Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
…Як же хочеться дихати, хочеться кинутись із тісного човна і безкраїми руками обійняти всю безкраю воду.
Чи існує гріх насправді, чи це тільки наша уява? Якщо є, то як боротися душі після скоєного гріха? Простіше простого – забути все, стерти з пам’яті і не повертатись навіть думками в ті чорні дні.
Їх було двоє – чоловік і жінка, проте зберегти стосунки після сімейної трагедії виявляється дуже не просто. Поява Панночки – нового кохання Чорнокрила, призводить лише до перелюбу і ще більшої провини.
Згадати давню історію, покаятись та нарешті очиститись і отримати перемогу над темрявою – проте чи буде так…
За мотивами новел М.Вовчка та О.Олеся.
Моновистава за мотивами романа Віктора Гюго «Людина, що сміється» «Коли б з горя можна було вийти, як виходять із міста. Ми могли б бути щасливі! На жаль, назавсігди не буде з нами того, кого вже немає. Тінь залишається на тих, хто переживає. Ти знаєш, про кого я кажу. Життя - це тільки довга втрата того, що любиш. Бо в житті є тільки одна річ – серце, а після життя – душа...» У цей світ людина приходе самотня. Дитиною. Бездоганною. Без дорікань. Деяким щастить поринути у батьківську любов, а іншим знести усі труднощі життя. Тому рано чи пізно людина вдягає ту маску, яка дає їй відчуття безпеки... Іноді, це лише відчуття. Милосердя рятує. Кохання надихає. Проте, лише щирість дарує свободу. Чи може людина жити без маски? І чи може врятувати маска позитиву, догоджуючи оточуючим, якщо в серці немає відгуку? На ці питання герой намагається відповісти собі...людям... світу... і знову собі
Генрік Ібсен
За мотивами однойменної п'єси Теннесі Вільямса. П'єса «Трамвай “Бажання”» (1947 р., дослівний переклад з англійської – «Трамвай на імення жага») – один із найпопулярніших творів не лише Теннесі Вільямса, а й світового театру та кінематографу в цілому. Жорстка драматична колізія, напруженість та глибина діалогів, непересічність сценічних образів, гранична відвертість прагнень та емоцій, що керують героями, зробили цей твір магнетично захоплюючим і дарували авторові Пулітцерівську премію (1948 р.), та прижиттєве визнання класиком сучасної драми ХХ століття. Основою сюжету є долі двох сестер – Бланш та Стелли, які зростали в затишному родинному маєтку «Прекрасна мрія», гадаючи і вірячи, що благополуччя, добро, щастя і любов супроводжуватимуть їх завжди. Але життя, фатум? внесли в мрії дівчат свої корективи. Нагадавши, що щастя – це лише миттєвість. Смерть батька стала початком руйнації ідеалів. Стелла першою полишила «Прекрасну мрію», натомість перетворившись у «жрицю культу жадання» в особі свого чоловіка Стенлі Ковальського. Минуло 10 років, в домі Ковальських з'являється сестра Стелли Бланш. На її долю випало пережити всі етапи подальшої руйнації і, головне, знищення «Прекрасної мрії». На відміну від Стелли, яка знайшла свій клаптик примарного щастя у вирі всепоглинаючої сили жаги, Бланш лишилася вірною ідеалам «Прекрасної мрії». Ані втрати близьких, ані переслідування та цькування оточуючих не змогли знищити її душі, відчайдушного, можливо, й ілюзорного і наївного бажання, саме бажання, а не жаги істинної краси та любові. Проте невблаганний фатум, скерований жагою, зробив своє діло, перетворивши прекрасну мрійницю на невротичку. Для Бланш зустріч із сестрою та події, що розгортаються в родині Ковальських, стають фатальними… Фото та анотації надано театром.
Одна з найпопулярніших в українській літературі та найбільш знакова для театру п'єса Івана Франка «Украдене щастя» під завісу ювілейного 100-го сезону повертається на франківську сцену. Нова версія, що її пропонує режисер Дмитро Богомазов, принципово відрізняється від багатьох знаних інтерпретацій. Пропонуючи сучасну за своєю сценічною лексикою виставу, режисер відходить від соціально-побутових, етнографічних подробиць. Історія трикутника Микола-Анна-Михайло трансформована в багатошарову психологічну притчу не лише про неможливість побудови щастя на нещасті іншого і не лише про «вкрадене» щастя і жадання своєрідного реваншу, що керує героями. Конфлікт протистояння оголений до глибинних, сутнісних категорій людського існування: обітниця, зрада, пристрасть, честь, совість, прощення. Об'єднуючи взаємовиключні поняття, руйнуючи наше стале їх сприйняття, режисер перетворює історію взаємин персонажів та подій на парадоксальне існування, переносячи їх в інший вимір свідомості, який існує за своїми законами і відплати потребує відповідної. Проте режисер уникає конкретної відповіді: що або хто керує вчинками героїв: Бог? Фатум? Чи вир цього незбагненного виміру, який затягує, спокушає, бавиться долями, обіцяє, заманює, доводить людину до шаленства, коли вона, втрачаючи себе, переступає межу людських законів та Божих заповідей. І вже не людина – істота, насолоджуючись сподіяним, не контролюючи себе, власноруч затягує зашморг безвиході.
Дійство відбувається на великій сцені, де майданчик для гри й місця для глядачів об‘єднані єдиним простором. Таке максимальне наближення до місця дії дає глядачам відчуття реальної присутності, знаходження у центрі оповіді, спонукає до інтерактивності й вияву реакції на те, що грає актриса. Вона ж сповна використовує ці благодатні можливості. Місце дії – сільське подвір‘я, огороджене дерев’яним тином, посередині стоїть щось, накрите яскравою різнокольоровою веретою. Повільною старечою ходою вийде у своє подвір’я Баба Юстина – Лариса Кадирова, тримаючи в руці саморобний ліхтар – банку з пшеницею, в яку встромлено свічку. Це правдиве живе світло свічки задасть тон щирої відвертості оповіді, яку розпочне проста сільська жінка. Справа її тут на подвір’ї буденна та через ту буденність проявиться головна життєва розмова, яку поведе Юстина сама із собою, зі своєю долею, своїм призначенням на землі. Вона говоритиме із собою та втягне у власні роздуми всіх присутніх. Фото та анотації надано театром.
Вистава поставлена за мотивами оповідань Марко Вовчок «Павло Чорнокрил» та Олександра Олеся. Стара як світ історія кохання у трикутовому вимірі, ніби просякнута магією та таємничістю потойбіччя, виринає перед глядачами одиноким човном-островом посеред темної річки. Усе було просякнуто українським символізмом, мінімум слів, актори грали пластикою, рухами, голосом та танцями. Ляльки-божки, дівчата-мавки, хлопці-лісовики, староукраїнські народні пісні - усе було зрозуміло без слів. Вистава, підтверджуючи, як тісно українці пов’язані душею з природою, змушує задуматися, чому люди не можуть знайти сил поговорити один з одним, зрозуміти страждання іншого? Чому вони намагаються знайти спокій в обіймах інших? Невже біль вгамувати краще з чужою людиною, аніж з близькою та коханою? Неможливо стати щасливим, зробивши іншу людину нещасною.
Вистава яка вражає пластикою і співом. За всю виставу Ви почуєте багато українського фольклору на будь-яку ситуацію. Такі приємні голоси у акторів, вони ніби вводять вас в транс. Бо на сцені відбувається магія, чорна магія. Атмосфера передається так точно, ніби ти сам на тому острові. Хоч у виставі мало тексту, але зрозуміло все і без слів, бо режисер доклав зусиль, щоб показати плинність часу в оригінальному вияві, щоб показати кохання мовчки, вбивство і багато іншого. Все було похмуро, але дуже гарно візуально. Для очей це свято, бо гарні актори, і все що відбувається. Особливо відчутне кохання на сцені, коли його грає закохана пара у реальному житті. Сюжет вистави зроблений на основі оповідань Марко Вовчок та Олександра Олеся. Люблю дивитись українське. Поєднання українських любовно-еротичних творів бачу вперше, та хочу зауважити, що зовсім не було вульгарності. Можемо прослідкувати, як міняється ставлення чоловіка до жінки, яка йому подобається, яку він кохає, чи від якої чекає дитину. Ті моменти непорозуміння, нетерпимості і як це все впливає на психологічний стан людини. Тобто знов про нещасне кохання до жінки, а може то зовсім і не кохання було. Таке поєднання лісової пісні з украденим щастям. Вистава однозначно для дорослих.
Сюжет доволі типовий для українського фольку: він одружується на люблячій жінці, вони дуже щасливі, проте незабаром вона втрачає дитину, він знаходить коханку, розривається поміж двох жінок, врешті-решт вбиває обох. А вся історія є давнім спогадом-історією. Але ж: чим простіше сюжет, тим більше засобів його вираження, насправді. Так от, вистава неабияк збагачена маловідомими фольклорними піснямі у багатоголоссі акторів. Ці пісні змушували серце одночасно і стискатися, і неймовірно розширюватися - такий якісний і "живий" вокал. Було дуже багато пластичної хореографії у божевільно-дивацьких костюмах, зростання эмоційного напруження, непідробна акторська майстерність головних героїв, "режисерська" багатозначність речей і круте музичне оформлення. ''Острів любові" - тотально якісний театральний продукт, мені нема до чого причепитися: мене часто пробивало на сльози, я співчувала героям і повністю занурилась у ту саму містику українського минулого. Після вистави ще довго був меланхолійний післясмак і багато роздумів. Думаю, якщо б існував такий собі "must watch" - список з театральных вистав Києва, я б власноруч її туди б включила:)
Вистава висвітлює любовний трикутник між головним героєм Чорнокрилом, його дружиною та коханкою панночкою. Подружжя пережило особисту трагедію і втрату, порятунок від якої чоловік знайшов у почуттях до іншої жінки. Однак на відміну від звичних історій про любовний трикутник, ця вистава викликає багато роздумів, перш за все через трагічні сюжетні повороти: бажаючи зануритися у нові стосунки, герой робить дуже серйозні помилки, які ніколи собі не пробачить. Після перегляду вистави розумієш, що життя – не чернетка, і кожний наш вчинок несе певні наслідки. Завдяки емоційній грі акторів, чудовому освітленню, музичному супроводу, пластичним рішенням вистава була неймовірно чуттєва та естетична. Вдале поєднання виражальних сценічних засобів створювало відчуття тривоги та неминучості трагедії – розслабитись і відволіктись навіть не вдавалося. Вистава добряче лоскотала нерви! Під час перегляду важко чітко зрозуміти, що саме відчуваєш – емоції стрімко змінювали одна одну. Сум, гіркота, ейфорія, жаль, туга, сміх, страх – усе спліталося в єдиний болючий клубок, що підступав до горла і провокував сльози. Без сумнівів, це чудова вистава для тих, хто хоче замислитися, подумати і навіть «виплакати» біль – необов’язково біль від кохання.
Помічниця режисера у Молодому театрі.
Народилась 12 січня
Освіта: Київський національний університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. К. Карпенка-Карого
Після закінчення Київської музичної школи ім. Лисенка (2012) Наталія переїхала до Австрії, де закінчила Віденський університет музики та мистецтв (2017).
Зараз закінчує магістра у Національній школі кіно та телебачення (2020), написавши музику для вистав у Молодому театрі, а також для кількох короткометражних фільмів, документальних фільмів та рекламних роликів у Великобританії, Австрії та Україні.
Український актор і режисер. Помічник художнього керівника Молодого театру, викладає акторську майстерність в КНУТКІТ ім. І. Карпенка-Карого.
Закінчив Київський театральний інститут у 1977 році, після чого два роки працював у львівському Театрі юного глядача ім. М. Горького. У грудні 1980 року був зарахований до трупи Молодіжного театру.
У 1993 році актор разом з групою однодумців пішов з театру у новостворений «Експериментальний театр» при Києво-Могилянській академії під керівництвом режисера Валерія Більченка. Тут окрім акторської діяльності, реалізував себе як режисер. Пізніше, разом з Ярославом Чорненьким взяв на себе керівництво театром. Після реорганізації «Експериментального театру» повернувся до Молодого театру.
Першим в Україні створив ходульний вуличний театр зі своїми акторами-однодумцями. Нині в репертуарі цього театру 7 вистав і 8 номерів, з якими театр об'їздив пів-Європи.
У дитинстві жив у місті Охтирці Сумської області. Після закінчення школи грав у Охтирському Народному театрі, співав у чоловічій хоровій капелі.
У 1967 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
Актор Київського молодого театру.
В 4 роки пішов на фортепіано, в 6 в музичну школу. У 10 років почав займатися в музично-театральній студії "Ерміта". Там вперше доторкнувся до хореографії та акторської майстерності. Зіграв 3 вистави на головних ролях, брав участь в десятках конкурсів. Серйозно зайнявся сольним вокалом.
У 11 років почав писати вірші, в 12 почав освоювати гітару. У 13 років спробував себе в ролі ведучого і почав вести на постійній основі різні заходи.
У 14 років почав грати на ударних і бас гітарі і став вокалістом рок групи Riverwoods.
Після вступив до Одеського театрального ліцею, грав в 2х спектаклях провідні ролі, був старостою, активістом і учасником чтецкімі-акторських конкурсів на яких брав призові місця.
У 15 років вперше знявся в кіно в епізоді російського т / с "Чорні кішки". Грав безпритульного на вулиці в 30-ті роки.
У 16 років отримав своє перше вокальне Гран-прі на міжнародному конкурсі "Сонячний Промінь". Вступив в театр-студію "Покликання". У 2016 році знявся в дитячому художньому фільмі "Урок магії" режисера Лілі Солдатенко, де був на одній з головних ролей.
З 2007 року – актриса Нового драматичного театру на Печерську.
З 2013 року – актриса Київського Молодого театру.
Баріхашвілі – грузинське прізвище, яке належить Дар'їному діду по материній лінії.
Інтерес до театру Дарина почала виявляти ще в молодшій школі, коли навчаючись в 3-му класі, запропонувала класному керівнику зробити постановку в шкільному театрі казки Самуїла Маршака «Кошкин дом».
В 2009 році Дарина Баріхашвілі стає студенткою факультету театрального мистецтва Київського національного університету театру, кіно і телебачення (майстерня Валентини Іванівни Зимньої). Ще під час навчання на 1-му курсі юна актриса отримує роль в серіалі «Маршрут милосердия» (2010). В 2014 році випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення бере участь у прем'єрі театрального сезону – виставі за мотивами однойменної п'єси Фрідріха Шиллера «Підступність і кохання» у постановці Київського академічного Молодого театру, з яким пов'яже свою долю по завершенні навчання. В «Підступності й коханні» Дар'я грає тендітну й вразливу Луїзу, яка стає жертвою жорстоких ігор та амбіцій можновладців.
Дарина Баріхашвілі – різнопланова актриса, яку не можна віднести до конкретного амплуа. Їй переконливо вдається грати як спокусливих небезпечних жінок, так і милих персонажів дитячих вистав. Граючи ролі антагоністів, Дар'я дає можливість глядачу зрозуміти мотиви негативного персонажу, захоплюватись і навіть поспівчувати йому.
Значним успіхом актриси є головна роль у 95-серійному україномовному телесеріалі «Обручка з рубіном», який вийшов на вітчизняний телепростір 2 січня 2018 року.
Живе в цивільному шлюбі з актором Київського академічного Молодого театру Сергієм Пономаренком, з яким навчалась разом на одному курсі в театральному університеті.
Історія «Молодого театру» (далі – Молодий), створеного Лесем Курбасом, розпочалася більше ста років тому. Один з найвідоміших театрів України відкрив свій перший сезон 24 вересня 1917 року.
У 1918 році приміщення на Прорізній ремонтують та обладнують для показу вистав самотужки, за власний кошт. Студія має величезний успіх у глядачів та критиків. Згодом вона перетворюється на «Товариство на вірі – Молодий театр». Трупа відмовляється від колегіального керівництва, і на чолі театру стає видатний режисер та педагог – Лесь Степанович Курбас. Він вважав багатожанровість ґрунтом для народження «універсального» актора, а в результаті – нового українського театру. Тогочасне існування Молодого було коротким: революція спричинила у 1919 р. злиття Державного драматичного театру з Молодим театром.
Але й двох років було достатньо, аби зчинити свою «революцію» – творчу, оголосивши війну театральним «штампам», художній безхребетності. Молодий звертався до філософії корифеїв, прагнув піднесення нового театрального мистецтва країни на світовий рівень.
З метою мистецького пошуку та виховання актора нового формату Курбас випускав вистави різних напрямків: від умовно-реалістичного й побутово-психологічного до романтичної комедії.
У 1979 році виник Молодіжний театр, який у 1995 році отримав назву Молодий.
За останні роки збільшилася кількість прем’єр; трупа активно гастролює, бере участь у фестивалях. У приміщення театру, окрім основної та камерної, є мікросцена – майданчик для режисерських та акторських дебютів. Суттєво зріс глядацький інтерес до Молодого.
7 травня 2019 року Молодий театр отримав статус Національного.
Молодий театр – театр для людей, молодих душею!