Современный ирландский драматург и режиссер Мартин Макдонах написал ""Сиротливый запад"" более 20 лет назад , и с тех пор эта остросоциальная пьеса не сходит с подмостков театров Европы, а сегодня я с большим интересом посмотрела ее в мастерской РУШКОВСКОГО. Режиссёр Дмитрий Курилов поразил и порадовал до глубины души мАстерской работой, выверенной до последнего акцента. Сюжет - семейная драма, конфликт двух сыновей, враждующих друг с другом с детства. Один из них убивает отца, а второй , зная об этом, требует за своё молчание у брата его долю наследства. Важный персонаж - пастор , отец Уэлш, отлично сыгранный Евгением Ковырзановым. Братьев играли Константин Стоянчев и Роман Щербак- оба очень понравились- сильно, убедительно, достоверно и честно. Одна женская роль досталась чудесной Настасье Зюркаловой. Мир, по Макдонаху, дегуманизирован, мы видим как все социальные институты разрушены. Царит кромешная жестокость, сын убивает отца, подросток отрезает уши собаке, но в человеке содержится потаённый ресурс, который включается, когда ситуация становится необратимой. Братья, возможно, когда-то примиряется, но пока жертва священника оказывается напрасной. Я изумилась мастерству всех молодых актеров- они очень выросли со времёни моей последней встречи с ними, были великолепны в высших трагических моментах спектакля. Даже глупый смех прекратился у тех зрителей, кто не понял, куда и зачем попал . Живая музыка двух музыкантов, оригинальная сценография, где продумана каждая мелочь, ставит этот спектакль очень высоко. Ведь пространство там слишком маленькое, но режиссер его раздвинул и наполнил символами и смыслами. Ставлю эту постановку в пятёрку сильнейших работ этого года, которые видела в Киеве , а видела я немало, приду ещё раз непременно. Рекомендую всем, кто интересуется современным западным театром, любит психологическую драму с крутым сюжетом. Детей брать не стоит- звучат грубости, есть сцены насилия, но это все уместно и органично.

Вистави за творами Макдонаха - ніби писав про Ірландію, а вийшло про українську глибинку. Що ще робити в місці, де нічого не розвивається, де навколо одне болото і все так похмуро. У кожного руки заморані і всі навколо знають, але миряться з цим, бо такі самі. Тому єдиний вихід - пиячити зранку до ночі,як наслідок обурюватися та влаштовувати серйозну маханку, може й стрілянину. А людина, яка не вписується в цей сюжет, просто може йти, йти на той світ, а пиріжечки живі з’їдять, але поговорять лише про себе. В цьому театрі настроїтись на виставу можна ще на початку, коли чуєш ірландські мотиви в залі очікуванні і бачиш стенд із персонажами цієї вистави, ніби рубрика «увага розшук» або «особливо небезпечні». Запрошують на виставу вже персонажі, в стилістиці вистави, і доволі різко попереджають про телефони. Заходиш на свої місця через сцену, через воду і дощечку, але вже добре собі уявляєш багно, бо чітко прослідковується образ села. А коли Ви вже настроїлись атмосферно, починається найцікавіше. Гумові чоботи на будь-який випадок в житті: школа, церква, бар або станцювати пристрасне танго. У людей почуття тупіють, як і самі люди. Випити і побитися, а може і вбити когось, головне, щоб статуетки релігійні були - романтика. Завжди дивує віра в житті таких людей, тобто всеодно, що ти зробив (вкрав, вбив), тобі всі гріхи відпустять, бо є статуетки божественні, вони все простять і відпустять, бо ти ж віруючий. Тобто до зовсім і можна не звертатися. Але шанс на виправлення є, доки хтось готовий пожертвувати собою заради інших. Така гра на межі і відтягування того самого останнього дня. Всю виставу грає чудова жива музика, і якщо звернути увагу на музикантів, вони теж відіграють обличчям всю виставу. Актори всі молодці, чудового грали. Відкриття вечора - Євген Ковирзанов.

Історія забутого Богом містечка. Мешканці його втратили людську подібність. Людське життя уже нічого не варте. Суїцид не дивує. Смерть як можливість поїсти пиріжки. А вбивство батька як нагода підписати все його майно першою буквою свого імені. Коли за спечені в духовці фігурки Марії хочеться вбити рідного брата. Така реальність призводить до алкоголізму та втрати віри навіть у связенника. Але саме його суїцид дає надію на зміни. Свіжо та незвично. Чудова гра акторів, абсолютне вживання в ролі, віриш всім, доречно підібрані типажі зробили дану постановку воістину неймовірною. Що цікаво, присутня в цей вечір публіка була дуже різношерсною за віком. Але по реакціях було зрозуміло, що сподобалося усім. Молодці! Браво. Буду радити усім знайомим. Але варто додати і ложку дьогтю. Першим глядача зустрічала дівчинка-контролер. Саме з цього спілкування почалося відвідування театру. Хотілося б щоб вона була привітнішою. Натомість гардеробша сподобалася дуже!

Невелике містечко Лінен, в якому живуть люди-пороки - Жадоба, Блуд, Гнів, Гординя, Зневіра та інші. Під час занурення у виставу виявляється, що реальність ближче, ніж здається. Коли найрідніші люди цінують більше нову газову пліту та статуетки-божки або зачіску, аніж один одного. Коли людське життя нічого не варте, головне, чи будуть пиріжки на поминках? То чи виліковні людські пороки? Чи є у людства шанс? Останній день людства не настане ніколи, поки є хоч одна людина, яка зійде на ешафот [хрест]... За нас... Ця вистава особисто для мене - відкриття справжніх, відвертих, захоплюючих своєю харизмою акторів, достойна постановка п‘єси оскароносного Мартіна Макдонаха, автора «Залягти на дно в Брюгге» та «Три білборди під Еббінгом, Міссурі». Дуже творчо та креативно підійшли до оформлення сцени і антуражу. У виставі і співають, і трошки танцюють, і грає жива музика, яка є допомогає розкрити образи героїв та передати емоції певних сцен. Щодо Театральної майстерні Рушковського - невеличкий, камерний театр на базі Відділу мистецтв Публічної бібліотеки ім. Л.Українки, всередині дуже мало місця, але є бібліотека и виставка, де можна почитати у вільний час.