Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Сенсація в театральному житті України! Після багаторічної відсутності горьківських героїв на сценах українських театрів, вони заговорили з нами. Питання, як жити і у що вірити було і залишається головним. Хтось шукає відповідь в релігії, хтось в літературі, хтось в самому собі. Герої вистави «На дні» у виконанні акторів театру на Подолі, перебуваючи в нелюдських умовах нічліжки, дають глядачу колосальну віру і надію на те, що вихід все ж таки є. В цьому величезна сила театру і саме цієї постановки, символом якої є «сходи в небо». Лейтмотив вистави – мелодія Led Zeppelin «Stairway to Heaven» і, як апофеоз дійства, вона звучить у виконанні акторів.
Моновистава за мотивами романа Віктора Гюго «Людина, що сміється» «Коли б з горя можна було вийти, як виходять із міста. Ми могли б бути щасливі! На жаль, назавсігди не буде з нами того, кого вже немає. Тінь залишається на тих, хто переживає. Ти знаєш, про кого я кажу. Життя - це тільки довга втрата того, що любиш. Бо в житті є тільки одна річ – серце, а після життя – душа...» У цей світ людина приходе самотня. Дитиною. Бездоганною. Без дорікань. Деяким щастить поринути у батьківську любов, а іншим знести усі труднощі життя. Тому рано чи пізно людина вдягає ту маску, яка дає їй відчуття безпеки... Іноді, це лише відчуття. Милосердя рятує. Кохання надихає. Проте, лише щирість дарує свободу. Чи може людина жити без маски? І чи може врятувати маска позитиву, догоджуючи оточуючим, якщо в серці немає відгуку? На ці питання герой намагається відповісти собі...людям... світу... і знову собі
Генрік Ібсен
За мотивами однойменної п'єси Теннесі Вільямса. П'єса «Трамвай “Бажання”» (1947 р., дослівний переклад з англійської – «Трамвай на імення жага») – один із найпопулярніших творів не лише Теннесі Вільямса, а й світового театру та кінематографу в цілому. Жорстка драматична колізія, напруженість та глибина діалогів, непересічність сценічних образів, гранична відвертість прагнень та емоцій, що керують героями, зробили цей твір магнетично захоплюючим і дарували авторові Пулітцерівську премію (1948 р.), та прижиттєве визнання класиком сучасної драми ХХ століття. Основою сюжету є долі двох сестер – Бланш та Стелли, які зростали в затишному родинному маєтку «Прекрасна мрія», гадаючи і вірячи, що благополуччя, добро, щастя і любов супроводжуватимуть їх завжди. Але життя, фатум? внесли в мрії дівчат свої корективи. Нагадавши, що щастя – це лише миттєвість. Смерть батька стала початком руйнації ідеалів. Стелла першою полишила «Прекрасну мрію», натомість перетворившись у «жрицю культу жадання» в особі свого чоловіка Стенлі Ковальського. Минуло 10 років, в домі Ковальських з'являється сестра Стелли Бланш. На її долю випало пережити всі етапи подальшої руйнації і, головне, знищення «Прекрасної мрії». На відміну від Стелли, яка знайшла свій клаптик примарного щастя у вирі всепоглинаючої сили жаги, Бланш лишилася вірною ідеалам «Прекрасної мрії». Ані втрати близьких, ані переслідування та цькування оточуючих не змогли знищити її душі, відчайдушного, можливо, й ілюзорного і наївного бажання, саме бажання, а не жаги істинної краси та любові. Проте невблаганний фатум, скерований жагою, зробив своє діло, перетворивши прекрасну мрійницю на невротичку. Для Бланш зустріч із сестрою та події, що розгортаються в родині Ковальських, стають фатальними… Фото та анотації надано театром.
Одна з найпопулярніших в українській літературі та найбільш знакова для театру п'єса Івана Франка «Украдене щастя» під завісу ювілейного 100-го сезону повертається на франківську сцену. Нова версія, що її пропонує режисер Дмитро Богомазов, принципово відрізняється від багатьох знаних інтерпретацій. Пропонуючи сучасну за своєю сценічною лексикою виставу, режисер відходить від соціально-побутових, етнографічних подробиць. Історія трикутника Микола-Анна-Михайло трансформована в багатошарову психологічну притчу не лише про неможливість побудови щастя на нещасті іншого і не лише про «вкрадене» щастя і жадання своєрідного реваншу, що керує героями. Конфлікт протистояння оголений до глибинних, сутнісних категорій людського існування: обітниця, зрада, пристрасть, честь, совість, прощення. Об'єднуючи взаємовиключні поняття, руйнуючи наше стале їх сприйняття, режисер перетворює історію взаємин персонажів та подій на парадоксальне існування, переносячи їх в інший вимір свідомості, який існує за своїми законами і відплати потребує відповідної. Проте режисер уникає конкретної відповіді: що або хто керує вчинками героїв: Бог? Фатум? Чи вир цього незбагненного виміру, який затягує, спокушає, бавиться долями, обіцяє, заманює, доводить людину до шаленства, коли вона, втрачаючи себе, переступає межу людських законів та Божих заповідей. І вже не людина – істота, насолоджуючись сподіяним, не контролюючи себе, власноруч затягує зашморг безвиході.
Дійство відбувається на великій сцені, де майданчик для гри й місця для глядачів об‘єднані єдиним простором. Таке максимальне наближення до місця дії дає глядачам відчуття реальної присутності, знаходження у центрі оповіді, спонукає до інтерактивності й вияву реакції на те, що грає актриса. Вона ж сповна використовує ці благодатні можливості. Місце дії – сільське подвір‘я, огороджене дерев’яним тином, посередині стоїть щось, накрите яскравою різнокольоровою веретою. Повільною старечою ходою вийде у своє подвір’я Баба Юстина – Лариса Кадирова, тримаючи в руці саморобний ліхтар – банку з пшеницею, в яку встромлено свічку. Це правдиве живе світло свічки задасть тон щирої відвертості оповіді, яку розпочне проста сільська жінка. Справа її тут на подвір’ї буденна та через ту буденність проявиться головна життєва розмова, яку поведе Юстина сама із собою, зі своєю долею, своїм призначенням на землі. Вона говоритиме із собою та втягне у власні роздуми всіх присутніх. Фото та анотації надано театром.
Прекрасный спектакль, все почти три часа удерживалось внимание зрителя. Актеры отлично передали каждую роль.
Під час вистави я переживала емоції жалю, розчарування і шукала відповідь на питання, що тут відбувається. Що сталося с цими людьми? Чому вони тут? Чому вони терплять це все ? Як можна ось так жити? Чи зможуть вони змінити життя на краще? Вистава нагнітала з кожною реплікою актора. Було декілька моментів бійки і сварки, які обурювали і трохи смішних моментів. Дуже надихнув кінець і приємно здивував живим співом акторів. Сюжет вистава розгортається у квартирі, в якій господарі здають кімнату. Кімната доволі невеличка і в ній стоять двох ярусні ліжка. Люди, які ночують там з дуже різною долею і поглядами на життя. Це можна сказати їх дно в житті, з якого одні дуже хочуть вибратися, а другі вже давно прийняли і знаходяться щастя на дні чарки. Все почалося, так одразу і я протягом всієї вистави здавалась питанням, що тут відбувається, чому вони тут? Актори ведуть діалоги про життя, про їх минулому і розкривають свою історію, як вони потрапили сюди, як затягнула їх в це болото. Мені дуже сподобалося, як грали актори, як віддавалися на сцені. Сюжет вистави – це безлад, який панує не тільки в кімнаті, а в житті кожного героя. Звуки ліфта, який спускається вниз ніби, сигналізують глядачеві про появу актора. Сподобались історії дідуся без паспорта, який так не очікувано з'явився і з його прибуттям в душах герої загорілося полум'я порятунку. Надія на краще. Людина завжди повинна рухатися і шукати краще закликає дідусь і сам слідує цій істини. Після вистави залишилося багато запитань і роздумів. Актори неймовірно, кожне з них доповнював своєю грою виставу. Їм вдалося передати настрій героя. Дивлячись на сцену я інколи забувала, що в театрі, більше здавалось, що я підглядаю і підслуховую за сусідами. Мені було шкода кожного з них і я раділа, коли вони знаходили драбину до неба. Вистава спочатку була для мене не зрозуміла, завіса піднялася і почало одразу розгортатися дійство. Потім було цікаво спостерігати за кожним героєм, за його дією, як він розкривається, як шукає щастя і що таке воно для нього. Найбільше враження і найбільше запам'яталася кінцівка живим співом акторів. Вистава буде цікава людям дорослого покоління, тим хто любить Горького і хоче побачити героїв книги «На дні» в живу. Людям, які хочуть надихнутися. Напевно потрібно починати Горького «На дні». Особливе дякую за таку неочікувану кінцівку з виходом акторів їх живим співом, який супроводжувався грою інструментів.
Неймовірна вистава. Сюжет звісно морально тяжкуватий, підняте болюче питання не життя, а існування людей. І які вони всі різні в однакових умовах. Було багато над чим призадуматися. Єдине, що хотілося б відмітити для покращення... склалося враження, що зал трішки малий для цієї вистави.. дуже гучні були голоси та звуки... це трошки відволікало, а інколи навіть дратувало... Дуже вдале закінчення вистави - пісня зародила надію, що все ж таки існує ця "драбина в небо".... Зародилося бажання перечитати книгу Гоголя та ще раз відвідати цю виставу. Буду радити усім.
Захоплююча гра акторів, діалоги які заставляють замислюватися впродовж вистави та викликають бюрю емоцій.
Віталій Малахов – відомий режисер, його ім'я знають не лише в Україні, а й у багатьох країнах світу. Театральні критики пов'язують становлення сучасного українського театрального процесу з іменем Віталія Малахова. Він режисер-легенда, вистави в його постановці викликають незмінний інтерес публіки. Режисерські роботи Малахова відзначаються оригінальним стилем, високим професіоналізмом, буянням артистизму, метафоричністю, прекрасною грою акторського ансамблю. Народився він у Львові 19 червня 1954 року. З 1972-го по 1977-й навчався у Київському державному театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого на факультеті режисури драми (художній керівник курсу – професор Володимир Неллі, акторська майстерність – професор Леонід Олійник). Творчу діяльність розпочав 1977 року на українському телебаченні. З травня 1978-го до вересня 1979-го року – у Київському державному театрі російської драми ім. Лесі Українки працював над постановкою своєї знаменитої вистави «Казка про Моніку».
З 1979 року очолив Київський державний Театр естради, в якому поставив «Я – Київ», «Ніч чудес», «Зоря і смерть Пабло Неруди», «Шахрай мимоволі» та ін. З 1985-го до 1987-го працював зі своєю трупою на базі Київського молодіжного театру.
У серпні 1987 року В. Малахов створює власний театр – Київський драматичний театр на Подолі. З 1987 року – художній керівник-директор Київського академічного драматичного театру на Подолі. У його доробку понад 60 вистав. Це «Ніч чудес» В. Шекспіра, «Вертеп» В. Шевчука, «Опера мафіозо» В. Станілова, «В степах України» О. Корнійчука, «Квартал небожителів» О. Коротко, «Фантазія для рояля в чотири руки» А. Ольмерт, «Фараони» О. Коломійця, «Дядя Ваня» А. Чехова, «Дивакуватий Журден», «Склади слово ВІЧНІСТЬ», «Щоденник молодого лікаря» М. Булгакова, «Передчуття Мини Мазайла» М. Куліша, «Шестеро персонажів у пошуках автора» Л. Піранделло, «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «Звідки беруться діти?» А. Крима, «Антракт» О. Марданя та ін. Трупа Малахова неодноразово презентувала театральне мистецтво України в Росії, США, Англії, Італії, Мексиці, Коста-Ріці, Фінляндії, Німеччині, Греції, Туреччині, Єгипті.
Віталій Малахов – лауреат «Київської пекторалі – 98», як кращий режисер року за виставу «В степах України» О. Корнійчука, лауреат «Київської пекторалі – 2003» за виставу «Дядя Ваня» А. Чехова. За виставу «Моє століття» М. Лоранс у 2005 році Віталій Малахов став лауреатом «Київської пекторалі» за кращу виставу року.
Малахов – організатор і засновник Міжнародного театрального фестивалю «Київ Травневий», що здобув широке визнання публіки.
У 2002 році очолив Міжнародний Булгаковський фестиваль мистецтв. Відкриття відбулось 7 вересня 2002 року виставою «Собаче серце» за п'єсою М. Булгакова у приміщенні Національного театру ім. Івана Франка.
У 2006 році започаткував фестиваль «Київ – територія миру» мистецькою акцією-колажем за участю театрів Києва.
У 2006 році театрові під керівництвом Малахова за видатні досягнення у розвитку українського драматичного мистецтва надано статус академічного.
2008 року В. Малахов став лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка в галузі мистецтва.
До Дня незалежності України у серпні 2008 року Президент України нагородив Віталія Малахова званням «Народний артист України».
В сезоні 2011-2012 року театр на Подолі, а разом із ним і Віталій Малахов став тріумфатором найпрестижнішої театральної премії «Київська пектораль». Його вистави «Минулого літа в Чулимську» О. Вампілова та «На дні» М. Горького було визнано найкращими. Сам Віталій Юхимович став кращім режисером сезону.
Закінчив Національний державний педагогічний університет ім. Драгоманова, спеціальність – український філолог. У 2014 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого. Спеціальність – режисура драматичного театру (курс Костянтина Дубініна). Навчався в Театр-студії «Дельфи» (керівник Сергій Ененберг). З 2004-го по 2007-й працював автором і ведучим програм на Радіо Київ, 98fm: «Афіша», «Прем'єра», «Його величність театр», «Сімейна абетка», «Автограф».
Режисер-постановник, сценарист театралізованих балів: «Ромео і Джульєтта» (Київська фортеця, 2008), «Бал у Лоренцо Медичі» (Національна філармонія України, 2009). З 2008 року – журналіст: інтернет-видання «Культпросвет», газети «Бульвар», «День», «2000».
Постановки: «Старомодна комедія» за п'єсою О. Арбузова Театр на Подолі (2013), «Антігона» за п'єсою Жана Ануя, Києво-Могилянський театральний центр «Пасіка» (2013 р.), «Він і вона» по А.П. Чехову, Театр на Подолі (2015 р.).
Головний художник Театру на Подолі. Зробила найскладніші декорації та костюми до вистав «Шакунтала», «Аз» за драмою «Ужасная изміна сластолюбіваго житія…», «1984».
Провідний майстер сцени Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчив Державну театральну студію при Ставропольському академічному драматичному театрі ім. М. Лермонтова (філіал ГІТІСу). Працював у Ставропольському академічному драматичному театрі, у Краснодарському академічному драматичному театрі, в Театрі ім. М. Гоголя в Москві.
У театрі з 2000 року.
Провідна актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого.
У театрі з 1998 року.
Народилася у 1977 році у творчій родині (тато – режисер, мати – актриса). У театрі на Подолі з 2006 року.
Якою я була дитиною? Знаєте, зараз, маючи досвід створення Загальноосвітньої школи Claris Verbis, можу сказати, що була досить невибагливою у дитинстві, не просила багато уваги і мала можливість «варитись у власному соку». Бо зараз багато спостерігаю за людьми, на яких батьки мали значний вплив, і часто, на мій погляд, це виснажені люди, «викривлені» у дечому. Мені в цьому плані дуже пощастило, бо я перебувала у своєму дитячому «вакуумі». На мені, мабуть, можна ставити досліди: якою б виросла дитина, якби нею ніхто не займався. Мене ніхто ніколи не змушував відвідувати музичну школу чи якийсь інший гурток. Усе, що я обирала, було тільки моїм рішенням. Іноді батьки питали: «О, ти ходиш до спортивної школи? Класно!» Потім переставала: «О, чудово!» Вони не ходили на батьківські збори, не знали, які в мене оцінки. Я зростала в абсолютно природному середовищі, ніхто мене не чіпав, не допомагав і не заважав.
Свою першу роль Даша Малахова виконала в 11 років. Вона грала у виставі «Чудова чоботарка» (за п'єсою Федеріко Гарсія Лорки).
Моя перша роль – малюк у виставі «Чудова чоботарка». Це був, здається, 1990 рік. Я грала 11-річного хлопчика, якого для мене «переписали» на дівчинку. Це Гарсіа Лорка, важкий матеріал насправді. Згодом у 15 років я грала Дездемону з Анатолієм Хостікоєвим та Богданом Бенюком. Із цією виставою ми поїхали на Единбурзький фестиваль. А з Лоркою ми їздили в Маямі – моє перше театральне турне до Америки. Це все з трупою театру на Подолі. Та мої дитячі ролі пов’язані з тим, що тато розумів, що йому треба задіяти у виставі якусь дитину, за яку йому треба буде нести відповідальність. Звісно, найлегше взяти свою дитину. Так почалася моя театральна кар’єра – із досить практичних міркувань.
З 15 річного віку більшу частину життя Даша віддавала дітям і благодійності. У 2011 році стала директором благодійного фонду «Інтер-Дітям».
Освіту здобула в Королівському коледжі музики і драми в Великобританії (художній керівник курсу Ентоні Хопкінс).
Створила кулінарну студію «Картата потата», яка виробляє книги, відео, кулінарні програми, інтернет-проєкти.
Як ведуча працювала на Новому каналі (кулінарна програма), Інтері («Картата потата»), Меню ТВ («Школа смачного життя»).
З першим чоловіком-англійцем була співвласницею ресторану «Martin's Kitchen» в Кардіффі, Уельс.
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого у 2010 р. (художній керівник курсу – Б. С. Ступка).
У театрі з 2010 року.
А у 2010 році Наталія стала переможницею у конкурсі «Наречена року 2010 в Україні».
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У театрі з 2003 року.
Дипломантка “Київської пекторалі” 2003 року за кращий акторський дебют у виставі “Дядя Ваня” А. Чехова.
Телепроекти:
Програма “НЛО” Олексія Гончаренко (1999);
Науково-популярний фільм про Трипільську культуру для телеканалу DISCOVERY (2000);
Іміджеві заставки для телеканалу СТБ (2002, реж. І. Петрикей) ;
Соціальний рекламний ролик «АнтиСНІД» (2003, реж. В. Придувалов);
Реклами “П’ять крапель”, “Коломак”, “DAEWOO”, “Чумак”.
Провідний актор Київського академічного драматичного театру на Подолі. Актор, поет і музикант.
Ліквідатор аварії на ЧАЕС у 1986р.
У театрі з 1992 року.
Брав участь у концертах для бійців АТО та сотників Майдану (2014-15 рр.) та благодійних акціях для поранених у київському шпиталі.
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
З 2001 по 2008 – викладач акторської майстерності факультету режисури Київського національного університету театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого.
У театрі з 2005 року.
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого; спеціальність: організація театральної справи в 2008 році. Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого; спеціальність: актор драматичного театру (російський курс професора М.М. Рушковського) в 2011 році.
У театрі з 2011 року.
Народилася 18 січня.
Провідна актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі, майстер сцени.
У театрі з 1987 року.
Ім`я Лариса походить від латинського «ларус» — чайка, і її ролі залишають враження легкості сценічного буття. А все почалося з гуртка художнього слова при Будинку піонерів Московського району Києва. Пізніше Лариса навчалася у театральному інституті ім. Карпенка-Карого (курс Ади Роговцевої і Леоніда Олійника). Працювала в «Укрконцерті», у Новгородському драмтеатрі, в столичній опереті. У 1988 році прийшла до Театру на Подолі, де знайшла свій справжній творчий дім.
Її ролі та вистави дуже різні — це і поетичний та музичний театр, театр-спогад, побутовий театр, театр-салон, і такий важкий жанр, як моновистава.
Однією зі своїх життєвих і творчих удач актриса вважає зустріч із драматургом Тетяною Іващенко. Їхня співпраця вилилася в довголітню дружбу і низку вдалих вистав. У п’єсі «Таїна буття» Т. Іващенко Трояновська зіграла дружину Івана Франка, Ольгу Хоружинську, трагічну постать розбитої любові. В одному з інтерв’ю Тетяна Іващенко так сказала про Ларису: «Вона однаково блискуче може зіграти і тьотю Мотю в комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», і Айседору Дункан у моїй п’єсі «Мне тесно в имени своем…»
У виставах Театру на Подолі Лариса грає немало різних і яскравих ролей. Це і Поліна — мати-героїня з вистави «Звідки беруться діти?», і бабуся Даша у постановці за оповіданням А. Крима «Льовушка», і Зінаїда — єдина жіноча роль у виставі «Лист Богу». І ролі в знаменитих постановках Віталія Малахова «В степах України», «Фараони», «Шість чорних свічок», «На дні».
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ. ім. І. К. Карпенка-Карого.
У театрі з 2002 року.
З 2007 по 2009 озвучував головного героя програми Ерве Бурдона “Кухня з Кайзер” та іноземних героїв програми “Картата потата” Даші Малахової.
Ігор Волков - український актор, диктор і режисер.
Закінчив естрадно-циркове училище та Університет культури і мистецтв (факультет режисури кіно і телебачення). Провідний актор Київського академічного театру на Подолі. У 2008 році випустив власну режисерьку роботу «Вночі». 2000-2010 – бренд-войс телеканалу ТЕТ.
Ролі персонажів Disney, які озвучував актор:
Історія іграшок 2 (1999) ... Джек Ейнджел / Іграшка
Трон: Спадок (2010) ... Джеффрі Нордлінґ / Річард
Історія іграшок 3 (2010) ... Джон Циган / Смик
Крижане серце (2013) … Такер Гілмор / Ірландський посол
Порятунок містера Бенкса (2014) … Майкл Свайнгарт / Портьє
Перший месник: Друга війна (2014) … Томас Кречман / Барон фон Штрукер
Сергій Бойко ‑ образ, який створює актор на сцені, відзначається тонким ліризмом та психологізмом. Він неперевершений виконавець характерних ролей, що вимагають тонкості та бездоганного смаку.
Любов до театру в актора виникла ще у дитинстві. Актор розповідає, що любов до театру виникла у нього ще у дитинстві. Серед однокласників був душею компанії: постійно влаштовував усілякі сценки, вигадував різні історії, фільми (яких не існувало в природі). А у 8-му класі йому пощастило потрапити до театральної студії, якою керував Віктор Шулаков.
Заслужений артист України Сергій Бойко у житті бачив не лише театральну сцену, але й війну. Він був одним із перших, кого відправили в Афганістан у 1979 році.
Професійні нагороди:
Двічі лауреат теле-кінофоруму країн СНД у Ялті за авторську телепрограму „День варенья”.
Номінант на лауреатство „За кращу дитячу програму” Всеукраїнського телевізійного конкурсу „Золота ера”.
Лауреат Всеукраїнського телевізійного конкурсу на кращу програму для дітей „Кришталеві джерела” („Вечірня казка”).
Лауреат “Київскої пекторалі” за роль Астрова у виставі “Дядя Ваня” А. Чехова (2003).
Лауреат театральної премії Амвросія Бучми за роль Ноздрьова у виставі “Мертві душі” М. Булгакова (2010).
Робота ведучим:
Телекомпанія “ТЕТ” – ведучий програми “Одиноке серце”;
Телекомпанія “Гравіс” – ведучий програми “День варенья”;
1-й Український канал телебачення – ведучий програми “Вечірня казка”;
Ведучий програми “Життя триває” на 1-му українському каналі телебачення.
Провідний актор Київського академічного драматичного театру на Подолі, майстер сцени.
У театрі з 1987 року.
Лауреат «Київської пекторалі» 2008 року за роль Замухришкіна у виставі «Гравці» М. Гоголя.
Лауреат театральної премії ім. Амвросія Бучми 2010 року за роль Плюшкіна у виставі «Мертві душі» М. Булгакова.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
В 1999 році закінчив акторський факультет Київського національного університету театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-арого (майстерня І. Молостової).
У театрі з 2008 року.
Ведучий програми «Було ваше – стало наше» на телеканалі «Інтер»;
Ведучий програми «На гачку» на Новому каналі.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У театрі з 2010 року.
Працював ведучим ранкового шоу «Ранковий промінь» (національна радіокомпанія України «Промінь»).
Театр на Подолі на чолі з Віталієм Малаховим з'явився на мистецькій території Києва в 1987 році. Комерційний успіх став можливим завдяки довгостроковому договору з тюменською нафтодобувною компанією. Театр вирушає на гастролі на південь Західного Сибіру. Зароблені кошти витрачаються на облаштування сцени та поліпшення фінансового становища трупи.
Протягом семи років з моменту свого народження Театр на Подолі був практично мандрівним, і в кожному турне отримував визнання. Так, британська газета «Обсервер» порівнювала виставу «Ніч чудес» з «бездонним океаном під час шторму». У 1993 р. видання «Гардіан» відзначило високу художню цінність музичної вистави про протиборство зі смертю «Бенкет під час чуми» з огляду на Чорнобильську трагедію. Про театр, що ризикнув привезти дві шекспірівські вистави («Сон літньої ночі» та «Яго» за мотивами «Отелло») до стриманої Великобританії й завоював популярність в очах преси та публіки, із захопленням писали «Таймс», «Файненшіал таймс» та інші. Трупа Театру на Подолі була визнана однією з найкращих у програмі найпрестижнішої імпрези в Единбурзі (Шотландія), де водночас показували вистави близько 900 труп.
У 1994 р. Театр на Подолі отримав статус державного.
Академічні театри Києва завжди заслуговують на особливу увагу. У 2006 р. за видатні досягнення в розвитку українського драматичного мистецтва цього статусу набув і Театр на Подолі.
У 2015 р. будівля театру закривається на дворічну реконструкцію. Оновлений Театр на Подолі запрошує глядачів на вистави формату 5D з використанням технологічних можливостей мобільної сцени, нового звукового обладнання, проекційного екрана, снігових установок.
Театр активно займається благодійницькою діяльністю, влаштовуючи особливі вечори для людей з обмеженими можливостями. На його сцені проходять вистави для людей з вадами зору та порушенням слуху, театр обладнаний з урахуванням потреб людей з інвалідністю (є пандус і ліфт).