Вистава про життя та долю видатного співака, поета і композитора.
Життя – це Божий дар, яким людина може розпоряджатися на свій розсуд. Відомий реальний світ є всього лише відображенням світу внутрішнього. Істинний митець, здатний наблизитися до таємниці буття, наповнює своє життя філософським змістом, особливим райдужним світлом, творить з неї якийсь міф, казку, що, в свою чергу, передається в дар іншим людям. І так з покоління в покоління... Залаштункова таємниця душевних переживань, театральний простір життя Олександра Вертинського і, звичайно ж, його пісні, які звучать під звуки «живого» роялю – ось ті золоті нитки, з яких зіткана поетична атмосфера вистави.
«Нас не надо хвалить и не надо ругать. Я представляю себе нашу театральную жизнь как огромную табельную доску. Если вам понравилось что-либо в нас, подойдите и молча повесьте на гвоздик жетончик. Если нет – не делайте этого. Восхищаться, благодарить и облизывать нас – не надо! Это портит нас и раздражает умнейших из нас. Мы святые и преступные, страшные в своём жестоком и непонятном познании того, что не дано другим. Нас не надо трогать руками, как не надо трогать ядовитых змей и богов!»
«Жизни как таковой нет. Есть только огромное жизненное пространство, на котором вы можете вышивать, как на бесконечном рулоне полотна, всё, что вам угодно. Вам нравится токарный станок? Влюбляйтесь в него! Говорите о нём с волнением, с восторгом, экстазом, убеждайте себя и других, что он прекрасен! Вам нравится женщина? То же самое. Обожествляйте её! Не думайте о её недостатках! Вам хочется быть моряком? Океаны, синие дали: делайтесь им! Только со всей верой в эту профессию! И т.д. И вы будете счастливы какое-то время, пока не надоест токарный станок, не обманет женщина, не осточертеет море и вечная вода вокруг. Но всё же вы какое-то время будете счастливы.»
«Жизни, как таковой, нет. Есть только право на неё. Бумажка, "ордер на получение жизни". Жизнь надо выдумывать, создавать. Помогать ей, бедной и беспомощной, как женщине во время родов. И тогда что-нибудь она из себя, может быть, и выдавит. Не надо на неё обижаться и говорить, что она не удалась. Это вам не удалось у неё ничего выпросить! По бедности своего воображения. Надо – хотеть, дерзать и, не рассуждая, стремиться к намеченной цели. Этим вы ей помогаете. И её последнее слово, как слово матери вашей, всегда будет за вас. Но помогает она только тем, кто стремится к чему-то. Ибо нас много, а она одна. И всем она помочь не может.»
«Мы живём трудно, неустанно боремся за каждое препятствие, напрягаем все силы для преодоления сволочных мыслей, учимся, постигаем, добиваемся побед – напрягаем всё своё мышление и разум до предела, и как только мы добиваемся, наконец, ясности мысли, силы разума и что-то начинаем уметь и знать, знать и понимать – нас приглашают на кладбище. Нас убирают, как опасных свидетелей, как агентов контрразведки, которые слишком много знают.»
«И другие, новые, юные, неопытные, начинают разбивать свой лоб о то, что нам уже давно известно. Такова жизнь. И нам, старым и мудрым, как змеям, остаётся только улыбаться и притворяться, что всё хорошо, всё правильно, всё так, как надо: всё ещё придёт. Всё ещё будет: чтобы не разочаровать их, начинающих жизнь, тех, кто идёт за вами.»
О. Вертинський (1889-1957)
Закінчила Київський інститут культури в 1995 році.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого у 2001 році.
У театрі ім. Лесі Українки з 1998 року.
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Цінність будь-якого театру, його популярність у глядача завжди визначається наявністю в ньому яскравих індивідуальностей. Київський театр імені Лесі Українки завжди славився своїми акторськими та режисерськими індивідуальностями. Тут творили: Михайло Романов, Юрій Лавров, Марія Стрєлкова, Любов Добржанська, Микола Свєтловидов, Євгенія Опалова, Віктор Добровольський, Віктор Халатов, а трохи пізніше Олег Борисов, Павло Луспекаєв, Кирило Лавров, Ада Роговцева – як актори, Костянтин Хохлов, Володимир Неллі, Микола Соколов, Леонід Варпаховський, Георгій Товстоногов – режисери, Анатолій Петрицький, Мориц Уманський, Давид Боровський, Даніїл Лідер, Леон Альшиц – художники, Борис Лятошинський, Юрій Шапорін – композитори. Всі ці імена загальновідомі, як загальновідомо і те, що марка театру імені Лесі Українки завжди привертала до себе не тільки професіоналів, але й непересічних глядачів сотень міст нинішнього простору СНД, де проходили гастролі театру.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру. Свої перші вистави трупа М. Соловцова показувала саме в цьому приміщенні, де і сьогодні працює Театр імені Лесі Українки. Ця будівля увійшла в історію під назвою «Дім Бергоньє».
Старі театрали й досі згадують вистави театру імені Лесі Українки, що стали його легендою: «Живий труп» Л. Толстого з неповторним М. Романовим, «Мораль пані Дульської» Г. Запольскої і «Дерева вмирають стоячи» А. Касони з блискучим дуетом Євгенії Опалової та Віктора Халатова, «Варшавська мелодія» Л. Зоріна з чудовою Адою Роговцевою, «Добряки» Л. Зоріна з іскрометним Юрієм Мажугою, «Насмішкувате моє щастя» Л. Малюгіна з чудовими акторськими роботами Миколи Рушковського, В'ячеслава Єзепова, Лариси Кадочникової, Ади Роговцевої, Ізабелли Павлової, Сергія Филимонова, «Переможниця» О. Арбузова з чудовою Валерією Заклунною, «Казка про Моніку» С. Шальтяніса з початківцями Любов'ю Куб’юк, Анатолієм Хостікоєвим, Олександром Ігнатушею, і вже, звичайно, фаворит п'ятнадцяти театральних сезонів – комедія О. Уайльда «Як важливо бути серйозним» з цілим сузір'ям акторських імен.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович. Прийшовши в цей театр 1963 року, після закінчення курсу режисури у Георгія Товстоногова, М. Резнікович надовго пов'язав свою творчу долю із цим колективом. За ці роки він поставив безліч вистав у Москві, Санкт-Петербурзі, Новосибірську, Варні, Пекіні, але завжди повертався сюди, в свій театр, який був і залишається його першою любов'ю. Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
