Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Невелике містечко Лінен, у якому живуть люди-пороки – Жадоба, Блуд, Гнів, Гординя, Зневіра та інші. Під час занурення у виставу виявляється, що реальність ближче, ніж здається. Коли найрідніші люди цінують більше нову газову пліту та статуетки-божки або зачіску, аніж один одного. Коли людське життя нічого не варте, головне, чи будуть пиріжки на поминках?
То чи виліковні людські пороки? Чи є у людства шанс? Останній день людства не настане ніколи, поки є хоч одна людина, яка зійде на ешафот... За нас...
«Дикий театр», Львівський театр імені Лесі Українки і «Мистецький Арсенал» представляють: вперше в Україні вистава за п’єсою відомого канадця, сценариста і письменника Мішеля Марка Бушара «Том на фермі» у перекладі Ростислава Нємцева. Том приїздить на похорон свого друга, що трагічно загинув. Він знайомиться з його сім’єю, і виявляється, що ніхто: ні матір, ні брат, і навіть він – не знали загиблого по-справжньому.
Спочатку вас здаватиметься, що цей голос живе у вас в голові. Потім ви скажете собі. що це просто дурні думки, ще за мить ви зрозумієте, що вас огортає морок... Ви забажаєте вибратися й розгадати таємницю, приховану у розповідях головних героїв. Вистава-загадка, де відповідь може коштувати вам життя!
У звичайному-звичайному Києві, у звичайній-звичайній хрущовці, жила звичайна-звичайна сім’я. Все як у людей: мама-вчителька, батько «у пошуках роботи», двоє дітей-дармоїдів, кум-гомофоб, на комуналку не вистачає… Але одного разу їм запропонували дуже вигідну, але незвичайну субсидію, і щоб її отримати, вся родина має піти на ... кардинальні зміни у житті
Вистава про зради і перемоги Напівбог Геркулес, легендарний син Зевса, відомий своєю надлюдською силою в черговій реінкарнації потрапляє в Україну. Щоб прокормити дружину і заплатити агенту - він вимушений шукати роботу. На біржі праці Геркулесу пропонують справу державного рівня: врятувати країну від лайна, в якому вона потопає. Ця справа – має стати його шостим подвигом...
«Механічний Апельсин» – нова вистава Дикого театру, створена за мотивами всесвітньо відомого роману Ентоні Берджеса. Харизматичний і жорстокий Алекс щовечора з друзями влаштовує специфічне культурне дозвілля, яке одного разу перетинає межу з кримілалом і Алекс потрапляє за грати. У в’язниці він дізнається про експериментальний метод лікування ув’язнених – і вирішує стати лабораторним пацюком, щоб тільки вирватись на волю. Метод лікування виявляється ефективним, Алекс більше не може чинити зла. Та чи зможе він вижити в реаліях, які, на відміну від нього, не змінилися?
Смішно точно не було! :-( Страх, сум, нудьга так, безвихідь, глузування над цінностями, часом хотілося навіть вийти із залу, неприємні сцени, моменти, сварка, бійка, мат, холодна зброя, випивка, фривільність у відносинах. Відчуття, що не вистачає повітря. Шок!) Хотілося видихнути після, вистави і не мені одній, було чутно ох у холлі!) Говорити після вистави не хочеться нічого. Сюжет вистави, сварка двох братів, між ними священник, який має спроби їх примирити, та дарма. Його жертва своїм життям заради миру та отрезвлення братів, і досить вдало. Виправлення братів, постійна згадка про отця, його лист нагадування їм. Спочатку відношення їх до того байдуже, а потім перевтілення цих же людей, їх стриманість при тому, що вони тіж самі люди, але можна по іншому і це навіть приємно і досить просто, коли людська подоба і простота відкривається в нас, в тих самих людях, і то не чудо, а робота над собою. Якщо ви прийшли на цю виставу то вийти не вдасться, коли зайдете в зал то зрозумієте, ви попали вже з огляду на самі декорації і початок промови до вистави ;-) Вихід із залу лише через сцену!!! Гра акторів та декорації на 6 балів максимум. Сюжет та враження від вистави 5 балів із 6, лише тому, що навчатися краще через позитив та спокій, гумор. Тут же інша сторона, точно не моя перевага, але все було на висоті. Тим хто любить гостросюжетні вистави, не емоційно вразливим людям, із првчальними висновками вкінці вистави, які задіюють почуття та емоції в сюжеті. Не знаю, все в тому стилі, що було, самодостатнє. Якщо змінити, вже буде інша вистава. По відгукам інших, дійсно при вході білетер дівчина, наче Євгенія, але актор не цієї вистави, але з майстерні. Досить серйозна та сувора дівчина, хотілося б відчути привітність та спокій при вході, нічого конфліктного не було, але відчуття саме такі. На відміну від дівчини в гардеробі, досить привітна та добра, уважна.
Трагіфарс - а отже - сміх через відчуття трешовості та безнадії того, що відбувається. Вистава непроста, і через те не можу сказати, що дивитись її легко і не хочеться відводити очей від сцени. Деякі діалоги - досить насичені і багатослівні, здавалися трохи затягнутими і важкими для сприйняття. Це вистава точно не для того, щоб "просто розслабитись". Хоча все вдало розбавляється гумором. І фінал вартий того, щоб додивитись до кінця. Хочеться прийти сюди знову! В маленькому ірландському містечку - жорстокість на жорстокості. Місцевий священник не знає, що з цим робити, зневірюється і йде на рішучі кроки..
Современный ирландский драматург и режиссер Мартин Макдонах написал ""Сиротливый запад"" более 20 лет назад , и с тех пор эта остросоциальная пьеса не сходит с подмостков театров Европы, а сегодня я с большим интересом посмотрела ее в мастерской РУШКОВСКОГО. Режиссёр Дмитрий Курилов поразил и порадовал до глубины души мАстерской работой, выверенной до последнего акцента. Сюжет - семейная драма, конфликт двух сыновей, враждующих друг с другом с детства. Один из них убивает отца, а второй , зная об этом, требует за своё молчание у брата его долю наследства. Важный персонаж - пастор , отец Уэлш, отлично сыгранный Евгением Ковырзановым. Братьев играли Константин Стоянчев и Роман Щербак- оба очень понравились- сильно, убедительно, достоверно и честно. Одна женская роль досталась чудесной Настасье Зюркаловой. Мир, по Макдонаху, дегуманизирован, мы видим как все социальные институты разрушены. Царит кромешная жестокость, сын убивает отца, подросток отрезает уши собаке, но в человеке содержится потаённый ресурс, который включается, когда ситуация становится необратимой. Братья, возможно, когда-то примиряется, но пока жертва священника оказывается напрасной. Я изумилась мастерству всех молодых актеров- они очень выросли со времёни моей последней встречи с ними, были великолепны в высших трагических моментах спектакля. Даже глупый смех прекратился у тех зрителей, кто не понял, куда и зачем попал . Живая музыка двух музыкантов, оригинальная сценография, где продумана каждая мелочь, ставит этот спектакль очень высоко. Ведь пространство там слишком маленькое, но режиссер его раздвинул и наполнил символами и смыслами. Ставлю эту постановку в пятёрку сильнейших работ этого года, которые видела в Киеве , а видела я немало, приду ещё раз непременно. Рекомендую всем, кто интересуется современным западным театром, любит психологическую драму с крутым сюжетом. Детей брать не стоит- звучат грубости, есть сцены насилия, но это все уместно и органично.
Вистави за творами Макдонаха - ніби писав про Ірландію, а вийшло про українську глибинку. Що ще робити в місці, де нічого не розвивається, де навколо одне болото і все так похмуро. У кожного руки заморані і всі навколо знають, але миряться з цим, бо такі самі. Тому єдиний вихід - пиячити зранку до ночі,як наслідок обурюватися та влаштовувати серйозну маханку, може й стрілянину. А людина, яка не вписується в цей сюжет, просто може йти, йти на той світ, а пиріжечки живі з’їдять, але поговорять лише про себе. В цьому театрі настроїтись на виставу можна ще на початку, коли чуєш ірландські мотиви в залі очікуванні і бачиш стенд із персонажами цієї вистави, ніби рубрика «увага розшук» або «особливо небезпечні». Запрошують на виставу вже персонажі, в стилістиці вистави, і доволі різко попереджають про телефони. Заходиш на свої місця через сцену, через воду і дощечку, але вже добре собі уявляєш багно, бо чітко прослідковується образ села. А коли Ви вже настроїлись атмосферно, починається найцікавіше. Гумові чоботи на будь-який випадок в житті: школа, церква, бар або станцювати пристрасне танго. У людей почуття тупіють, як і самі люди. Випити і побитися, а може і вбити когось, головне, щоб статуетки релігійні були - романтика. Завжди дивує віра в житті таких людей, тобто всеодно, що ти зробив (вкрав, вбив), тобі всі гріхи відпустять, бо є статуетки божественні, вони все простять і відпустять, бо ти ж віруючий. Тобто до зовсім і можна не звертатися. Але шанс на виправлення є, доки хтось готовий пожертвувати собою заради інших. Така гра на межі і відтягування того самого останнього дня. Всю виставу грає чудова жива музика, і якщо звернути увагу на музикантів, вони теж відіграють обличчям всю виставу. Актори всі молодці, чудового грали. Відкриття вечора - Євген Ковирзанов.
Історія забутого Богом містечка. Мешканці його втратили людську подібність. Людське життя уже нічого не варте. Суїцид не дивує. Смерть як можливість поїсти пиріжки. А вбивство батька як нагода підписати все його майно першою буквою свого імені. Коли за спечені в духовці фігурки Марії хочеться вбити рідного брата. Така реальність призводить до алкоголізму та втрати віри навіть у связенника. Але саме його суїцид дає надію на зміни. Свіжо та незвично. Чудова гра акторів, абсолютне вживання в ролі, віриш всім, доречно підібрані типажі зробили дану постановку воістину неймовірною. Що цікаво, присутня в цей вечір публіка була дуже різношерсною за віком. Але по реакціях було зрозуміло, що сподобалося усім. Молодці! Браво. Буду радити усім знайомим. Але варто додати і ложку дьогтю. Першим глядача зустрічала дівчинка-контролер. Саме з цього спілкування почалося відвідування театру. Хотілося б щоб вона була привітнішою. Натомість гардеробша сподобалася дуже!
Невелике містечко Лінен, в якому живуть люди-пороки - Жадоба, Блуд, Гнів, Гординя, Зневіра та інші. Під час занурення у виставу виявляється, що реальність ближче, ніж здається. Коли найрідніші люди цінують більше нову газову пліту та статуетки-божки або зачіску, аніж один одного. Коли людське життя нічого не варте, головне, чи будуть пиріжки на поминках? То чи виліковні людські пороки? Чи є у людства шанс? Останній день людства не настане ніколи, поки є хоч одна людина, яка зійде на ешафот [хрест]... За нас... Ця вистава особисто для мене - відкриття справжніх, відвертих, захоплюючих своєю харизмою акторів, достойна постановка п‘єси оскароносного Мартіна Макдонаха, автора «Залягти на дно в Брюгге» та «Три білборди під Еббінгом, Міссурі». Дуже творчо та креативно підійшли до оформлення сцени і антуражу. У виставі і співають, і трошки танцюють, і грає жива музика, яка є допомогає розкрити образи героїв та передати емоції певних сцен. Щодо Театральної майстерні Рушковського - невеличкий, камерний театр на базі Відділу мистецтв Публічної бібліотеки ім. Л.Українки, всередині дуже мало місця, але є бібліотека и виставка, де можна почитати у вільний час.
Навчався у Житомирському музичному училищі імені В. С. Косенко
Учасник гурту «Каблуками по Брусчатке»
Фронтмен музичної поп-групи «Каблуками по бруківці».
Виступав на сцені київських театрів «Актор» і «Сузір'я».
Мати Анастасії — чемпіонка світу з гімнастики Оксана Омельянчик, батько — колишній військовий, а нині бізнесмен Дмитро Зюркалов. У Анастасії є брат Іван.
Навчалася у київській гімназії N32 з лінгвістичним ухилом, де вивчала англійську та німецьку мови. Відвідувала художню студію, займалася плаванням, фотографією і малюванням. Навчалася у київській модельної студії «Карін».
У кіно Анастасія опинилася випадково, коли їй було 10 років. Потрапила на кастинг мелодрами режисера Оксани Байрак «Сніжне кохання, або Сон у зимову ніч» за сценарієм Валентина Азернікова.
Після першої виконаної ролі в кіно вирішила стати професійною акторкою. Режисер Оксана Байрак зняла Настю в головних ролях багатьох своїх фільмів. Роль дівчинки з Прип'яті у фільмі «Аврора» була написана спеціально для неї.
У 2016 році Анастасія Зюркалова з відзнакою закінчила Київський театральний університет ім. Карпенко-Карого (майстерня Народного артиста України Миколи Рушковського).
Дебют Анастасія Зюркалова на професійній театральній сцені відбувся навесні 2014 року в постановці заслуженого артиста України режисера Ігоря Славинського «Антігона» (роль Антігони), в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».
Анастасія Зюркалова веде у дитячому клубі «Champion Kids» напрямок «акторська майстерність».
Я народився 28-го жовтня 1993 р. В самому доброму з міст — Київ-місті. Моє знайомство з цим світом минало в декораціях тихого і квіткового Дніпровського району, що на лівому березі Дніпра. Тут маленький Моцарт грав для мене свої перші симфонії, Гоголь розповідав страшні байки і водив гуляти на Невський. До того ж щороку, протягом тринадцяти літ, мене відправляли на все літо на заслання під Канів. Там шевченківські пленери, теж, начебто, берег Дніпра, але зовсім інший. Там картопля по сезону, корови з сумними очима, босоногий натовп дітей на саморобних великах, зірки, які охоче падали заради наших дитячих бажань, стрибки через багаття і маленькі безнасінні яблучка — райські. А потім я віришів осягнути акторське ремесло і ніяк не можу припинити.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, акторський курс Народного артиста України М. М. Рушковського. Роки навчання: 2011 - 2016 рр.
Театральну практику веду не тільки в рідній Майстерні, а і в театрі на Подолі.
Знімав зі своїми друзями Антоном Сьоміним і Юрою Катинським короткометражні фестивальні фільми «Богомол», «Ровер», «Маніяк», що отримали певні нагороди.
За весь час перебування в Майстерні паралельно приймаю пропозиції щодо участі в зйомках і театральних проектах.
– Зіграв ролі в серіалах: «Метелики», «Світло та тінь маяка», «Той, хто дивиться в далечінь», «Дорога додому» та інших кінострічках.
– Брав участь у зйомках повнометражних фільмів «Черкаси» і «Моя бабуся Фані Каплан».
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Сцена – єдине місце де я відчуваю право на вираження своїх думок.
– Яку роль мрієте зіграти?
Хочу зіграти БГ у старості)))))
– Чим любите займатися у вільний час?
Гітара, вино і вулиця)
– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть
Хм... Співчуваю маршам легалізації та толерантності. І взагалі підтримую ідею
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Я з гордістю ношу звання актора театральної майстерні Миколи Рушковського.
Я ніколи не був ідеальним, починаючи від зовнішності і закінчуючи характером. Та проте я завжди був собою. Талановитий, мудрий, красивий, цілеспрямований, відповідальний, неконфліктний і скажено скромний. Театр, музика…Це те, що люблю і вмію. Отримую задоволення від своєї роботи. Граю на всьому, з чого можна вилучити хоч якийсь звук. Ціную дружбу і друзів. Тих самих, які і в біді, і в радості…Найбільше щастя в житті — донька.
Я народився в невеликому містечку Мелітополі, що в Запорізькій області. У моїй родині, в якій батько музикант, а мама режисерка, вибору у мене особливого не було! Паралельно з театром я займався вокалом і футболом. Але життя розставило все по своїх місцях. У 23 роки я вступив до університету ім. Карпенка-Карого, Театральної Майстерні М. М. Рушковського, і знайшов своє місце в житті!!! У театрі я частинка веселощів, яка заряджає будь-кого, до кого я хоч трішки доторкнуся!!! Гарного всім настрою! Люблю та цілую!
Театральна майстерня Миколи Рушковського – київський театр, створений народним артистом України Миколою Миколайовичем Рушковським і його 13 випускником акторського курсу Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого. Він завжди говорив, що це його улюблене число. Коли актори робили презентацію свого курсу, вони навіть жартували з цього приводу і, можливо, відсутність забобонів допомогли не піддаватися шаблону і 13-е число принесло успіх.
Театр – це проект «Театр+бібліотека» від Департаменту культури КМДА, за який команда отримала театральну премію «Київська пектораль» у номінації від Оргкомітету «Спеціальна премія» (2017 р.).
Перший театральний сезон відкритий в 2017 році, хоча самі «рушковці» вважають датою народження Театральної Майстерні липень 2011 року, коли Микола Рушковський набрав групу студентів на свій акторський курс.
Театр позиціонує себе як «літературний», бо поєднує в собі і драматургію, і прозу, і поезію. Або, як кажуть, «театр із книги». Все це гармонійно поєднується з тим фактом, що більшість вистав відбуваються «серед книг» (в бібліотеці).