Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Вистава присвячена пам’яті нашого видатного земляка Олекси Тихого – педагога, мовознавця, правозахисника і громадського діяча, одного з засновників Української Гельсінкської групи.
Олекса Іванович Тихий народився 27 січня 1927 р. на Донеччині, на хуторі Іжевка біля Дружківки. Закінчив філософський факультет Московського університету. Працював шкільним вчителем, завучем. Був двічі засуджений «за антирадянську агітацію та пропаганду»: у 1957 р. – на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав (за листа до ЦК КПРС із протестом проти введення військ в Угорщину та статтю в газеті з критикою радянської виборчої системи) і у 1977 р., після підписання Меморандуму Української Гельсінкської групи, – на 10 років позбавлення волі та 5 років заслання як «виключно небезпечний рецидивіст». Брав активну участь в правозахисних діях ув'язнених. Загинув 5 травня 1984 р. у Пермській в’язничній лікарні. У 1989 р. його прах був перепохований на Байковому кладовищі в Києві поряд з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина.
Олекса Тихий був подвижником українського духу. «Хто я? Для чого я?» — він постійно ставив собі ці питання, постійно шукав відповіді на них: «Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.»…
Перший показ цієї вистави відбувся 5 травня 2017 р. на батьківщині Тихого, у Дружківці, у рамках пам’ятних заходів до 33-ї річниці з дня його мученицької смерті.
Чотири жінки зустрілись на автобусній зупинці по дорозі на Донбас. Кожна має свою історію. Кожна когось втратила. І кожна відправилась в саме пекло, щоб знайти відповіді на свої питання. І вже неважливо, чи вони дістануться туди. Адже боротьба проти агресора корінням проросла в їх серцях.
Вистава має дві основні теми: політична і громадська діяльність Івана Франка та історія його кохання із Ольгою Рошкевич. В виставі немає чітких персонажів, кожна з п'яти акторок, які беруть в ній участь, втілюють різні спогади, думки та ставлення Івана Франка до певних подій. Також особливістю вистави є те, що в ній немає актора, який би виконував роль самого Івана Франка. Колектив спробував показати сторону життя і характеру Івана Франка, яка невідома широкому сучасному загалу.
Вистава-потрясіння, у якій історія про величезну силу кохання стикається з розпадом поняття «Людина». Геноцид вірменів у Баку... Жахи погромів... Грабежі... Підпали... Вбивства... Берег моря став свідком трагічних сцен - батьки втрачають своїх дітей, брат сестру, чоловік дружину. Чи може міжнаціональна ненависть стояти на шляху любові між вірменкою і азербайджанцем? Як старі чотки, перебираючи кожну хвилину свого життя, Маргарита знову і знову переживає ті жахливі, і разом з тим наповнені щастям, дні 1990 року у Баку. Спогади надають розповіді глибоку ліричність, не затуляючи її реалістичної суті. Двоє молодих людей, Маргарита і Абульфаз, грають весілля, і скоро їхня родина чекає на поповнення. Для них майбутнє має сенс, тільки якщо вони разом. Проте, для любові виникають бар'єри, унікальні для періоду і місця: Абульфаз - азербайджанець і не може жити в законному шлюбі зі своїм ворогом – вірменкою. Цю дилему зможе вирішити, з часом, тільки віра, надія й любов ...
Духу Майдану присвячується... «Думаешь, что трагедию можно пережить?.. Это то, что будет с тобой всегда. В тебе. Разделительной линией через всего тебя... Закрой рот и кричи. Ты – «умный Арлекин». Не больше. Не меньше.» П‘єса написана двома мовами: російською і українською, відображаючи реальний стан актуальної мовної ситуації у нашому соціумі. Вистава про важкий шлях України до себе, до свого відродження через подолання імперської спадщини. Є в нашій роботі рідкісні моменти, коли, стикаючись з новим для тебе матеріалом, ти отримуєш неочікувано гострого інфор(Е)моційного удару. Провокативного. Збуджуючого. Не люблю ярликів, будь-які наукові визначення лякають неминучою тенденцією до консервування і закостенілості, смерті самого явища, тому охарактеризую жанр твору Оксани Танюк для себе як «танок(юк) реальності» (друге мені здається точнішим). А як ще назвати опус, в якому діалоги, наповнені живою плоттю і кров'ю, перетікають у монологи біблійної сили, а потім все кришиться, атомізується, розбивається на квантово-абсурдний полілог? У постановці я йду за автором, обмежую себе у засобах виразності до максимально допустимого мінімалізму. Єдине, що я собі дозволив, – загнати всі ці сутності під єдиний скафандр.
Білогвардійський офіцер, отаман, комісар – під “одним дахом”.«Що» чи «хто» їх поєднує?Автор п’єси належить до покоління драматургів, які в пострадянські часи створювали новий театральний простір, наповнюючи його новими темами, формами та змістом. Вистава була представлена на міжнародних фестивалях “Драма-Форум”(Польща) та “Перперикон-2002”(Болгарія).
Народилася 16 серпня 1967 року в Самарській області.
У 1993 році закінчила Київський інститут культури.
З 2002 року – режисер-постановник Донецького академічного обласного драматичного театру (м. Маріуполь). Неодноразово виступала також автором сценічної основи та художником-постановником своїх вистав. Створила низку образів на сцені театру як актриса.
2002-2006 рр. – режисер-педагог студії при театрі.
З 2010 року – викладач акторської майстерності і сценічної мови відділення «Акторська майстерність» Маріупольського коледжу мистецтв. Поставила дипломні спектаклі «А зорі тут тихі» за Б. Васильєвим, «Загонщики вогню» С. Шальтяніса, Л. Яцінявічуса, «Водевілі» А. Чехова, «П’єро і Коломбіна» за п’єсою Є. Тищука «Сонечко всередині».
Народився Сергій Мусієнко в 1965 році в Казахстані в родині військовослужбовця. Пізніше переїхали в Черкаську область на батьківщину батька, який бачив у сині художника, а не актора.
У 1989 році закінчив Дніпропетровське театральне училище за спеціальністю «Актор драми», після чого переїхав в Білорусь та працював в Брестському обласному російському драматичному театрі. Також Сергій працював в Павлодарському обласному драматичному театрі ім. А. Чехова.
З 1992 року Сергій Мусієнко – актор Донецького обласного драматичного театру.
Крім акторської освіти, Сергій Миколайович отримав ще й режисерську – в Луганському державному інституті культури і мистецтва.
Закінчила Київський Національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (2015), Маріупольський коледж мистецтв (2016)
В театрі працює з 2015 р.
Початком театру в Маріуполі прийнято вважати 1847 рік, коли до міста вперше приїхала театральна трупа під керівництвом антрепренера В. Виноградова. Придатної будівлі Маріуполь не мав на той час, і тому вистави давали в орендованому амбарі на Єкатерининській вулиці (нині Нікопольський проспект).
У 1850—1860-і роки в амбарі на своєму подвір'ї місцевий житель Попов влаштував перше театральне приміщення — «Храм музи Мельпомени». А 1878 року в місті Маріуполі була заснована перша професіональна театральна трупа. Власне від цієї дати й вираховує свій початок міський драматичний театр (нинішній Донецький академічний обласний драматичний театр).
1884 року затверджено статут Маріупольського музично-драматичного товариства, члени якого ставили аматорські вистави, влаштовували концерти, сприяли естетичному вихованню мешканців міста.
Знаменна подія сталась у Маріуполі 8 листопада 1887 року — якщо раніше театральні трупи працювали в місті у непридатних приміщеннях, то цього дня було вперше відкрито спеціально зведену коштом В. Л. Шаповалова театральну будівлю, яка отримала назву Концертна зала (згодом Зимовий театр). Це театральне приміщення мало велику сцену, зручні крісла, окреме місце для оркестру та глядацьку залу на 800 місць. Театральний сезон відкрився постановкою п'єси М. Гоголя «Ревизор». Роль Городничого зіграв сам володар театру і антрепренер.
З отриманням власної стаціонарної сцени Маріуполь перетворився на значний культурний осередок наприкінці XIX — на початку ХХ століть. Тут відбувалися гастролі видатних майстрів українського театру — М. Кропивницького та І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського, М. Старицького.
У 1920-ті роки в Маріуполі працював драматичний колектив «Новий театр» під керівництвом А. Борисоглібського.
У 1934 році на основі міського драматичного театру створено Вседонецький музично-драматичний театр з постійним місцем перебування в Маріуполі (художній керівник — А. Смирнов, головний режисер — А. Іскандер).
18 квітня 1936 року в міському театрі відбулася зустріч із заслуженим артистом, оперним співаком Михайлом Гришком.
У листопаді 1936 року Маріупольський державний російський музично-драматичний театр показав п'єсу О. Корнійчука «Платон Кречет» — нерідко саме дата цієї прем’єрної вистави новоствореного першого стаціонарного закладу культури подається як дата створення сучасного театру (принаймні так було в літературі доби СРСР).
Новостворений театр уперше виїхав на великі 4-місячні гастролі в квітні 1937 року — до міст Сталіно (нині Донецьк), Макіївка, Полтава, Кременчук, Суми та Харків.
По ІІ Світовій війні 1947 року російський драматичний театр у Маріуполі було закрито.
1959 року діяльність театру було відновлено — будувалась нова стаціонарна театральна сцена, набиралась трупа, готувались нові постановки. Тоді ж Маріупольському театру було присвоєно статус Донецького державного.
Урочисте відкриття новозбудованого театрального приміщення в Маріуполі відбулося 2 листопада 1960 року прем'єрним показом вистави «Иркутская история» за п'єсою О. Арбузова.
1978 року Маріуполь урочисто відзначив 100-літній ювілей міського театру, у зв'язку з чим Донецький державний російський драматичний театр був нагороджений Орденом Пошани.
1985 року було відкрито малу сцену театру.
Визнаючи заслуги закладу в розвиткові театрального мистецтва, 12 листопада 2007 року Наказом Міністерства культури і туризму України театрові було присвоєно статус академічного.
В 2016 році Донецький академічний ордена Пошани обласний російський драматичний театр було перейменовано на Донецький академічний обласний драматичний театр.