Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Діють Він та Вона, Чоловік та Дружина. Історія про те, як одного дня цілком нормальна жінка, яка, загалом, не обділена життям і не обтяжена комплексами, мало не покинула свого чоловіка. Вистава пронизана до болю знайомими кожному з нас атрибутами повсякденності, до найдрібніших предметів, деталей, які активно заповнюють кожну середньостатистичну квартиру середньостатистичного громадянина. Дача, вечеря, півлітра, стоптані шльопанці - все це віртуозно обіграють актори, викликаючи у глядачів сміх крізь сльози. Та, як з’ясувалося, справжню любов не можна переконати, нав'язати, дати у доважок, немов залежаний товар, насильно прищепити або, зрештою, навіть виховати в собі. Вона - як талант, дар Божий: або є, або цілком відсутня. І щоб вона собі була, так просто – неможливо за жодних обставин. А якщо сімейне життя рухається за інерцією, то неминучість її краху виникає сама собою. Хай це і буде вкрай повільно, підспудно, подібно до не одного століття падаючої Пізанської вежі.
Вистава - гаряча взаємна сповідь як чоловіка, так і дружини на тему спільної двадцятої річниці життя. При цьому багато чого змінюється у поглядах, диктуючи інші критерії поведінки. Обидва виконавці доводять своїх героїв до такого фіналу щиро і правдиво.
Інтелігентна московська сім’я зовні має цілком благопристойний «фасад». Але близькі люди в ній вже давно стали чужими один одному. В цьому «благородному сімействі» назріває скандал: з’ясовується, що зовсім юна незаміжня дочка-піаністка чекає дитину. Протягує обірвані ниточки тепла і розуміння між батьками і дітьми бабуся – людина мудра і тонка, чия молодість пройшла в Петрограді епохи декадансу. Бабуся буквально шокує всіх розповідями про заборонені плоди богемного життя: кохання утрьох, куріння опіуму, оргазм. Загалом, про таку бабусю можна лише мріяти! Вона перетворить цей манірний дім на веселу божевільню, викине декілька запаморочливих фортелів і врешті-решт зробить все, щоб з’єднати люблячі серця. У виставі звучать вірші Костянтинтина Бальмонта та музика Франца Шуберта.
Так що ж таке це саме «єврейське щастя» знають всі і в той же час не знає ніхто, навіть самі шукачі цього самого щастя. Тому не поспішайте ні плакати, ні сміятися. Не поспішайте і висновки передчасно робити. Зазвичай ми настільки сліпі, що не бачимо факту того, що володіємо всіма необхідними якостями, щоб стати щасливими. Ось так і герой дійства "Ревізія-Шмавізія" не помічає, що щастя весь цей час було поруч. Вистава «Ревізія-Шмавізія» це заключна частина трилогії Анатолія Крима «Розповіді про єврейське щастя». Подивившись виставу, ви переконаєтеся, що ніяке воно не єврейське, хоча і написана розповідь з неповторним гумором і колоритом, на який здатний тільки дуже талановитий автор.
Що таке сім’я? Щоб знайти відповідь на це запитання запрошуємо зазирнути в шпарини старого будинку. Ми підглядатимемо за життям сім’ї, що проживає в Україні в 90-х роках. Сім’ї, в якій поєднують своє буття три покоління. Неминучий супротив батьків та дітей. Те, що мало величезне значення для старшого покоління, дуже швидко перестає цінуватись їх нащадками. Ми перемістимось в часи розпаду СРСР, саме тоді коли Америка почала з’являтись на полицях наших магазинів, на зломі часів, при зміні правлінь. І давайте уявимо, що всі актори будуть в масках? В модернових масках «Commedia dell’Arte». Як же без них? Адже, режисер цієї вистави – Маттео Спіацці (Італія). Рецензія на виставу тут.
Майже водевільні події, старі і вічно нові життєві історії в запитаннях та відповідях, взяті зі сторінок «Строкатих оповідань» Антоші Чехонте (він же – Людина без селезінки) 1880-х років. Це своєрідний колаж з міні-вистав, в основу якого лягли чеховські оповідання: «Дочка Альбіону», «Довгий язик», «Обиватель», «Гаманець», «Комік». Кожна займає хвилин п'ятнадцять-двадцять, але за цей час герої виявляють в собі такі емоції і почуття, про які вони самі вважали за краще б мовчати. На жаль, у цілком симпатичних людей оголюються далеко не найкращі якості, і для цього достатньо одного, нехай навіть незначного, випадку. Яка подія може пустити навскіс життя успішного громадського урядовця і його дружини? Яка ситуація перетворює нерозлучних друзів у тварин, готових перегризти один одному горло? Що ж сталося такого, що в невинних очах молоденької дружини чоловік раптом виразно побачив розпусту? Чому відставний військовий, мирно розмовляючи з гостем, так раптово вибухнув гнівом? «Дрібниці життя» – це концентрат. Емоцій, почуттів, подій. А концентрат, як відомо, треба споживати маленькими дозами. Щоб не стало погано. Від думки, що людська натура слабка перед спокусами до такої міри, що сама навіть не підозрює цього. Виставу створено на основі самостійних робіт, зроблених артистами театру. У виставі звучать старовинні російські романси: «Сховався місяць за хмаринку» (музика О. Дюбюка на слова В. Чуєвського), «Бубонці» (музика В. Бакалейникова на слова О. Кусікова), «Тебе віднімуть у мене!» (Музика і слова Саші Давидова, він же О.Карапетян).
Як часто ми не можемо усвідомити свого щастя, вічно незадоволені собою та іншими, висуваємо претензії - нас, мовляв, недостатньо люблять, не цінують, не розуміють... І в один момент, піддавшись скороминущій пристрасті, яка, як нам здається, і є те саме справжнє почуття, спалюємо мости, знищуємо все, що створювалося власними руками. А коли приходить протверезіння, поспішаємо назад, склеїти уламки колишнього життя в надії повернутися і повернути. У такій ситуації опинилася Юлія, героїня п'єси "У цьому милому, старому домі", створеній видатним драматургом Олексієм Арбузовим у другій половині двадцятого століття і прочитаній Михайлом Резніковичем разом з акторами театру на початку століття двадцять першого. Це четверте звернення режисера до драматургії всесвітньо відомого автора. Між минулим та Юлією розверзлася безодня, час затягнув глибокі сердечні рани, а чоловік, залишений Юлією в цьому минулому, впорався і з ситуацією, і з собою, і своїм болем відкрив своє серце для нового кохання. Повернувшись за давно залишеним та легко забутим почуттям, вона розуміє, що назад дороги немає. І хоча в цьому милому старому будинку все для неї рідне, вона тут вже чужа. Запізнилася... Її поїзд "промчав, на стиках брязкаючи, замовкли колишні оркестри". Її місце у серці чоловіка, покинутого нею, зайняла інша. І звуть цю іншу, яка подарувала йому надію і любов - Ніна, - світла, відчайдушна дівчина, смішна і зворушлива. Інша. І наш герой, - Костянтин, - розчинився в ній, не залишивши колишній дружині ні можливості, ні шансу на відновлення минулих стосунків. Навіть діти, їхні спільні діти - Юлії і Гусятникова, що встигли подорослішати за час розлуки, - дозволили новому коханню батька: «БУТИ». Як проявить себе Юлія в сформованій ситуації? Чи вистачить благородства, жертовності та розуміння? Чи зуміє вона дозволити бути щасливим тому, кого, колись не роздумуючи, поранила, чи буде відстоювати своє право на сімейне щастя і любов?
Радянська, українська актриса театру, кіно і телебачення, театральний режисер. Народна артистка України (1996).
Закінчила Школу-студію при Одеському театрі Радянської Армії в 1955 р. Провідна акторка Національного театру російської драми імені Лесі Українки. Була режисером-постановником, ведучою «Вечірньої казки» на українському телебаченні. Виступала як режисер-постановник ряду вистав у театрі Л. Українки та театрі «Сузір'я».
Чоловік — Тимофєєв Валентин Дмитрович, український музикознавець.
Померла 25 квітня 2017 року у місті Києві після тривалої хвороби. Похована 27 квітня на Байковому цвинтарі.
Закінчила Київське державне хореографічне училище, Державний інститут театрального мистецтва (ГИТИС), факультет театрознавства, курс Миколи Ельяша, м.Москва, Санкт-Петербургську (Ленінградську) державну консерваторію, факультет музичної режисури, режисура балету, курс Микити Долгушина.
Працювала артисткою балету в Одеському й Київському театрах опери й балету.
Як Головний балетмейстер працювала в Київському державному мюзік-холі й Київському театрі естради, у Державному музичному театрі для дітей й юнацтва.
У 1990—1996 р. — Головний балетмейстер Київського єврейського театру «МАЗЛТОВ», де заснувала вперше у світі професійний «Єврейський балет», що сповідує культуру Діаспори. В 1995 році на фестивалі в Лос-Анжелісі «Єврейський балет» одержав почесний приз «Зірка Голівуду».
Член журі багатьох міжнародних конкурсів: «Сержа Лифаря» Україна, Київ; Сучасної хореографії «Сергія Дягілєва» Гдиня, Польща; «XXI століття» Україна, Київ.
Ната́лія Іва́нівна Ку́дря — українська акторка, виступає в Київському національному театрі російської драми ім. Лесі Українки, народна артистка України.
1978 року закінчила Дніпропетровське державне театральне училище.
Була першою дружиною українського політика Олександра Розумкова. 1983 року народила сина Дмитра Разумкова — головного політичного консультата президентського кандидата Володимира Зеленського на виборах 2019 року.
У київському театрі ім. Лесі Українки з 1987 року.
Ніжерадзе Ніна Георгіївна — народна артистка України (2009), з 1995 року — акторка Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Народна артистка України (2009).
Народилася 7 серпня 1955 року в м Поті, Грузія.
Ніна Ніжерадзе у 1980 року закінчила Державний інститут театрального мистецтва y Москві (майстерня О. Табакова). В інституті зустріла свого майбутнього чоловіка Віктора Сарайкіна, з яким одружилися будучи студентами ДіТМ. З 1980 по 1995 була акторкою Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, а з 1 вересня 1995 року — працює у Київському Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки.
2009 року отримала звання народної артистки України.
Закінчив Державний інститут театрального мистецтва ім. Луначарського (м. Москва) у 1980 р. У театрі ім. Лесі Українки з 1.09.1995 р.
Закінчив Київський Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2011 р. У театрі ім. Лесі Українки з 2011 р.
Закінчив Київський Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2009 р.
Працював у Черновецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської 2009 - 2010 р.р.
У театрі ім. Лесі Українки з 21.09.2012 р.
Грає в музичному колективі Cabaret-band «A La Parterr».
Служить в київському театрі російської драми імені Лесі Українки з 2006 року.
Живе і працює в Києві. Має доньку.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1997 р. У театрі ім. Лесі Українки з 11.04. 1996 р.
Оксана Вікторівна Вороніна (нар. 11 листопада 1967, Путивль Сумської області) — українська актриса театру і кіно. Оксана Вороніна народилася 1967 року у місті Путивль на Сумщині.
З 1986 року навчалась у Київському державному інституті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (нині — Київський національний університет театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого) у майстерні Ю. Ткаченко, який закінчила у 1990 році.
У 1990—2000 роках Оксана Вороніна працювала в Белгородському державному академічному театрі імені М. С. Щепкіна. З 2001 року і по теперішній час — актриса театру російської драми імені Лесі Українки.
Закінчила Харківський державний університет мистецтв ім. Котляревського у 2011 р., Луганську державну академію культури та мистецтв у 2013 р. В театрі ім. Лесі Українки з 2015 р.
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович.
Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.