Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Наполеон та корсиканка »
Наполеон Бонапарт - фігура в історії людства доволі масштабна і знакова. Не дивно, що життя легендарного французького імператора, хвилюючи душі і серця представників багатьох поколінь, стало загальним надбанням.
Відлуння слави великого полководця долітає і до наших днів, породжуючи нові численні міфи про його долю, розширюючи горизонти для творчих пошуків.
Театр, для якого не існує ані часових, ані жанрових меж, також не втрачає можливості звернутися до особистості Наполеона. І цього разу, завдяки чеському драматургу Іржі Губачу, Бонапарт постане перед глядачем у досить незвичній іпостасі - одним із головних персонажів комедії. Саме так! Наївної, дуже душевної і доброї комедії.
Дія відбувається у 1819 році на острові Святої Єлени. Це вигадана історія про те, як проста корсиканка з королівським ім'ям Жозефіна завоювала довіру відставного імператора, перед яким колись тремтіла вся Європа. Ставши справжнім другом і ад'ютантом його імператорської величності, ця дивна, смішна і хоробра жінка змусила Бонапарта забути про свою велич, повернула йому прості людські бажання - танцювати та співати, сваритися і сміятися по-корсиканськи...
Літня пара опиняється на межі банкрутства і залишається без житла. Єдині, хто може їм допомогти – п'ятеро дорослих дітей. Але жоден з них не має достатньо місця в будинку, аби поселити у себе одразу двох. Тому батьків селять нарізно за тисячі кілометрів один від одного. Мешкаючи серед дітей та онуків, ці двоє вперше опиняються на самоті. В давні часи батьків, які вже не могли утримувати себе, діти скидали зі скелі. Хто знає, може, це краще, ніж розлучати тих, хто прожив у любові п’ятдесят років. Щемлива історія стосунків батьків та дітей в сумній комедії про справжні сімейні цінності.
Вистава "Всі мої сини" - перше звернення театру до драматургії уславленого американського драматурга, лауреата Пулітцерівської премії Артура Міллера. Вперше виставу за цією п'єсою було показано на Бродвеї 1947 року. Тоді Артур Міллер і режисер постановки Елія Казан отримали першу в історії премію "Тоні". Виставу було зіграно більше трьохсот разів. П'єса "Всі мої сини" прославила Міллера і зробила його одним з найпопулярніших драматургів сучасності. Сюжет п'єси засновано на реальних подіях. Історія сімейної драми фабриканта ще раз стверджує всесвітній закон: "ніщо в житті не минає без наслідків". Родина чекає з війни зниклого безвісти сина, майже втративши надії. Зникнення молодого льотчика виявляється результатом фатальної помилки його ж батька, який постачав браковані комплектуючі до військових літаків. Справжня любов між нареченою зниклого льотчика і його молодшим братом піддається осуду як ганебна, зрадницька і небезпечна для сімейного добробуту. У п'єсі істина родинних відносин підміняється спрагою збагачення, а наслідки цієї підміни виявляються незворотними. Фото та анотації надано театром.
Не можеш ти зрости, як дуб чи осокір, – Не вийся вколо них, у власну силу вір, І хоч зостанешся при вирості малому, Будь зобов'язаний собі лише самому...
«Сторонні серед нас» є першопрочитанням п'єси сучасного канадського драматурга Аарона Бушковськи на українській сцені. Вже сама назва є певною мірою символічною і розкриває головну ідею твору: у швидкоплинності нашого, такого прагматичного життя ми часто-густо проходимо повз ближніх своїх, не чуємо одне одного. У нас немає часу, а інколи і бажання, зупинитися, кожен, не помічаючи того, поступово байдужіє, а потім перетворюється на стороннього. У п'єсі представлено різні покоління. В кожного з персонажів є своя «правда». Кожен зосереджений на власних проблемах в житті, що сповнене амбіціями, які існують, тягнуться роками. Самі ці нез'ясовані, «незручні», делікатні родинні теми та непорозуміння не дають можливості людям зробити крок на зустріч одне одному. Таким чином, зникають поняття милосердя, доброти і, врешті решт, зникає вічна категорія Любові. Людина перестає бути людиною і йде на неймовірні за своєю жорстокістю вчинки: спочатку зраджує найрідніших їй людей, наступним кроком є приниження гідності та методичне, щоденне, моральне вбивство. Для постановочної групи на чолі з режисером-постановником Петром Ільченком, не важливо в якій країні відбуваються події, головним є аби людина не почувалася самотньою і ніхто з нас ніколи не опинився би сам на сам, серед ночі, просто неба, на зупинці… Як головні герої п'єси Габрієль та Майкл, які волею долі, віднайшли потрібні слова аби почути і зрозуміти один одного. Фото та анотації надано театром.
Дім – святе місце, пов'язане з дитинством. Спогади про нього найтепліші, найщасливіші, найрадісніші. Коли на душі тривожно, поринаєш до милої серцю оселі, до батьків... Молода Коріна (нині Єлецька) покинула рідні пенати, ще дитиною. Кузовкін, ніколи не мав власної домівки: позбувшись в молодості спадщини, він став нахлібником у Коріних. Відігравав роль дворового блазня. Все своє життя задовольнявся малим: стерті чоботи, тарілка їжі, та й що буде. Минали роки. І ось настав довгоочікуваний момент зустрічі: пишна красуня з Петербургу, яка приїхала після семирічної відсутності погостювати в рідну садибу, і старий-дармоїд, що мешкає тут з молодості «на хлібах». Вона радіє, плаче, згадує... Він вбирає всі її рухи, кожне слово... Новоспечений чоловік Єлецької, найближчі сусіди, за старою звичкою, насміхаються над убогим старим Кузовкіним, підпоюють його, знущаються. Але приниження не вбиває благородства! Таємниця, що вирвалася назовні із самих надр стражденної людської душі, миттєво змінює поворот подій. Але і таємницю у нього відбирають! А що ж натомість? І чи можливо людині сьогодні, як за часів Тургенєва, відстояти своє розтоптане достоїнство, відбутися як особистість? У кого шукати співчуття? І яку ціну за нього необхідно заплатити? Тонка, поетична, «прозора» вистава про доброту і розуміння, про благородство душі людської, дивацтва кохання та його таємниці, про тягар самотності...
Український режисер. Народний артист України (1980). Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1983). Член Національної спілки театральних діячів України. Академік Академії мистецтв України (1996). Герой України.
Народився 26 квітня 1938 р. в Харкові. У 1963 році закінчив Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії (1963, майстерня Г. Товстоногова).
У 1963—1966, 1970—1982 роках режисер, у 1982—1984 роках — головний режисер Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки; 1966—1970 роки — режисер-постановник Московського драматичного театру ім. К. С. Станіславського; 1984—1988 роки — головний режисер Новосибірського театру «Красный факел». Здійснював постановки у театрах Ленінграда, Москви, Варни, Пекіна, Хайфи. Поставив разом з В. Горпенком телефільм «Дощ у чужому місті» (1979, 2 а).
З 1994 року є генеральним директором-художнім керівником Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки.
Бори́с Леоні́дович Возню́к — український актор театру та кіно, режисер, педагог. Заслужений артист України (1995), Народний артист України (1999).
У 1963 році закінчив студію при Київському драматичному театрі імені Івана Франка (викладач В. М. Оглоблін).
У 1986 році закінчив Державний інститут театрального мистецтва в Москві (викладач Б. Раєвський).
З 1963 по 1966 року — актор Київського драмтеатру ім. Івана Франка.
З 1966 року — актор Національного театру російської драми ім. Лесі Українки в Києві.
Також з 1985 року викладає акторську майстерність в Київському університеті театру, кіно і телебачення.
У 1995 році удостоєний звання заслуженого артиста України.
У 1999 році удостоєний звання народного артиста України.
Давид Вольфович Бабаєв-Кальницький — український актор театру та кіно, педагог, Народний артист України (1999). Народився у м. Махачкала. 1947 р. його родина повертається з евакуації до Києва.
1962 р. він потрапив до мистецької студії при Жовтневому палаці. 1969 р. закінчив Республіканську студію естрадно-циркового мистецтва. З 1969 по 1972 рр. був артистом та художнім керівником естрадного колективу Архангельської філармонії (Росія).
З 1972 р. по теперішній час Давид Вольфович працює у Київському національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки, де зіграв понад 70 ролей. Завдяки багатолітній та плідній творчій діяльності, починаючи з ролей без слів та численних епізодів, актор зумів стати справжнім майстром сцени.
Також на рахунку Давида Бабаєва понад 40 ролей у кіно.
Д. В. Бабаєв-Кальницький обіймає посаду завідувача кафедри розмовного жанру Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв.
Назарова Тетяна Євгенівна (29 листопада 1960, Бердянськ, УРСР, СРСР) — українська акторка. Народна артистка України (1996). Народна артистка Росії (2003). Академік Національної академії мистецтв України (2004).
Народилася 29 листопада 1960 р. у місті Бердянську Запорізької області. Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1982, курс Ю. Мажуги), де викладає з 1991 року. Працює у Національному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки. З 1991 р. знімається у кіно.
Чоловік — український політик Дмитро Табачник.
Народився в м .Баку в родині військовослужбовця. Закінчив Чугуївську школу № 1 в Харківській області.
Після школи спочатку вступив до Бакинського нафтохімічного, потім – в Харківський політехнічний, але не провчившись і року, пішов, зрозумівши що це не для нього.
Усюди він надходив з першого разу.
Незабаром дізнався, що в Харкові вчать на акторів. За місяць підготував програму українською мовою, хоча на ній не розмовляв, і подав документи до Харківського інституту мистецтв ім. Котляревського на театральне відділення. Курс набирав народний артист СРСР Лесь Сердюк. Це був його останній курс.
Після закінчення працював з дружиною в Орловському ТЮГу (1988-1991), який був відомий тим, що ставив «дорослі» постановки, такі як «Сьомий подвиг Геракла» М.Рощина, «Дурочка» Лопе де Вега, «Адам і Єва» М .Булгакова, «Сни Євгенії» Казанцева, мюзикл «Кандид» Вольтера. У період дитячих канікул грали казку Пушкіна «Спляча царівна» (Савкін грав Єлисея). Робота була напружена – грати доводилося протягом усіх канікул, близько двох тижнів, по 3-4 вистави кожен день, але Савкін згадує театр з теплотою і вдячністю.
У 1992 році працював у Варшаві, в мюзиклі «МЕТРО».
У 1993-1999 роках – актор Харківського академічного українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. Дебютував головною роллю (Армана Дюваля) в спектаклі «Дама з камеліями». Одночасно працював диктором на харківському телебаченні (1993-1998). У 1999 році переїздить до Києва актором Київського національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки. З 2002 року співпрацює з Театральної майстерні «Сузір'я».
Живе в Києві. Продовжує працювати в Київському театрі російської драми імені Лесі Українки, регулярно знімається в популярних телевізійних проектах виробництва України і Росії.
Працював у театрах-студіях «Колізей», «КІН», «Будьмо», в Експериментальному театрі.
З 1993 року – актор Національного театру російської драми ім. Лесі Українки (м. Київ).
Запрошується до участі в записах духовних аудіокнижок.
Художній керівник акторського курсу, cтарший викладач кафедри акторського мистецтва та режисури драми Київського інституту театрального мистецтва.
Сергій Олександрович Озіряний — український актор театру та кіно. Народний артист України (2004).
Народився 29 березня 1956 року в місті Києві в родині службовців.
Навчався у Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого в майстерні народної артистки України Валентини Зимньої.
У 1977 році після закінчення ВНЗ головний режисер Київського театру юного глядача Микола Мерзлікін запросив молодого і здібного актора до театру. Разом із досвідченими та яскравими майстрами дитячого театру Сергій Озіряний упевнено робив свої перші кроки в мистецтві і впродовж 18 років створив ряд цікавих і неповторних образів. Чудовими наставниками були самобутні і визнані майстри своєї справи – актор, режисер Микола Єдлінський і Валерій Пацунов.
У 1995 році головний режисер Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, народний артист України Михайло Резнікович запросив артиста до театрального колективу.
Грає в музичному колективі Cabaret-band «A La Parterr».
Служить в київському театрі російської драми імені Лесі Українки з 2006 року.
Живе і працює в Києві. Має доньку.
Заслужений артист України.
У 1983 році закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого.
З серпня 1983 року - артист Театру російської драми ім. Лесі Українки (Київ).
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1980 р. У театрі ім. Лесі Українки з 5.09.1999 р.
У 2012 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого, акторський факультет (майстерня Н.Н.Рушковского).
У 2016 році закінчив Літню школу Інституту театру і кіно Лі Страсберга в США.
У 2011-2012 рр. – актор театру «Сузір'я».
У 2012-2018 рр. – актор Київського театру російської драми ім. Лесі Українки.
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович.
Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
« Наполеон та корсиканка »
