Спільний проект Національного театру ім. І. Франка і Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша.
Ідея втілити оповідання Марії Матіос на сцені у народної артистки України Лариси Кадирової і режисера Сергія Павлюка виникла майже одночасно. Так народився спільний проект Національного театру ім. І. Франка та Херсонського академічного муздрамтеатру ім. М. Куліша (худ. керівник проекту Олександр Книга) і прем‘єру моновистави «Не плачте за мною ніколи» М. Матіос вперше зіграли на херсонській сцені.
Про виставу можна сказати, що це уповні авторський продукт, щодо акторського рішення і втілення Лариси Кадирової, так і відносно постановки Сергія Павлюка, який зробив й сценографію та музичне оформлення.
Дійство відбувається на великій сцені, де майданчик для гри й місця для глядачів об‘єднані єдиним простором. Таке максимальне наближення до місця дії дає глядачам відчуття реальної присутності, знаходження у центрі оповіді, спонукає до інтерактивності й вияву реакції на те, що грає актриса. Вона ж сповна використовує ці благодатні можливості.
Місце дії – сільське подвір‘я, огороджене дерев’яним тином, посередині стоїть щось, накрите яскравою різнокольоровою веретою. Повільною старечою ходою вийде у своє подвір’я Баба Юстина – Лариса Кадирова, тримаючи в руці саморобний ліхтар – банку з пшеницею, в яку встромлено свічку. Це правдиве живе світло свічки задасть тон щирої відвертості оповіді, яку розпочне проста сільська жінка. Справа її тут на подвір’ї буденна та через ту буденність проявиться головна життєва розмова, яку поведе Юстина сама із собою, зі своєю долею, своїм призначенням на землі. Вона говоритиме із собою та втягне у власні роздуми всіх присутніх.
Як говорити про смерть? Таке вічне, болюче питання, якого зазвичай уникають. А от весело, відверто, без усіляких побоювань!.. Так пропонує письменниця, так само думають й творці вистави. Про смерть – з повагою, але без туги, з розумінням невідворотності, адже тільки завдяки смерті можна зрозуміти найголовніше про життя, дізнатись, яким прийдеш до останньої межі.
І глядач переживає емоційний шок, бо предметом у центрі сцени під веретою, яку Юстина-Кадирова бережно знімає з нього, виявляється справжнісінька труна. Це той останній будиночок Баби Юстини, кінцевий притулок, що вона його собі сама придбала і який повинен стати достойним підсумком життя, до речі, будь-якого.
Розповідь про себе, велику родину, односельців триває. Юстина-Кадирова наче найдорожчі скарби зі священної скрині, виймає з труни те, що надбала собі на смерть. На очах глядачів народжується багатовимірна образна метафора плину життя. Колиска – труна – печальний човен у вічність… І все ж таки – чарівна скринька, що таїть неймовірні несподіванки.
Виймає Юстина-Кадирова чудовий вміст труни – сорочку-вишиванку, постоли, запаску, поминальну свічку, тернові хустки з яскравими візерунками, білосніжні вишивані рушники, широкі стрічки з національними орнаментами, букети з духмяних польових трав, розкладає все це кругом по деревинам тину і наче «оживає» українським вишиваним килимом життєве коло цього окремого двору окремої людини, яке зрозуміло стає уособленням вигляду й суті цілої країни.
Лариса Кадирова знаходить у своєму акторському арсеналі свіжі несподівані фарби. Її Юстина виходить надзвичайно природною, наче акуратно «вилученою» з колориту того українського краю. Характерна карпатська говірка, притаманний природний гумор, схильність до пісні як вислову тонких порухів душі, вміння покепкувати з себе і проявити споконвічну житейську мудрість. Такою постає ця українка з лагідним і сильним характером, що висновками своїх життєвих спостережень прагнула довести думку – кожне прожите життя повинно бути достойним смерті, що смерть – не просто кінець існування, це точка найвищого духовного сенсу.
З оповіді простої сільської жінки режисер С.Павлюк, завдяки знайденим образним асоціаціям, спромігся зробити глибоку філософську притчу про зміст буття, про те, яким чином людське життя має дорівнятися смерті. Разом з виконавицею він віднайшов виразні паралелі цієї конкретної історії, суголосні з нинішньою ситуацією нашої країни.
Героїня Лариси Кадирової просила: не плачте за мною. Та якщо осягнеш тонкий, естетично вишуканий художній рівень розкриття високих духовних сенсів цієї монодрами, то і заплачеш, і засумуєш. За нею, за собою, і за нашою Україною…
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський. Зі сцени звучала музика Михайла Вериківського, Платона Майбороди, Ігоря Поклада. Сьогодні театр співпрацює із Сергієм Бідусенком, Юрієм Шевченком, Володимиром Бистряковим.
Українська мистецька еліта: драматурги, сценографи, режисери, вважали й вважають за честь бути представленими на кону франківців, який пам'ятає і пишається іменами Наталії Ужвій, Амвросія Бучми, Поліни Нятко, Юрія Шумського, Мар'яна Крушельницького, Ольги Кусенко, Аркадія Гашинського, Віктора Цимбаліста, Нонни Копержинської, і багатьох, багатьох акторів, які впродовж десятиліть творили театр.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка. Перша її прем’єра відбулася 28 березня 1940 року у постановці фундатора театру, видатного режисера, актора, театрального діяча Гната Юри. В його мізансценах вистава йшла до 1956 року. Прем’єра нової версії відбулася у 1979 році, витримавши понад 300 показів, не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Постановку її здійснив Сергій Данченко. Ця вистава увійшла в число кращих надбань сценічного мистецтва України.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
З 2012 року колектив очолює Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром. Сьогоднішні вистави театру представляють режисери: Петро Ільченко, Дмитро Чирипюк, Андрій Приходько, Юрій Одинокий, Олександр Білозуб, Ігор Афанасьєв, Юрій Розстальний.
Національний театр Франка неодноразово представляв українське сценічне мистецтво на численних міжнародних фестивалях, театральних форумах, гастрольних турне. З ним знайомі глядачі Болгарії, Югославії, Македонії, Росії, Грузії, Німеччини, Австрії, Італії, Греції, Сполучених Штатів Америки.
