там на кожного чекає справжнє щастя, великі можливості. Наша реальність ввижається сірою, поганою – тож хочеться втекти в красиву закордонну картинку, де все буде добре, або ж.. все-таки лишитись і спробувати владнати все тут.
«Поїхати не можна залишитися» – де має стояти кома? Кожен обиратиме для себе.
Отже, уявімо: 2049 рік. Світ змінився. Світом править Система, що карає усіх, хто не слідує правилам. Люди – нікчемні. Роботи – кращі. Десь, чагарниками і лісами ховаються колишні фермери та офіціанти, а поштарка доживає віку у старій закинутій однушці без вікон на ДВРЗ. В який момент людство переступило власну ланку розвитку і люди стали непотрібними? Чи готові ми впустити в свій світ машини, що будуть вирішувати за нас? Німецько-український проєкт «Поки що люди» від Інституту дослідження театру «Шостий поверх», Дикого театру і гамбургського театру Playstation вивчає досвід двох країн, які впроваджують автоматизовані і роботизовані системи замість людського ресурсу. Чи дійсно може робот бути кращим за людину, куди мають подіти себе люди, чиї професії – помирають? Проєкт відбувається за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам‘ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ). Українська пост реальність зустрічається з німецькою. Проєкт створений на основі десятків вербатімів з людьми різних професій (офіціанти, кондуктори, працівники секс-шопів і ритуальних агенств, фермери, касири, оператори кол-центрів) двох різних країн.
Володя, Ігор, Інга і Валерія. Хтось відсвяткує День народження. Хтось навчиться палити. Хтось дізнається головну таємницю. Хтось буде говорити про Гипербореїв. До речі, знаєте, хто це? Дивіться нижче. Хтось розповість про зраду. Хтось, мінімум, тричі отримає по обличчю. Хтось вивчить 13 перших правил баскетболу, сформульованих Джеймсом Нейсмітом. Хтось буде цілуватися. Хтось буде танцювати. Хтось кине торт на підлогу. Хтось буде сміятися до сліз. Хтось скаже останні слова. Хтось загине. Ми всі носимо маски. Ми щасливі в момент найсильнішого горя. Ця вистава створена за п’єсою відомого білоруського драматурга Дмитра Богославського “13 перших правил баскетболу, що сформовані Джеймсом Нейсмітом”, яка була написана у 2018 році. Для Стаса Жиркова це вже третя п’єса Богославського, із якою він працює (за матеріалом Дмитра режисером вже поставлені вистави “Любов людей” та “Тату, ти мене любив?”). Хто такі гипербореї? Це народ однойменної легендарної країни, про яку ми дізнаємося з Давньогрецької міфології. Це, рахуйте, та сама Атлантида, чі то острів, чи то материк, що затонув і всі запитуються, де саме. Варіантів безліч – від Гренландії до (увага!) України. На користь української версії виступають наступні факти: «Гіперборея» фактично перекладається, як «за Бореєм», стародавні греки вважали місцем перебування Борея древню Фракію, Гугл вам в поміч. Власне, за Фракією і знаходиться територія сучасної України. В Гіпербореї люди живуть тисячу років, всі багаті і ні в чому не знають нестачі. Смерть там настає не від старості і хвороб, а від пересичення благами життя. В цій щасливій країні живуть суперлюди. Цікаво, а що вони відчувають? Чи ця опція доступна лише простим, звичайним, які взагалі не супер і у яких завжди щось болить та стається. Може нам на хвилинку зробити це – повірити в красиву, глибоку, сильну історію? Треба спробувати.
«Я здригаюся від кожного звуку. Боюся й усвідомлюю свій страх. Здається, що усі здогадуються, підозрюють. Наркоманка... страшне, далеке колись від мене слово... наркоманка... Тепер я ототожнюю себе з цим словом. Я зневажала їх, боялася. Прокажені душею. До них немає співчуття. Немає жалю. Я — це вони?! Як страшно, як незрозуміло. Я — наркоманка?! Ніхто не подивиться зі співчуттям. Лише з презирством будуть дивитись на мене тепер люди.» Як приходять до наркотиків? Які є шляхи і мотиви? Чому не спиняються, знаючи про їх вплив, навіть про загрозу смерті? Кому це вигідно? І чому в Україні після шуму кінця 80-х - початку 90-х ця тема відійшла на задвірки, майже зникли організації з протидії поширенню наркоманії? Ми вважаємо, що ці питання варто ставити знов і знов - вже хоча б для того, щоб змусити замислитись бодай невелику частку тих, хто вважає, що «в житті треба спробувати все» та «в кого сильна воля - той не стане залежним». Замислитись – і не зробити фатальний крок, за яким немає повернення до повноцінного життя. Стівен Тайлер, вокліст «Aerosmith»: «Спершу це був чудовий засіб. Але все, що наркотик дає тобі, він починає забирати назад. Незабаром все, про що ти мрієш – це наркотик. Ти полізеш у пекло, щоб дістати його. Це вбиває тебе, але тобі байдуже». Мік Джаґґер, вокаліст «The Rolling Stones»: «Кожен, хто приймає героїн, думає про героїн більше, аніж про щось інше. Ти намагаєшся привести все в рух, але наркотик виходить на перше місце». Ерік Клептон, рок-музикант, гітарист: «Це як примара. Частина мого характеру прагне довести щось до межі. Добре, якщо ця примара переплавляється у творчість, але вона намагається бути також руйнівною як у фізичному, так і у духовному сенсі». Стівен Тайлер, вокліст «Aerosmith»: «Це називається ейфорійним пригадуванням. Його викарбувано в моїх клітинах. Ти завжди будеш згадувати про це. Воно намагається повторитися, і ти ніколи не зможеш сказати: «Все, я зав’язав».
Сучасна німецька п’єса. Пристрасні закони офісного життя, мікс емоцій, почуттів, еротичних бажань та нездійсненних мрій. Щоб вижити, треба залишитися людиною. Сенс життя - підйом на наступний поверх корпорації, найсміливіші плани - переведення у закордонний філіал, творчість – плагіат, дозвілля – перегляд порно чи велотренажер. Як тут пізнати просте людське щастя? 6 героїв п’єси «Push Up 1-3» у виконанні акторів театру «Колесо» - люди, в яких є багато і нема нічого. Гроші, успіх, статус виглядають примарними, коли зсередини кожен – спустошений. Життя з фальшивими цінностями обмежене мільйонами умовностей і постійні бої на рингу…
Повість Олександра Купріна «Яма» користувалась шаленою популярністю. Зробити героїнями жінок найдревнішої професії, розповісти їх справжні і такі людяні історії було нечуваною вільністю, навіть нахабством. Купрін прагнув не проповідувати фемінізм, проституцію чи розпусту – він закликав до людяності. Кожна з героїнь потрапила до публічного дому з різних причин, але жодна не хотіла собі такої долі. І за великим рахунком дівчата опинилися у «Ямі» через людську жорстокість та байдужість. Як і у іншій виставі Театру на Подолі «На дні» за М. Горьким, звучить заклик до віри, надії і любові, що можуть змінити не тільки тебе, а і увесь світ. Віру у себе сповідує головна героїня Тамара (Даша Малахова). Її розум, нахабство і сила дозволяють їй ходити з високо піднятою головою навіть у будинку де, кохання стало професією. Женя, героїня Анни Саліванчук, має надію, що світ зміниться, а вона знайде у ньому своє місце. Любов відкрилася Любі (Анні Тамбовій) випадково, дівчина віддалася цьому пориву повністю і… розчарувалася, зіштовхнувшись з людською байдужістю. Андріївський узвіз у середині 19 століття славився зовсім не архітектурними пам'ятками, та не зважаючи на те, що та доба давно минула, ніколи не завадить навчитися співчуттю. Добро, що кожен зробить ближньому своєму, обов'язково повернеться.
У житті Максима ніби все підводить його до рішення поїхати заробляти гроші у Польщу. Дії у виставі розгортаються за одну добу, але ця доба насичена емоційним забарвленням, що наповнюють думки головного героя. Іншою особливістю вистави стає те, що всі розмови проводяться у режимі телефонної розмови, що, однак, не заважає глядачам зрозуміти всі тонкощі комунікації. Декорації вибудовані за принципом багатофункціональності. У центрі сцени стоять переплетені лавки, що возвеличуються одна над одною, утворюючи хаотичні східці. Це вистава про історію одного рішення, про агонію та біль вагань, про слова рідних, що можуть завдавати нескінченного болю та про власний вибір. Але не менше ця вистава про переплетення комедії та драми у нашому житті.
З ранніх років почав зніматися в кіно, дебютувавши на екрані в 10-річному віці в серіалі «Серцю не накажеш».
Пізніше, в 14 років, він зіграв помітну роль – Макса – в спортивній драмі режисера Ахтема Сейтаблаєва «Чемпіони з підворіття».
Йому пропонували знятися в популярному проекті «День народження Буржуя» – світила роль сина головного героя (Буржуя), однак тоді, будучи підлітком, Макар відмовився: у нього були інші інтереси.
Після закінчення школи вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Грав на сцені Київського академічного Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра – був зайнятий у виставі «Дванадцята ніч». Знявся в картинах «Смерть шпигунам. Прихований ворог» (Юрій Корецький), «Лінія світла» (Лисий), «Коли мене полюбиш ти» (Гоша), «Киборги»(Мажор). Виконав одну з головних ролей в мелодрамі Романа Бровко «Квіти дощу».
Актор театру та кіно
У 2017 році став актором Театру-студії 11, художній керівник – Влада Білозоренко.
Грає у виставах: «Політ над зозулиним гніздом», роль Вождь; «Хамелеон», роль Фредерік Бурден.
Ролі в кіно: «Номери» (2020), режисерами якого стали Ахтем Сеїтаблаєв та Олег Сенцов. Світова прем'єра фільму відбулася на 70му Берлінському міжнародному кінофестивалі.
Українському глядачеві відомий завдяки ролі Дена у серіалі «Перші ластівки» на Новому каналі, ролі Влада у серіалі «Новенька» та ролі капітана поліції Сергія Гаврилюка у серіалі «Доктор Віра» на 1+1.
У 2015 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (майстерня Ю.Ф.Висоцкого).
З 2016 року – актор дубляжу і озвучування у «POSTMODERN»
З 2016 року – викладач акторської майстерності у студії творчого розвитку «Open art studio».
У 2007 р закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого, курс Ю.Ф.Висоцкого.
2005-2007 – актриса Театру «Золоті Ворота» (Київ)
2007-2016 – актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках
У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2016 р.
Закінчив навчання на акторському факультеті (курс народного артиста України Б. Бенюка) Київського Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого в 2014 році.
В трупі Одеського українського театру працює з вересня 2014 року.
Ролі у виставах 94-го сезону:
«Кайдаші» за мотивами повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» – Лаврін;
«Тіні забутих предків» М. Коцюбинського (інсценізація В. Василька) – Іван;
«Про кохання… без слів» Т. Борисової, О. Плетньова – Відвідувач танцювальних майданчиків;
«Політ у ритмі танго» Т. Борисової – Пасажир в аеропорту;
«Білосніжка і сім гномів» Л.Устинова, О.Табакова – Принц;
«Одруження» за М. Гоголем – Жених;
«Вона його любила» за мотивами п’єси А. Іванова «З училища» – Славік;
«Енеїда XXI» В. Ченського – Юл;
в прем’єрній виставі-казці за Г.К. Андерсоном «Дюймовочка» артист задіяний в ролі Жабуара.
Артист Костянтин Кириленко зайнятий також у масових та народних сценах музичних вистав: «За двома зайцями», «Шинкарка», «Запорожець за Дунаєм» та інших.
Навчався в КНУКіМ (майстерня П.І.Ільченка, другий педагог - Пивоварова К.В.)
Актор Київского ТЮГу на Липках.
Кияшко Сергій Олександрович сценічну діяльність розпочав у 1997 році в Каланчацькому філіалі Херсонського обласного театру драми та комедії на посаді артиста допоміжного складу. І вже перші творчі роботи, неабиякий сценічний талант, надзвичайна працездатність, довели, що до театрального мистецтва Херсонщини прийшов обдарований актор з великим майбутнім.
Справжній розквіт акторського таланту Кияшко С.О. пов'язаний з Херсонським обласним академічним музично-драматичним театром ім. М.Куліша., у якому він працює з 1999 року. Крок за кроком долаючи східці професійного вдосконалення, пройшов складний шлях від актора початківця до артиста драми вищої категорії.
Загальне визнання актору принесла роль Потьомкіна у виставі «Фаворит. Князь Потьомкін Таврійський», за виконання якої у 2008 році Сергій Кияшко був визнаний кращим актором 72-го театрального сезону та отримав «Акторську премію імені народного артиста УРСР Є. Матвєєва».
Український театральний та кіноактор, режисер.
Володимир Цивінський народився 9 грудня 1970. У 1992 закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно та телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого), після отримання акторської освіти три роки працював у Чернігівському молодіжному театрі.
З 1995 — актор Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Проживає в Києві.
У 1997 отримав молодіжну премію «Перспектива» від Спілки театральних діячів України.
У 1983 році закінчила Школу-студію ім.В.І. Немировича-Данченка при МХАТ СРСР ім. М. Горького (м. Москва, Росія), курс засл. діяча мистецтв РСФСР В.К. Манюкова.
1983 - 2001 - артистка Театру-студії кіноактора при Київській кіностудії ім.А.П. Довженка.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2001 року.
У 2003 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
Член Національної спілки кінематографістів України.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1992 року.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Мрiя з дитинства
– Яку роль мрієте зіграти?
Ледi Макбет
– Чим любите займатися у вільний час?
Маю канал на Ютуб,мандрую,займаюсь монтажем вiдio
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Мрiю вiдвiдати Aнтарктиду
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.