Молодий успішний адвокат Євгеній Рафалович, випадково перестрічається із давнім наставником Стальським. Минуло чимало років з останньої зустрічі. Є про що розповісти, є у знайомих і спільні ділові інтереси, то ж Стальський запрошує Рафаловича у гості.
Та трапляється неймовірне: дружина Стальського - Регіна, неймовірно схожа на юнацьке кохання адвоката…
Повість І. Франка «Перехресні стежки» створена на межі століть (1900 рік). Це обумовило символічно-модерний стиль твору, в якому існують дві сюжетні лінії. Романтична: історія трагічного трикутника Рафалович-Регіна-Стальський та суспільно-громадянська, пов’язана із діяльністю адвоката Рафаловича. Для автора і постановника сценічної версії повісті Дмитра Чирипюка домінуючими стали слова самого І. Франка: «значний вплив на моє життя, а значить, на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом…» Отже, створюючи свій варіант сценічного втілення повісті Дмитро Чирипюк зосередив свою увагу в першу чергу на висвітленні і проникненні у найпотаємніші нетри людської душі чотирьох персонажів: Рафаловича, Регіни, Стальського і Барана.
Саме ці постаті завдяки геніальній уяві Франка являють читачеві глибинне, втаємничене поняття фатуму. Складну внутрішню боротьбу між божественним і диявольським. Вічний пошук ідеалу жіночості і любові (як і було в реальному житті Франка) а замість цього фатальна жінка, нічні жахи, афекти, хворобливі алюзії, за якими порожнеча.
Фабула цієї лінії певною мірою віддзеркалює знані твори І. Франка «Зів’яле листя» та «Украдене щастя».
Петро Панчук належить до категорії тих акторів, за якими завжди цікаво спостерігати. Він кожного разу неочікуваний і парадоксальний. Його акторська палітра не знає меж. Він ламає стереотипи амплуа, із успіхом виконуючи діаметрально протилежні ролі. Як приклад, можна згадати деякі з образів, що створив актор: Гелес, Возний «Енеїда», «Наталка Полтавка» І. Котляревського, Іван Бездомний «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Освальд, Просперо «Король Лір», «Буря» У. Шекспіра, Кулигін «Три сестри» А. Чехова, Ротмістр «Батько» А. Стріндберга, Григорій «Буквар Миру» Г. Сковороди, Омелько «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, Лопуцьковський «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, Зосима, Смішний «Брати Карамазови», «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським, Оповідач, Лаврентій «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта, Андронатій «В неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською. В якості режисера в театрі у фойє П. Ф. Панчук здійснив постановку вистави «Дредноути» Є. Гришковця.
Особливою сторінкою в творчості актора стала робота над образом Тараса Шевченка у виставі «Божественна самотність» (Оксана) О. Денисенка, 2003 року. Вистава і актор привертали увагу насамперед розкриттям не знаних широкому загалу сторінок останнього періоду життя Поета. Актор жив єдиним бажанням – передати біль страдницької душі, приреченої на осягнення недосяжного. Робота Петра Панчука у виставі «Перехресні стежки» (Стальський) за повістю І. Франка на повну силу проявила усю непересічність, багатомірність таланту актора. Він балансує на межі всіх можливих на театрі жанрів, від високої трагедії до відверто фарсової стихії. Його Стальський є одночасно і жертвою, і катом. Все підпорядковано неперевершеній партитурі у змалюванні цього неповторного франкового архетипу, людині, яка протягом життя, обставин, що склалися, крок за кроком втрачає людські ознаки. Проте подібне розвінчування героя ніякою мірою не перекреслює гуманістичної наповненості твору Франка.
Таким самим об’ємним, поліфонічним, є образ Пузиря, що його створив актор у виставі «Хазяїн» за І. Карпенко-Карим. Він представляє життя людини, в усіх його проявах – від любові до ницості, від жадоби до безпорадності.
Говорячи про Петра Панчука, не можна не сказати про його велику просвітницьку роботу. Вже не один рік він у своєму рідному селі керує самодіяльним театром, ставить там вистави і сам грає, прищеплюючи людям почуття високої духовності і віри у відродження краси національної культури.
Закінчив Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж 2002 року. 2008 року - Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність - театрознавство, організація театральної справи).
Працював солістом-вокалістом у Київському національному театрі оперети. З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.
Народився 5 травня.
2008 року закінчив акторський факультет КНУТКіТ ім. І. К. Карпенко-Карого (майстерня О. М. Шаварського).
З 2008 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.
Творчий шлях Володимир Костянтинович Абазопуло розпочав у 1977 році на сцені Національного театру ім. І. Франка після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.
За роки роботи в театрі актор створив чимало яскравих, неординарних образів, що стали класикою сценічного мистецтва. Серед них: Антоніо «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Піп Чиря «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Дон Жуан «Благочестива Марта» Тірсо де Моліна, Хвиля «Житейське море» І. Карпенка-Карого, сер Агровейн в «Мерлін» Т. Дорста, У. Еллер, герцог Корнваль «Король Лір» У. Шекспіра, Менахем «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхем, Коров’єв «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим. Кожен із образів, що їх створив актор, завжди відрізнявся вишуканим пластичним малюнком і абсолютним відчуттям авторського стилю. Прекрасні вокальні данні дали змогу акторові працювати в жанрі мюзиклу: Турн в «Енеїді» І. Котляревського, Кошон в «Білій вороні» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка, Шльомов в «Українському водевілі» М. Кропивницького, Князь «Крихітка Цахес» Я. Стельмаха, С. Бедусенка за Е. Гоффманом. У сьогоднішньому репертуарі актора можна побачити у таких ролях: Привид херсонського чумака «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гімнаст «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, Казак «Назар Стодоля» Т. Шевченка, Маврадоні «Грек Зорба» Н. Казантзакіса.
Говорячи про Абазопуло В. К., не можна не сказати про його діяльність як постановника численних сценічних боїв та фехтування не тільки на сцені театру ім. Франка, а й на сценах багатьох театрів України, більшість з них, як, наприклад, знаменита «крутка» козаків в «Енеїді» І. Котляревського, стали класичними.
На сьогодні захоплення пластикою знайшло свій розвиток у викладацькій діяльності. Абазопуло В. К. передає свій досвід, свою вишукану техніку, свою відданість сценічному мистецтву молодим акторам.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський. Зі сцени звучала музика Михайла Вериківського, Платона Майбороди, Ігоря Поклада. Сьогодні театр співпрацює із Сергієм Бідусенком, Юрієм Шевченком, Володимиром Бистряковим.
Українська мистецька еліта: драматурги, сценографи, режисери, вважали й вважають за честь бути представленими на кону франківців, який пам'ятає і пишається іменами Наталії Ужвій, Амвросія Бучми, Поліни Нятко, Юрія Шумського, Мар'яна Крушельницького, Ольги Кусенко, Аркадія Гашинського, Віктора Цимбаліста, Нонни Копержинської, і багатьох, багатьох акторів, які впродовж десятиліть творили театр.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка. Перша її прем’єра відбулася 28 березня 1940 року у постановці фундатора театру, видатного режисера, актора, театрального діяча Гната Юри. В його мізансценах вистава йшла до 1956 року. Прем’єра нової версії відбулася у 1979 році, витримавши понад 300 показів, не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Постановку її здійснив Сергій Данченко. Ця вистава увійшла в число кращих надбань сценічного мистецтва України.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
З 2012 року колектив очолює Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром. Сьогоднішні вистави театру представляють режисери: Петро Ільченко, Дмитро Чирипюк, Андрій Приходько, Юрій Одинокий, Олександр Білозуб, Ігор Афанасьєв, Юрій Розстальний.
Національний театр Франка неодноразово представляв українське сценічне мистецтво на численних міжнародних фестивалях, театральних форумах, гастрольних турне. З ним знайомі глядачі Болгарії, Югославії, Македонії, Росії, Грузії, Німеччини, Австрії, Італії, Греції, Сполучених Штатів Америки.
