цю виставу
Від Даніеля втекла дружина, тому хлопець палить горе в провині й квапить комісара поліції знайти втікачку. Місцевому кюре він обіцяє все простити, якщо до нього повернеться Елізабет. І тоді кюре приводить до нього жінку, що називає себе його дружиною. Але Даніель заявляє, що із цією жінкою він не знайомий, про що він і заявляє комісарові поліції. Усі вирішили, що Даніель збожеволів. Зненацька з`ясовується, що в зниклої Елізабет помер дядюшка-мільярдер і вона - єдина його спадкоємиця.
Сподобалась гра акторів в загальному та кінцівка зокрема
Провідний майстер сцени Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У 1985 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого (художній керівник курсу – народний артист СРСР А. Гашинський).
З 1985 по 1987 рік працював у Харківському академічному російському драматичному театрі ім. О. С. Пушкіна.
У театрі з 1988 року.
У театрі на Подолі є такий жарт під час розприділення ролей, коли називають якусь жіночу роль, кажуть, що це Ольховський має грати. А все тому що у виставі «Фараони» він грає головну роль, Миколу Тарана. За сюжетом герой у компанії друзів, випивши, засинає, йому сниться сон, що вони перетворюються в жінок. І усю виставу він грає жінку. Після цієї вистави Віталій Юхимович запропонував ставити виставу «Дивакуватий Журден» по Булгакову, і актору випала роль пані Журден, що дуже полюбилася глядачам.
Сергій Бойко ‑ образ, який створює актор на сцені, відзначається тонким ліризмом та психологізмом. Він неперевершений виконавець характерних ролей, що вимагають тонкості та бездоганного смаку.
Любов до театру в актора виникла ще у дитинстві. Актор розповідає, що любов до театру виникла у нього ще у дитинстві. Серед однокласників був душею компанії: постійно влаштовував усілякі сценки, вигадував різні історії, фільми (яких не існувало в природі). А у 8-му класі йому пощастило потрапити до театральної студії, якою керував Віктор Шулаков.
Заслужений артист України Сергій Бойко у житті бачив не лише театральну сцену, але й війну. Він був одним із перших, кого відправили в Афганістан у 1979 році.
Професійні нагороди:
Двічі лауреат теле-кінофоруму країн СНД у Ялті за авторську телепрограму „День варенья”.
Номінант на лауреатство „За кращу дитячу програму” Всеукраїнського телевізійного конкурсу „Золота ера”.
Лауреат Всеукраїнського телевізійного конкурсу на кращу програму для дітей „Кришталеві джерела” („Вечірня казка”).
Лауреат “Київскої пекторалі” за роль Астрова у виставі “Дядя Ваня” А. Чехова (2003).
Лауреат театральної премії Амвросія Бучми за роль Ноздрьова у виставі “Мертві душі” М. Булгакова (2010).
Робота ведучим:
Телекомпанія “ТЕТ” – ведучий програми “Одиноке серце”;
Телекомпанія “Гравіс” – ведучий програми “День варенья”;
1-й Український канал телебачення – ведучий програми “Вечірня казка”;
Ведучий програми “Життя триває” на 1-му українському каналі телебачення.
Ім`я Лариса походить від латинського «ларус» — чайка, і її ролі залишають враження легкості сценічного буття. А все почалося з гуртка художнього слова при Будинку піонерів Московського району Києва. Пізніше Лариса навчалася у театральному інституті ім. Карпенка-Карого (курс Ади Роговцевої і Леоніда Олійника). Працювала в «Укрконцерті», у Новгородському драмтеатрі, в столичній опереті. У 1988 році прийшла до Театру на Подолі, де знайшла свій справжній творчий дім.
Її ролі та вистави дуже різні — це і поетичний та музичний театр, театр-спогад, побутовий театр, театр-салон, і такий важкий жанр, як моновистава.
Однією зі своїх життєвих і творчих удач актриса вважає зустріч із драматургом Тетяною Іващенко. Їхня співпраця вилилася в довголітню дружбу і низку вдалих вистав. У п’єсі «Таїна буття» Т. Іващенко Трояновська зіграла дружину Івана Франка, Ольгу Хоружинську, трагічну постать розбитої любові. В одному з інтерв’ю Тетяна Іващенко так сказала про Ларису: «Вона однаково блискуче може зіграти і тьотю Мотю в комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», і Айседору Дункан у моїй п’єсі «Мне тесно в имени своем…»
У виставах Театру на Подолі Лариса грає немало різних і яскравих ролей. Це і Поліна — мати-героїня з вистави «Звідки беруться діти?», і бабуся Даша у постановці за оповіданням А. Крима «Льовушка», і Зінаїда — єдина жіноча роль у виставі «Лист Богу». І ролі в знаменитих постановках Віталія Малахова «В степах України», «Фараони», «Шість чорних свічок», «На дні».
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ. ім. І. К. Карпенка-Карого.
У театрі з 2002 року.
З 2007 по 2009 озвучував головного героя програми Ерве Бурдона “Кухня з Кайзер” та іноземних героїв програми “Картата потата” Даші Малахової.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У театрі з 2004 року.
Провідний актор Київського академічного драматичного театру на Подолі, майстер сцени.
У театрі з 1987 року.
Лауреат «Київської пекторалі» 2008 року за роль Замухришкіна у виставі «Гравці» М. Гоголя.
Лауреат театральної премії ім. Амвросія Бучми 2010 року за роль Плюшкіна у виставі «Мертві душі» М. Булгакова.
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
З 2001 по 2008 – викладач акторської майстерності факультету режисури Київського національного університету театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого.
У театрі з 2005 року.
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого; спеціальність: організація театральної справи в 2008 році. Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого; спеціальність: актор драматичного театру (російський курс професора М.М. Рушковського) в 2011 році.
У театрі з 2011 року.
Народився Ігор Славинський у Києві 8 лютого 1952 року. З дитинства він займався в студії художнього слова Будинку піонерів Голосіївського (тоді – Московського) району Києва. Великою пристрастю Славинського була поезія, декламувати вірші його вчила Фаїна Ковалевська, пізніше саме вона готувала Ігоря до вступу в театральний інститут.
Проте Славинський не завжди хотів бути актором і навіть збирався стати лікарем. Але перемогла любов до декламації.
Двічі закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого: як актор і як режисер. Навчався у майстерні Народного артиста УРСР Миколи Рушковського. Після закінчення університету почав служити в театрі російської драми імені Лесі Українки. У 1983 році перейшов до Молодого театру. Але за декілька років Ігор Славинський пішов з театру і навіть півроку працював сторожем позавідомчої охорони.
Творчість Володимира Висоцького була дуже близька Славинському. За його творами митець поставив спектаклі: «Ну я прийду по ваші душі», «Нерухома тінь від мікрофона», «Іноходець». А далі були численні спектаклі в творчому шляху актора і режисера в Театрі на Подолі. Крім того, Славинський також ставив вистави на сценах інших театрів, грав у театрах і викладав акторську майстерність в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на курсі Миколи Рушковського. Зіграв, загалом, близько 50 ролей в серіалах і фільмах.
Згодом Славинський надав перевагу режисерській діяльності: «Нині я шалено захоплений режисурою. Навіть перестав грати у виставах нашого театру, тому що це дві різні професії: актор і режисер. Були в моїй практиці спектаклі, де я це поєднував, тобто грав у власних постановках. Це вимагає чимало сил. Бо треба відключитися від себе як від актора: поставити спектакль. І треба відключити себе як режисера на сцені, коли ти граєш, тому що мусиш бути актором, а не режисирувати навколо себе… Для лицедійства залишається кіно»
Славинський чотири рази ставав лауреатом премії «Київська пектораль», у 2010 році отримав премію імені Амвросія Бучми за кращу режисуру вистав «Мертві душі» і «Люксембурзький сад» в Театрі на Подолі. У 2018 році отримав звання Народного артиста України.
Театр на Подолі на чолі з Віталієм Малаховим з'явився на мистецькій території Києва в 1987 році. Комерційний успіх став можливим завдяки довгостроковому договору з тюменською нафтодобувною компанією. Театр вирушає на гастролі на південь Західного Сибіру. Зароблені кошти витрачаються на облаштування сцени та поліпшення фінансового становища трупи.
Протягом семи років з моменту свого народження Театр на Подолі був практично мандрівним, і в кожному турне отримував визнання. Так, британська газета «Обсервер» порівнювала виставу «Ніч чудес» з «бездонним океаном під час шторму». У 1993 р. видання «Гардіан» відзначило високу художню цінність музичної вистави про протиборство зі смертю «Бенкет під час чуми» з огляду на Чорнобильську трагедію. Про театр, що ризикнув привезти дві шекспірівські вистави («Сон літньої ночі» та «Яго» за мотивами «Отелло») до стриманої Великобританії й завоював популярність в очах преси та публіки, із захопленням писали «Таймс», «Файненшіал таймс» та інші. Трупа Театру на Подолі була визнана однією з найкращих у програмі найпрестижнішої імпрези в Единбурзі (Шотландія), де водночас показували вистави близько 900 труп.
У 1994 р. Театр на Подолі отримав статус державного.
Академічні театри Києва завжди заслуговують на особливу увагу. У 2006 р. за видатні досягнення в розвитку українського драматичного мистецтва цього статусу набув і Театр на Подолі.
У 2015 р. будівля театру закривається на дворічну реконструкцію. Оновлений Театр на Подолі запрошує глядачів на вистави формату 5D з використанням технологічних можливостей мобільної сцени, нового звукового обладнання, проекційного екрана, снігових установок.
Театр активно займається благодійницькою діяльністю, влаштовуючи особливі вечори для людей з обмеженими можливостями. На його сцені проходять вистави для людей з вадами зору та порушенням слуху, театр обладнаний з урахуванням потреб людей з інвалідністю (є пандус і ліфт).
