цю виставу
Жанр - похмура комедія з життєрадісним фіналом. П'єса - дещо незвична за своєю побудовою. На перший погляд зовсім не пов'язані між собою сцени, як частинки пазла, поступово складаються до фіналу в цілісну закінчену історію. Парадокс полягає в тому, що, не зважаючи на комедійний характер кожної окремої сцени - в цілому річ вийшла більш ніж сумна. П'єсу легше прочитати, ніж коротко пояснити: як і про що вона написана.
Вистава значно вплинула на роздуми про можливості нормалізації поведінки людини. В сюжеті я побачила історію втомленої людини від егоїстичних осіб, що приходять до нього за нормалізацією та при цьому дуже хочуть, щоб їх самоцінність, як особистості залишилась недоторканною. Випадки, які були запропоновані глядачеві містили в собі квінтесенцію деяких людських пристрастей. Ця вистава поставила під сумнів придумані мною для себе істини і відкрила те, що за завісою було приховано, якимось дивним чином вплинула на зміну стилю мого мислення. Також сюжет вистави нагадав, що більшості з нас в процесі «втечі від своєї свободи» простіше мислити стереотипно, ніж довіритися, побачити живих людей під тими масками, які ми одягаємося на них. Тому що це привносить визначеність, зрозумілість і відповідно світ здається більш безпечним, більш контрольованим. Але ж це омана. Разом з цим вкарбувалася в пам'ять слова: «Нікого не забуваю, нікого не прощаю. Це нормально?» Вистава відкриває багато складних питань про взаємовідносини кожної людини з людиною на фоні дитячих травм, показує деякі результати дорослішання без любові.
Виставу "Мотузка" в Театрі драми та комедії на Лівому березі можу назвати однією з найбільш незвичайних серед тих, що мені доводилося відвідувати. У виставі поєдналися ексцентричність, екстравагантність, яскравий гумор, несподіваний сюжет та оригінальні режисерські знахідки разом з глибокою філософією та психологією. Події вистави розгортаються в кабінеті психотерапевта та в залі суду. Несподівано для себе глядач дізнається, як між собою можуть бути пов'язані мотузка, краватка і танок джига, і як вони можуть скластися в цілу історію. Тут піднімаються питання сенсу існування, правосуддя, гармонії з собою та стосунки з оточуючими. Якщо вам коли-небудь хотілося вбити усіх оточуючих, то в цій виставі можна знайти варіанти вирішення цієї проблеми. Інтрига у виставі трималася від початку до самого кінця, сприймалася на одному подиху. Гра акторів вразила професіоналізмом, яскравістю, достовірністю та глибокою емоційністю.
Сюжет спектакля как по мне философский. Герои психиатр и его пациенты у которых разные сложности с социумом и проблемы в общении с другими людьми, негатив и агрессия к некоторым из них. (например : другие национальности, дети, мужчины. Желание их убить или как то наказать). Доктор мастерски переводит фокус внимания пациентов и ситуация из негатива становится позитивной. Фразы которые особенно понравились: "Я маньяк, я никого и нечего не прощаю!!!! - Вы захотели его убить? - А чтобы вы сделали с человеком, который занял вашу парковку???" "Миловать своих врагов намного большее удовольствие, чем делать подарки" "Ваша девушка оплатила ваше лечение! - Вы можете вернуть деньги! -Но тогда она будет считать вас неизлечимым психом" "Невеста у вас одна, а китайцев миллион"
МОТУЗКА - це трагікомедія за п'єсою Михайла Хейфеца. Вистава на дві дії. Тривалість вистави 2 год 30 хв. Жанр - похмура комедія з життєрадісним фіналом. П'єса - дещо незвична за своєю побудовою. На перший погляд зовсім не пов'язані між собою сцени, як частинки пазла, поступово складаються до фіналу в цілісну закінчену історію. Парадокс полягає в тому, що, не зважаючи на комедійний характер кожної окремої сцени, - в цілому річ вийшла більш ніж сумна. П'єсу легше прочитати, ніж коротко пояснити: як і про що вона написана. Вистава пройшла на одному подиху. Цікавий сюжет, не заношенний. Лікар- психіатр - актор- просто супер. Персонаж -до кожного пацієнта знаходить свій підхід, який допомогає у вирішенні життєвих ситуацій. А конферансьє? Стільки слів вимовити в одну хвилину, з посмішкою, так легко- це талант! Всі актори на висоті. Дуже рекомендую відвідати виставу просто щоб розслабитися, відпочити, посміятися. Сумно не буде!
Вистава “Веревка” в театрі драми і комедії на Лівому березі. За п"есу «Веревка» Михайло Хейфец став Лауреатом міжнародного конкурса драматургії «Баденвайлер-2010». Чудова вистава, дуже серйозна глибока тема, що залишає смуток та роздуми, подана через комедійні сцени. Іноді справді були смішні моменти. Всі актори грали добре, але особливо сподобалася гра Анатолія Ященко та Михайла Кукуюка. Крім того, що сподобалася вистава, відвідування театру драми і комедії на Лівому березі залишило по собі піднесений святковий настрій.
Чудово. Дії розгортаються в кабінеті доктора психотерапевта. Кожен пацієнт розповідає свою історію , доктор вислуховує і намагається допомогти. Один з героїв не впорався з сітуацією і дивіться, що з цього сталося... Декорація була доречна, все витримувалось в білому кольорі( асоціації лікарні), музикальний супровід відповідав задуму режисера. Сергій Кияшко, не був героїм вистави, він неперевершено спілкувался з зрітелем( майстер скоромовок) та супроводжував думки та дії персонажів.Кожен з акторів впорався зі своєю роллю, гучний сміх залу, яскравий тому приклад.В другій частині перевертається все з ніг на голову. Мені сподобався перехід з гумору на дійсність, який зробив Анатолій Ященко, але деякі глядачі прислуховувались до монологу, трохи голосніше( знімаю шляпу перед народним актором).
Неоднозначный спектакль. Интересное построение действа. Начинает спектакль конферансье. Сначало непонятна взаимосвязь названия спектакля и действия на сцене, но постепенно мозаика различных повествований выстраивается в картинку. Не могу сказать, что здесь можно отдохнуть, хотя много сцен, где действительно зрителю очень весело, спектакль философский: о непредсказуемости жизни, о невероятных ситуациях и стечение обстоятельств, которые могут привести к самым неожиданным последствиям. Игра актёров потрясающая, Олеся жураковская, как всегда блистала на сцене. Неповторимая передача эмоций, черты характеров, нюансы жизненных ситуаций, все это передают актеры в неповторимой игре! Браво! Очень рекомендую для просмотра! Есть элементы черного юмора, поэтому мои рекомендации-только для взрослых!
Добре. Вистава загалом смішна, досить життєва, піднімає насущні питання. Вкінці є трагічні моменти. Гра акторів цікава та щира. Раджу іти з друзями, коханими. Загалом контингент, це люди середнього та старшого віку. Дітям не рекомендую. Вистава складається з коротких історій пов'язаних між собою головними героями, які грають декілька ролей в різних сюжетах. Після вистави гарний настрій, не зважаючи на трагічні моменти вкінці. Зала була заповнена, багато сміялися. Загалом цікаво.
Абсолютно все понравилось, сюжет, игра актеров, разве что декорации слабые, но отменная игра актеров не дает это заметить. Спектакль полон юмора, интриги и драмы, заставляет переосмыслить некоторые взгляды на жизнь и отношение к разным вещам.
Кияшко Сергій Олександрович сценічну діяльність розпочав у 1997 році в Каланчацькому філіалі Херсонського обласного театру драми та комедії на посаді артиста допоміжного складу. І вже перші творчі роботи, неабиякий сценічний талант, надзвичайна працездатність, довели, що до театрального мистецтва Херсонщини прийшов обдарований актор з великим майбутнім.
Справжній розквіт акторського таланту Кияшко С.О. пов'язаний з Херсонським обласним академічним музично-драматичним театром ім. М.Куліша., у якому він працює з 1999 року. Крок за кроком долаючи східці професійного вдосконалення, пройшов складний шлях від актора початківця до артиста драми вищої категорії.
Загальне визнання актору принесла роль Потьомкіна у виставі «Фаворит. Князь Потьомкін Таврійський», за виконання якої у 2008 році Сергій Кияшко був визнаний кращим актором 72-го театрального сезону та отримав «Акторську премію імені народного артиста УРСР Є. Матвєєва».
У 1979 році закінчив Харківський державний інститут мистецтв ім. І.П. Котляревського (нині Харківський державний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського).
1979-1994 - артист Запорізького театру юного глядача, один із засновників цього театру.
1994-1995 - артист Московського камерного театру.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
У 2014 році присвоєно почесне звання «Народний артист України».
З 2004 року викладає акторську майстерність у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого на кафедрі режисури і майстерства актора (курс Е.М. Митницького, курс Д.М. Богомазова).
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2010 року.
Михайлик названий на честь Михайла Опанасовича Стельмаха, з яким дружив тато, дитинство проходило за лаштунками Житомирського театру.
Тато і мама обидва народні артисти Украіни, а мама до того була ще й орденоносною – Орден Дружби Народів, серйозна нагорода для того часу. А Михайлик, звісно, грав маленькі дитячі ролі. І в тій самій «Лісовій пісні» в тому числі. Хлопчика, який просить батька вистругати сопілку.
Після смерті батька у 1982 році на Мішу впливала мати, старший брат, музика і «Щоденник Куку Місі» – записи батька про Мішу, які він не встиг дописати. Але встиг залишити сину любов і свою пам’ять про нього. Антоніна Паламарчук виховувала синів чоловіками: в повазі до жінки і батьківщини.
З 1991 по 1995 навчався в Інституті Карпенка-Карого на російському курсі акторської майстерності у Рушковського. Згадує цей період неохоче. Після інституту грав в ТЮЗі, в 21 рік покинув театр, зайнявся бізнесом.
В 2002 Кукуюк організував свою групу, з якою виконував сороміцький диско-панк — національно-спрямовані пісні в стилі панк з пікантним гумором. Група розпалася через внутрішні негаразди. Зараз він зібрав нову групу «КукаТаБанда». Веде передачу «Віджеї» на телеканалі ТЕТ. Батько трирічної Марії.
У дитинстві захоплювався різними видами спорту, зокрема, вільною боротьбою, баскетболом, волейболом. У шкільній команді виборов кубок з КВН серед школярів України в Одесі.
У 2008 році закінчив Запорізький національний університет (факультет театрального мистецтва).
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2008 року.
У 1993 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім.І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К. Карпенка-Карого), курс нар. артистки України В.І. Зимньої.
1993 - 1995 - актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
У 1998 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
Лауреат театральної премії «Київська пектораль» у номінації «Краща жіноча роль другого плану» за роль Анни в спектаклн «Обманута» по Т. Манну (1997).
З раннього дитинства виявляла схильності до акторського мистецтва, влаштовуючи вдома різноманітні сцени та циркові етюди для батьків. Серйозно займалася гімнастикою. Перша освіта Олесі Жураковської – технолог швейного виробництва, її мати також працювала на швейній фабриці.
Навчалася у Москві в Російському університеті театрального мистецтва (курс В. О. Андрєєва), однак до цього ніколи не мріяла стати професійною акторкою (вступити до театрального вузу її вмовила подруга). Під час вступу до ГІТІСу співала українську народну пісню та загалом підкорила приймальну комісію своєю безпосередністю, внаслідок чого її було зараховано на перший курс. Навчаючись в університеті отримала свій перший сценічний досвід, після закінчення вузу два роки пропрацювала у Московському драматичному театрі ім. Єрмолової.
У 2001 повернулася до Києва та після нетривалих пошуків робочого місця у 2002 влаштувалася до Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, у якому грає й нині. Тут вона виконує здебільшого ролі сильних жінок, здатних керувати чоловіками.
У 1999 акторка почала зніматися у кіно, де грає здебільшого другорядні ролі, проте режисер Олексій Лісовець запросив її на головну роль у власну кінострічку «Професор в законі» (рос. «Профессор в законе») – комедію з елементами «чорного» гумору. Нині режисер Володимир Савельєв запросив Жураковську на роль Катерини ІІ у фільмі «Лицар Дикого поля» (рос. «Рыцарь Дикого поля»), у якому розповідається про останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
З 2012 по 2015 роки була ведучою програми на телеканалі СТБ «Зважені та щасливі».
Лауреатка української телевізійної нагороди «Телетріумф» в номінації «Акторка телевізійного фільму/серіалу (виконавиця жіночої ролі)» за роль рецидивістки Мані Тимофіївої у серіалі «Дорога в порожнечу» в 2013 році.
У шкільні роки, з 2 по 11 клас, займався у драмгуртку (керівник Тамара Миколаївна Сурікова). То ж коли стало питання, в який виш поступати, обрав акторський факультет КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, курс Дмитра Богомазова, який закінчив у 2015 році.
Ще за часів навчання Сашка помітив художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Едуард Митницький і запропонував йому роль Тоні у своїй виставі «Так закінчилось літо…», а по закінченню КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого — приєднатись до трупи театру.
Олександр вважає, що відбувся як театральний актор завдяки трьом театральним діячам — викладачу акторської майстерності КНУТКіТ Анатолію Ященку, режисеру-постановнику Дмитру Богомазову, на курсі якого Сашко вчився та у якого зіграв в першій постановці після випуску, та художньому керівнику Театру на лівому березі Едуарду Митницькому.
З дитинства займається спортом. Має спортивний розряд з легкої атлетики. Поставив собі за ціль оволодіти бойовими мистецтвами.
Музично обдарований. Має хист до танців, вокалу, музики. Ще зі шкільних років самостійно почав навчатися грі на фортепіано, по мірі наявності вільного часу продовжує навчання. Нещодавно почав брати уроки гри на вірменському музичному інструменті дудуці. Вчиться грі на саксофоні. Для ролі Валерика у фільмі «Крути 1918» попросив партнера по фільму — актора Максима Донця навчити його грі на гітарі.
Співочий та танцюючий актор. Грає драматичні ролі, проте мріє про комедію.
У 2010 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії, професора Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2008 року.
З 1988 року працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. У 1993-1995 роках був головним режисером нашого театру.
У 2006, 2008, 2012 роках Олексій Лісовець став лауреатом професійної театральної премії «Київська Пектораль» за вистави «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра, «Не все коту масляна» О. Островського, «Опіскін. Фома!» Ф. Достоєвського у двох номінаціях: «Краща драматична вистава», «Краща режисерська робота» (м. Київ, Україна).
У 2017 році вистава «Мотузка» відзначена експертною Радою ХІХ Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» (м. Херсон, Україна) у номінаціях «Найкраща вистава великої сцени», «Найкраща режисура» (заслужений діяч мистецтв України Олексій Лісовець), «Найкраща жіноча роль другого плану» (заслужена артистка України Світлана Орліченко).
Вистави Олексія Лісовця гідно представляли Україну на міжнародних та всеукраїнських театральних фестивалях «Біла вежа» (Брест), «Слов’янські театральні зустрічі» (Брянськ, Чернігів), Фестиваль російської класики (Гомель), «Духовна енергія театру» (Вітебськ), «Зустрічі в Росії» (Санкт-Петербург), «Мельпомена Таврії» (Херсон), «Вечори Достоєвського в Києві», «ГогольФест» (Київ), «Золотий лев» (Львів), «Кримський Ковчег» (Сімферополь), «Чехов. Театр. Ялта» (Ялта). «Добрий театр-2012» (Енергодар), «Феєрія Дніпра» (Дніпро) та ін.
Олексій Лісовець входить до числа кращих режисерів України. Режисер-постановник з яскраво вираженим індивідуальним стилем, глибоким моральним змістом. По масштабу проблематики і якості акторського виконання його вистави повною мірою відповідають вимогам театру європейського рівня.
Окрім театру, Олексій Лісовець займається кінорежисурою.
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.
