« Ніч кохання »
Юність, що виблискує чистотою помислів, що закохана й мріє, бунтує й спокушає. П'ятеро закоханих і залишилася тільки одна зоряна ніч в рідному українському селі, яку вони проведуть разом. А ще є українські пісні, за допомогою яких вони з'ясовують відносини, освідчуються в коханні, сваряться, миряться...
А вранці їм належить розлучитися й можливо зустрінуться вони тільки через сім років як домовилися в цю ніч. Спектакль поставлений по п'єсі «Не співайте, півні, не вменшайте ночі» напівзабутого українського класика Степана Васильовича Васильченко. Написана драматургом в окопах Першої світової війни, історія наповнена приголомшливим ліризмом й красою української пісні.
Очень лёгкий, душевный, атмосферный спектакль. Украiнськi вечорницi. Украинские традиции, фольклор, песни, забавы - все тонко передано. Как говорит современная молодёжь, супер-лайк за прекрасное исполнение украинских песен, за сопилку. Интересно наблюдать, какой огромный контраст в поведении, манерах, разговоре молодежи по сравнению с сегодняшним днём. Этновечер с театром Колесо - очень весело и музыкально, тем более антураж здания добавляет атмосферности.
Прекрасна вистава в театрі «Колесо». Театр розташований в історичній будівлі, яка понад 100 років тому була садибою (а щоб дізнатися чиєю – майже поруч Музей однієї вулиці, де є інформація про будинки Андріївського спуску ). І зараз планування не сильно змінилося , а внаслідок камерності, інтимності закладу почуваєшся наче в гостях. Вистава «Ніч кохання» дуже сподобалась, сюжет простий та невибагливий. Село, група молодих людей прощається, бо завтра вони ідуть, кожен у своїх справах. І ось літньої ночі вони прощаються, і ніяк не можуть розійтися. Ця молодь – два хлопці та три дівчини – вже не звичайні селяни, оскільки вони отримали якусь освіту, і головне – батьки їм не перешкоджали. Хоча всяке бувало – одна із героїнь згадує, як їй приводили бабку, «щоб одшептала». Так, дуже м’яко показана ця сторона життя – лише одна скажена баба Палажка, якій вони заважають спати своїми розмовами. Лається стара, що нема толку від того навчання, займалися б чимось корисним. Так, все показано дуже м’яко та акварельно. Всі конфлікти залишилися поза спектаклем, ми бачимо тільки цю одну ніч, де вони і згадають минуле, і фліртують, сваряться і миряться – все вмістилося в одну коротку літню ніч. Дуже зворушлива п’єса, і хоч ми знаємо, як важко доводилося тим, хто має освіту, серед тих, хто її не має і взагалі нічого не хоче знати – добре, що ця тема практично ніяк не позначена. В цій п’єсі такій темі не місце. Це вже інший сюжет. Автор (і режисер) легкими штрихами малюють цікаву мінливу картину. Ось наприклад дядько Тихон – чоловік бабки Палажки. Він грає на сопілці (яку баба хоче порубати, дуже її дратує те, чого вона не розуміє). А крім того, він саркастично назвав її Єленою Прекрасною. Один штрих – а навів на роздуми, яка ж у нього була біографія. Знання міфології та ще й сарказм у селянина. Дуже неоднозначний персонаж. Шкода було Груню, на яку рідко звертали увагу, незважаючи на яскраву зовнішність. Але перед молодістю пасували всі непорозуміння та дрібні негаразди. Вони вже інші, вони інакше одягнені, інакше розмовляють. І все краще попереду, вони в цьому впевнені. Тому цієї літньої ночі вони веселяться, співають та танцюють. Хочу сказати, що співали і танцювали всі дуже гарно і дуже прикрасили виставу.
Народився в 1988 року.
В 2011 році закінчив Київський національний університет культури та мистецтва.
В 2007-2011 роках - актор театру "Відкритий погляд".
З 2011 року грав в спектакляк театру "Колесо".
На даний час працює актором Київського театру на лівому березі Дніпра. Також служить в театрі "Актор" і в театральній майстерні Андрія Білоуса.
Олександр Васильович вважає: найзнаменнішим у його біографії є те, що рожева мрія хлопчика, який починав з мімічних сценок у піонертаборі «Орлятко» (Пуща-Водиця), здійснилася – він став професійним актором.
Щоправда, відбулося це аж через тридцять років (у піонертаборі Бірюкову було сім-вісім літ, а членом колективу «Колесо» він став у 1988-му), після тривалих ходінь по інших професіях, зовсім не пов'язаних з театром.
Був звичайною радянською людиною – жовтеням, піонером і комсомольцем. В армії через поганий учинок не став комуністом (напередодні звільнення його викрив замполіт, навіть вжив дуже брутальне слово: мародерство. За те, що захотів демобілізуватися в новій шинелі. За два роки служби шинель втрачала вигляд, тому «діди» мінялися з молодими. Насправді скривджених не було, ми діяли за домовленістю, стосунки були лояльними, без перегинів, молоді казали: «Ми теж демобілізуємося в нових шинелях». Але замполіт виявився пильним).
Часи перебування в студії пантоміми, керованої Миколою Козаковим, проходили для Олександра, наче в казці. Хіба він міг мріяти, що потрапить до Панєвежису (Литва), знаменитого драматичного театру під керівництвом Юозаса Мільтініса, побачить вистави цього приголомшливого режисера за участю Донатаса Баніоніса та буде присутнім на заняттях студійців цього театру? А близьке знайомство в Каунасі з Модрисом Теннісоном та його неймовірним театром пантоміми! І що вже казати про дивовижну Прибалтику (так тоді називали усі прибалтійські республіки), відвідини якої прирівнювалися до перебування за кордоном.
Після двох років навчання в студії пантоміми (до речі, платної – 20 карбованців щомісяця) його забрали до армії. Завдяки тому, що добре грав на гітарі, служив у духовому оркестрі. Спочатку освоїв великий барабан, потім перевели на тарілки. На конкурсі армійської самодіяльності військової частини вибороли друге місце, за що отримав відпустку додому.
Після демобілізації випадково зустрівся (1974) з Володимиром Купових, який запропонував взяти участь у його самодіяльному театрі. Олександро чесно відмовився: «Не зможу, бо маю ваду – заїкаюсь. «Не беріть у голову»,– відповів Володимир Ілліч. І досвід драматичного актора допоміг цей недолік подужати.
Працював слюсарем-складальником, вантажником, креслярем. В управлінні цивільної авіації, в обчислювальному центрі – техніком.
Закінчив Інститут народного господарства. Запросили до Інституту кібернетики, вісім років трудився програмістом. Переманили до Інституту ортопедії (завдяки заступництву керівника лабораторії). Це був, звісно, нонсенс: ну який старший науковий співробітник без медичної освіти... Паралельно працював мімом у відомому вар'єте на четвертому поверсі метростанції «Хрещатик». Там познайомився зі своєю другою дружиною Ольгою, танцівницею і хореографом.
Ольга Радчук народилася 16 березня 1970 року.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.
У кіно Ольга Радчук дебютувала в трагікомедії «Ван Гон не винен», де вона зіграла Олену. Кращі серіали в кар'єрі актриси «Балада про бомбера», «Кордон слідчого Савельєва» тощо.
Актриса також працює у Київському театрі «Браво».
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2008 року
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.
« Ніч кохання »
