Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Класик американської драматургії Торнтон Уайлдер і його п'єса «Наше містечко», за яку він вдруге став лауреатом Пулітцерівської премії, не дуже відомі. А дарма. У цьому тексті, в його героях і сюжеті - є те, чого нам всім сьогодні дуже не вистачає для щастя.
Як часто ми помічаємо, що живі? Іноді ми чуємо історії про людей, які, побувавши на волосок від смерті, дивом уникнувши аварії або вилікувавшись від страшної хвороби, раптом усвідомлюють радість бути живим! «Теж мені, месія», - іронічно посміхнувшись, ми продовжуємо свій біг по лінії життя. Звичка будувати плани і відкладати життя на потім - так живе більшість. Закінчити інститут, вийти заміж, купити новий гаджет, поїхати до моря - і ось тоді! Але досягнувши однієї мети, ми тут же ставимо собі іншу, схожу. І навіть морем, світанком і заходом сонця нам немає коли насолодитися, адже наступна мета вже така близька, потрібно встигнути досягти, добігти!
Але є інші люди. Їх небагато, але вони є. Вони радіють миттєвостям. Вони щасливі лише від того, що прокинулися. Їх життя легке. Такими хочеться стати. І ви можете! Потрібно лише трошки зменшити швидкість, прислухатися до себе і уважно поглянути на близьких. Чи відчуваєте? Це і є життя.
Головний герой Альфонсо завітав до кафе відсвяткувати день свого тріумфу. Він замовляє торішній сніг, філіжанку холодної кави та пригорілу яєшню. Чекаючи на замовлення, в його спогадах виникають учениці, кожна з краплинками його «неповторності». Хоча для нього вони просто ляльки. Однак ми не будемо забувати: якщо занадто довго гратися ляльками, то високою є ймовірність стати іграшкою в руках Когось… Замовлений Альфонсо торішній сніг йому так і не приносять, бо неможливо повернути те, що втрачене назавжди.
Тема еміграції болюча для нас. Чи не кожен українець, що має руки та мізки, хоча б раз замислювався поїхати з країни і віднайти своє щастя, хай навіть за океаном. Ми живемо у постсовковому просторі, ми прагнемо чогось нового, але чи готові ми до цього по справжньому? Це вистава про білоруського сантехніка Гєну, що потрапляє в Лондон, де серед слайдів туристичного путівника розуміє головні для себе речі. Цікаво, чим закінчиться його подорож?
Намагання перепроживати минуле, спотворюючи його реальне обличчя з кожною ітерацією. Дитячі травми матерів і дітей, які всочують стіни сімейної оселі. І ці стіни кличуть до себе, бо саме там, між цеглинами, за шпалерами причаїлися болючі відповіді на болючі питання. У кожної наступної (за віком) персонажки – все менша здатність проговорювати власний біль, все менша віра, що її почують і зрозуміють. Суцільний комунікативний розлад. Вистава порушить прийняту парадигму сприйняття поняття сім’ї і поверне дзеркало всередину, в корінь, у дитинство дорослих травм. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
Життя непередбачуване — зараз ти сидиш за паперами, будуєш плани на майбутнє, а за мить… Приходить лист від тітки: «Приїзди. Я помираю». Ти мчиш до неї — прощатися і чекати на спадок, начхавши на заборони шефа. Відкриваєш двері і потрапляєш у дім, де зупинився час, а кожне твоє сьогодні – В ОЧІКУВАННІ завтра.
Це історія Дори. Дори, у якої трохи «клепки бракує», яка, можливо, і не красуня, проте здатна зачарувати кожного, хто має з нею справу, яка довгий час була покірним дитям, але одного разу з усією своєю невинністю кидається у круговерть «дорослого» життя. Жорстоку перевірку проходять моральні підвалини сім'ї, внутрішній закон усіх, хто так довго формував оточення Дори, був єдиним її світом. Автор п'єси Лукас Берфус народився в м.Туні під Берном (Швейцарія). Навчався на книготорговця. З 1997-го живе і працює у Цюриху як незалежний автор. Написав низку творів для заснованої ним спільно з Самюелем Шварцем і Удо Ізраелем театральної трупи «400 asa». Писав п'єси на замовлення театрів Бохума, Базеля, Гамбурга. Автор прозових творів, зокрема, новели «Мертві чоловіки» і роману «Сто днів», що вийшов у 2008 році. П'єси Л. Берфуса: «Едіп Софокла» (прем'єра – Цюрих, 1998), «17 годин 17 хвилин» (прем'єра – Цюрих, 2000), «74 секунди – Монолог» (прем'єра – Цюрих, 2000), «Чотири жінки Зингшпиль» (прем'єра – Берн, 2000), «Медея. 214 описів картин » (прем'єра – Відень, 2000), « Подорож Клауса і Едіт шахтою до центру Землі» (прем'єра – Бохум, 2001), «Смерть Майєнберга» (прем'єра – Базель, 2001), «Отелло – порнофільм» (прем'єра – Гамбург, 2001), «Чотири картини любові» (прем'єра – Бохум, 2002), «Сексуальні неврози наших батьків» («Die sexuellen Neurosen unserer Eltern», прем'єра – Базель, 2003), «Автобус» (прем'єра – Гамбург, 2005 ), «Подорож Аліси в Швейцарію» (прем'єра – Базель, 2005).
Харківський російський драматичний театр був створений 17 листопада 1933 року згідно з постановою уряду СРСР як державний театр, завданням якого було «установлення методу реалістичного мистецтва, сценічної правди і глибокого психологізму». Очолити театр запросили народного артиста РРФСР Миколу Васильовича Петрова, на той час режисера Ленінградського академічного театру драми (в минулому — Александрінський). Він приїхав до Харкова з групою своїх акторів, серед яких — вихованці студії при театрі Л. Скопіна, K. Хохряков, B. Малінін, B. Еренберг та інші. Крім М. B. Петрова керівниками театру в перші роки були також народний артист СРСР Олександр Григорович Крамов, запрошений до Харкова з Московського театру Московської міськради профспілок) і народний артист України Микола Миколайович Синельников.
Театру дісталася будівля за адресою вулиця Чернишевська, 11 (1927 рік побудови), в якій до того був клуб друкарів.
Відзначаючи особливі заслуги театру, 1949 року в дні святкування 150-річчя від дня народження класика російської літератури О. С. Пушкіна наказом уряду УРСР театру було присвоєно ім'я видатного російського поета.
Більше 30 років творчого часу театру віддав заслужений артист УРСР Золотарьов Віктор Володимирович.
1971 року Харківський державний російський драматичний театр імені О. С. Пушкіна здобув звання академічного.
Від 1975 до 2011 року художнім керівником театру був народний артист України О. С. Барсегян, який на час приходу до колективу уже мав немалий досвід роботи головним режисером Львівського і Київського театрів юного глядача, а також Київського театру музичної комедії. Нині художнім керівником театру є О. П. Васильєв.
Наприкінці 1970-х у будівлі театру сталася пожежа. Реконструкція заврешилася повністю лише 10 жовтня 2003 року. В рамках реконструкції будівлі модернізували сцену, поновили фойє і глядацьку залу, створили фактично новий фасад.