Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
«Перехресні стежки» є одним із найвідоміших текстів Івана Франка. Повість народжувалася на перетині XIX і ХХ століть та її тематика і проблематика дзеркально висвітлює реалії сучасної України, духовні та соціальні рефлексії нашого теперішнього соціуму. В центрі сюжету повісті перебуває український адвокат Євгеній Рафалович, який, в обставинах непростої соціально-політичної ситуації у польській Галичині, проживає психологічну драму людини дії, людини вчинку, що прагне суспільних змін. Життєвий шлях Рафаловича несподівано перетинається із його гімназійним вчителем Валер’яном Стальським, колишньою любов’ю Регіною та напівбожевільним Бараном. Саме цих чотирьох режисер Іван Уривський виокремлює у своїй виставі, щоб дослідити особисту драму кожного у складному вузлі подій і стосунків. Втілюючи на сцені масштабний текст Франка, режисер акцентує у виставі на візуальних образах і пластичних сценах.
Вистава здобула премію «Тріумф. Театр. Львів» як «Найкраща драматична вистава» (2019)
Моновистава за мотивами романа Віктора Гюго «Людина, що сміється» «Коли б з горя можна було вийти, як виходять із міста. Ми могли б бути щасливі! На жаль, назавсігди не буде з нами того, кого вже немає. Тінь залишається на тих, хто переживає. Ти знаєш, про кого я кажу. Життя - це тільки довга втрата того, що любиш. Бо в житті є тільки одна річ – серце, а після життя – душа...» У цей світ людина приходе самотня. Дитиною. Бездоганною. Без дорікань. Деяким щастить поринути у батьківську любов, а іншим знести усі труднощі життя. Тому рано чи пізно людина вдягає ту маску, яка дає їй відчуття безпеки... Іноді, це лише відчуття. Милосердя рятує. Кохання надихає. Проте, лише щирість дарує свободу. Чи може людина жити без маски? І чи може врятувати маска позитиву, догоджуючи оточуючим, якщо в серці немає відгуку? На ці питання герой намагається відповісти собі...людям... світу... і знову собі
Генрік Ібсен
За мотивами однойменної п'єси Теннесі Вільямса. П'єса «Трамвай “Бажання”» (1947 р., дослівний переклад з англійської – «Трамвай на імення жага») – один із найпопулярніших творів не лише Теннесі Вільямса, а й світового театру та кінематографу в цілому. Жорстка драматична колізія, напруженість та глибина діалогів, непересічність сценічних образів, гранична відвертість прагнень та емоцій, що керують героями, зробили цей твір магнетично захоплюючим і дарували авторові Пулітцерівську премію (1948 р.), та прижиттєве визнання класиком сучасної драми ХХ століття. Основою сюжету є долі двох сестер – Бланш та Стелли, які зростали в затишному родинному маєтку «Прекрасна мрія», гадаючи і вірячи, що благополуччя, добро, щастя і любов супроводжуватимуть їх завжди. Але життя, фатум? внесли в мрії дівчат свої корективи. Нагадавши, що щастя – це лише миттєвість. Смерть батька стала початком руйнації ідеалів. Стелла першою полишила «Прекрасну мрію», натомість перетворившись у «жрицю культу жадання» в особі свого чоловіка Стенлі Ковальського. Минуло 10 років, в домі Ковальських з'являється сестра Стелли Бланш. На її долю випало пережити всі етапи подальшої руйнації і, головне, знищення «Прекрасної мрії». На відміну від Стелли, яка знайшла свій клаптик примарного щастя у вирі всепоглинаючої сили жаги, Бланш лишилася вірною ідеалам «Прекрасної мрії». Ані втрати близьких, ані переслідування та цькування оточуючих не змогли знищити її душі, відчайдушного, можливо, й ілюзорного і наївного бажання, саме бажання, а не жаги істинної краси та любові. Проте невблаганний фатум, скерований жагою, зробив своє діло, перетворивши прекрасну мрійницю на невротичку. Для Бланш зустріч із сестрою та події, що розгортаються в родині Ковальських, стають фатальними… Фото та анотації надано театром.
Одна з найпопулярніших в українській літературі та найбільш знакова для театру п'єса Івана Франка «Украдене щастя» під завісу ювілейного 100-го сезону повертається на франківську сцену. Нова версія, що її пропонує режисер Дмитро Богомазов, принципово відрізняється від багатьох знаних інтерпретацій. Пропонуючи сучасну за своєю сценічною лексикою виставу, режисер відходить від соціально-побутових, етнографічних подробиць. Історія трикутника Микола-Анна-Михайло трансформована в багатошарову психологічну притчу не лише про неможливість побудови щастя на нещасті іншого і не лише про «вкрадене» щастя і жадання своєрідного реваншу, що керує героями. Конфлікт протистояння оголений до глибинних, сутнісних категорій людського існування: обітниця, зрада, пристрасть, честь, совість, прощення. Об'єднуючи взаємовиключні поняття, руйнуючи наше стале їх сприйняття, режисер перетворює історію взаємин персонажів та подій на парадоксальне існування, переносячи їх в інший вимір свідомості, який існує за своїми законами і відплати потребує відповідної. Проте режисер уникає конкретної відповіді: що або хто керує вчинками героїв: Бог? Фатум? Чи вир цього незбагненного виміру, який затягує, спокушає, бавиться долями, обіцяє, заманює, доводить людину до шаленства, коли вона, втрачаючи себе, переступає межу людських законів та Божих заповідей. І вже не людина – істота, насолоджуючись сподіяним, не контролюючи себе, власноруч затягує зашморг безвиході.
Дійство відбувається на великій сцені, де майданчик для гри й місця для глядачів об‘єднані єдиним простором. Таке максимальне наближення до місця дії дає глядачам відчуття реальної присутності, знаходження у центрі оповіді, спонукає до інтерактивності й вияву реакції на те, що грає актриса. Вона ж сповна використовує ці благодатні можливості. Місце дії – сільське подвір‘я, огороджене дерев’яним тином, посередині стоїть щось, накрите яскравою різнокольоровою веретою. Повільною старечою ходою вийде у своє подвір’я Баба Юстина – Лариса Кадирова, тримаючи в руці саморобний ліхтар – банку з пшеницею, в яку встромлено свічку. Це правдиве живе світло свічки задасть тон щирої відвертості оповіді, яку розпочне проста сільська жінка. Справа її тут на подвір’ї буденна та через ту буденність проявиться головна життєва розмова, яку поведе Юстина сама із собою, зі своєю долею, своїм призначенням на землі. Вона говоритиме із собою та втягне у власні роздуми всіх присутніх. Фото та анотації надано театром.
Закінчив Київський національний університет культури і мистецтв. На студентській сцені поставив водевіль «Солом’яний капелюшок» за п’єсою французького комедіографа Ежена Лабіша.
В рамках проекту студентських дебютів Open Mind на сцені київського театру «Золоті ворота» поставив спектакль «Дядя Ваня» за Антоном Чеховим, «Украдене щастя» за мотивами класичної п’єси Івана Франка, «Олеся. Забута історія кохання » за повістю Олександра Купріна та цей же сюжет у 2017 році режисером було перенесено на сцену лялькового театру у виставі «Олеся. Містифікація».
Студентом 5 курсу КНУКіМ (майстерня Ніни Гусакової), Іван Уривський поставив «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського. Це перша режисерська робота в Одеському українському академічному музично-драматичному театрі ім. В. Василька.
у 2016 році Іван Уривський увійшов до числа переможців міського конкурсу «Прем’єри сезону», де був відзначений його спектакль «Тіні забутих предків» по М. Коцюбинському.
Закінчив акторське відділення Львівського національного університету імені Івана Франка (кафедра театрознавства і акторської майстерності, факультет культури і мистецтв), а згодом режисерський курс Володимира Кучинського.
2012-2019 рр. – директор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса
Як режисер здійснив постановку вистави «Театр Злочину» за Ж. Моклером.
Лауреат Обласної премії в галузі театрального мистецтва ім. Б. Романицького.
У 2019 році отримав відзнаку Львівської міської ради «Найкращий працівник культури» у сфері «театральне мистецтво»
Народився у м. Надвірна Івано-Франківської області. У 2017 р. закінчив акторське відділення Львівського національного університету імені Івана Франка (кафедра театрознавства і акторської майстерності, факультет культури і мистецтв), курс Олега Стефана. Учасник музичного гурту «Lirvak».
Актор Львівського театру імені Леся Курбаса. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
Закінчив Харківський інститут мистецтв імені Івана Котляревського. Після навчання працював актором в Харківському театрі імені Тараса Шевченка. Викладав психофізичні тренінги у Харківському інституті мистецтв імені Івана Котляревського та з 2005 року є викладачем на акторському курсі Львівського Національного університету імені Івана Франка. Лауреат обласної премії в галузі театрального мистецтва імені Бориса Романицького (2007).
З 1987-1990; 1991-1996 – актор Харківського академічного драматичного театру ім. Тараса Шевченка.
З 2019 року – актор Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра.
Оксана Козакевич – актриса Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса.
Після закінчення школи планувала впуступати на географічний факультет думаючи, що саме так складеться її життя. Але в школі молоду дівчину наштовхнули на думку про вступ на факультет культури та мистецтв до Львівському Національному університеті ім. Івана Франка. Так і склалось, що з 2004 по 2009 Оксана Козакевич навчалася на акторському курсі під керівництвом Володимира Кучинського. На третьому курсі навчання по обміну набиралась досвіду на майстер-класах з акторської майстерності у Вищій театральній школі імені Людвіга Сольського у Кракові. А після закінчення університету, не потрапивши до складу трупи театру ім. Леся Курбаса, вирушила до Польщі на Міжнародні майстер-класи, які проводив Фабіо Омодеї, де обрала маскотерапію.
Коли повернулась в Україну, вона все одно приходила до театру і репетирувала. А згодом «напросилася» на епізодичну роль у виставі «Хвала Епосу», потім репетирувала у виставі «Репетиція в театрі злочину» (реж. Микола Береза). Своїми стараннями та серйозністю до поставлених цілей Оксана Козакевич привернула увагу київського режисера Андрія Приходько. Так, мрія, до якої впевнено йшла молода актриса втілилась в життя і вона нарешті стала актрисою Львівського академічного театру ім.Леся Курбаса.
Український актор театру і кіно, провідний актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, засновник акторської студії «22», учасник музичного гурту «Миклухо Маклай».
З 1991 по 2000 рр. навчався у Сичівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів Христинівського району Черкаської області. В 2001 році поступив в Козятинське Вище професійно-технічне училище залізничного транспорту № 17, де здобув спеціальність «Оператор комп'ютерного набору». В 2004 р. поступив у Київський політехнічний інститут на факультет електроніки (спеціальність «Акустичні засоби та системи») на заочне відділення. 2007 року стає студентом факультету культури та мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка (кафедра театрознавства та акторської майстерності, акторське відділення; майстерня Галини Воловецької), який закінчує у 2012 році.
У 2004 році працював у мережі ресторанів швидкого харчування «Швидко». 2005 року переїжджає спочатку до Москви, а потім до смт. Фряново Московської області, де працював на Фряновському керамічному заводі оператором печі по випалу керамічної плитки. Через 6 місяців переїхав до міста Желєзнодорожний Московської області, де працював на Кучінському керамічному заводі. Весною 2006 року переїжджає до Києва, де працює в книжковому супермаркеті «Буква». 2007-го року переїжджає до Львова. У 2009 році прийнятий на посаду актора до Львівського муніципального театру (тепер — Львівський драматичний театр імені Лесі Українки). 2010 рік запрошений до трупи Львівського академічного театру імені Леся Курбаса. У 2013—2014 роках працює асистентом кафедри театрознавства та акторської майстерності факультету культури та мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка (майстерня Олега Стефана).
Львівський театр імені Леся Курбаса створений Володимиром Кучинським та групою молодих акторів у 1988. Театр завжди вирізнявся високоінтелектуальним і неповторним репертуаром.
Театр імені Леся Курбаса — унікальний методологічний центр, який опанував і розробив цикл театральних методик та тренінгів акторської психофізики, пластики, голосу, провів серію спільних проектів з Workcenter Єжи Ґротовського (Італія), Школою драматичного мистецтва Анатолія Васільєва (Росія), Осередком театральних практик Gardzienice (Польща), Саратозьким міжнародним театральним центром (США). У 2006 році за творчі здобутки Театр імені Леся Курбаса було нагороджено найвищою українською нагородою в галузі культури — Національною премією імені Тараса Шевченка, а у 2007 році театру було присвоєно статус академічного.
З 1994 року Театр імені Курбаса проводить свій власний міжнародний театральний фестиваль «Театр: Метод і Практика». Веде активну міжнародну діяльність, є членом міжнародної театральної мережі IETM.
Окрім того, Театр імені. Курбаса є унікальним для України театром-школою, що виховала не одне покоління акторів та режисерів спершу в Студії театру, а з 2001 року на базі Львівського Національного університету імені Івана Франка.