Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Гуцульщина, розташована в глибині Карпатських гір, де густі соковиті лугові трави не поступаються красою величним прадавнім смерекам, – край овіяний легендами. На карпатській полонині могутні сили природи наче уві сні переплітають казку з реальністю.
Молодий вівчар Іван потрапляє в цей чарівний світ, коли вперше йде на гірське пасовище, яке стає для нього місцем, де вирішується доля і відкривається істина. Закохавшись у лісову красуню Мавку, Іван не може забути земної любові до своєї нареченої Марійки. В бажанні розірватися надвоє, він намагається відректися від своєї людської суті, яка постійно нагадує про те, як важко зробити вибір. До того ж, у Мавку закоханий лісовий Чорт, який до останнього не втрачає своїх почуттів до неї. Міфічних героїв і земних істот поєднує трагічний любовний трикутник. Його лабіринти одних ведуть до загибелі, а інших – до світла, яке одвіку дарує нове життя.
Наповнений магією природи і поезією любові чарівний світ мавок, чортів, лісовиків межує з реаліями життя, де людина, яка не цінує того, що має, в пошуках кращого втрачає все. Атмосферу казкового напівсну на лоні гірської свіжості Карпат, створюють автентичні народні пісні й запальні танці, які супроводжують сценічне дійство.
Поетеса зламу століть. Так називають Лесю Українку, яка дуже тонко відчувала та описувала природу людських відносин. Нині перед вами – режисерська версія любовної божевільної драми у постановці Івана Уривського. У центрі сюжету спокусник Дон Жуан, егоїстична Донна Анна і камінний, консервативний командор дон Гонзаго де Мендоза. Дон Жуан у письменниці постає не таким, як його літературні прообрази авторства Гофмана, Мольєра, Моцарта, Байрона чи Пушкіна. Адже він тримається гордо, прагне волі і йде за щирим покликом свого серця! У цій любовній пригоді кожен прагне щастя… Та якою ціною? І чиї життєві принципи виявляться сильнішими?
Що може бути сильнішим від спопеляючої пристрасті? Нічого! - так колись думав Дон Жуан, повертаючись від однієї звабленої ним донни до іншої. Любов, потяг - ось що вело його цим шляхом, доки випадок не звів його з честолюбною донною Анною. Ця жінка докорінно змінила його уявлення про щастя, призначивши досить високу ціну за володіння собою. Але закохані не можуть бути дріб'язковими, тож Дон Жуан не зупиниться, навіть якщо доведеться дорого платити за любов. І ось вже статуя Командора прикрашає цвинтар. Честолюбна донна Анна приміряє на Дон Жуана Командорський плащ, а на себе - королівську корону. Але грянув грім, надвоє розкололося небо - і важкі кроки кам'яного велетня наповнили душі закоханих крижаною хвилею страху. Відплата... Так вже трапилося, що назавжди останньою коханою Дон Жуана залишилася донна Анна. Це, мабуть, єдине, що поєднує усі історії про Дон Жуана, розказані Мольєром і Фришем, Пушкіним та Цвєтаєвою. І, нарешті, історія пристрастей, де немає прірви між почуттями та розрахунком, де воля жінки - закон для чоловіка, історія кохання, придумана Лесею Українкою. Нинішня вистава - п'яте звернення театру до драми великої української поетеси після 1939, 1946, 1951, 1971 років.
Вистава за мотивами відомої книги польського письменника Януша Вишневського «Самотність в Мережі». Ця історія викликала багато суперечок, але нікого не залишила байдужим, адже багатьом людям знайомі і сумніви, і надія, і побоювання, які викликає знайомство в інтернеті і відносини на відстані. Ось і вони так познайомилися. Вона з Польщі, він – із Німеччини. Їх випадкове листування переросло в справжню пристрасть. Але чи варто зустрічатися та кого ми любимо більше: реальну людину, або образ, який створила наша уява зі слів, очікування і самотності? Та й взагалі, чи можна назвати це коханням? А якщо і так, що гірше – відстань або зустріч? Самотність біля ноутбука огортає героїв не менш щільно, ніж радість спілкування. Підштовхує їх один до одного і тримає на відстані. Тепер перед ними стоїть вибір, який кожен повинен зробити сам.
«Гедда Ґаблер» (Hedda Gabler) – одна з найбільш визначних п'єс класичної європейської літератури, написана норвежцем Генріхом Ібсеном більше сотні років тому. Але ця історія цілком могла трапитися в одному з приватних будинків Києва. Гедда вийшла заміж за Тесмана, якого ніколи й не кохала… Та несподівано до неї завітало її минуле – талановитий науковець Ейлерт Левборг… І ось вже перед нами така собі «зустріч випускників», на якій кожен хоче самоствердитися… А попереду – інтриги та одкровення, брехня та пристрасть, маніпуляції та неземна насолода від можливості тримати чиюсь долю у своїх руках… На сцені театру «Золоті ворота» глядачі побачать сучасну виставу про аномалію людини, яка сьогодні намагається зберегти себе такою, якою її виховав батько-генерал. Гедда по-своєму дуже жорстоко мститься всьому світу за те, який він спотворений. Вона прагне жити на своїх умовах, не зраджуючи собі, прагне бути собою. Гедда – жорстка зовні й ідеалістична всередині! Гедда – не розкидається словами, вона є їхня суть! …Так люди не роблять… А як??? У головній ролі – Ірина Ткаченко. «Іра – це той випадок, коли хороша, складна людина і якась невловима, витончена та загадкова жінка поєднуються і в сумі дають міцний коктейль. Вона п'янить, манить і лякає одночасно…» – режисер вистави Олена Щурська.
19 березня 2012 року виставою «Увертюра, До побачення» відкрилася довгоочікувана Камерна сцена театру, яка носить ім’я Сергія Данченка. На сьогодні ця вистава для франківців вже є знаковою, вона представляла українське театральне мистецтво на численних міжнародних театральних фестивалях та форумах. Прийменник «до» навмисне написаний і вирішений режисером Андрієм Приходьком з великої літери – це й увертюра до побачення, і обіцянка зустрічі, і надій. Безкінечних надій на примарне щастя двох самотностей. Час, егоцентризм владні з’їсти почуття, але не душі. І бодай найменша надія, спроможна зробити неможливе можливим, жевріє в кожній людині, як маленька свічечка в долонях героя оповіді Масіно (Остап Ступка), освітлюючи шлях його колишнього кохання, Марії (Наталя Корпан). Фото та анотації надано театром.
З відзнакою закінчив Київське училище №16 за спеціальністю «столяр». У 2005-му закінчив із відзнакою Київський національний університет культури і мистецтв за спеціальністю «Театральне мистецтво» (курс професора Н.М.Гусакової) та здобув кваліфікацію режисер драматичного театру.
Дебютував із постановкою «Дума про братів Неазовських» Л.Костенко у Черкаському академічному музично-драматичному театрі імені Т.Шевченка. Згодом працював у Рівненському академічному музично-драматичному театрі та Коломийському драматичному театрі. З 2007-го працює у Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. М.Куліша з 2007 року.
У його доробку – сотня вистав. Зокрема, «Таємниця літаючої жінки», «Між небом і землею», «Обережно – жінки», «Вій», «Макбет», «Сон у літню ніч», «Два серця», «Фаворит. Князь Потьомкін Таврійський», «Страшна помста», «Енеїда», «Ніч перед Різдвом», «Понтій Пілат», «Будинок на кордоні», «Наталчина мрія», «Не плачте за мною ніколи…», «Нью-Йорк, Нью-Йорк», «Тато в кубі», «Каліка з острову Інішмаан», «Ромео і Джульєтта» та багато інших.
Сергій Павлюк веде експериментальну роботу з акторами херсонського театру. Сценічними майданчиками для творчої лабораторії стали сцена «Під дахом», «Сцена на сцені» та сцена «Під колом». На сцені «Під колом» режисер поставив низку моновистав: «Vitalius» з Віталієм Пронько, «Лис-філософ» з Павлом Костенком, «Лицар храму» із Валерієм Гайфулліним, «Мені б у небо» із Антоном Лисенком, «Остання Сюїта» із Андрієм Клочком, «Порожнеча» із заслуженою артисткою України Тетяною Проворовою, «Юда» та «Get happy» із заслуженим артистом України Сергієм Михайловським, «Монолог актриси» із заслуженою артисткою України Олександрою Тарновською тощо…
За час творчої діяльності він багато гастролював зі своїми виставами. Роботи українського режисера побачили глядачі Франції (Таємниця літаючої жінки»), Угорщини («Понтій Пілат»), Молдови («Два серця»), Португалії, Польщі («Не плачте за мною ніколи…»), Ізраїлі, Німеччині та Литві (моновистава «Монолог актриси») тощо.
Режисер має багатий досвід спілкування і творчі роботи не тільки у херсонському, а й в інших театрах України та близького зарубіжжя (Білорусії, Румунії, Польщі, Франції, Угорщини, Португалії та ін.).
За майже 80 років свого існування Луганський український театр гідно підтвердив своє право бути національно-культурним центром Луганщини добре відомим не тільки на Сході України, а й далеко за межами регіону. Слідкуючи за здобутками колективу протягом останніх сезонів його новітньої історії, глядачі мають можливість пересвідчитись, що у своїй дружній мистецькій родині театр зібрав людей надзвичайно відданих своєму покликанню.
Свою історію театр розпочав у 1941 році в Харкові. До колективу, створеного під час Другої Світової війни для обслуговування військових частин і шпиталів, у 1943 році в Кутаїсі приєдналися актори з Вінниці та Запоріжжя. Повернувшись з евакуації, свій перший мирний сезон 1945-46 рр театр відкрив у Ворошиловграді (нині Луганськ).
Майже півстоліття театр зазнавав численних реорганізацій, проте, у всі часи залишався форпостом національного театрального мистецтва на східних теренах держави, відкривав нові імена, співпрацював зі знаними митцями. Здобуття Україною незалежності стало для колективу початком справжнього розквіту, а в 2002 році він отримав статус «академічного».
У зв'язку з російською агресією на Сході України в грудні 2014 року театр був змушений переміститися з тимчасово окупованого Луганська до підконтрольного українській владі Сєвєродонецька. Попри відсутність кадрів, матеріально-технічної бази та сценічного майданчику, театру вдалося відновитись, а в 2017 році колектив отримав у власність оновлену після капітального ремонту будівлю колишнього Сєвєродонецького театру драми.
Сьогодні єдиний професійний театральний колектив на території української Луганщини уже має в штаті більше 120 працівників, випустив 37 прем’єр, побував у Польщі, 15-ти містах інших областей України та 13-ти на Луганщині, взяв участь у 12-ти фестивалях, 4-х міжнародних проектах, численних урочистостях і культурно-мистецьких акціях.