Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Одного дня готель на узбережжі, на пливкій межі між океаном і суходолом, між життям і смертю, покличе до себе стомлених людей: священика, що пише дивні молитви, художника, який морською водою малює портрет моря, хвору дівчину, старого професора, колишню коханку… Море прийме душі тих, хто після кораблетрощі опинився на плоту — цвинтарі на хвилях серед безкраю. Той, хто дивом вижив, також завітає до готелю. Однак, він шукатиме помсти…
Ви коли небудь бачили тарганів? Що ви про них думаєте? Чи ви взагалі про них думаєте? Таргани надзвичайно цікаві створіння, хоч більшість їх не любить і зневажає. Вони живуть пліч-о-пліч з людиною ось уже тисячі років. Ми бачимо їх на наших кухнях, у під’їздах, на смітниках, в найбідніших будинках і в квартирах міліонерів. Таргани особливо люблять жити у наших головах, адже там тепло, сухо і завжди є чим підживитися. Ми робимо все, щоб позбутися від них, та вони лиш переходять з одного місця на інше, а інколи з однієї країни в іншу і продовжують жити. Продовжують ходити з нами одними вулицями, їсти нашу їжу, продовжують викликати відразу і роздратування. А чи можна з тарганами порівняти людей? Чи можна сказати, що емігранти як таргани? Чи митці як таргани? Забагато питань. Отже ніч, Мангеттен, бідна квартира, двоє емігрантів, які не сплять уже здається цілу вічність і таргани. Чи може там лишились вже тільки таргани? У виставі присутні сцени паління!
Це постановка за п'єсою класика сучасної ізраїльської драматургії Ханоха Левіна. Історія Крума – головного героя п'єси, що вирішена в жанрі трагікомедії, це історія не одного покоління кінця ХХ – початку ХХІ століття. Вічний конфлікт героя і життя. Пошуки себе, свого призначення і в той же час неймовірна аморфність існування, вічні очікування, що хтось за тебе вирішить проблему, зламає інерцію, набридлу сіру сталість буття, яка засмоктує людину у свою запрограмовану рутинність. Хтось виведе тебе врешті-решт із такої звичної нудної, проте в той же час звабливої зони комфорту. Інстинктивно, ці наївні, інфантильні мрійники, відчуваючи одноманітність буденності, намагаються в будь-який, навіть нестандартний спосіб прикрасити, як їм здається, своє спотворене життя, проте все одно продовжують плисти за течією, навіть не здогадуючись, що життя прожите намарно. Автори вистави на чолі із режисером-постановником Давидом Петросяном сміливо використовують яскраво театральні засоби художньої виразності, які в свою чергу сприяють поліфонічності й вишуканої образності вистави. Фото та анотації надано театром.
Це вистава про ненависть. Саме так, ви вірно прочитали. Вона про традицію ненависті. Що це за дивне поняття і невже воно потрібне світові? Ми повинні визначити для себе, до яких пір ми можемо бути бездіяльними, і що має стати мотивом для виходу з пасивного стану. А що як цим поштовхом може бути лише ненависть до якогось умовного ворога, заради знищення якого, громада збереться докупи і житиме цим деструктивним почуттям, плекатиме цю жахливу ціль? Ми відтворимо для вас казкову історію про сумну і похмуру державу, де тільки мухи мають клопоти. Проте в один прекрасний момент виявляється, що в цьому місці оселився... дракон. І дарма, що він має тонку вразливу душу – дракона треба вбити. Невже суспільство може бути таким жорстоким? Дізнайтеся, що буде далі – чи переможуть справедливість та людяність.
Закинута балканська церква на перетині шляхів давніх і не дуже завойовників раптом стає перехрестям різних культур. Знайдена тут унікальна середньовічна фреска з’являється на сцені як яблуко розбрату, перетворюючись далі і на заложницю, і на жертву. Майже детективна історія затягує глядача у міцний клубок гострих тем сучасності - розбрат, тероризм, біженці.З недавнього часу усе це дуже знайоме і українцям. Тож, на питання, які підіймає вистава, рано чи пізно доведеться відповідати і нам. Що ми хочемо будувати – нову Вавілонську вежу чи мости та шляхи до порозуміння? Оберемо ізоляцію чи приймемо дар П’ятидесятниці – мовулюдяності? Автор тексту – видатнийбританський драматург Девід Едгар, знаний світовій аудиторії як сценарист історичної костюмованої кінодрами «Леді Джейн» із ХеленоюБонем Картер у головній ролі. Його п’єса «Pentecost»/«П’ятидесятниця» здобула звання «Кращої п’єси року» у Великій Британії 1994 року.Менторкапроєкту від Британської Ради – німецько-британська режисеркаКеролайнСтайнбайс. Режисер Лариса Діденко: «Багато в чому п’єса перегукується із українськими реаліями. Наприклад, тим, що, змінивши назви вулиць, ми не можемо «…стерти минуле, наче косметику». Або питанням про те, що з цим минулим робити, адже цілком можливо «… до влади мають прийти варвари…, які руйнують, тому що не знають…»". Вистава «Pentecost» стала переможницею конкурсу британської драми TakingtheStage 2018.
За концепцією роману «За дверима» Ельфрі де Єлінек. Закінчившись на полі битви, війни продовжуються у наших головах. Вистава розповідає історію трьох родин, які проживають в умовному повоєнному європейському місті. Батьки та діти зі своїми конфліктами – це суспільство, травмоване війною та подальшими проблемами. Пережите насильство нікуди не поділося — воно розчинилося в просторі, проникло за зачинені двері квартир, у щоденну поведінку.Авторки вистави розглядають криваві війни двадцятого століття як вірус, який може й далі дрімати в кожному з нас, далі інфікуючи суспільство та створюючи потребу у насильстві.У постановці використовується нелінійна драматична структура. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Драматична структура постановки є нелінійною. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Авторки та автори вистави називають її посттравматичною драмою. Вона є новим досвідом залучення формату «нової драми».
Народився в родині акторів, які грають у Театрі на Подолі.
В період з 1995 по 1999 рр. навчався в університеті театру, кіно і телебачення Карпенка-Карого, на акторському курсі Миколи Рушковського.
Почав виступати на сцені. Приєднався до Нового драматичного театру на Печерську. Родинні перекази свідчать про те, що бабуся Ігоря Рубашкіна була актрисою, а мамин брат реалізував себе, як оперний співак.
Перші свої образи в спектаклях юнак втілив на Печерську, ще в шкільні роки. На цій сцені під його керівництвом викладача літератури Наума Ароновича Резніченко поставили «Старшого сина» А. Вампілова, «Безіменну зірку» М. Себастьяна і «Звичайне диво» Е. Шварца. Анатолій Хостікоєв через свою театральну компанію запросив актора в мюзикл під назвою «Біла ворона».
Йому дістався образ Жульєна. Перш Анатолій Хостікоєв сам грав цю роль. Актор отримав премію «Київська пектораль» за роботу над постановкою «Закон танго». Цією ж нагородою було відзначено участь у виставах «Розпусник» і «Корабель не прийде».Особисте життя
Батьком актора є Олександр Михайлович Рубашкін, який грає в Театрі на Подолі. Тетяна Константинова Печенкіна – мати, виступає на тій же сцені. Перша дружина Ігоря - Олена Лазович. Вона є актрисою Театру на Печерську.
Другою дружиною його є Олеся Власова. Вона грає на тій же сцені. Має доньку на ім'я Апполинария. Анатолій Хостікоєв став її хрещеним. Дівчинку також називають Поліна. Другу дочку звати Варвара.Сцена
Першою студентською роботою актора став образ дон Кіхота в постановці «Людина з Ламанчі». Пізніше Ігор Рубашкін приєднався до театру на Печерську. Зіграв у виставі «Пригоди Казанови». Як Панталоне з'явився в постановці режисера Себастьяно Сальвато «Арлекіно. Слуга двох панів» за К. Гольдоні. Запам'ятався глядачам як Іонич з вистави «У кожного свої дивацтва».
З'явився в постановці режисера Юрія Одинокого «П'ять оповідань Пелевіна». Втілив образ хореографа у виставі «Закон танго». В його основу були покладені твори П. Неруди, Х. Борхеса, Х. Кортасара, Олена Лазович виступила режисером. Працював над постановкою «Майстер і Маргарита» за М. Булгакову. Режисером її став Олександр Крижановський.
У виставі «Розпусник» за Шміттом зіграв Дені Дідро. Брав участь у постановці «Корабель не прийде» за Штокманну. Незабаром почалося співробітництво Ігоря з театральною компанією під назвою «Бенюк і Хостікоєв». Він виконав роль Жульєна в постановці режисера Анатолія Хостікоєва «Біла ворона». Зіграв Рослого у виставі «Про мишей і людей» за Дж. Стейнбеку.
За мотивами опери С. Гулак-Артемовського була створена постановка «Задунаєць за порогом», в якій Ігор прийняв участь, як син султана на ім'я Селім. В образі Стенлі Паркера працював над виставою «Люкс для іноземців» за Фріману. У театрі «Сузір'я», в постановці «Візит пана В» зіграв Воланда.Музичне відео
Ігор Рубашкін знявся в кліпі «Де ти мій ангел?» Юлії Войс. Далі актор з'явився у Світлани Лободи в кліпі «За що». Співпрацював Ігор і з австралійською групою Tame Impala, знявшись у кліпі Solitude Is Bliss.
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого; спеціальність: організація театральної справи в 2008 році. Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого; спеціальність: актор драматичного театру (російський курс професора М.М. Рушковського) в 2011 році.
У театрі з 2011 року.
Народився 18 вересня.
Отримав акторську освіту в Швейцарії в рамках чотирирічного навчання на лікувально-педагогічному курсі в школі Р. Штайнера "Heilpädagogische Seminar Dornach" .Там же були пройдені курс еврітміі (мистецтво руху) і курс мистецтва мови, широко використовувався М. Чеховим в його театральній діяльності.
З 2009 року - актор Нового театру на Печерську (м.Київ).
Народився в сім'ї спортсмена-футболіста і сам з дитинства займався футболом та баскетболом. Отримав звання кандидата в майстри спорту по баскетболу.
Другим захопленням юнака завжди була акторська майстерність.
З 2016 року – працює в Новому театрі на Печерську.Після закінчення вишу Юлія Першута працювала у академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра в Києві. Так, у 2013 році дебютувала як режисер у виставі «Фрекен Жюлі».
З 2016 року працює у трупі Нового драматичного театру на Печерську.
Дебютувала у кіно у 2017 році епізодичною роллю санітарки у телесеріалі «Кохати та вірити». Потім були цілий ряд інших епізодичних ролей.
Найактивнішим став 2018 рік – коли Юлія знялась у дев'яти фільмах.
З чотирирічного віку (протягом дванадцяти років) професійно займалася народними та історико-побутовими танцями в Ансамблі народної пісні і танцю «Світанок». Гастролі: міста Італії, Краківський фестиваль у Польщі, ювілейний концерт «80 років Артеку».
З п'яти років навчалася в Музичній школі по класу фортепіано. Закінчила 7 класів.
З 1996 по 1999 р. навчалася в Київському обласному училищі культури на факультеті режисури театралізованих заходів та масових видовищ в майстерні Горбова А.с..
Отримала червоний диплом. Там же брала уроки естрадного вокалу, брала участь в конкурсі «Червона Рута-1999», концертах та ін.
У 2003 році закінчила Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (курс Н. Н. Рушковського).
Професійно займалася класичної хореографією, естрадним вокалом, аргентинським танго, озвучуванням кіно.
З 2003 р. акторка Нового драматичного театру на Печерську.
Закінчив дитячу театральну школу (Одеса).
У 2016 році закінчив КНУТКіТ ім. Карпенко-Карого (курс Ю.Ф.Висоцкого).
З 2016 року – актор Нового театру на Печерську.
Київський академічний театр на Печерську було створено в 2000 році.
Основою театру став випускний російський курс Київського Національного Університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенко-Карого (керівник курсу н.а. України М. М. Рушковський). У студентські роки ця трупа створила вистави, які послужили основою для репертуару майбутнього театру.
В роки становлення театру допомагав народний артист СРСР Кирило Юрійович Лавров. Було здійснено ремонт в приміщенні театру на вулиці Шовковична, 3. З 2004 року саме тут театр знайшов своє перше притулок. У 2010 році театр переїхав на нове місце по вулиці Немировича-Данченка, 5, де продовжує свою роботу і нині.
На сьогоднішній день в театрі працює 32 актора: 13 – в трупі, а також – запрошені з інших театрів. Всі ці роки художній керівник театру – Олександр Крижановський.