Юність, що виблискує чистотою помислів , що закохана й мріє, бунтує й спокушає. П'ятеро закоханих і залишилася тільки одна зоряна ніч в рідному українському селі, яку вони проведуть разом. А ще є українські пісні, за допомогою яких вони з'ясовують відносини, освідчуються в коханні, сваряться, миряться... А вранці їм належить розлучитися й можливо зустрінуться вони тільки через сім років як домовилися в цю ніч. Спектакль поставлений по п'єсі "Не співайте, півні, не вменшайте ночі" напівзабутого українського класика Степана Васильовича Васильченко. Написана драматургом в окопах Першої світової війни, історія наповнена приголомшливим ліризмом й красою української пісні.
Закінчив акторський факультет Дніпропетровського театрально-художнього коледжу (2006).
Працював в Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії (2008-2011), Ніжинському драматичному театрі.
З 2012 року працює в Київському академічному театрі "Колесо".
Олександр Васильович вважає: найзнаменнішим у його біографії є те, що рожева мрія хлопчика, який починав з мімічних сценок у піонертаборі «Орлятко» (Пуща-Водиця), здійснилася – він став професійним актором. Щоправда, відбулося це аж через тридцять років (у піонертаборі Бірюкову було сім-вісім літ, а членом колективу «Колесо» він став у 1988-му), після тривалих ходінь по інших професіях, зовсім не пов'язаних з театром.
Був звичайною радянською людиною – жовтеням, піонером і комсомольцем. В армії через поганий учинок не став комуністом (напередодні звільнення його викрив замполіт, навіть вжив дуже брутальне слово: мародерство. За те, що захотів демобілізуватися в новій шинелі. За два роки служби шинель втрачала вигляд, тому «діди» мінялися з молодими. Насправді скривджених не було, ми діяли за домовленістю, стосунки були лояльними, без перегинів, молоді казали: «Ми теж демобілізуємося в нових шинелях». Але замполіт виявився пильним).
Часи перебування в студії пантоміми, керованої Миколою Козаковим, проходили для Олександра, наче в казці. Хіба він міг мріяти, що потрапить до Панєвежису (Литва), знаменитого драматичного театру під керівництвом Юозаса Мільтініса, побачить вистави цього приголомшливого режисера за участю Донатаса Баніоніса та буде присутнім на заняттях студійців цього театру? А близьке знайомство в Каунасі з Модрисом Теннісоном та його неймовірним театром пантоміми! І що вже казати про дивовижну Прибалтику (так тоді називали усі прибалтійські республіки), відвідини якої прирівнювалися до перебування за кордоном.
Після двох років навчання в студії пантоміми (до речі, платної – 20 карбованців щомісяця) його забрали до армії. Завдяки тому, що добре грав на гітарі, служив у духовому оркестрі. Спочатку освоїв великий барабан, потім перевели на тарілки. На конкурсі армійської самодіяльності військової частини вибороли друге місце, за що отримав відпустку додому.
Після демобілізації випадково зустрівся (1974) з Володимиром Купових, який запропонував взяти участь у його самодіяльному театрі. Олександро чесно відмовився: «Не зможу, бо маю ваду – заїкаюсь. «Не беріть у голову»,– відповів Володимир Ілліч. І досвід драматичного актора допоміг цей недолік подужати.
Працював слюсарем-складальником, вантажником, креслярем. В управлінні цивільної авіації, в обчислювальному центрі – техніком. Закінчив Інститут народного господарства. Запросили до Інституту кібернетики, вісім років трудився програмістом. Переманили до Інституту ортопедії (завдяки заступництву керівника лабораторії). Це був, звісно, нонсенс: ну який старший науковий співробітник без медичної освіти... Паралельно працював мімом у відомому вар'єте на четвертому поверсі метростанції «Хрещатик». Там познайомився зі своєю другою дружиною Ольгою, танцівницею і хореографом.
Наближалися лихі дев'яності. Якось знайома Галина Хільченко сказала: «Сашко, організувався театр, потрібно попрацювати в дитячій виставі». Стали в пригоді здібності міма — зображував робота в стилі брейк (цей стиль тоді був дуже популярний). До речі, коли відпрацьовував новорічні казки, кинув курити. Перший дорослий спектакль новоспеченого театру відбувся в кафе на вулиці Фрунзе, 12. У ньому брав участь теж як брейкер. І раптом надходить пропозиція від режисера Ірини Кліщевської: «Олександре, а переходь-но до нас у театр». Від такого щастя Олександр не відмовився.
Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого
В театрі "Колесо" працює з 1993 року
У 2008 році отримала Другу премію на Всеукраїнському конкурсі читців ім.І.Франка
Ольга Радчук народилася 16 березня 1970 року. Вона закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.
У кіно Ольга Радчук дебютувала в трагікомедії «Ван Гон не винен», де вона зіграла Олену. Кращі серіали в кар'єрі актриси «Балада про бомбера», «Кордон слідчого Савельєва» тощо.
Актриса також працює у Київському театрі «Браво».
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2008 року
Кліщевська Ірина Яківна
Народна артистка України, режисер, актриса
Засновниця, художній керівник-директор та ідейний натхненник Київського академічного театру «Колесо» (1988).
"Жінка року-2000" у номінації "Жінка та культура"
Лауреат театральної премії "КИЇВСЬКА ПЕКТОРАЛЬ"
Лауреат та дипломант Міжнародних театральних фестивалів та конкурсів.
Закінчила Інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно і телебачення) ім.І.К.Карпенка-Карого (1981; викладач Народний артист України Михайло Рєзникович).
Співпрацює з Міжнародними культурними фондами, форумами, представництвами та посольствами (Австрія, Німеччина,Франція, Швейцарія, Болгарія, Латвія тощо)
Здійснила цикл радіопостановок «Європейська інтелектуальна драматургія 20 ст.» на Національному радіо України.
Організаторка і директор Міжнародних театральних фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Подія» (від 2008), співорганізаторка та керівник Міжнародного театр фестивалю моновистав «Відлуння» (від 1998).
Разом з колективом театру здійснила фестивальні виступи на території Польщі, Болгарії, США, Румунії, Франції, Албанії, Сербії, Білорусі, РФ, Туреччини тощо.
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.
