Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Дійство відбувається на великій сцені, де майданчик для гри й місця для глядачів об‘єднані єдиним простором. Таке максимальне наближення до місця дії дає глядачам відчуття реальної присутності, знаходження у центрі оповіді, спонукає до інтерактивності й вияву реакції на те, що грає актриса. Вона ж сповна використовує ці благодатні можливості.
Місце дії – сільське подвір‘я, огороджене дерев’яним тином, посередині стоїть щось, накрите яскравою різнокольоровою веретою. Повільною старечою ходою вийде у своє подвір’я Баба Юстина – Лариса Кадирова, тримаючи в руці саморобний ліхтар – банку з пшеницею, в яку встромлено свічку. Це правдиве живе світло свічки задасть тон щирої відвертості оповіді, яку розпочне проста сільська жінка. Справа її тут на подвір’ї буденна та через ту буденність проявиться головна життєва розмова, яку поведе Юстина сама із собою, зі своєю долею, своїм призначенням на землі. Вона говоритиме із собою та втягне у власні роздуми всіх присутніх.
Фото та анотації надано театром.
Моновистава за мотивами романа Віктора Гюго «Людина, що сміється» «Коли б з горя можна було вийти, як виходять із міста. Ми могли б бути щасливі! На жаль, назавсігди не буде з нами того, кого вже немає. Тінь залишається на тих, хто переживає. Ти знаєш, про кого я кажу. Життя - це тільки довга втрата того, що любиш. Бо в житті є тільки одна річ – серце, а після життя – душа...» У цей світ людина приходе самотня. Дитиною. Бездоганною. Без дорікань. Деяким щастить поринути у батьківську любов, а іншим знести усі труднощі життя. Тому рано чи пізно людина вдягає ту маску, яка дає їй відчуття безпеки... Іноді, це лише відчуття. Милосердя рятує. Кохання надихає. Проте, лише щирість дарує свободу. Чи може людина жити без маски? І чи може врятувати маска позитиву, догоджуючи оточуючим, якщо в серці немає відгуку? На ці питання герой намагається відповісти собі...людям... світу... і знову собі
Генрік Ібсен
За мотивами однойменної п'єси Теннесі Вільямса. П'єса «Трамвай “Бажання”» (1947 р., дослівний переклад з англійської – «Трамвай на імення жага») – один із найпопулярніших творів не лише Теннесі Вільямса, а й світового театру та кінематографу в цілому. Жорстка драматична колізія, напруженість та глибина діалогів, непересічність сценічних образів, гранична відвертість прагнень та емоцій, що керують героями, зробили цей твір магнетично захоплюючим і дарували авторові Пулітцерівську премію (1948 р.), та прижиттєве визнання класиком сучасної драми ХХ століття. Основою сюжету є долі двох сестер – Бланш та Стелли, які зростали в затишному родинному маєтку «Прекрасна мрія», гадаючи і вірячи, що благополуччя, добро, щастя і любов супроводжуватимуть їх завжди. Але життя, фатум? внесли в мрії дівчат свої корективи. Нагадавши, що щастя – це лише миттєвість. Смерть батька стала початком руйнації ідеалів. Стелла першою полишила «Прекрасну мрію», натомість перетворившись у «жрицю культу жадання» в особі свого чоловіка Стенлі Ковальського. Минуло 10 років, в домі Ковальських з'являється сестра Стелли Бланш. На її долю випало пережити всі етапи подальшої руйнації і, головне, знищення «Прекрасної мрії». На відміну від Стелли, яка знайшла свій клаптик примарного щастя у вирі всепоглинаючої сили жаги, Бланш лишилася вірною ідеалам «Прекрасної мрії». Ані втрати близьких, ані переслідування та цькування оточуючих не змогли знищити її душі, відчайдушного, можливо, й ілюзорного і наївного бажання, саме бажання, а не жаги істинної краси та любові. Проте невблаганний фатум, скерований жагою, зробив своє діло, перетворивши прекрасну мрійницю на невротичку. Для Бланш зустріч із сестрою та події, що розгортаються в родині Ковальських, стають фатальними… Фото та анотації надано театром.
Одна з найпопулярніших в українській літературі та найбільш знакова для театру п'єса Івана Франка «Украдене щастя» під завісу ювілейного 100-го сезону повертається на франківську сцену. Нова версія, що її пропонує режисер Дмитро Богомазов, принципово відрізняється від багатьох знаних інтерпретацій. Пропонуючи сучасну за своєю сценічною лексикою виставу, режисер відходить від соціально-побутових, етнографічних подробиць. Історія трикутника Микола-Анна-Михайло трансформована в багатошарову психологічну притчу не лише про неможливість побудови щастя на нещасті іншого і не лише про «вкрадене» щастя і жадання своєрідного реваншу, що керує героями. Конфлікт протистояння оголений до глибинних, сутнісних категорій людського існування: обітниця, зрада, пристрасть, честь, совість, прощення. Об'єднуючи взаємовиключні поняття, руйнуючи наше стале їх сприйняття, режисер перетворює історію взаємин персонажів та подій на парадоксальне існування, переносячи їх в інший вимір свідомості, який існує за своїми законами і відплати потребує відповідної. Проте режисер уникає конкретної відповіді: що або хто керує вчинками героїв: Бог? Фатум? Чи вир цього незбагненного виміру, який затягує, спокушає, бавиться долями, обіцяє, заманює, доводить людину до шаленства, коли вона, втрачаючи себе, переступає межу людських законів та Божих заповідей. І вже не людина – істота, насолоджуючись сподіяним, не контролюючи себе, власноруч затягує зашморг безвиході.
Сенсація в театральному житті України! Після багаторічної відсутності горьківських героїв на сценах українських театрів, вони заговорили з нами. Питання, як жити і у що вірити було і залишається головним. Хтось шукає відповідь в релігії, хтось в літературі, хтось в самому собі. Герої вистави «На дні» у виконанні акторів театру на Подолі, перебуваючи в нелюдських умовах нічліжки, дають глядачу колосальну віру і надію на те, що вихід все ж таки є. В цьому величезна сила театру і саме цієї постановки, символом якої є «сходи в небо». Лейтмотив вистави – мелодія Led Zeppelin «Stairway to Heaven» і, як апофеоз дійства, вона звучить у виконанні акторів.
З відзнакою закінчив Київське училище №16 за спеціальністю «столяр». У 2005-му закінчив із відзнакою Київський національний університет культури і мистецтв за спеціальністю «Театральне мистецтво» (курс професора Н.М.Гусакової) та здобув кваліфікацію режисер драматичного театру.
Дебютував із постановкою «Дума про братів Неазовських» Л.Костенко у Черкаському академічному музично-драматичному театрі імені Т.Шевченка. Згодом працював у Рівненському академічному музично-драматичному театрі та Коломийському драматичному театрі. З 2007-го працює у Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. М.Куліша з 2007 року.
У його доробку – сотня вистав. Зокрема, «Таємниця літаючої жінки», «Між небом і землею», «Обережно – жінки», «Вій», «Макбет», «Сон у літню ніч», «Два серця», «Фаворит. Князь Потьомкін Таврійський», «Страшна помста», «Енеїда», «Ніч перед Різдвом», «Понтій Пілат», «Будинок на кордоні», «Наталчина мрія», «Не плачте за мною ніколи…», «Нью-Йорк, Нью-Йорк», «Тато в кубі», «Каліка з острову Інішмаан», «Ромео і Джульєтта» та багато інших.
Сергій Павлюк веде експериментальну роботу з акторами херсонського театру. Сценічними майданчиками для творчої лабораторії стали сцена «Під дахом», «Сцена на сцені» та сцена «Під колом». На сцені «Під колом» режисер поставив низку моновистав: «Vitalius» з Віталієм Пронько, «Лис-філософ» з Павлом Костенком, «Лицар храму» із Валерієм Гайфулліним, «Мені б у небо» із Антоном Лисенком, «Остання Сюїта» із Андрієм Клочком, «Порожнеча» із заслуженою артисткою України Тетяною Проворовою, «Юда» та «Get happy» із заслуженим артистом України Сергієм Михайловським, «Монолог актриси» із заслуженою артисткою України Олександрою Тарновською тощо…
За час творчої діяльності він багато гастролював зі своїми виставами. Роботи українського режисера побачили глядачі Франції (Таємниця літаючої жінки»), Угорщини («Понтій Пілат»), Молдови («Два серця»), Португалії, Польщі («Не плачте за мною ніколи…»), Ізраїлі, Німеччині та Литві (моновистава «Монолог актриси») тощо.
Режисер має багатий досвід спілкування і творчі роботи не тільки у херсонському, а й в інших театрах України та близького зарубіжжя (Білорусії, Румунії, Польщі, Франції, Угорщини, Португалії та ін.).
Кади́рова Лари́са Хамидівна — радянська, українська актриса театру і кіно. Народна артистка Української РСР (1982). Незмінний директор Міжнародного театрального фестивалю жіночих монодрам «Марія» з часу його заснування (2004).
Народилася 10 вересня 1943 р. у Ташкенті. Закінчила драматичну студію при театрі ім.М. Заньковецької (1963, майстерня Б. Тягна) та Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1981).
Працювала у Львівському українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької (1963—1993). Паралельно з роботою в театрі Лариса Кадирова навчалась на мистецтвознавчому факультеті художнього інституту ім. І. Репіна Ленінградської Академії мистецтв.
З 1993 р. — актриса Національного українського драматичного театру ім. І.Франка та театру «Сузір'я».
З 1993 року — президент міжнародної благодійної організації «Міжнародний інститут театру» (Український центр), з 1998 — професор Національної музичної академії ім.П.Чайковського.
Лауреат Шевченківської премії за 2008 рік
Лауреат Театральної нагороди ім. Марії Заньковецької
Заслужений діяч мистецтв Автономної Республіки Крим
Арт-директор Міжнародного фестивалю «Боспорські агони»
Голова правління благодійної організації «Шевченківський фонд ХХІ»
Директор-художній керівник міжнародного фестивалю моновистав актрис «Марія»
Член Національної спілки театральних діячів України.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
У 2012-2017 роках колектив очолював Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром.
З 2018 року генеральним директором-художнім керівником є Михайло Захаревич, який працював на посаді директора з 1992 року. З 2017 року головний режисер театру Дмитро Богомазов.