За 90-річну історію нашого театру своє друге втілення на його сцені отримала яскрава, бездоганна за жвавістю і дотепністю комедія "Пані міністерша" (1928), створена великим сербським драматургом Б. Нушичем (1864-1938).
Герої цієї комедії мешкають у спокійному життєвому просторі, де немає ні бурі, ні негоди, ні землетрусів, ні інших незвичних катаклізмів. Це середовище середнього буржуа міцно відокремлене щільною стіною від усіх тих вітрів, що хитають суспільством. Усі живуть в своїх кімнатах, а вулиця стає для них справді окремим світом, буквально закордонням, де події, що глобально потрясають країни і континенти - це лише післяобідні напівдрімотні читання.
Та раптом з цього середовища, наче у лотереї, було взято за руку і висмикнуто одну добропорядну, вірну дружину і хорошу господиню. Саме пані Живка Попович неждано-негадано піднялася над нормальною, як здавалося б, стабільністю життя. До цього часу її чоловік, добросовісний чиновник середнього рангу, отримував платню, якої ледь вистачало на життя. Тому сім’ї доводилося викручуватися, робити дрібні борги "до зарплатні", перешиваючи старий одяг ...
Але що раптом сталося? А те, що чоловікові пані Живки зненацька запропонували портфель міністра. Справді, може і запаморочитися у голові бідної жінки, яка звикла до інших ритмів, норм, правил поведінки. Перед Живкою відкрилося великі можливості для діяльності, у ній раптово прокинулися марнославство, ексцентричність, користолюбство, заздрість, нетерпимість.
Навколо цього раптового перетворення героїні комедії, пов'язаного з історією її піднесення і гіркого падіння, і тримається уся інтрига. Комедія характерів у найкращих своїх традиціях геніально поєднується з комедією моралі.
Закінчила Київське державне хореографічне училище, Державний інститут театрального мистецтва (ГИТИС), факультет театрознавства, курс Миколи Ельяша, м.Москва, Санкт-Петербургську (Ленінградську) державну консерваторію, факультет музичної режисури, режисура балету, курс Микити Долгушина.
Працювала артисткою балету в Одеському й Київському театрах опери й балету.
Як Головний балетмейстер працювала в Київському державному мюзік-холі й Київському театрі естради, у Державному музичному театрі для дітей й юнацтва.
У 1990—1996 р. — Головний балетмейстер Київського єврейського театру «МАЗЛТОВ», де заснувала вперше у світі професійний «Єврейський балет», що сповідує культуру Діаспори. В 1995 році на фестивалі в Лос-Анжелісі «Єврейський балет» одержав почесний приз «Зірка Голівуду».
Член журі багатьох міжнародних конкурсів: «Сержа Лифаря» Україна, Київ; Сучасної хореографії «Сергія Дягілєва» Гдиня, Польща; «XXI століття» Україна, Київ.
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Цінність будь-якого театру, його популярність у глядача завжди визначається наявністю в ньому яскравих індивідуальностей. Київський театр імені Лесі Українки завжди славився своїми акторськими та режисерськими індивідуальностями. Тут творили: Михайло Романов, Юрій Лавров, Марія Стрєлкова, Любов Добржанська, Микола Свєтловидов, Євгенія Опалова, Віктор Добровольський, Віктор Халатов, а трохи пізніше Олег Борисов, Павло Луспекаєв, Кирило Лавров, Ада Роговцева – як актори, Костянтин Хохлов, Володимир Неллі, Микола Соколов, Леонід Варпаховський, Георгій Товстоногов – режисери, Анатолій Петрицький, Мориц Уманський, Давид Боровський, Даніїл Лідер, Леон Альшиц – художники, Борис Лятошинський, Юрій Шапорін – композитори. Всі ці імена загальновідомі, як загальновідомо і те, що марка театру імені Лесі Українки завжди привертала до себе не тільки професіоналів, але й непересічних глядачів сотень міст нинішнього простору СНД, де проходили гастролі театру.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру. Свої перші вистави трупа М. Соловцова показувала саме в цьому приміщенні, де і сьогодні працює Театр імені Лесі Українки. Ця будівля увійшла в історію під назвою «Дім Бергоньє».
Старі театрали й досі згадують вистави театру імені Лесі Українки, що стали його легендою: «Живий труп» Л. Толстого з неповторним М. Романовим, «Мораль пані Дульської» Г. Запольскої і «Дерева вмирають стоячи» А. Касони з блискучим дуетом Євгенії Опалової та Віктора Халатова, «Варшавська мелодія» Л. Зоріна з чудовою Адою Роговцевою, «Добряки» Л. Зоріна з іскрометним Юрієм Мажугою, «Насмішкувате моє щастя» Л. Малюгіна з чудовими акторськими роботами Миколи Рушковського, В'ячеслава Єзепова, Лариси Кадочникової, Ади Роговцевої, Ізабелли Павлової, Сергія Филимонова, «Переможниця» О. Арбузова з чудовою Валерією Заклунною, «Казка про Моніку» С. Шальтяніса з початківцями Любов'ю Куб’юк, Анатолієм Хостікоєвим, Олександром Ігнатушею, і вже, звичайно, фаворит п'ятнадцяти театральних сезонів – комедія О. Уайльда «Як важливо бути серйозним» з цілим сузір'ям акторських імен.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович. Прийшовши в цей театр 1963 року, після закінчення курсу режисури у Георгія Товстоногова, М. Резнікович надовго пов'язав свою творчу долю із цим колективом. За ці роки він поставив безліч вистав у Москві, Санкт-Петербурзі, Новосибірську, Варні, Пекіні, але завжди повертався сюди, в свій театр, який був і залишається його першою любов'ю. Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
