Діють Він та Вона, Чоловік та Дружина. Історія про те, як одного дня цілком нормальна жінка, яка, загалом, не обділена життям і не обтяжена комплексами, мало не покинула свого чоловіка. Вистава пронизана до болю знайомими кожному з нас атрибутами повсякденності, до найдрібніших предметів, деталей, які активно заповнюють кожну середньостатистичну квартиру середньостатистичного громадянина. Дача, вечеря, півлітра, стоптані шльопанці - все це віртуозно обіграють актори, викликаючи у глядачів сміх крізь сльози. Та, як з’ясувалося, справжню любов не можна переконати, нав'язати, дати у доважок, немов залежаний товар, насильно прищепити або, зрештою, навіть виховати в собі. Вона - як талант, дар Божий: або є, або цілком відсутня. І щоб вона собі була, так просто – неможливо за жодних обставин. А якщо сімейне життя рухається за інерцією, то неминучість її краху виникає сама собою. Хай це і буде вкрай повільно, підспудно, подібно до не одного століття падаючої Пізанської вежі.
Вистава - гаряча взаємна сповідь як чоловіка, так і дружини на тему спільної двадцятої річниці життя. При цьому багато чого змінюється у поглядах, диктуючи інші критерії поведінки. Обидва виконавці доводять своїх героїв до такого фіналу щиро і правдиво.
Закінчила Київське державне хореографічне училище, Державний інститут театрального мистецтва (ГИТИС), факультет театрознавства, курс Миколи Ельяша, м.Москва, Санкт-Петербургську (Ленінградську) державну консерваторію, факультет музичної режисури, режисура балету, курс Микити Долгушина.
Працювала артисткою балету в Одеському й Київському театрах опери й балету.
Як Головний балетмейстер працювала в Київському державному мюзік-холі й Київському театрі естради, у Державному музичному театрі для дітей й юнацтва.
У 1990—1996 р. — Головний балетмейстер Київського єврейського театру «МАЗЛТОВ», де заснувала вперше у світі професійний «Єврейський балет», що сповідує культуру Діаспори. В 1995 році на фестивалі в Лос-Анжелісі «Єврейський балет» одержав почесний приз «Зірка Голівуду».
Член журі багатьох міжнародних конкурсів: «Сержа Лифаря» Україна, Київ; Сучасної хореографії «Сергія Дягілєва» Гдиня, Польща; «XXI століття» Україна, Київ.
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Цінність будь-якого театру, його популярність у глядача завжди визначається наявністю в ньому яскравих індивідуальностей. Київський театр імені Лесі Українки завжди славився своїми акторськими та режисерськими індивідуальностями. Тут творили: Михайло Романов, Юрій Лавров, Марія Стрєлкова, Любов Добржанська, Микола Свєтловидов, Євгенія Опалова, Віктор Добровольський, Віктор Халатов, а трохи пізніше Олег Борисов, Павло Луспекаєв, Кирило Лавров, Ада Роговцева – як актори, Костянтин Хохлов, Володимир Неллі, Микола Соколов, Леонід Варпаховський, Георгій Товстоногов – режисери, Анатолій Петрицький, Мориц Уманський, Давид Боровський, Даніїл Лідер, Леон Альшиц – художники, Борис Лятошинський, Юрій Шапорін – композитори. Всі ці імена загальновідомі, як загальновідомо і те, що марка театру імені Лесі Українки завжди привертала до себе не тільки професіоналів, але й непересічних глядачів сотень міст нинішнього простору СНД, де проходили гастролі театру.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру. Свої перші вистави трупа М. Соловцова показувала саме в цьому приміщенні, де і сьогодні працює Театр імені Лесі Українки. Ця будівля увійшла в історію під назвою «Дім Бергоньє».
Старі театрали й досі згадують вистави театру імені Лесі Українки, що стали його легендою: «Живий труп» Л. Толстого з неповторним М. Романовим, «Мораль пані Дульської» Г. Запольскої і «Дерева вмирають стоячи» А. Касони з блискучим дуетом Євгенії Опалової та Віктора Халатова, «Варшавська мелодія» Л. Зоріна з чудовою Адою Роговцевою, «Добряки» Л. Зоріна з іскрометним Юрієм Мажугою, «Насмішкувате моє щастя» Л. Малюгіна з чудовими акторськими роботами Миколи Рушковського, В'ячеслава Єзепова, Лариси Кадочникової, Ади Роговцевої, Ізабелли Павлової, Сергія Филимонова, «Переможниця» О. Арбузова з чудовою Валерією Заклунною, «Казка про Моніку» С. Шальтяніса з початківцями Любов'ю Куб’юк, Анатолієм Хостікоєвим, Олександром Ігнатушею, і вже, звичайно, фаворит п'ятнадцяти театральних сезонів – комедія О. Уайльда «Як важливо бути серйозним» з цілим сузір'ям акторських імен.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович. Прийшовши в цей театр 1963 року, після закінчення курсу режисури у Георгія Товстоногова, М. Резнікович надовго пов'язав свою творчу долю із цим колективом. За ці роки він поставив безліч вистав у Москві, Санкт-Петербурзі, Новосибірську, Варні, Пекіні, але завжди повертався сюди, в свій театр, який був і залишається його першою любов'ю. Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
