Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Ніч кохання »
Юність, що виблискує чистотою помислів, що закохана й мріє, бунтує й спокушає. П'ятеро закоханих і залишилася тільки одна зоряна ніч в рідному українському селі, яку вони проведуть разом. А ще є українські пісні, за допомогою яких вони з'ясовують відносини, освідчуються в коханні, сваряться, миряться...
А вранці їм належить розлучитися й можливо зустрінуться вони тільки через сім років як домовилися в цю ніч. Спектакль поставлений по п'єсі «Не співайте, півні, не вменшайте ночі» напівзабутого українського класика Степана Васильовича Васильченко. Написана драматургом в окопах Першої світової війни, історія наповнена приголомшливим ліризмом й красою української пісні.
Життя без любові… Обожнювана усім світом співачка Марія Каллас усе життя намагалася заслужити любов. Спочатку – байдужої до неї матері. Потім – впливового чоловіка, старшого за неї на 27 років, котрий любив артистку Каллас, але не жінку. А замкнув цей ланцюжок найбагатший чоловік у світі – Арістотель Онассіс, котрий зрадив Марію заради власних інтересів. Каллас померла в 53 роки в порожній паризькій квартирі, так і не ставши по-справжньому щасливою… Найдивовижніше, що її доля була постійним віддзеркаленням сценічних подій. Інтерес до Марії Каллас з роками все більше зростає, та все ж ми дуже мало знаємо про справжню Каллас. ЇЇ життя і смерть залишили більше запитань ніж відповідей. (Не) біографічна драма «Каллас» – це історія пристрасті, що одразу захоплює глядача, який іде звивистим лабіринтом долі Сесілії Софії Ліни Марії Калогеропулос, таким було справжнє ім’я Марії Каллас… Основою вистави стали факти та домисли пов’язані з найважливішими моментами біографії Марії Каллас, які знаходяться у відкритому доступі.
75 років тому з-під пера всенародного улюбленця Остапа Вишні вилетіла «усмішка» під назвою «Чухраїнці (спроба характеристики)», в якій він виписав «аж п’ять глибоко національних рис симпатичної вдачі чухраїнця», і одна з них це ЯКОСЬ-ТО ВОНО БУДЕ? А які ж інші?! Приходьте на виставу і актори розкажуть про інші «глибоко національні риси симпатичної вдачі чухраїнця».
Зустрічай нову творчу дитину, що прийшла у цей світ з відкритим серцем, щоб зростати разом з тобою, друже. Разом ставити актуальні питання, дорослішати і пізнавати цей світ, разом знаходити відповіді, щоб знову народитися сильною особистістю. Без масок, без костюмів і майже без шкіри. Час думати, час говорити серцем. Розпочинаємо нашу першу поетичну зустріч з питань: хто ми, чого прагнемо для себе і своїх близьких, для своєї країни, для своєї людської природи. Ми – єдиний організм, який дихає, пульсує в ритмі сучасного світу. Час прокидатися. Час не ховатися за чужими рожевими окулярами, Знайти усі грані своїх душевних алмазів. Час пролітає як літаки над хмарами. І саме час знайти свій квиток і летіти разом.
Поруч із смутком завжди знайдеться місце для посмішки, десь близько плачу завжди чекає сміх. Маленьке людське щастя та маленька особиста трагедія тісно переплітаються, створюючи коловорот почуттів, який ми і називаємо життям. «Холодна м’ята» – проста душевна розмова про прості, але такі важливі для кожного речі: стосунки між людьми, пошуки самих себе, кохання, дружбу, невиразний смуток та великі радощі… Життя героїв оповідань Григора Тютюнника плине від однієї крайності до іншої, а ми можемо на мить ніби зазирнути у вікно – побачити людину в її сакральний момент переосмислення самої себе – і піти далі, відчуваючи той присмак співпричетності. Вистава, жанр якої вкладається в формулу «чуттєві оповідання», – обрамлена в стильну та витончену театральну форму ностальгії за нами самими, відвертими, щасливими та нещасними однієї вхопленої миті.
Йдеться про віру в себе, в свою силу, свою правду, свою любов. І, звичайно, на шляху перешкоди. Різні, нездоланні і переборні. І буде одна близька людина, і друга близька людина. І одній близькій людині треба буде відпустити другого, щоб він жив своїм повним життям, хоча ... І буде романтична історія. Красива. А це вже на виставі ...
Очень лёгкий, душевный, атмосферный спектакль. Украiнськi вечорницi. Украинские традиции, фольклор, песни, забавы - все тонко передано. Как говорит современная молодёжь, супер-лайк за прекрасное исполнение украинских песен, за сопилку. Интересно наблюдать, какой огромный контраст в поведении, манерах, разговоре молодежи по сравнению с сегодняшним днём. Этновечер с театром Колесо - очень весело и музыкально, тем более антураж здания добавляет атмосферности.
Прекрасна вистава в театрі «Колесо». Театр розташований в історичній будівлі, яка понад 100 років тому була садибою (а щоб дізнатися чиєю – майже поруч Музей однієї вулиці, де є інформація про будинки Андріївського спуску ). І зараз планування не сильно змінилося , а внаслідок камерності, інтимності закладу почуваєшся наче в гостях. Вистава «Ніч кохання» дуже сподобалась, сюжет простий та невибагливий. Село, група молодих людей прощається, бо завтра вони ідуть, кожен у своїх справах. І ось літньої ночі вони прощаються, і ніяк не можуть розійтися. Ця молодь – два хлопці та три дівчини – вже не звичайні селяни, оскільки вони отримали якусь освіту, і головне – батьки їм не перешкоджали. Хоча всяке бувало – одна із героїнь згадує, як їй приводили бабку, «щоб одшептала». Так, дуже м’яко показана ця сторона життя – лише одна скажена баба Палажка, якій вони заважають спати своїми розмовами. Лається стара, що нема толку від того навчання, займалися б чимось корисним. Так, все показано дуже м’яко та акварельно. Всі конфлікти залишилися поза спектаклем, ми бачимо тільки цю одну ніч, де вони і згадають минуле, і фліртують, сваряться і миряться – все вмістилося в одну коротку літню ніч. Дуже зворушлива п’єса, і хоч ми знаємо, як важко доводилося тим, хто має освіту, серед тих, хто її не має і взагалі нічого не хоче знати – добре, що ця тема практично ніяк не позначена. В цій п’єсі такій темі не місце. Це вже інший сюжет. Автор (і режисер) легкими штрихами малюють цікаву мінливу картину. Ось наприклад дядько Тихон – чоловік бабки Палажки. Він грає на сопілці (яку баба хоче порубати, дуже її дратує те, чого вона не розуміє). А крім того, він саркастично назвав її Єленою Прекрасною. Один штрих – а навів на роздуми, яка ж у нього була біографія. Знання міфології та ще й сарказм у селянина. Дуже неоднозначний персонаж. Шкода було Груню, на яку рідко звертали увагу, незважаючи на яскраву зовнішність. Але перед молодістю пасували всі непорозуміння та дрібні негаразди. Вони вже інші, вони інакше одягнені, інакше розмовляють. І все краще попереду, вони в цьому впевнені. Тому цієї літньої ночі вони веселяться, співають та танцюють. Хочу сказати, що співали і танцювали всі дуже гарно і дуже прикрасили виставу.
Народна артистка України, режисер, актриса
Засновниця, директор-художній керівник та ідейний натхненник Київського академічного театру «Колесо» (1988).
«Жінка року-2000» у номінації «Жінка та культура»
Лауреат театральних премій «Київська пектораль»
Лауреат Міжнародних театральних фестивалів та конкурсів
Лауреат Премії НСТДУ ім. П. Саксаганського.
Закінчила Інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно і телебачення) ім. І.К.Карпенка-Карого (1981) – викладач Народний артист України Михайло Резнікович).
Співпрацює з Міжнародними культурними фондами, форумами, представництвами та посольствами (Австрія, Німеччина, Франція, Швейцарія, Болгарія, Латвія, Литва тощо)
Здійснила цикл радіопостановок «Європейська інтелектуальна драматургія 20 ст.» на Національному радіо України.
Організаторка і директор Міжнародних театральних фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Подія» (від 2008), Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав AndriyivskyFest (з 2017), Український формат Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав AndriyivskyFest (з 2018), Незалежний формат Міжнародного театрального фестивалю камерних театрів AndriyivskyFest (з 2019), співорганізаторка та керівник Міжнародного театр фестивалю моновистав «Відлуння» (з 1998).
Разом із колективом театру здійснила фестивальні виступи на території Польщі, Болгарії, США, Румунії, Франції, Албанії, Сербії, Білорусі, Туреччини, Литви, Латвії, Македонії, Шотландії, Вірменії, Ізраїлю тощо.
Її режисерська робота вирізняється прискіпливою увагою до деталей, креативним підходом до просторового вирішення вистав. Ірина Кліщевська застосовує яскраві постановчі засоби, в яких велику увагу приділяє психологічно-побутовим, інтимним інтонаціям. Гармонійний акторський ансамбль, актор як носій головної думки вистави – центр творчої уваги режисера. Актор – співавтор вистави. Використовуючи досвід світового театру, Ірина Кліщевська розширює можливості сценічного мистецтва, будуючи свій театр у сфері асоціативного мислення і сприйняття, нестандартно застосовує особливості різноманітних видів мистецтв (живопис, музика, кіно). У виставах формує гармонію людських стосунків на матеріалі дійсності, що досягається шляхом відвоювання права бути вільним творцем власної долі.
Працював у Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії (2008-2011), Ніжинському драматичному театрі.
З 2012 року працює в Київському академічному театрі «Колесо».
З лютого 2019 року розпочав працювати диктором-ведучим в телерадіокомпанії «Глас».
Народився в 1988 року.
В 2011 році закінчив Київський національний університет культури та мистецтва.
В 2007-2011 роках - актор театру "Відкритий погляд".
З 2011 року грав в спектакляк театру "Колесо".
На даний час працює актором Київського театру на лівому березі Дніпра. Також служить в театрі "Актор" і в театральній майстерні Андрія Білоуса.
Олександр Васильович вважає: найзнаменнішим у його біографії є те, що рожева мрія хлопчика, який починав з мімічних сценок у піонертаборі «Орлятко» (Пуща-Водиця), здійснилася – він став професійним актором.
Щоправда, відбулося це аж через тридцять років (у піонертаборі Бірюкову було сім-вісім літ, а членом колективу «Колесо» він став у 1988-му), після тривалих ходінь по інших професіях, зовсім не пов'язаних з театром.
Був звичайною радянською людиною – жовтеням, піонером і комсомольцем. В армії через поганий учинок не став комуністом (напередодні звільнення його викрив замполіт, навіть вжив дуже брутальне слово: мародерство. За те, що захотів демобілізуватися в новій шинелі. За два роки служби шинель втрачала вигляд, тому «діди» мінялися з молодими. Насправді скривджених не було, ми діяли за домовленістю, стосунки були лояльними, без перегинів, молоді казали: «Ми теж демобілізуємося в нових шинелях». Але замполіт виявився пильним).
Часи перебування в студії пантоміми, керованої Миколою Козаковим, проходили для Олександра, наче в казці. Хіба він міг мріяти, що потрапить до Панєвежису (Литва), знаменитого драматичного театру під керівництвом Юозаса Мільтініса, побачить вистави цього приголомшливого режисера за участю Донатаса Баніоніса та буде присутнім на заняттях студійців цього театру? А близьке знайомство в Каунасі з Модрисом Теннісоном та його неймовірним театром пантоміми! І що вже казати про дивовижну Прибалтику (так тоді називали усі прибалтійські республіки), відвідини якої прирівнювалися до перебування за кордоном.
Після двох років навчання в студії пантоміми (до речі, платної – 20 карбованців щомісяця) його забрали до армії. Завдяки тому, що добре грав на гітарі, служив у духовому оркестрі. Спочатку освоїв великий барабан, потім перевели на тарілки. На конкурсі армійської самодіяльності військової частини вибороли друге місце, за що отримав відпустку додому.
Після демобілізації випадково зустрівся (1974) з Володимиром Купових, який запропонував взяти участь у його самодіяльному театрі. Олександро чесно відмовився: «Не зможу, бо маю ваду – заїкаюсь. «Не беріть у голову»,– відповів Володимир Ілліч. І досвід драматичного актора допоміг цей недолік подужати.
Працював слюсарем-складальником, вантажником, креслярем. В управлінні цивільної авіації, в обчислювальному центрі – техніком.
Закінчив Інститут народного господарства. Запросили до Інституту кібернетики, вісім років трудився програмістом. Переманили до Інституту ортопедії (завдяки заступництву керівника лабораторії). Це був, звісно, нонсенс: ну який старший науковий співробітник без медичної освіти... Паралельно працював мімом у відомому вар'єте на четвертому поверсі метростанції «Хрещатик». Там познайомився зі своєю другою дружиною Ольгою, танцівницею і хореографом.
В 1998 году окончила Киевский государственный университет театрального искусства им. Карпенко-Карого (театральный факультет, специализация «актриса театра и кино», мастерская Ю.С.Ткаченко).
С 1998 года – актриса Киевского театра «Колесо». В 2002-2003 гг. и с 2008 года – актриса Киевского театра «Браво».
У 2008 році отримала Другу премію на Всеукраїнському конкурсі читців імені І. Франка.
Ольга Радчук народилася 16 березня 1970 року.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.
У кіно Ольга Радчук дебютувала в трагікомедії «Ван Гон не винен», де вона зіграла Олену. Кращі серіали в кар'єрі актриси «Балада про бомбера», «Кордон слідчого Савельєва» тощо.
Актриса також працює у Київському театрі «Браво».
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2008 року
грають декілька акторів
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.
« Ніч кохання »
