« Небезпечний поворот »

Творча біографія артиста розпочалася 1984 року на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, куди він був запрошений після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (педагоги Л. А. Олійник, А. М. Роговцева).

За час роботи у франківському колективі, Олексій Богданович по праву став одним із провідних акторів театру. Його творчому почерку притаманне неординарне, інколи парадоксальне заглиблення у сутність психології персонажа. Він прискіпливий як до зорового образу, так і до найтонших нюансів внутрішнього життя створюваного героя. Мабуть, саме тому режисери в першу чергу запрошують його на ролі особистостей із складним світосприйняттям. Такими стали його Ілько з «Патетичної сонати» М. Куліша, Лукаш з «Лісової пісні» Лесі Українки, Іван Бездомний з «Майстра і Маргарити» за М. Булгаковим.

Особливою в творчості актора стала робота над образом короля Артура у виставі «Мерлін, або спустошена країна» Т. Дорста та У. Еллера. В основі п’єси покладено давньокельтський міф про лицарів Круглого Столу та чашу Грааля, про вічний пошук ідеальної побудови всесвіту і суспільства. За задумом авторів, Артур протягом сценічної дії проживає ціле життя з його злетами і розчаруваннями: від захопленого ідеями та ідеалами юнака, до мудрої, досвідченої особистості, яка усвідомлює примарність юнацьких мрій і жорстокість світу, проте не зраджує своїм духовним чеснотам. Не змінюючись зовні, Олексій Богданович з лише йому притаманним тактом, абсолютно вивіреним внутрішнім ритмом проводив глядача лабіринтами складної людської долі. В пошуках істини і взаєморозуміння блукав його трагедійний Едгар («Король Лір» В. Шекспіра), скуповував мертві душі містично звабливий Чичиков («Брате Чичиков» за М. Гоголем), намагався віднайти гармонію, досконалість і чистоту Іван Карамазов («Брати Карамазови» за М. Достоєвським), особистість парадоксально мінлива, людина високого розуму і інтелекту Іван-Богданович гинув в нетрах людської байдужості, злоби і непорозуміння.

Проте Олексій Богданович ніколи не замикався в рамках амплуа. Йому притаманні м’який гумор і самоіронія. Це позначилося на створенні образів: Графа («Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха), Петруччо («Приборкання норовливої» У. Шекспіра), графа Альмавіва («Весілля Фігаро» Бомарше),Тартюфа з однойменної п’єси Мольєра, принца Уельського «Кін IV» Г. Горіна, Джонсон-і-Джонсона («Гімн демократичної молоді» С. Жадана).

Талант, харизматичність дає змогу актору працювати в різних сценічних жанрах. Сьогодні це Жіль з психологічного детективу «Маленькі подружні злочини» Е.-Е. Шмітта, Подкольосін з «Одруження» за М. Гоголем і нова зустріч з Шекспіром – Просперо в «Бурі». «Буря» - п’єса-загадка. Код геніального драматурга, над розкриттям якого б’ються митці, здається особливо складним. О. В. Богданович захоплюється саме такими завданнями. Це його стихія. І вже разом із своїм героєм Просперо проходить непростий шлях пізнання істини, сенсу Буття. Зрікається філософської схоластики заради мудрості законів Всесвіту. Федір Протасов-Богданович у «Живому трупі» О. Толстого в пошуках взаєморозуміння зі світом, не витримавши сірості буденного життя, відчуваючи амбіції внутрішнього людського потенціалу, стає на межі життя і смерті.

У ролі Йорана Перссона з вистави «Ерік XIV» А. Стріндберга, актор проводить нас найтоншими лабіринтами анатомії людської заздрості, доведеної до абсолюту талановитості.

Окремою сторінкою творчості актора є його робота в кінематографі. Тут створено галерею образів, несподіваних, психологічно досконалих: Орест «Блакитна троянда» Лесі України, Фогель «Для домашнього вогнища» І. Франка, Василь «Єлисейські поля», Микола «Украдене щастя» І. Франка - нова версія.

Творчу діяльність Людмила Смородіна розпочала у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

За роки роботи в театрі актрисою створено чимало найрізноманітніших образів у виставах сучасного та класичного репертуару. Починаючи з перших днів, вона виявила граничну органіку, вміння віднайти найпотаємніші риси характеру героїнь, яких зіграла.

Поступово від роботи до роботи Людмила Смородіна почала виявляти явний хист до гострохарактерних образів: Гелла «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, Унікум «Санаторійна зона» М. Хвильового, Марія Георгіївна «Огненний змій» Л. Яновської.

У ролях розкрилося тонке комедійне обдарування актриси, вміння поєднати гостру зовнішню форму із внутрішньою достовірністю, артистизм із вишуканим смаком, від чого в свою чергу народжується переконливість створеного. Серед робіт Людмили Смородіної такі знакові образи, як: Гонерілья «Король Лір» В. Шекспіра, Годл «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, Донья Беатріса «З коханням не жартують» Педро Кальдерона, Елінор «Я, Генрі II…» Дж. Голдмена, Емма Гамільтон «Леді і Адмірал» Т. Реттігана, Клея «Езоп» Г. Фігейредо, Анна Андріївна «Ревізор» М. Гоголя, Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Кларк «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта, Хохлакова «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Всі вони - яскраве підтвердження всебічного таланту, неповторного виконавського стилю.

Людмила Смородіна має прекрасні вокальні та пластичні данні, що надали змогу з успіхом виступати у музичних виставах: «Енеїда» І. Котляревського (Венера), «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського (Сторічна війна).

Справжніх трагедійних висот Людмила Смородіна досягла у виконанні ролей Марії Стюарт та Єлизавети Тюдор у виставі «Віват, королево!» Роберта Болта. За короткий відрізок сценічної дії, актриса створила два абсолютно полярні, гранично достовірні образи.

Роль Стехи у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка проявила всю зрілість і непересічність таланту Майстрині. Тут поєднуються самовідданість, героїзм української жінки. Стеха – справжня козачка, яка вміє приворожити чоловіче серце й майстерно володіє шаблею. А також виявляє риси, притаманні знаменитим українським характерникам - така ж мінлива, гостра на розум, вміє постояти за себе. І в той час відчайдушно й затято відстоює славні традиції предків.

Такі роботи актриси як Мадам Жорж з вистави «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта, Аркадіна в «Чайці» А. Чехова та пані Оргонова з класичної польської комедії О. Фредро «Дами і гусари» - є ще одним яскравим свідченням непересічності її таланту.

Із самого початку творчої діяльності і посьогодні Людмила Смородіна, окрім роботи в театрі, плідно й цікаво працює в кіно, на телебаченні, в її творчому доробку ціла галерея різнохарактерних образів, створених у співдружності з провідними українськими кінематографістами.

Анжеліка народилася 11 серпня у місті Дніпропетровськ.

У 1998 році вступила до Дніпропетровського обласного театрально-художнього коледжу.

Першу роль було зіграно на другому курсі навчання — Хевенлі «Солодкоголосий птах юності» Теннессі Вільямса (реж. Пінський Вадим Львович, Дніпропетровський театр російської драми ім. Горького).

Закінчила Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж у 2002 році.

У 2002 році почала працювати у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.

Олексій Сергійович Вертинський народився 2 січня 1956 року в Сумах, Сумська область, Українська РСР, СРСР (зараз Україна), у сім'ї Сергія Вертинського. У нього є дві сестри (Ганна та Надія) і брат (Микола). Актор отримав середню освіту в рідному місті, після чого деякий час виступав у Театрі ім. Щолкіна в Сумах. Пізніше Олексій відслужив у армії. Вертинський навчався в Московському естрадно-цирковому училищі за класом «артист розмовного жанру». Згодом актор працював у Новосибірському цирку, директором портового Будинку культури в Бухті Врангеля, а також був зайнятий у постановках Сумського театру та Київського молодого театру.

Дебют Олексія в кінематографі відбувся в 1980 році з маловідомого фільму Олександра Карпова «Весільна ніч».

Перші великі проекти в кар'єрі Вертинського з'явилися у проміжку часу між 1999 і 2005 роками. Тоді актор знявся в роботах Режиса Варньє «Схід-Захід» (1999), Семена Горова «Божевільний день або Одруження Фігаро», Максима Паперника «12 стільців» (2005).

Протягом 2007-2008 років фільмографію Олексія поповнили такі картини, як «Інді», «Помаранчеве кохання», «Свої діти», «Червоні перли любові» (2008).

У період із 2012 по 2015 роки Вертинський узяв участь у створенні стрічок «Ржевський проти Наполеона», «Матч», «Іван Сила» (2013), «Під електричними хмарами» (2015). Окрім того, у 2015 році актор отримав звання Народного артиста України.

Олексій Вертинський був чотири рази у шлюбі. Його останню дружину звуть Тетяна, у них є дочка Ксенія. Також в актора є син від попереднього шлюбу.