цю виставу
Запрошуємо на одеське ВЕСІЛЛЯ!
Улюблені романси і шансон, запальні танці, курйозні і майже анекдотичні повороти сюжету.
Глядачі відчуватимуть себе безпосередніми гостями свята. Одеса повсякчас приваблює своєю неповторною атмосферою, особливим почуттям гумору і ставленням до життя, культурним і національним різноманіттям.
Музична комедії «Одеса. Шалене кохання» поставлена за п’єсою відомих одеситів – Іллі Ільфа та Євгена Петрова, авторів широко відомого роману-дилогії про харизматичного комбінатора Остапа Бендера.
Я вперше відвідала сам театр "Колесо", мені дуже до вподоби саме місце знаходження театру, в такому істортчному місці, отримала естетичне задоволенння. Сподобадись декорації в театрі, але не дуже сподабались костюми, на мій погляд занадто сучасні))) Гра акторів була на середньому рівні, акторську майстерність дійсно продемонстрував народний артист України Олег Лепенець, дійсно БРАВО!!! Сам сюжет вистави був за книгою Ільфа і Петрова. Хотілось би почути і побачити у виставі більше гумору.
З моменту розміщення на місцях у фойє (тут вібувається вистава) глядач стає її учасником. Роздаються їм ролі, слова пісень. У вас на очах збираються меблі. Зразу весела обстановка. Далі ще веселіше - бо глядач стає учасником раннього радянського одеського весілля. Декорації, що намальовані на стіні, використовують вирізки з газет, святковий стіл покривають сторінками журналів, подається горілка. Глядачів пригощають вином (зовсім трохи, але дуже весело). Костюми НЕПу. Пісні та романси підспівують усі – текст роздали на початку приготувань весілля. Декому повезло навіть танцювати фінальний запальний одеський танець разом з артистами. Повне відчуття реального весілля. Мікс чудової української мови та характерного одеського російського говору та єврейського гумору створюють гармонійний калейдоскоп. Знайомі з дитинства радянські пісні співаються в оригіналі занурюють у радянську реальність, в якій гумор прикрашав життя з житловими проблемами, горілка піднімала настрій. Тяга до іноземного життя та іноземців висміяна авторами п’єси Ільєю Ільфом та Євгеном Петровим. Це нагадує не нагадує сучасніть? Сміємося і поборюємо! Чудові режисерські рішення, звукові ефекти, знайома музика піднімають настрій. Гра заслуженого артиста України Станіслава Колокольникова, харизматична гра та запальні танці усіх акторів вражає оптимізмом. Дякюю за свято!!!
Це перша вистава, яка передбачала пряму взаємодію з глядачами. Зручний формат п'єси - весілля - уможливив це: глядачів зробили гостями, пригощали алкоголем, всі співали пісні з надрукованих листочків, разом проголошували тости тощо. Це щиро підкупило глядачів з самого початку. Що стосується мене, то мене це приємно вразило, але мій внутрішній стан був скоріше споглядальницьким, я була більше третьою стороною, ніж активним співучасником. Таке внутрішнє налаштування допомогло мені обміркувати порушені проблеми. Але перш ніж я розповім про проблематику вистави, хочу зробити кілька критичних зауважень. Перше, актори молодці, мені сподобалася їхня акторська гра, було весело, але вже під кінець вистави мене втомлював гамір весілля. Не можу сказати, що вони перегравали. Ні, але їхня віддача тяжіла наді мною (можливо, через відсутність особистого простору через розташування сцени). Друге, фінал п'єси був слабкуватим. Звичайно, "повернення нареченої Нати" до першого чоловіка, який весь час стукав у двері (що свідчило про його величезну любов) було неочікуваним моментом, але ці події, які вели до кульмінації, нагромаджувались одна за одною, не додаючи при цьому глибини. Мені не вистачило внутрішнього перевороту, скажімо так. Та і сама причина повернення була дивакуватою: другій чоловік Нати промовчав про те, що його батько сидить у в'язниці, вона обізвала його негідником, пішла до колишнього чоловіка, і всі напилися. Така розв'язка здалася мені слабшою, ніж закладений потенціал кола проблем, які порушились у п'єсі. А тепер про приємне. Не можу промовчати про гру двох акторів: Стасіка, такого колоритного актора, який своїми фразами змушує дивуватися з людської породи (Ви думаєте, що я не розумію? А чого це я не розумію? Я що баран? Я що кретин?). Ці фрази лунали анафорою протягом вистави, яка підіймала хвилю щирого сміху. І другий актор - це тато Стасіка, який своїм ш замість с доводив до істерії ( Стасік - Штасік, санаторій - шанаторій). Гарна українська мова з "жидівським" сленгом, атмосферна гра, відчуття Одеси і дружелюбний персонал точно допомогли присутнім розслабитися від душі. Зауважу, що аудиторію була дорослою: 22+. І насамкінець про проблематику, яка чиненайголовніша у цій виставі. Це полотно нанівець висміяло моду слов'ян полювати на іноземців та виїжати за кордон, щоб втекти від дикунської батьківщини у виховане товариство. Процес полювання привідкрив внутрішній світ таких дам. Вони упереджено нарікають на власну країну, вони упереджено ставляться до інших народів. Для них іноземець - це тільки франт у костюмі з Європи чи Америки, а турок - це мавр, а китаєць - це непонятно шо. Хибне кохання іншого штибу демонструє парочка Нати і Стасіка: він одружився, аби "вирішити своє статеве питання", а вона? А й справді навіщо? Щоб не бути розлученою, щоб не влаштовувати своє життя, а доручити йому комусь іншому (що з того що кретин, головне, що в цей час вона зможе очима бісики пускати). До того ж у виставі порушилась проблема шарлатанства лікарів. Лікування лікуванням, але всі помруть. Отож ця музична комедія - гарна панорама "міщанства". Його характери, проблеми змушують нас глянути на ще одну грань життя під мікроскопом. Головне, щоб спостереження не закінчились на останній витертій сльозині сміху, а проросли паростками розуміння того, хто ми є такі, якими є наші наміри і чи не жалюгідно сміхотворно ми виглядаємо збоку. Адже ствердна відповідь на останнє - це своєрідний дзвіночок.
Закінчив Київську дитячу академію мистецтв.
Працює в театрі «Колесо» з 2010 року.
Працює в театрі «Колесо» з 2008 року.
Ролі:
Міці (А.Шніцлер «Фатальнрий флірт»)
Мати зоряного хлопчика (О.Уайльд «Зоряний хлопчик»)
Рахіля (М.Янчук «У Києві, на Подолі...»)
Транія (Францобель «Приборкання норовливої»)
Сон Леона (Ж.Ануй «Генерали у спідницях»)
Хористка (П.Саксаганський «Шантрапа»)
Верочка (І.Тургєнв «Місяць на селі»)
Донья Беатріс (П.Кальдерон «Дама-Примара»)
Фрейліна (О.Дударєв за казками Г.Х.Андерсена «День прильоту ластівки або Поцілунок принцеси»)
Міс Кейсуелл (А.Крісті «Мишоловка»)
Пистонька (М.Куліш «Блаженний острів або Отак загинув Гуска»)
Ісмена ( Софокл «Антігона»).
Працював у Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії (2008-2011), Ніжинському драматичному театрі.
З 2012 року працює в Київському академічному театрі «Колесо».
З лютого 2019 року розпочав працювати диктором-ведучим в телерадіокомпанії «Глас».
Найбільш відомий за дубляжем Роберта Дауні мол.
Хоча майбутній актор і мріяв з дитинства про театр, але нічого для цього не робив. Отож його близькі були здивовані, коли він сказав, що буде вступати до театрального училища. До того ж хлопець із міста Борисполя на Київщині вирішив підкорювати театральні навчальні заклади Росії. Спроби вступити до Ярославського та Свердловського театральних училищ не були результативними, однак вдалося вступити до театрального училища в Казані.
Роки навчання — це велика школа, що запам’яталася назавжди. Студенти грали на сцені професійного драматичного театру. А однією з перших для О. Лепенця стала роль 50-річного Майора у виставі «Дами і гусари». Після цього вже не відчував проблеми, аби зіграти людину, старшу за себе віком. Здобуті навички знадобилися і під час служби в армії, адже був конферансьє в одному з ансамблів пісні та танцю.
Після строкової служби в армії повернувся в Україну. Це був час перебудови, а в Києві створювалося багато театрів-студій, однак більшість із них не витримала випробування часом і дуже швидко чи то з фінансових, чи то творчих причин припинила своє існування. Проте Олегу поталанило. Адже театр-студія, в якому він успішно пройшов прослуховування, не лише витримав перевірку часом, а й став однією з провідних столичних сцен, що нині має назву «Київський академічний театр «Колесо».
Спочатку довелося грати у концерті для дорослих та театральній програмі для дітей. А вже наступного року відбулася прем’єра вистави «Триптих для двох», створеної художнім керівником театру Іриною Кліщевською за оповіданнями Семена Злотнікова. Цей спектакль звів Олега з молодою актрисою Галиною Зражевською. Через півроку вони одружилися, у них народився син, якого назвали Андрієм на честь Андріївського узвозу, на якому розташований театр «Колесо», що поєднав їхні долі.
Хоча з кінематографом в актора не склалося, однак він активно працює у сфері дубляжу. В українських кінотеатрах голосом Лепенця говорять Роберт де Ніро, Дастін Гофман, Брюс Віліс, Мел Гіпсон. І помилково дехто думає, що дубляж — це легка справа. Часом доводиться навіть дихати в одному ритмі з голлівудськими артистами, разом із ними переживати все, що відбувається на екрані. І все ж головним для актора залишається театр, де він прагне ще виконати багато нових ролей.
До чарівного світу театру він долучився ще в дитинстві, завдяки матері, вчительці української мови та літератури, котра водила сина по всім театрам і культурним заходам столиці. Вона прагнула, щоб Станіслав виріс освіченою людиною, тому записувала до численних мистецьких гуртків і дуже хотіла, щоб у майбутньому став актором. Але у долі свої закони – Колокольникову довелося кілька разів безуспішно вступати до вищих театральних закладів Києва та Москви. З третьої спроби – став студентом Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (тоді ще інституту). Михайло Юрійович Резнікович, художній керівник курсу, спрямовував його вибір на ролі характерних комедійних персонажів, працював з ним над удосконаленням саме такого акторського амплуа. У студентському навчальному театрі Станіслав Колокольников зіграв Графа д’Альбафйоріта («Трактирниця» Карла Гольдоні), Фішела («Перш, ніж заспіває півень» Івана Буковчана) та Васеньку («Старший син» Олександра Вампілова).
Після закінчення інституту знову спіткали труднощі: жоден театр, до якого він прослуховувався, не потребував актора з такими зовнішніми даними. Довго довелося Станіславу Колокольникову шукати СВІЙ театр. Влаштувався керівником драматичних гуртків у київському Палаці будівельників, два роки поспіль працював актором Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. А ще грав у Київському експериментальному театрі-студії під орудою Володимира Пилипенка. Чотири роки працював у трупі Київського театру-студії «Драм-Антре». Саме в цій студії Колокольников познайомився з партнеркою по сцені – актрисою Ольгою Радчук, із котрою зіграв ще кілька ролей в інших столичних театрах.
Впродовж життя своїм недоліком Станіслав вважав надлишкову вагу. Саме це заважало йому долати упереджене ставлення режисерів. Актор страждав худнув і… знову набирав зайві кілограми.
Либонь з часом Колокольников заспокоївся, зрозумів, що саме ця вада і є його особливістю, головним акторським козирем – харизмою, привабливістю та комічністю. Тому боротьба закінчилася достойною перемогою – гармонією душі та тіла.
Після тривалих поневірянь і сумнівів доля таки посміхнулася Станіславу, «відкривши двері» невідомого на той час Київського театру «Колесо». Саме цей театр став йому рідним, тут він зміг реалізувати свій акторський талант. У виставі «Жінки Моцарта» Фелікса Міттерера Станіслав Колокольников грає чоловічу та жіночу ролі. Це жадібний, жорстокий антрепренер Шіканедер та сильна, самовпевнена жінка Цилі Вебер, турботлива матір, розкішна світська дама, граціозна «королева ночі». За останню роль Колокольников отримав дві премії – у номінації «за кращу жіночу роль» Незалежного інтерактивного містичного фестивалю «Німфа» (2007) та «за кращу чоловічу роль» Першого міжнародного театрального фестивалю «Подія» (2008). Актор став дипломантом фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Театр без кордонів» (1995), «Чорне море» (2000), «Брянські зустрічі» (2003), «Перперикон» (2004), а також учасником зарубіжних мистецьких форумів у Франції, Болгарії, Албанії, Македонії, США, Росії, Білорусі й Туреччині. Водночас Станіслав встигав працювати в Київському драматичному театрі «Браво», а також у Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».
Народився 7 жовтня.
Закінчив театральну студію Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.
Актер Київського театру "Колесо".
У 2008 році отримала Другу премію на Всеукраїнському конкурсі читців імені І. Франка.
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.
