Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Одеса. Шалене кохання. »
Запрошуємо на одеське ВЕСІЛЛЯ!
Улюблені романси і шансон, запальні танці, курйозні і майже анекдотичні повороти сюжету.
Глядачі відчуватимуть себе безпосередніми гостями свята. Одеса повсякчас приваблює своєю неповторною атмосферою, особливим почуттям гумору і ставленням до життя, культурним і національним різноманіттям.
Музична комедії «Одеса. Шалене кохання» поставлена за п’єсою відомих одеситів – Іллі Ільфа та Євгена Петрова, авторів широко відомого роману-дилогії про харизматичного комбінатора Остапа Бендера.
День Святого Валентина, а у вас нікого нема? Дикий театр підготував виставу для Незакоханих, котрі від цього не страждають. Ну, може трішки. Зовсім. Імпрув-вистава «Тіндер злий» – це імерсійна вистава, що створюється тут і зараз з ваших слів, це комедійні сцени з життя жителів мережі у «активному пошуку», а також екскурс у світ тварин з Червоної книги України. Ми викрадемо ваш час, і ви не зможете напитися, щоб дзвонити колишньому/колишній і нити Ми викрадемо час, і ви не зможете скролити стрічку з сердечками і пафосними постами про «любов – наше все» Ми викрадемо ваш час, який ви не зможете використати для перегляду романтичних комедій Ви знайдете на цій виставі свою долю? Ні, нічого подібного! Швидкий секс без зобов’язань? Не впевнені. Але ми дамо вам шанс зустрітися з незнайомими, але близькими по духу людьми. Дикими людьми. І теж трошки незакоханими Увага! У виставі бере участь однакова кількість чоловіків і жінок. Не беріть, будь ласка, квитки не своєї статі. Це може зіпсувати задум і гру вам та іншим учасникам! Дякуємо!
Днем - робота і амбіції, ввечері - мрії і сумніви, самотність і спрага любові. Ми живемо в епоху зведення кар'єрних цінностей в ранг культу. Яку ціну доводиться платити в цій гонці - ось основна тема вистави. Дія відбувається в серці корпорації, якою керує невидимий бос на ім'я Крамер. Першими мешканців 16-поверхового будинку зустрічають вахтери - Генріх і Марія. Їм живеться, загалом, непогано - навіть на заборонений на робочому місці телевізор начальство дивиться крізь пальці. А в телевізорі постійно крутять рекламний ролик компанії, в якому красень-чоловік під час дощу переносить на руках через калюжу прекрасну даму. Чим займається корпорація і для чого вона взагалі потрібна - таємниця за сімома печатками, але навіть Генріху і Марії зрозуміло, що до охоронюваним ними шістнадцяти поверхах людське благородство з ролика відношення не має. Переможець Київської Пекторалі 2012 року в номінації за Кращий камерний спектакль.
За сюжетом показується історія життя та кохання двох пар, які дружили і прожили разом більше 50-ти років. Розповідають їхні діти ... Самі живі і незвичайні моменти людського життя, близькі та актуальні для будь-якого з нас, змушують здригатися, плакати і смеяться.Ви повинні це побачити!
Сучасний світ тисне як ніколи раніше. Робота й побут, побут й робота, і так по колу. Регулярно до салону краси, заняття спортом, відмова від глютену і цукру... Це має назву «турбота про себе», тому що так правильно, так модно і так ТРЕБА. А ТРЕБА кому? Мені, або навколишнім, щоб справити на них враження? Це мій вибір? Що первинне: зовнішнє, або все ж таки, внутрішнє? Так. Погляд на життя часом «замилюється». Біжу у колесі, спіткаюся та сприймаю бажання спотворено. Головний герой MONO — ти, а кожен сюжетний поворот — новий ракурс на звичне, перетворюючи його на низку питань до себе. Повернути розуміння власних «Хочу» та «Треба», немов прокинутися і розпочати «з нуля». MONO — це досвід у супермаркеті, який допоможе зважити своє життя за 60 хвилин занурення у себе. Як? Слідуючи Голосам в навушниках і списку покупок, поступово занурюючись у тему вибору та внутрішніх пошуків, адже життя завжди дарує вибір.
Це перформанс, створений на основі кількох творів, у тому числі «Майстер та Маргарита» Михайла БУлгакова і «Тінь дерева» від NO NAME. Вас чекає багато інтерактиву, музики і божевілля. РЕжисер та актори «вивернуть навиворіт» всії персонажів, щоб знайти те, заради чого варто ставити виставу. Ми запрошуємо вас на пошуки любові...
Одеса. Мати видає одну із сестер заміж. Без сліз на наречённого не подивиться, його зачіска, постать, відсутність чувста гумору, але поряд з ним приваблива жінка, якась, щось таки розгледіла в своєму нареченому. Весь час роздається грюкіт у двері , іншій чоловік бажає розладнати весілля і не одна істота не спроможна втихомирити його. Сестра нареченої мріє вийти заміж тільки за іноземця. Багато танців, співів, жартів; актори задіювали в гру глядачів і це теж виглядало смішно. Костюми на акторах виглядали, наче вони з одного конвеєра.Хто бажає розслабитися, прийняти участь у виставі і залишити добрій настрій, завітайте на виставу ,, Одеса. Шалене кохання‘‘. Раджу для людей середнього віку та старше. Було дуже смішно і у мене залишився гарний настрій після перегляду.
Театр Колесо - это особое место в Киеве на Подоле. Это немного Одесса, с ее юмором, шутками, танцами и... спектаклями. Если вы любите Одессу, Колесо - Ваш театр. Для всех, кто хочет отвлечься, получить разрядку и даже поучаствовать в спектакле, это мероприятие - спектакль «Одесса. Безумная любовь» по мотивам произведения самых известных одесситов — Ильфа и Петрова именно для Вас. Вы побываете на шумной свадьбе, в качестве гостей, а не зрителей, поучаствуете в застолье, споете песни и даже потанцуете. А в конце всех ждут овации! Музыкальная, веселая комедия «Одесса. Безумная любовь» — это возможность отдохнуть от будничных проблем и "выпить за здоровье молодых". Мне было очень весело и смешно смотреть. Каждый актер полностью отразил образ. Этот спектакль подойдет всем. А еще в нем можно принять участие :)
Я вперше відвідала сам театр "Колесо", мені дуже до вподоби саме місце знаходження театру, в такому істортчному місці, отримала естетичне задоволенння. Сподобадись декорації в театрі, але не дуже сподабались костюми, на мій погляд занадто сучасні))) Гра акторів була на середньому рівні, акторську майстерність дійсно продемонстрував народний артист України Олег Лепенець, дійсно БРАВО!!! Сам сюжет вистави був за книгою Ільфа і Петрова. Хотілось би почути і побачити у виставі більше гумору.
З моменту розміщення на місцях у фойє (тут вібувається вистава) глядач стає її учасником. Роздаються їм ролі, слова пісень. У вас на очах збираються меблі. Зразу весела обстановка. Далі ще веселіше - бо глядач стає учасником раннього радянського одеського весілля. Декорації, що намальовані на стіні, використовують вирізки з газет, святковий стіл покривають сторінками журналів, подається горілка. Глядачів пригощають вином (зовсім трохи, але дуже весело). Костюми НЕПу. Пісні та романси підспівують усі – текст роздали на початку приготувань весілля. Декому повезло навіть танцювати фінальний запальний одеський танець разом з артистами. Повне відчуття реального весілля. Мікс чудової української мови та характерного одеського російського говору та єврейського гумору створюють гармонійний калейдоскоп. Знайомі з дитинства радянські пісні співаються в оригіналі занурюють у радянську реальність, в якій гумор прикрашав життя з житловими проблемами, горілка піднімала настрій. Тяга до іноземного життя та іноземців висміяна авторами п’єси Ільєю Ільфом та Євгеном Петровим. Це нагадує не нагадує сучасніть? Сміємося і поборюємо! Чудові режисерські рішення, звукові ефекти, знайома музика піднімають настрій. Гра заслуженого артиста України Станіслава Колокольникова, харизматична гра та запальні танці усіх акторів вражає оптимізмом. Дякюю за свято!!!
Це перша вистава, яка передбачала пряму взаємодію з глядачами. Зручний формат п'єси - весілля - уможливив це: глядачів зробили гостями, пригощали алкоголем, всі співали пісні з надрукованих листочків, разом проголошували тости тощо. Це щиро підкупило глядачів з самого початку. Що стосується мене, то мене це приємно вразило, але мій внутрішній стан був скоріше споглядальницьким, я була більше третьою стороною, ніж активним співучасником. Таке внутрішнє налаштування допомогло мені обміркувати порушені проблеми. Але перш ніж я розповім про проблематику вистави, хочу зробити кілька критичних зауважень. Перше, актори молодці, мені сподобалася їхня акторська гра, було весело, але вже під кінець вистави мене втомлював гамір весілля. Не можу сказати, що вони перегравали. Ні, але їхня віддача тяжіла наді мною (можливо, через відсутність особистого простору через розташування сцени). Друге, фінал п'єси був слабкуватим. Звичайно, "повернення нареченої Нати" до першого чоловіка, який весь час стукав у двері (що свідчило про його величезну любов) було неочікуваним моментом, але ці події, які вели до кульмінації, нагромаджувались одна за одною, не додаючи при цьому глибини. Мені не вистачило внутрішнього перевороту, скажімо так. Та і сама причина повернення була дивакуватою: другій чоловік Нати промовчав про те, що його батько сидить у в'язниці, вона обізвала його негідником, пішла до колишнього чоловіка, і всі напилися. Така розв'язка здалася мені слабшою, ніж закладений потенціал кола проблем, які порушились у п'єсі. А тепер про приємне. Не можу промовчати про гру двох акторів: Стасіка, такого колоритного актора, який своїми фразами змушує дивуватися з людської породи (Ви думаєте, що я не розумію? А чого це я не розумію? Я що баран? Я що кретин?). Ці фрази лунали анафорою протягом вистави, яка підіймала хвилю щирого сміху. І другий актор - це тато Стасіка, який своїм ш замість с доводив до істерії ( Стасік - Штасік, санаторій - шанаторій). Гарна українська мова з "жидівським" сленгом, атмосферна гра, відчуття Одеси і дружелюбний персонал точно допомогли присутнім розслабитися від душі. Зауважу, що аудиторію була дорослою: 22+. І насамкінець про проблематику, яка чиненайголовніша у цій виставі. Це полотно нанівець висміяло моду слов'ян полювати на іноземців та виїжати за кордон, щоб втекти від дикунської батьківщини у виховане товариство. Процес полювання привідкрив внутрішній світ таких дам. Вони упереджено нарікають на власну країну, вони упереджено ставляться до інших народів. Для них іноземець - це тільки франт у костюмі з Європи чи Америки, а турок - це мавр, а китаєць - це непонятно шо. Хибне кохання іншого штибу демонструє парочка Нати і Стасіка: він одружився, аби "вирішити своє статеве питання", а вона? А й справді навіщо? Щоб не бути розлученою, щоб не влаштовувати своє життя, а доручити йому комусь іншому (що з того що кретин, головне, що в цей час вона зможе очима бісики пускати). До того ж у виставі порушилась проблема шарлатанства лікарів. Лікування лікуванням, але всі помруть. Отож ця музична комедія - гарна панорама "міщанства". Його характери, проблеми змушують нас глянути на ще одну грань життя під мікроскопом. Головне, щоб спостереження не закінчились на останній витертій сльозині сміху, а проросли паростками розуміння того, хто ми є такі, якими є наші наміри і чи не жалюгідно сміхотворно ми виглядаємо збоку. Адже ствердна відповідь на останнє - це своєрідний дзвіночок.
В 1998 году окончила Киевский государственный университет театрального искусства им. Карпенко-Карого (театральный факультет, специализация «актриса театра и кино», мастерская Ю.С.Ткаченко).
С 1998 года – актриса Киевского театра «Колесо». В 2002-2003 гг. и с 2008 года – актриса Киевского театра «Браво».
У 2008 році отримала Другу премію на Всеукраїнському конкурсі читців імені І. Франка.
Працює в театрі «Колесо» з 2008 року.
Ролі:
Міці (А.Шніцлер «Фатальнрий флірт»)
Мати зоряного хлопчика (О.Уайльд «Зоряний хлопчик»)
Рахіля (М.Янчук «У Києві, на Подолі...»)
Транія (Францобель «Приборкання норовливої»)
Сон Леона (Ж.Ануй «Генерали у спідницях»)
Хористка (П.Саксаганський «Шантрапа»)
Верочка (І.Тургєнв «Місяць на селі»)
Донья Беатріс (П.Кальдерон «Дама-Примара»)
Фрейліна (О.Дударєв за казками Г.Х.Андерсена «День прильоту ластівки або Поцілунок принцеси»)
Міс Кейсуелл (А.Крісті «Мишоловка»)
Пистонька (М.Куліш «Блаженний острів або Отак загинув Гуска»)
Ісмена ( Софокл «Антігона»).
Працював у Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії (2008-2011), Ніжинському драматичному театрі.
З 2012 року працює в Київському академічному театрі «Колесо».
З лютого 2019 року розпочав працювати диктором-ведучим в телерадіокомпанії «Глас».
Найбільш відомий за дубляжем Роберта Дауні мол.
Хоча майбутній актор і мріяв з дитинства про театр, але нічого для цього не робив. Отож його близькі були здивовані, коли він сказав, що буде вступати до театрального училища. До того ж хлопець із міста Борисполя на Київщині вирішив підкорювати театральні навчальні заклади Росії. Спроби вступити до Ярославського та Свердловського театральних училищ не були результативними, однак вдалося вступити до театрального училища в Казані.
Роки навчання — це велика школа, що запам’яталася назавжди. Студенти грали на сцені професійного драматичного театру. А однією з перших для О. Лепенця стала роль 50-річного Майора у виставі «Дами і гусари». Після цього вже не відчував проблеми, аби зіграти людину, старшу за себе віком. Здобуті навички знадобилися і під час служби в армії, адже був конферансьє в одному з ансамблів пісні та танцю.
Після строкової служби в армії повернувся в Україну. Це був час перебудови, а в Києві створювалося багато театрів-студій, однак більшість із них не витримала випробування часом і дуже швидко чи то з фінансових, чи то творчих причин припинила своє існування. Проте Олегу поталанило. Адже театр-студія, в якому він успішно пройшов прослуховування, не лише витримав перевірку часом, а й став однією з провідних столичних сцен, що нині має назву «Київський академічний театр «Колесо».
Спочатку довелося грати у концерті для дорослих та театральній програмі для дітей. А вже наступного року відбулася прем’єра вистави «Триптих для двох», створеної художнім керівником театру Іриною Кліщевською за оповіданнями Семена Злотнікова. Цей спектакль звів Олега з молодою актрисою Галиною Зражевською. Через півроку вони одружилися, у них народився син, якого назвали Андрієм на честь Андріївського узвозу, на якому розташований театр «Колесо», що поєднав їхні долі.
Хоча з кінематографом в актора не склалося, однак він активно працює у сфері дубляжу. В українських кінотеатрах голосом Лепенця говорять Роберт де Ніро, Дастін Гофман, Брюс Віліс, Мел Гіпсон. І помилково дехто думає, що дубляж — це легка справа. Часом доводиться навіть дихати в одному ритмі з голлівудськими артистами, разом із ними переживати все, що відбувається на екрані. І все ж головним для актора залишається театр, де він прагне ще виконати багато нових ролей.
До чарівного світу театру він долучився ще в дитинстві, завдяки матері, вчительці української мови та літератури, котра водила сина по всім театрам і культурним заходам столиці. Вона прагнула, щоб Станіслав виріс освіченою людиною, тому записувала до численних мистецьких гуртків і дуже хотіла, щоб у майбутньому став актором. Але у долі свої закони – Колокольникову довелося кілька разів безуспішно вступати до вищих театральних закладів Києва та Москви. З третьої спроби – став студентом Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (тоді ще інституту). Михайло Юрійович Резнікович, художній керівник курсу, спрямовував його вибір на ролі характерних комедійних персонажів, працював з ним над удосконаленням саме такого акторського амплуа. У студентському навчальному театрі Станіслав Колокольников зіграв Графа д’Альбафйоріта («Трактирниця» Карла Гольдоні), Фішела («Перш, ніж заспіває півень» Івана Буковчана) та Васеньку («Старший син» Олександра Вампілова).
Після закінчення інституту знову спіткали труднощі: жоден театр, до якого він прослуховувався, не потребував актора з такими зовнішніми даними. Довго довелося Станіславу Колокольникову шукати СВІЙ театр. Влаштувався керівником драматичних гуртків у київському Палаці будівельників, два роки поспіль працював актором Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. А ще грав у Київському експериментальному театрі-студії під орудою Володимира Пилипенка. Чотири роки працював у трупі Київського театру-студії «Драм-Антре». Саме в цій студії Колокольников познайомився з партнеркою по сцені – актрисою Ольгою Радчук, із котрою зіграв ще кілька ролей в інших столичних театрах.
Впродовж життя своїм недоліком Станіслав вважав надлишкову вагу. Саме це заважало йому долати упереджене ставлення режисерів. Актор страждав худнув і… знову набирав зайві кілограми.
Либонь з часом Колокольников заспокоївся, зрозумів, що саме ця вада і є його особливістю, головним акторським козирем – харизмою, привабливістю та комічністю. Тому боротьба закінчилася достойною перемогою – гармонією душі та тіла.
Після тривалих поневірянь і сумнівів доля таки посміхнулася Станіславу, «відкривши двері» невідомого на той час Київського театру «Колесо». Саме цей театр став йому рідним, тут він зміг реалізувати свій акторський талант. У виставі «Жінки Моцарта» Фелікса Міттерера Станіслав Колокольников грає чоловічу та жіночу ролі. Це жадібний, жорстокий антрепренер Шіканедер та сильна, самовпевнена жінка Цилі Вебер, турботлива матір, розкішна світська дама, граціозна «королева ночі». За останню роль Колокольников отримав дві премії – у номінації «за кращу жіночу роль» Незалежного інтерактивного містичного фестивалю «Німфа» (2007) та «за кращу чоловічу роль» Першого міжнародного театрального фестивалю «Подія» (2008). Актор став дипломантом фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Театр без кордонів» (1995), «Чорне море» (2000), «Брянські зустрічі» (2003), «Перперикон» (2004), а також учасником зарубіжних мистецьких форумів у Франції, Болгарії, Албанії, Македонії, США, Росії, Білорусі й Туреччині. Водночас Станіслав встигав працювати в Київському драматичному театрі «Браво», а також у Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».
Народився 7 жовтня.
Закінчив театральну студію Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.
Актер Київського театру "Колесо".
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.
« Одеса. Шалене кохання. »
