Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу
Іван Франко
Кожен з нас є унікальною особистістю, яка несе в собі багато історичних, культурних і соціальних сенсів. Ми живемо і наші серця б’ються в такт, поки ми пам’ятаємо своє коріння і свою історію. Музична рок-драма «Мойсей» за мотивами поеми Івана Франка в постановці заслуженого діяча мистецтв України Ігоря Бориса, художниці Ніки Хворостенко, балетмейстера Тетяни Федорченко – це художньо-історична розвідка, що занурює глядача в глибинні переплетіння коренів історії та осмислення свого життя з філософської, сімейної і історичної парадигми. А також соціально-культурологічна акція, в якій сьогоднішні глядачі зможуть знайти важливі відповіді на питання, які зараз домінують у суспільстві.
Це психологічно віртуозна вистава про загибель кохання і надій, про примарність людського щастя. Шанувальникам творчості А. Чехова, які тонко відчувають атмосферу його творів і не з чуток знайомі з його персонажами, буде особливо затишно на виставі «Дядя Ваня». Вона одна з небагатьох на сьогоднішній день, хто зберіг первозданність світу драми, створеного автором за законами безсмертя, ім'я якому кохання. Премія «Київська Пектораль» – 2003-2004 у номінаціях: За кращу драматичну виставу Сценографія (спеціальний диплом – А. Лобанов) За кращу режисуру За кращий акторський дебют (Олена Свірська) За кращу чоловічу роль (Сергій Бойко)
А чи життя нашого Кобзаря безсумнівне? Чи той насуплений дід, пам’ятники якому стоять по всій Україні, це Шевченко? Чи це він? Наш Пророк? Апостол? Єретик? Ні! Це не він! Це не Шевченко! Його таким хотіли бачити. Упокореним, старим, а-ка-де-міч-ним. Влада, наука, суспільство. Їм потрібна була мірка, якою б його виміряти і терези, на яких його б зважити. Але нема такої мірки і нема таких терезів, якими можна б було виміряти і зважити Кобзаря. Бо Шевченка ми допіро починаємо відкривати для себе і світу зараз, в XXI сторіччі. І ця, майже детективна історія його останнього кохання живе тому підтвердження. Молодість і зрілість, простота і шарм, легковажність і суворість – все це міцним корінням переплелося на останньому році життя Кобзаря. Протягом всього життя він мріяв віднайти своє особисте кохання та сімейний затишок. Але все дарма, не судилося… Геніальні люди, зазвичай, одинокі люди! Йшло третє, після заслання, вільне поетове літо.. і останнє. Душа поета потребувала прекрасного захоплення, музи. І цією музою для нього стала дівчина з Ніжина – Ликера. Різне про них говорили, 19-річну Ликеру сварили за те, що не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 44-річного «жениха» сварили за необдуманість вчинку, навіть вимагали розірвати заручини. А дехто просто не вірив тому, що знаменитий Тарас Шевченко закохався в служницю.
«Дорогий, Боже, мене звати Оскар, мені 10 років. Я підпалив кота, будинок, здається, навіть підсмажив червоних рибок. Це мій перший лист до тебе, бо раніше у мене не було часу через навчання». Таким листом починається філософська вистава «Оскар». На вас чекають 12 щемливих, щирих, кумедних листів десятирічного невиліковно хворого хлопчика на ім'я Оскар. Кожен з листів це звернення до Творця, просякнуте щирістю, іноді відчаєм, але більше – радістю відкриття цього неймовірного світу. У цих листах десятирічний хлопчик проживе ціле життя, наповнене ейфорією дорослішання, стриманністю зрілості та мудрістю старіння людини. Свої останні 12 днів життя Оскар проведе у товаристві доволі непересічної пані – Рожевої Пані, котра і вигадала для хлопчика таку гру, аби він відчув усю повноту цього чудового дару – життя. Адже неважливо, скільки днів у твоєму житті, важливо, скільки життя у твоїх днях.
За мотивами творів Івана Нечуя-Левицького. Жив-був собі на світі Омелько Кайдаш. Про життя говорив розумно, пив собі гірку та колеса для возів лагодив. І була в нього сварлива дружина та двоє задиркуватих синів. Привели сини у хату невісток – і почалося: зранку сварка, а надвечір – бійка. І так день у день. Та й годі сподіватися на мир, коли перед нами справжнісінька Кайдашева сім’я.
Вистава-містерія «Великий льох» – для тих, хто знайшов себе в Революції Гідності і намагається донести знайдені істини іншим. Для тих, хто ще шукає мудрого слова. Театр «Перетворення» особливо чекає на молодь – школярів і студентів. Поема Тараса Шевченка «Великий льох» є гострою сатирою на полiтику царської Росiї, викриттям злочинів, скоєних російським самодержавствомпроти України. Поет засуджує зажерливість і здирство царських чиновників, зневажає українських лжепатріотів за їхню бездіяльність у справі духовного виховання нації, за зростання скаліченого покоління, байдужого до свого історичного минулого і майбутнього нації, яке не має власної гідності, пригинається і виправдовується перед московськими панами. «Великий льох» – це протест поета проти соцiального i нацiонального гнiту народу. Шевченко закликає не миритися з поневолювачами і катами навіть в дрібницях та знищити всю машину поневолення. Епілог поеми, у якому втілена основна ідея, сповнений віри у відродження української нації, духовні скарби якої заховані у «великому льосі» й недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів. «…Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..» − Тарас Шевченко, «Стоїть в селі Суботові» (епілог «Великого льоху»)
У 1999 році закінчив Харківський національний університет мистецтв імені І.П. Котляревського за спеціальністю: «Актор драматичного театру і кіно» (майстерня Народного артиста України Лисенко Е.В.).
У 2010 році закінчив Харківський національний університет мистецтв імені І.П. Котляревського за спеціальністю: «Режисер драматичного театру» (майстерня Садовського Л.В.).
З 1999 р працює в Харківському театрі для дітей та юнацтва.
З 2005 р працює викладачем майстерності актора в Харківській державній академії культури.
Закінчив майстерню народного артиста Росії Орлова Н. Ю. в Челябінському державному університеті культури. Нагороджений грамотами Міністерства культури України, Харківської обласної державної адміністрації, Харківської обласної ради.
Закінчила Харківську державну академію культури в 2019 році за спеціальністю «актриса драматичного театру і кіно».
Народився у місті Стаханів (Луганська обл.)
Закінчив ХНУМ ім. Котляревського (майстерня А. А. Аркадіна-Школьніка)
З 2016 року працює в Театрі 19 та театрі «Время -Ч-».
З 2019 – у Харківському театі для дітей та юнацтва.
Навчався у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенко-Карого (КНУТКіТ імені І. К. Карпенко-Карого) у 2008-2013 роках, на театральному факультеті за спеціальністю – Актор театру драми і кіно. Майстерня заслуженого діяча мистецтв України Мойсеєва С. А.
Має різнобічний акторський досвід, пробує себе в різножанрових амплуа: актор Навчального театру в Києві (КНУТКіТ імені І. К. Карпенко-Карого); актор Молодого театру (2010-2013 р.р., Київ).
Євген також має досвід роботи в українському кінематографі, має низку Всеукраїнських дипломів і грамот.
2019 року закінчив Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського за спеціальністю актор театру анімації за художнього керівництва Дмитрієвої Оксани Федорівни.
Закінчила Харківську державну академію культури (ХДАК) як бакалавр, а потім, як магістр (2020р). Отримала кваліфікації: “Актриса драматичного театру і кіно” і “Магістр сценічного мистецтва”. Успішно бере участь та грає як артистка у багатьох театральних проектах Харкова. Артистка Платформи театральних Ініціатив (ПТІ), артистка Харківського акустичного музичного театру (ХАМ), артистка документального театру.
Закінчив Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського, кафедру майстерності актора (худ. керівник курсу Л. В. Садовський) та отримав спеціальність – “Артист драматичного театру і кіно”. Зараз продовжує навчання на 5 курсі магістратури ХНУМ імені І. П. Котляревського, на кафедрі режисури драматичного театру (худ. керівник курсу О. А. Аркадін-Школьник).
Харківський театр для дітей та юнацтва створений на базі Першої державної театральної школи за участі професора Харківського університету Олександра Білецького. Завідувачем школи був призначений Сергій Павлович Пронський, а художнім керівником – Микола Миколайович Синельников. Школі було надано порожнє приміщення колишнього театру мініатюр, так званого «Катерининського театру», де в грудні 1920 року виставою «Злий галл» за п'єсою М. Толмачева відкрився «Театр казки», пізніше перейменований в Перший державний театр для дітей.
З 1933 року це вже Харківський театр юного глядача, який називався іменем пролетарського письменника О.М. Горького. У 1935 році головним режисером театру стає учень Леся Курбаса, березілець Володимир Скляренко. У червні 1941 року Харківський ТЮГ був евакуйований в західний Сибір. Повернутися до Харкова театру не судилося. З 1944 року він починає працювати як Львівський ТЮГ.
У 1960 році на базі обласного драматичного театру і випускного курсу театрального інституту, яким керував народний артист СРСР Лесь Сердюк, в Харкові відроджується Театр юного глядача.
Коли на зміну Ф.Александріну в театр прийшов Леонід Хаїт, на сцену увірвався дух сучасності. Режисер тонко відчував ті соціальні зміни в суспільстві, які викликала «хрущовська відлига». У 1968 році Л. Хаїт на запрошення Сергія Образцова їде працювати в Московський театру ляльок, і ТЮГ очолює Геннадій Макарчук.
Після пожежі в 1972 році ТЮГ довго поневірявся по клубах, поки тимчасово влаштувався в Палаці культури «Харчовик», чекаючи поки відновлять згоріле приміщення. Для того, щоб в таких умовах вижити, потрібно було налагодити безперебійний випуск нових вистав, не втратити глядачів, поповнити трупу молодими акторами. І перш за все, потрібен був режисер, який зміг би повести колектив за собою. Таким режисером виявився Олександр Беляцький. Саме він став лідером у важкий період поневірянь і зумів в складний час домогтися творчого підйому.
У 1983 році Олександр Беляцький переходить в український драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка, і театр очолює Борис Варакін (1983-1989). Режисер Борис Варакін працює в творчому тандемі з художником Сергієм Вербук і композитором Іриною Губаренко.
З 1996 по 2013 року головним режисером театру був заслужений діяч мистецтв України Юрій Старченко.
З 2011 року посаду директора театру займає Андрій Гапановіч. Сьогодні колектив знаходиться в періоді активного творчого пошуку, відстоює право дитячого театру на універсалізацію художньої мови, а керівництво співпрацює як з початківцями, так і з визнаними майстрами сцени.