Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
«Дорогий, Боже, мене звати Оскар, мені 10 років. Я підпалив кота, будинок, здається, навіть підсмажив червоних рибок. Це мій перший лист до тебе, бо раніше у мене не було часу через навчання».
Таким листом починається філософська вистава «Оскар». На вас чекають 12 щемливих, щирих, кумедних листів десятирічного невиліковно хворого хлопчика на ім'я Оскар.
Кожен з листів це звернення до Творця, просякнуте щирістю, іноді відчаєм, але більше – радістю відкриття цього неймовірного світу. У цих листах десятирічний хлопчик проживе ціле життя, наповнене ейфорією дорослішання, стриманністю зрілості та мудрістю старіння людини.
Свої останні 12 днів життя Оскар проведе у товаристві доволі непересічної пані – Рожевої Пані, котра і вигадала для хлопчика таку гру, аби він відчув усю повноту цього чудового дару – життя. Адже неважливо, скільки днів у твоєму житті, важливо, скільки життя у твоїх днях.
Це психологічно віртуозна вистава про загибель кохання і надій, про примарність людського щастя. Шанувальникам творчості А. Чехова, які тонко відчувають атмосферу його творів і не з чуток знайомі з його персонажами, буде особливо затишно на виставі «Дядя Ваня». Вона одна з небагатьох на сьогоднішній день, хто зберіг первозданність світу драми, створеного автором за законами безсмертя, ім'я якому кохання. Премія «Київська Пектораль» – 2003-2004 у номінаціях: За кращу драматичну виставу Сценографія (спеціальний диплом – А. Лобанов) За кращу режисуру За кращий акторський дебют (Олена Свірська) За кращу чоловічу роль (Сергій Бойко)
А чи життя нашого Кобзаря безсумнівне? Чи той насуплений дід, пам’ятники якому стоять по всій Україні, це Шевченко? Чи це він? Наш Пророк? Апостол? Єретик? Ні! Це не він! Це не Шевченко! Його таким хотіли бачити. Упокореним, старим, а-ка-де-міч-ним. Влада, наука, суспільство. Їм потрібна була мірка, якою б його виміряти і терези, на яких його б зважити. Але нема такої мірки і нема таких терезів, якими можна б було виміряти і зважити Кобзаря. Бо Шевченка ми допіро починаємо відкривати для себе і світу зараз, в XXI сторіччі. І ця, майже детективна історія його останнього кохання живе тому підтвердження. Молодість і зрілість, простота і шарм, легковажність і суворість – все це міцним корінням переплелося на останньому році життя Кобзаря. Протягом всього життя він мріяв віднайти своє особисте кохання та сімейний затишок. Але все дарма, не судилося… Геніальні люди, зазвичай, одинокі люди! Йшло третє, після заслання, вільне поетове літо.. і останнє. Душа поета потребувала прекрасного захоплення, музи. І цією музою для нього стала дівчина з Ніжина – Ликера. Різне про них говорили, 19-річну Ликеру сварили за те, що не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 44-річного «жениха» сварили за необдуманість вчинку, навіть вимагали розірвати заручини. А дехто просто не вірив тому, що знаменитий Тарас Шевченко закохався в служницю.
За мотивами творів Івана Нечуя-Левицького. Жив-був собі на світі Омелько Кайдаш. Про життя говорив розумно, пив собі гірку та колеса для возів лагодив. І була в нього сварлива дружина та двоє задиркуватих синів. Привели сини у хату невісток – і почалося: зранку сварка, а надвечір – бійка. І так день у день. Та й годі сподіватися на мир, коли перед нами справжнісінька Кайдашева сім’я.
Вистава-містерія «Великий льох» – для тих, хто знайшов себе в Революції Гідності і намагається донести знайдені істини іншим. Для тих, хто ще шукає мудрого слова. Театр «Перетворення» особливо чекає на молодь – школярів і студентів. Поема Тараса Шевченка «Великий льох» є гострою сатирою на полiтику царської Росiї, викриттям злочинів, скоєних російським самодержавствомпроти України. Поет засуджує зажерливість і здирство царських чиновників, зневажає українських лжепатріотів за їхню бездіяльність у справі духовного виховання нації, за зростання скаліченого покоління, байдужого до свого історичного минулого і майбутнього нації, яке не має власної гідності, пригинається і виправдовується перед московськими панами. «Великий льох» – це протест поета проти соцiального i нацiонального гнiту народу. Шевченко закликає не миритися з поневолювачами і катами навіть в дрібницях та знищити всю машину поневолення. Епілог поеми, у якому втілена основна ідея, сповнений віри у відродження української нації, духовні скарби якої заховані у «великому льосі» й недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів. «…Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..» − Тарас Шевченко, «Стоїть в селі Суботові» (епілог «Великого льоху»)
Споконвіку Кассандрою називають людину, яка передбачає майбутні катаклізми, але не в змозі їм протидіяти. Історія героїні античної міфології Кассандри стала основою для створення Лесею Українкою однойменної драматичної поеми (1903-1907 рр.) Сюжет твору стрімкий та динамічний: майже 10 років триває війна, Троя в облозі. Гинуть кращі з кращих. Лише царівна Кассандра, завдяки своєму дару провидиці, що отримала його від закоханого в неї бога Аполлона, спроможна була б зупинити кровопролиття. Проте вона зневажила його прихильністю. І Аполлон люто помстився: зробив так, аби її пророцтвам ніхто не вірив, і навіть більше – щоб її вважали винною в усіх бідах та втратах, а дехто й божевільною. Люди ладні скоріше довіряти лжепророку – її братові Гелену, який присипляє їхню пильність примарними надіями, спокушає такими звичними, зрозумілими для них речами. Він як тонкий психолог має вплив на натовп. Кассандра, як писала Леся Українка, «…все провидить, вона все знає,… але пояснити аргументами вона не може… І пророчий дух не дар для неї, а кара…». Не в силах вона врятувати ані коханого Долона, ані рідну Трою… У своєму підході до сценічного втілення філософської поеми Лесі Українки «Кассандра», основою якої є боротьба ідей в розумінні сенсу буття Людини, її найвищого призначення, автори вистави – режисер-постановник Давид Петросян та сценограф Данііла Колот використовують нетрадиційні образно-зорові метафори, своєрідні художньо-виражальні театральні засоби, як в рішенні простору сцени, так і в існуванні акторів. Завдяки неординарному візуально-пластичному ряду твір набуває ще більш гострішої конфліктності та трагедійності у передачі подій та ситуацій, що наближує їх до сьогодення, породжує поліфонію алюзій та асоціацій.
Швидше філософські роздуми, що таке життя людини. Життя, переживання дитини, яка дізналася, що жити залишилось 12 днів. Емоційна гра акторів- ляльок. Сцени відношення в сім'ях якібули подані в вигляді театру тіней++++ Від початку вистави був заданий настрій глядачу, через читання листа хворого хлопчика до бога. В залі було прохолодно, глядачам запропонували пледи.
було трохи моторошно, адже коли знаєш про онкологію про таку хворобу, наслідки і знаєш особисто людей які хворіли цією хворобою, дивитися було важко. Пісні "Земфіри" були дуууже в тему. Настрій і не нейтральний, і не байдужий. Наче як розгублений і водночас з купою думок в голові. сюжет цікавий, оскільки сюжет починається з кінця - потім тобі показують хронологію подій по порядку, а далі закінчується початком і все стає логічно. Не сподобалося те що в сюжеті озвучили тему статевого дозрівання та що ляльки між собою "переспали" - рекомендую замінити цей текст або упустити. раджу людям, які боряться за своє життя, для онкохворих, які 100% впевнені, що вилікуються. Для людей, які думають, що в них найгірше життя, хоча фізично вони здорові - щоб задумалися над не матеріальним.Актори чудово передали весь спектр емоцій ляльок як голосом так і рухами. Дівчина-актор грала за ТРИ ляльки - і це були різні емоції, різні рухи, різний голос - кожної ляльки. Немає пандусів в середині приміщення, але є ліфт, музей та лаундж зони. Трохи проблематично з освітленням подалі театру. А так місце чудове, в середині охайно та красиво. Є парковка, метро поруч, парк. Мінус в жіночій вбиральні не було туалетного паперу та не працювала сушка для рук, про те є пеленальний столик.
Сім років працював актором у Кримському театрі ляльок (Сімферополь) під керівництвом режисера Бориса Азарова.
У 1994 році залишає державний театр й засновує та очолює один з перших приватних театрів ляльок в Україні – театр казки «Арлекіно» (Сімферополь).
На запрошення Сергія Єфремова, художнього керівника Київського муніципального академічного театру ляльок, переїжджає до Київа на посаду режисера-постановника цього театру. Одночасно з цим працює над постановками в театрах України (Київ, Миколаїв, Одеса, Полтава, Сімферополь, Росії (Волгоград, Йошкар-Ола, Краснодар, Махачкала, Набережні Човни, Тула), Білорусі (Молодечно), Литві (Паневежис), Словаччині (Кошице) та інших. За власним визнанням, улюбленим автором є Ганс Крістіан Андерсен, казки якого стали основою більш ніж 10 поставлених ним вистав.
Крім режисерської роботи є громадським діячем. Декілька років займав посаду віце-президента та голови комісії з захисту професійних, соціальних і матеріальних інтересів членів UNIMA-Україна, театральний куратор проекту «Було не було».
Педагогічна діяльність. З 2008 року – викладач Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені В. К. Карпенка-Карого). Спершу – другим режисером у майстра курсу Сергія Єфремова, згодом – самостійний набір курсу. Викладає слухачам спеціальностей «Актор театру ляльок» та «Режисура театру ляльок». Серед випускників – режисери Людмила Земелько (Вінницький обласний академічний театр ляльок), Марічка Власова (Запорізький обласний театр ляльок); актори Тетяна Казанцева, Павло Борисьонок, Марія Сеньків (дебют-2017 на професійній сцені – Зейнаб в мюзиклі «Алі-Баба») та інші.
Навчалася в дизайн ліцеї міста Херсона до 2005 року. З 2005 по 2011 рік навчалась в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. М. Бойчука, на факультеті ДПМ, спеціалізація – художня вишивка та моделювання костюму.
Дипломною роботою спеціаліста стала розробка та виконання сценографії та ляльок для вистави «Про курочку Рябу та Сонечко золоте» Київського академічного театру ляльок, яка згодом отримала нагороду в номінації «Краща дитяча вистава 2011 року» премії «Київська пектораль».
З 2011 по 2013 рік працювала художником-постановником в Київському академічному театрі ляльок. Зараз працює на кафедрі акторської майстерності та режисури театру ляльок в університеті ім. Карпенко-Карого, викладає сценографам такі дисципліни як Технологія виготовлення театрального костюму, Розпис тканин, Робота сценографа з режисером. А також активно співпрацює з різними театрами як художник-постановник.
Бере участь у фестивалях і конкурсах в Україні, Польщі, Білорусії.
У 2011 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого (майстерня заслуженого артиста України Леоніда Попова).
Розпочала свій творчий шлях у колективі театру з 2011 року.
Викладає сценічне мовлення на кафедрі акторського мистецтва театру ляльок у рідної альма-матер. Працює актрисою дубляжу, а також на телеканалах столиці.
Київський академічний театр ляльок – найстаріший театр ляльок України, заснований у жовтні 1927 року при Київському театрі для дітей ім. І. Франка (нинішній Театр юного глядача на Липках) за ініціативою народного артиста України О. І. Соломарського та І. С. Дєєвої. Перший театральний сезон було відкрито двома виставами – «Старовинний петрушка» та «Музики» за Л. Етібовим в інсценізації П. Щербатипського.
Сучасний Київський державний театр ляльок гідний своїх славних попередників. Глибоке розуміння сучасного лялькового театру, велика творча культура, яскрава образність та поетичність відрізняють Київський державний академічний театр ляльок серед інших театрів.
З 60-х років художнє керівництво театру здійснює учень професора М. М. Корольова, народний артист України, заслужений діяч культури Польщі Ю. І. Сікало. За його ініціативою при театрі було відкрито студію з підготовки акторів-лялькарів, а при Київському коледжі естрадно-циркового мистецтва – спецкурси «Актор з лялькою на естраді» та «Актор тетру ляльок».
Надзвичайно високий професійний рівень акторського складу театру дозволяє здійснювати будь-який задум режисера і драматурга. Результатом щоденної наполегливої і напруженої праці творчого колективу театру є великий репертуар, де представлені кращі здобутки української та світової лялькової драматургії.
Трупа театру налічує 24 талановитих високопрофесійних акторів-ляльководів, випускників творчих навчальних закладів України. Серед них є провідні майстри сцени, які передають свій унікальний творчий досвід обдарованній молоді.
30 жовтня 2002 року Рішенням Колегії Міністерства культури і мистецтв України за вагомий внесок у розвиток українського театрального мистецтва Київському державному театру ляльок надано статус академічного театру.