Це сценічний роман у листах, що належать А.П. Чехову. Думки письменника розумні, тонкі, пронизливі, сповідальні, правдиві, парадоксальні, образні - вони на всі часи. У листах звучить непідробний біль, майже відчай, від трагічного нерозуміння суспільством дару таланту, біль, що відкидає банальність в сприйнятті літератури і мистецтва. Як сказав М. Резнікович, «ставлячи і граючи «Насмішкувате моє щастя», ми мимоволі торкаємося і до глибоко захованої особистої драми Чехова. Гіркота Чехова, помножена на вимушену самотність - майже в'язницю - в Ялті, де йому доводилося проводити зими через хворобу, народжувала ці дивовижні за своєю тверезістю та мудрою безнадійністю думки, під якими і сьогодні можуть підписатися чимало».
Ці слова належать режисерові вистави, його творцю - Михайлу Юрійовичу Резніковичу.
Ця вистава двічі бачила підмостки Театру російської драми. Вперше це відбулося майже сорок років тому, в 1966 році. Поставлена тоді вистава з незмінним успіхом йшла на сцені вісімнадцять років. І ось, через тридцять сім років, "Насмішкувате моє щастя" знову на нашій сцені.
Його батьки захоплювалися театром, організовували в Наровчате Пензенської губернії самодіяльні постановки серед таких же любителів. Переїхавши до Москви, вони цей інтерес не втратили і зуміли передати синові.
Микола вчився в звичайній московській школі, займався плаванням, щоб здоров'я було міцнішим, причому навіть брав участь та перемагав у змаганнях. З задоволенням відвідував театральну студію для дітей при ДК автозаводу ім. Сталіна, не пропускав постановки столичних театрів.
Велика Вітчизняна війна стала для Рушковського, як і для багатьох юнаків того страшного часу, не тільки випробуванням, а й загартувала характер, навчила цінувати, що таке чоловіча дружба, відповідати за свої вчинки. З обдарованих хлопців створювалися концертні бригади, і вони в короткі періоди затишшя виступали перед бійцями. Двадцятирічний фронтовик Микола Рушковський мріяв продовжити навчання. Школу-студію МХАТ закінчив блискуче. Серед його наставників була Ольга Кніппер-Чехова – дружина видатного А. П. Чехова
На той час він був закоханим в актрису Ізабеллу Павлову – свою майбутню дружину і, коли вона їде працювати до Києва, відправляється за нею.
У театрі ім. Лесі Українки його прийняли, підтримали і незабаром стали доручати головні ролі. До слова, ролі Миколи Рушковського багатопланові і різноманітні – він зіграв їх понад сто. Себе він називає однолюбом – цьому театру залишався вірним, хіба тільки знімався в кіно..
Викладав у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Професор (1976). Серед учнів Рушковського українські актори: Лев Сомов, Ігор Антонов, Дмитро Суржиков, Ольга Сумська, Артем Ємцов та ін.
Один із засновників театральної премії «Київська пектораль», Нового драматичного театру на Печерську, Майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».
25 листопада Микола Рушковський зазнав травми стегна внаслідок падіння під час вистави «Насмішкувате моє щастя», де понад 50 років грав самого А. П. Чехова, а потім його брата. Після операції та реабілітації планував за кілька місяців знову вийти на сцену. Помер у лікарні вранці 5 грудня 2018 року. Похований 7 грудня на Байковому кладовищі.
Закінчила Київське державне хореографічне училище, Державний інститут театрального мистецтва (ГИТИС), факультет театрознавства, курс Миколи Ельяша, м.Москва, Санкт-Петербургську (Ленінградську) державну консерваторію, факультет музичної режисури, режисура балету, курс Микити Долгушина.
Працювала артисткою балету в Одеському й Київському театрах опери й балету.
Як Головний балетмейстер працювала в Київському державному мюзік-холі й Київському театрі естради, у Державному музичному театрі для дітей й юнацтва.
У 1990—1996 р. — Головний балетмейстер Київського єврейського театру «МАЗЛТОВ», де заснувала вперше у світі професійний «Єврейський балет», що сповідує культуру Діаспори. В 1995 році на фестивалі в Лос-Анжелісі «Єврейський балет» одержав почесний приз «Зірка Голівуду».
Член журі багатьох міжнародних конкурсів: «Сержа Лифаря» Україна, Київ; Сучасної хореографії «Сергія Дягілєва» Гдиня, Польща; «XXI століття» Україна, Київ.
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Цінність будь-якого театру, його популярність у глядача завжди визначається наявністю в ньому яскравих індивідуальностей. Київський театр імені Лесі Українки завжди славився своїми акторськими та режисерськими індивідуальностями. Тут творили: Михайло Романов, Юрій Лавров, Марія Стрєлкова, Любов Добржанська, Микола Свєтловидов, Євгенія Опалова, Віктор Добровольський, Віктор Халатов, а трохи пізніше Олег Борисов, Павло Луспекаєв, Кирило Лавров, Ада Роговцева – як актори, Костянтин Хохлов, Володимир Неллі, Микола Соколов, Леонід Варпаховський, Георгій Товстоногов – режисери, Анатолій Петрицький, Мориц Уманський, Давид Боровський, Даніїл Лідер, Леон Альшиц – художники, Борис Лятошинський, Юрій Шапорін – композитори. Всі ці імена загальновідомі, як загальновідомо і те, що марка театру імені Лесі Українки завжди привертала до себе не тільки професіоналів, але й непересічних глядачів сотень міст нинішнього простору СНД, де проходили гастролі театру.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру. Свої перші вистави трупа М. Соловцова показувала саме в цьому приміщенні, де і сьогодні працює Театр імені Лесі Українки. Ця будівля увійшла в історію під назвою «Дім Бергоньє».
Старі театрали й досі згадують вистави театру імені Лесі Українки, що стали його легендою: «Живий труп» Л. Толстого з неповторним М. Романовим, «Мораль пані Дульської» Г. Запольскої і «Дерева вмирають стоячи» А. Касони з блискучим дуетом Євгенії Опалової та Віктора Халатова, «Варшавська мелодія» Л. Зоріна з чудовою Адою Роговцевою, «Добряки» Л. Зоріна з іскрометним Юрієм Мажугою, «Насмішкувате моє щастя» Л. Малюгіна з чудовими акторськими роботами Миколи Рушковського, В'ячеслава Єзепова, Лариси Кадочникової, Ади Роговцевої, Ізабелли Павлової, Сергія Филимонова, «Переможниця» О. Арбузова з чудовою Валерією Заклунною, «Казка про Моніку» С. Шальтяніса з початківцями Любов'ю Куб’юк, Анатолієм Хостікоєвим, Олександром Ігнатушею, і вже, звичайно, фаворит п'ятнадцяти театральних сезонів – комедія О. Уайльда «Як важливо бути серйозним» з цілим сузір'ям акторських імен.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович. Прийшовши в цей театр 1963 року, після закінчення курсу режисури у Георгія Товстоногова, М. Резнікович надовго пов'язав свою творчу долю із цим колективом. За ці роки він поставив безліч вистав у Москві, Санкт-Петербурзі, Новосибірську, Варні, Пекіні, але завжди повертався сюди, в свій театр, який був і залишається його першою любов'ю. Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
