цю виставу
…Як же хочеться дихати, хочеться кинутись із тісного човна і безкраїми руками обійняти всю безкраю воду.
Чи існує гріх насправді, чи це тільки наша уява? Якщо є, то як боротися душі після скоєного гріха? Простіше простого – забути все, стерти з пам’яті і не повертатись навіть думками в ті чорні дні.
Їх було двоє – чоловік і жінка, проте зберегти стосунки після сімейної трагедії виявляється дуже не просто. Поява Панночки – нового кохання Чорнокрила, призводить лише до перелюбу і ще більшої провини.
Згадати давню історію, покаятись та нарешті очиститись і отримати перемогу над темрявою – проте чи буде так…
За мотивами новел М.Вовчка та О.Олеся.
Вистава поставлена за мотивами оповідань Марко Вовчок «Павло Чорнокрил» та Олександра Олеся. Стара як світ історія кохання у трикутовому вимірі, ніби просякнута магією та таємничістю потойбіччя, виринає перед глядачами одиноким човном-островом посеред темної річки. Усе було просякнуто українським символізмом, мінімум слів, актори грали пластикою, рухами, голосом та танцями. Ляльки-божки, дівчата-мавки, хлопці-лісовики, староукраїнські народні пісні - усе було зрозуміло без слів. Вистава, підтверджуючи, як тісно українці пов’язані душею з природою, змушує задуматися, чому люди не можуть знайти сил поговорити один з одним, зрозуміти страждання іншого? Чому вони намагаються знайти спокій в обіймах інших? Невже біль вгамувати краще з чужою людиною, аніж з близькою та коханою? Неможливо стати щасливим, зробивши іншу людину нещасною.
Вистава яка вражає пластикою і співом. За всю виставу Ви почуєте багато українського фольклору на будь-яку ситуацію. Такі приємні голоси у акторів, вони ніби вводять вас в транс. Бо на сцені відбувається магія, чорна магія. Атмосфера передається так точно, ніби ти сам на тому острові. Хоч у виставі мало тексту, але зрозуміло все і без слів, бо режисер доклав зусиль, щоб показати плинність часу в оригінальному вияві, щоб показати кохання мовчки, вбивство і багато іншого. Все було похмуро, але дуже гарно візуально. Для очей це свято, бо гарні актори, і все що відбувається. Особливо відчутне кохання на сцені, коли його грає закохана пара у реальному житті. Сюжет вистави зроблений на основі оповідань Марко Вовчок та Олександра Олеся. Люблю дивитись українське. Поєднання українських любовно-еротичних творів бачу вперше, та хочу зауважити, що зовсім не було вульгарності. Можемо прослідкувати, як міняється ставлення чоловіка до жінки, яка йому подобається, яку він кохає, чи від якої чекає дитину. Ті моменти непорозуміння, нетерпимості і як це все впливає на психологічний стан людини. Тобто знов про нещасне кохання до жінки, а може то зовсім і не кохання було. Таке поєднання лісової пісні з украденим щастям. Вистава однозначно для дорослих.
Сюжет доволі типовий для українського фольку: він одружується на люблячій жінці, вони дуже щасливі, проте незабаром вона втрачає дитину, він знаходить коханку, розривається поміж двох жінок, врешті-решт вбиває обох. А вся історія є давнім спогадом-історією. Але ж: чим простіше сюжет, тим більше засобів його вираження, насправді. Так от, вистава неабияк збагачена маловідомими фольклорними піснямі у багатоголоссі акторів. Ці пісні змушували серце одночасно і стискатися, і неймовірно розширюватися - такий якісний і "живий" вокал. Було дуже багато пластичної хореографії у божевільно-дивацьких костюмах, зростання эмоційного напруження, непідробна акторська майстерність головних героїв, "режисерська" багатозначність речей і круте музичне оформлення. ''Острів любові" - тотально якісний театральний продукт, мені нема до чого причепитися: мене часто пробивало на сльози, я співчувала героям і повністю занурилась у ту саму містику українського минулого. Після вистави ще довго був меланхолійний післясмак і багато роздумів. Думаю, якщо б існував такий собі "must watch" - список з театральных вистав Києва, я б власноруч її туди б включила:)
Вистава висвітлює любовний трикутник між головним героєм Чорнокрилом, його дружиною та коханкою панночкою. Подружжя пережило особисту трагедію і втрату, порятунок від якої чоловік знайшов у почуттях до іншої жінки. Однак на відміну від звичних історій про любовний трикутник, ця вистава викликає багато роздумів, перш за все через трагічні сюжетні повороти: бажаючи зануритися у нові стосунки, герой робить дуже серйозні помилки, які ніколи собі не пробачить. Після перегляду вистави розумієш, що життя – не чернетка, і кожний наш вчинок несе певні наслідки. Завдяки емоційній грі акторів, чудовому освітленню, музичному супроводу, пластичним рішенням вистава була неймовірно чуттєва та естетична. Вдале поєднання виражальних сценічних засобів створювало відчуття тривоги та неминучості трагедії – розслабитись і відволіктись навіть не вдавалося. Вистава добряче лоскотала нерви! Під час перегляду важко чітко зрозуміти, що саме відчуваєш – емоції стрімко змінювали одна одну. Сум, гіркота, ейфорія, жаль, туга, сміх, страх – усе спліталося в єдиний болючий клубок, що підступав до горла і провокував сльози. Без сумнівів, це чудова вистава для тих, хто хоче замислитися, подумати і навіть «виплакати» біль – необов’язково біль від кохання.
У дитинстві жив у місті Охтирці Сумської області. Після закінчення школи грав у Охтирському Народному театрі, співав у чоловічій хоровій капелі.
У 1967 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
Актор Київського молодого театру.
В 4 роки пішов на фортепіано, в 6 в музичну школу. У 10 років почав займатися в музично-театральній студії "Ерміта". Там вперше доторкнувся до хореографії та акторської майстерності. Зіграв 3 вистави на головних ролях, брав участь в десятках конкурсів. Серйозно зайнявся сольним вокалом.
У 11 років почав писати вірші, в 12 почав освоювати гітару. У 13 років спробував себе в ролі ведучого і почав вести на постійній основі різні заходи.
У 14 років почав грати на ударних і бас гітарі і став вокалістом рок групи Riverwoods.
Після вступив до Одеського театрального ліцею, грав в 2х спектаклях провідні ролі, був старостою, активістом і учасником чтецкімі-акторських конкурсів на яких брав призові місця.
У 15 років вперше знявся в кіно в епізоді російського т / с "Чорні кішки". Грав безпритульного на вулиці в 30-ті роки.
У 16 років отримав своє перше вокальне Гран-прі на міжнародному конкурсі "Сонячний Промінь". Вступив в театр-студію "Покликання". У 2016 році знявся в дитячому художньому фільмі "Урок магії" режисера Лілі Солдатенко, де був на одній з головних ролей.
З 2007 року – актриса Нового драматичного театру на Печерську.
З 2013 року – актриса Київського Молодого театру.
Баріхашвілі – грузинське прізвище, яке належить Дар'їному діду по материній лінії.
Інтерес до театру Дарина почала виявляти ще в молодшій школі, коли навчаючись в 3-му класі, запропонувала класному керівнику зробити постановку в шкільному театрі казки Самуїла Маршака «Кошкин дом».
В 2009 році Дарина Баріхашвілі стає студенткою факультету театрального мистецтва Київського національного університету театру, кіно і телебачення (майстерня Валентини Іванівни Зимньої). Ще під час навчання на 1-му курсі юна актриса отримує роль в серіалі «Маршрут милосердия» (2010). В 2014 році випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення бере участь у прем'єрі театрального сезону – виставі за мотивами однойменної п'єси Фрідріха Шиллера «Підступність і кохання» у постановці Київського академічного Молодого театру, з яким пов'яже свою долю по завершенні навчання. В «Підступності й коханні» Дар'я грає тендітну й вразливу Луїзу, яка стає жертвою жорстоких ігор та амбіцій можновладців.
Дарина Баріхашвілі – різнопланова актриса, яку не можна віднести до конкретного амплуа. Їй переконливо вдається грати як спокусливих небезпечних жінок, так і милих персонажів дитячих вистав. Граючи ролі антагоністів, Дар'я дає можливість глядачу зрозуміти мотиви негативного персонажу, захоплюватись і навіть поспівчувати йому.
Значним успіхом актриси є головна роль у 95-серійному україномовному телесеріалі «Обручка з рубіном», який вийшов на вітчизняний телепростір 2 січня 2018 року.
Живе в цивільному шлюбі з актором Київського академічного Молодого театру Сергієм Пономаренком, з яким навчалась разом на одному курсі в театральному університеті.
Навчався у Маріупольському морському ліцеї.
Закінчив Маріпольський будівельний коледж.
Після закінчення Київської музичної школи ім. Лисенка (2012) Наталія переїхала до Австрії, де закінчила Віденський університет музики та мистецтв (2017).
Зараз закінчує магістра у Національній школі кіно та телебачення (2020), написавши музику для вистав у Молодому театрі, а також для кількох короткометражних фільмів, документальних фільмів та рекламних роликів у Великобританії, Австрії та Україні.
Історія «Молодого театру» (далі – Молодий), створеного Лесем Курбасом, розпочалася більше ста років тому. Один з найвідоміших театрів України «народився» 24 вересня 1917 року в місті Києві в будинку №17 по вулиці Прорізній.
У 1870 р. садибу, розташовану за цією адресою, придбав Микола Григорович-Барський «під спорудження мурованого будинку». Три роки потому з’явився проект двоповерхової будівлі, складений архітектором Федоровим. З роками під час реконструкцій було добудовано третій (у 1902 р.), а потім і четвертий (у 1913 р.) поверхи. До вересня 1917-го це був звичайний прибутковий будинок з декількома крамницями на 1-му поверсі. Силою обставин новостворений Молодий ненадовго затримався в цьому будинку. Після нього тут деякий час працював польський театр, пізніше тут знаходився Будинок Червоної армії та флоту, а в 1944-85 рр. – кінотеатр «Комсомолець України». До речі, це одна з небагатьох будівель на Прорізній, що вціліли після Другої світової війни.
У 1916 р. молоді актори створюють театральну студію. Приміщення на Прорізній ремонтують та обладнують для показу вистав самотужки, за власний кошт. Студія має величезний успіх у глядачів та критиків. Згодом вона перетворюється на «Товариство на вірі – Молодий театр». Трупа відмовляється від колегіального керівництва, і на чолі театру стає видатний режисер та педагог – Лесь Степанович Курбас. Тогочасне існування Молодого було коротким: революція спричинила переїзд у 1919 р. до Харкова та злиття з трупою великого театру.
Але й двох років було достатньо, аби зчинити свою «революцію» – творчу, оголосивши війну театральним «штампам», художній безхребетності. Молодий звертався до філософії корифеїв, прагнув піднесення нового театрального мистецтва країни на світовий рівень.
З метою мистецького пошуку та виховання актора нового формату Курбас випускав вистави різних напрямків: від умовно-реалістичного й побутово-психологічного до романтичної комедії.
Він вважав багатожанровість ґрунтом для народження «універсального» актора, а в результаті – нового українського театру.
Студійці, що стали видатними акторами, режисерами, продовжували пропагувати ідеали Молодого, сформульовані в маніфесті (до глядачів): «...бачити в театрі не кафедру чеснот, не дзеркало правди, не місце навчання та популяризації програм політичних партій, а театр, і тільки театр!»
За наказом Мінкульта УРСР у 1979 р. створюється «Молодіжний театр». Вистава «…З весною я до тебе повернусь!» (1980 р.) – перша в новітній історії театру. 6 років потому Молодий – знову на Прорізній, 17, знову в переліку найпопулярніших театрів Києва! Історичну назву відновлено в 1995 р. завдяки Лесеві Танюку, який сприяв і поверненню театру до рідної домівки.
Керівників театру за 100 років його існування було багато. Особливе місце серед них посідає Віктор Шулаков: його вистави «За двома зайцями» та «Сватання на Гончарівці» стали візитівками Молодого. У 1996-2012 рр. театр очолює Станіслав Мойсеєв. Він опікується оновленням репертуару, запрошує закордонних режисерів, налагоджує зв'язок з театрами країн-сусідів. З 2012 р. художнім керівником театру став молодий режисер Андрій Білоус.
За останні роки збільшилася кількість прем’єр; трупа активно гастролює, бере участь у фестивалях. У приміщення театру, окрім основної та камерної, є мікросцена – майданчик для режисерських та акторських дебютів. Суттєво зріс глядацький інтерес до Молодого. Найцікавіші вистави Києва – саме тут! Як і раніше, вони різні за тематикою, формою та стилем. Приєднання до Європейської театральної конвенції відкрило шляхи інтеграції театру у світовий культурний простір. Як і 100 років тому, сенс існування Молодого – пошук тем, що хвилюють людство в усі часи, та їх самобутнє відтворення сучасними засобами драматичного мистецтва.
7 травня 2019 року Молодий театр отримав статус Національного.
Молодий театр – театр для людей, молодих душею!
