Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Розлучаючись з категоріями вічними, людина йде назустріч спокусам. Утриматися на хвилях життєвого моря – майже циркова еквілібристика. Ноаха Грінвальда «сп'янило» життя великого міста.
Що робити, якщо навколо стільки спокус! Чи можна змінити минуле й пірнути з головою в це велике море життя?
Головний герой Альфонсо завітав до кафе відсвяткувати день свого тріумфу. Він замовляє торішній сніг, філіжанку холодної кави та пригорілу яєшню. Чекаючи на замовлення, в його спогадах виникають учениці, кожна з краплинками його «неповторності». Хоча для нього вони просто ляльки. Однак ми не будемо забувати: якщо занадто довго гратися ляльками, то високою є ймовірність стати іграшкою в руках Когось… Замовлений Альфонсо торішній сніг йому так і не приносять, бо неможливо повернути те, що втрачене назавжди.
Тема еміграції болюча для нас. Чи не кожен українець, що має руки та мізки, хоча б раз замислювався поїхати з країни і віднайти своє щастя, хай навіть за океаном. Ми живемо у постсовковому просторі, ми прагнемо чогось нового, але чи готові ми до цього по справжньому? Це вистава про білоруського сантехніка Гєну, що потрапляє в Лондон, де серед слайдів туристичного путівника розуміє головні для себе речі. Цікаво, чим закінчиться його подорож?
Намагання перепроживати минуле, спотворюючи його реальне обличчя з кожною ітерацією. Дитячі травми матерів і дітей, які всочують стіни сімейної оселі. І ці стіни кличуть до себе, бо саме там, між цеглинами, за шпалерами причаїлися болючі відповіді на болючі питання. У кожної наступної (за віком) персонажки – все менша здатність проговорювати власний біль, все менша віра, що її почують і зрозуміють. Суцільний комунікативний розлад. Вистава порушить прийняту парадигму сприйняття поняття сім’ї і поверне дзеркало всередину, в корінь, у дитинство дорослих травм. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
Життя непередбачуване — зараз ти сидиш за паперами, будуєш плани на майбутнє, а за мить… Приходить лист від тітки: «Приїзди. Я помираю». Ти мчиш до неї — прощатися і чекати на спадок, начхавши на заборони шефа. Відкриваєш двері і потрапляєш у дім, де зупинився час, а кожне твоє сьогодні – В ОЧІКУВАННІ завтра.
Це історія Дори. Дори, у якої трохи «клепки бракує», яка, можливо, і не красуня, проте здатна зачарувати кожного, хто має з нею справу, яка довгий час була покірним дитям, але одного разу з усією своєю невинністю кидається у круговерть «дорослого» життя. Жорстоку перевірку проходять моральні підвалини сім'ї, внутрішній закон усіх, хто так довго формував оточення Дори, був єдиним її світом. Автор п'єси Лукас Берфус народився в м.Туні під Берном (Швейцарія). Навчався на книготорговця. З 1997-го живе і працює у Цюриху як незалежний автор. Написав низку творів для заснованої ним спільно з Самюелем Шварцем і Удо Ізраелем театральної трупи «400 asa». Писав п'єси на замовлення театрів Бохума, Базеля, Гамбурга. Автор прозових творів, зокрема, новели «Мертві чоловіки» і роману «Сто днів», що вийшов у 2008 році. П'єси Л. Берфуса: «Едіп Софокла» (прем'єра – Цюрих, 1998), «17 годин 17 хвилин» (прем'єра – Цюрих, 2000), «74 секунди – Монолог» (прем'єра – Цюрих, 2000), «Чотири жінки Зингшпиль» (прем'єра – Берн, 2000), «Медея. 214 описів картин » (прем'єра – Відень, 2000), « Подорож Клауса і Едіт шахтою до центру Землі» (прем'єра – Бохум, 2001), «Смерть Майєнберга» (прем'єра – Базель, 2001), «Отелло – порнофільм» (прем'єра – Гамбург, 2001), «Чотири картини любові» (прем'єра – Бохум, 2002), «Сексуальні неврози наших батьків» («Die sexuellen Neurosen unserer Eltern», прем'єра – Базель, 2003), «Автобус» (прем'єра – Гамбург, 2005 ), «Подорож Аліси в Швейцарію» (прем'єра – Базель, 2005).
Спочатку вистава викликала виключно приємні емоції, але чим більше вгиб історії, тим більше з'являлося нагнітання і виринали якісь власні пов'язані спогади. Настрій, щоб згадати власний романтичний досвід і оцініти теперішній. Переосмислити відомі істини й оптимістичніше поглянути на майбутнє. Можна назвати в дечому надихаючими почуття головної героїні до чоловіка, але загалом їхня історія не є надихаючою. "Мы годами копим любовь, а когда появляется кто-то первый, случайный, высыпаем все на него". У цій цитаті короткий виклад усієї вистави. Питання лише в тому, чи це почуття потім лишається, чи є воно у двох і як розвиватиметься. Саме довкола цих питань і вибудовується сюжет, фактично оповідаючи історії двох основних пар. Акторам абсолютно вдалося вжитися в ролі. Складалося враження, що ти просто дивишся чиїсь екранізовані мемуари. Окрім вправності і щирості Сеітаблаєва і його партнерки Тетяни Круліковської, варто відзначити Самініна, який грав чоловіка з особливими потребами - здавалося, що сам актор такий і є. Вистава підійде для тих, кому не байдужа тема стосунків, для тих, хто пережив складну любовну історію або тому, хто переживає її зараз. Вистава проходить на малій сцені, де вільна розсадка. Тому потрібно приходити завчасно.
Було неможливо відірватись від вистави. Це було трошки сумно, але загалом дуууже захоплююче. Ще довго обдумувала виставу дорогою до дому. В центрі сюжету Ноах Грінвальд, котрий переїхав з Ієрусалиму в Тель-авів, він має чудову дружину Пніну. Але як виявилось не кохає її, і не кохав, а одружений з нею тільки тому що так було потрібно. Життя великого міста сп'янило його. І тепер він прагне жити по своїм правилам, хоч і дуже переймається за інших. Акторська гра надзвичайна. Проживаєш кожну емоцію і переживаєш ніби за себе. Окремо хочеться відмітити гру неймовірних Ахтема Сеітаблаєва і Світлани Орліченко. Вистава для тих кому подобаються історії про кохання, а також для тих хто любить подумати після. Інколи було моторошно від музики та деяких счен, проте, так треба за сценарієм задля ефекту. Необідно покращити відношення персоналу театру до глЯдача. Часом персонал виглядав не дуже привітно. А також були моменти коли не дозволяли зайняти обране місце, хоча посадка була вільною, скидаючись ніби то службові місця. І лише коли ніхто не прийшов - дозволили пересісти. Це дрібниця, але для мене, як для глядача що надає перевагу першим рядам важливо сісти там де подобається. Я завжди все фотографую, то ж треба ще й влучно обрати місце з якого будуть виходити добрі кадри.
Закінчив Київський педагогічний інститут (1956) та Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (1964), де з 1993 р. його професор.
Працював у театрах Рязані, Києва.
1973—1975 — художній керівник Київського театру оперети.
З 1994 року — художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
З 1952 року був одружений на піаністці, доньці Михайла Вериківського Олені Вериківській (1932—2004). Від неї є син Дмитро (нар. 1958) — музикант, працює в оперному театрі міста Гера, Німеччина. Другий шлюб — музикантка Лариса Аблова (нар. 1945).
Критики називають Едуарда Марковича батьком нової режисерської школи в Україні; справжнім майстром, спектаклі якого визначають "пульс" сучасності. Він створив свій театр — Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. На сценах різних країн поставив гучні вистави. У Литві, наприклад, в одній газеті так і написали: "Якби опинився цей режисер у Білокам'яній, він би запросто потіснив з п'єдесталу тамтешніх метрів режисури".
Закінчила Київське державне хореографічне училище, Державний інститут театрального мистецтва (ГИТИС), факультет театрознавства, курс Миколи Ельяша, м.Москва, Санкт-Петербургську (Ленінградську) державну консерваторію, факультет музичної режисури, режисура балету, курс Микити Долгушина.
Працювала артисткою балету в Одеському й Київському театрах опери й балету.
Як Головний балетмейстер працювала в Київському державному мюзік-холі й Київському театрі естради, у Державному музичному театрі для дітей й юнацтва.
У 1990—1996 р. — Головний балетмейстер Київського єврейського театру «МАЗЛТОВ», де заснувала вперше у світі професійний «Єврейський балет», що сповідує культуру Діаспори. В 1995 році на фестивалі в Лос-Анжелісі «Єврейський балет» одержав почесний приз «Зірка Голівуду».
Член журі багатьох міжнародних конкурсів: «Сержа Лифаря» Україна, Київ; Сучасної хореографії «Сергія Дягілєва» Гдиня, Польща; «XXI століття» Україна, Київ.
У 1979 році закінчив Харківський державний інститут мистецтв ім. І.П. Котляревського (нині Харківський державний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського).
1979-1994 - артист Запорізького театру юного глядача, один із засновників цього театру.
1994-1995 - артист Московського камерного театру.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
У 2014 році присвоєно почесне звання «Народний артист України».
З 2004 року викладає акторську майстерність у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого на кафедрі режисури і майстерства актора (курс Е.М. Митницького, курс Д.М. Богомазова).
Народився у театральній сім'ї.
З 1988 по 1995 роки працював в Київському національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки.
В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
Пише під псевдонімом Лев Хохлов. Автор п'єс «Гіркий роман», «Довершений Чарлі», сценаріїв серіалів «Замкова щілина», «Прибулець». Здійснив пластичне рішення і створив хореографію в 15 виставах, серед яких: «Рогоносець» Фернана Кроммелінка (1998), «Небезпечні стосунки» П'єра Шодерло де Лакло (2007).
Лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» в номінації «Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану» за роль Міши у виставі «Море… Ніч… Свічки…» за п'єсою Йосефа Бар-Йосефа «Це велике море».
Режисер телесеріалів «Колишня» (2008), «Лише кохання» (2010).
У 2009 році на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» поставив виставу за своєю п'єсою «Довершений Чарлі».
Походить з родини депортованих кримських татар. Ще до початку акторської кар'єри збирався поступити на факультет фізичного виховання, однак провалив іспити; має перший розряд з баскетболу та звання «кандидат у майстри спорту» з дзюдо.
Після закінчення школи 1989-го з родиною переїхав до Криму, де 1992-го закінчив акторське відділення Кримського культурно-просвітницького училища, 1999-го – відділення режисури й драматургії Київського університету театру, кіно та телебачення.
Грав у спектаклях Державного кримськотатарського академічного музично-драматичного театру в Сімферополі, там само як режисер поставив театральні спектаклі «Моя любов Електра» (за п'єсою угорського драматурга Ласло Дюрко), «Лісову пісню» (за Лесею Українкою), «Браво, Амадео!» (за Пушкіним), а також свою дипломну роботу за мотивами «Бахчисарайського фонтану» (Пушкін), які йдуть донині. Працював на телеканалі «Про-ТБ».
2003 – дебютував у кінематографі, зігравши роль середнього брата Умая в українській драматичній стрічці Олеся Саніна «Мамай», і був другим режисером. Далі були епізодичні ролі у серіалах «Повернення Мухтара-2», «Московська сага», фільмі «Золоті хлопці», «Навіжена» і українському художньому фільмі Миколи Мащенка «Богдан Зиновій Хмельницький».
Як другий режисер працював над стрічкою «Татарський триптих» (режисер Олександр Муратов), де також виконав одну з головних ролей.
Театральний спектакль «Макбет», у якому Сеітаблаєв грав головну роль, брав участь у багатьох світових фестивалях, зокрема й Единбурзькому театральному фестивалі.
З 2005 працює в трупі Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. 2009 року зіграв епізодичну роль Аркадія, сина головного героя, в мелодраматичній стрічці «Тяжіння» режисера Антона Азарова.
2007 року дебютував як режисер, першою роботою стала телевізійна стрічка «Квартет для двох». Того ж року створює комедію «Фабрика щастя». У 2011 році міні-серіал про радянську акторку Едіт Береш«Осінні квіти».
2011 року виходить його «Чемпіони з підворіття», котрий був визнаний кращим українським фільмом у 2012 році та нагороджений премією «Золотий Дюк» на 3-му Одеському міжнародному кінофестивалі. У тому ж році Сеітаблаєв випустив телевізійну мелодраму «Одного разу в Новий Рік» та «Темні води», де також зіграв одну з ролей.
У 2014 році виходить історична військова драма «Хайтарма». Ахтем присвятив картину важкому періоду історії свого рідного кримськотатарського народу. Сюжет фільму заснований на реальних подіях. Роль головного персонажа цього фільму, військового льотчика Амет-Хана Султана, виконав сам Ахтем Сеітаблаєв. Стрічка отримала Премію Національної спілки кінематографістів України у номінаціях «Найкращий фільм року» та «Найкращий ігровий фільм». Фільм «Хайтарма» отримав гран-прі на фестивалі «Корона Карпат» у Трускавці, став лауреатом російської премії «Ніка», був визнаний кращим фільмом, а Сеітаблаєв кращим режисером 2014 року на італійському фестивалі «Кімерія» в Термолі.
У 1990 році закінчила Дніпропетровське театральне училище, в 1997 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенко- Карого за фахом «театрознавство».
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2000 року.
У 2015 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
У 1993 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім.І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К. Карпенка-Карого), курс нар. артистки України В.І. Зимньої.
1993 - 1995 - актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
У 1998 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
Лауреат театральної премії «Київська пектораль» у номінації «Краща жіноча роль другого плану» за роль Анни в спектаклн «Обманута» по Т. Манну (1997).
Син актора Театру ім. Франко Миколи Задніпровського від першого шлюбу.
Після закінчення навчання працював у Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки.
Актор Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
У 1978 році закінчив Московський державний інститут театрального мистецтва А.В. Луначарського (нині Російська академія театрального мистецтва).
1978 - 1984 - артист Калінінського (Тверського) театру.
1984 - 1994 - артист Київського театру поезії (Київський театр «Золоті ворота»).
Засновник, актор і режисер Театру «Астрея» при Київському будинку актора.
З 1998 року працює в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Актор, письменник, поет, журналіст. Автор кількох книг віршів і прози, в тому числі книги «Заломлення променів» (2009).
Переможець огляду творчої молоді Росії.
Нагороджений Бронзовим дипломом Міжнародного театрального фестивалю «Золотий витязь» (м.Москва) за виставу «Євгеній Онєгін» за О. Пушкіним (2011).
З 1996 по 2001 рік працював в Київському академічному Театрі юного глядача на Липках.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року (з перервою 2006-2012 рр.)
Кияшко Сергій Олександрович сценічну діяльність розпочав у 1997 році в Каланчацькому філіалі Херсонського обласного театру драми та комедії на посаді артиста допоміжного складу. І вже перші творчі роботи, неабиякий сценічний талант, надзвичайна працездатність, довели, що до театрального мистецтва Херсонщини прийшов обдарований актор з великим майбутнім.
Справжній розквіт акторського таланту Кияшко С.О. пов'язаний з Херсонським обласним академічним музично-драматичним театром ім. М.Куліша., у якому він працює з 1999 року. Крок за кроком долаючи східці професійного вдосконалення, пройшов складний шлях від актора початківця до артиста драми вищої категорії.
Загальне визнання актору принесла роль Потьомкіна у виставі «Фаворит. Князь Потьомкін Таврійський», за виконання якої у 2008 році Сергій Кияшко був визнаний кращим актором 72-го театрального сезону та отримав «Акторську премію імені народного артиста УРСР Є. Матвєєва».
У 1995 закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (в той час — Київський інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого), навчався на курсі народного артиста України Миколи Рушковського.
З 1997 працює у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
У 2009 разом з актором та режисером Олександром Кобзарем написав інсценування та поставив спектакль «Граємо Чонкіна» (рос. Играем Чонкина) – за романом Володимира Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна».
Регулярно бере участь у дублюванні іноземних фільмів для українського прокату. Голос Андрія можна почути в таких мультиплікаційних та художніх фільмах: «Шрек Третій», «Шрек назавжди», «Мадагаскар 2», «Мадагаскар 3», «Кіт у чоботях», «Гангстер», «Операція „Валькірія“», «Завжди кажи „Так“», «Грім у тропіках», «Безславні виродки», «Копи на підхваті», «Гаррі Поттер та смертельні реліквії», «Місія неможлива: протокол „Фантом“», «Вище неба», «Похмілля у Вегасі», «Джанґо вільний» та ін. В українських кінотеатрах голосом Андрія Самініна майже постійно говорить Джонні Депп («Вороги суспільства», «Турист», «Джек і Джилл», «Похмурі тіні», «Мачо і ботан»).
Одружений з Лесею Самаєвою – акторкою Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
З раннього дитинства виявляла схильності до акторського мистецтва, влаштовуючи вдома різноманітні сцени та циркові етюди для батьків. Серйозно займалася гімнастикою. Перша освіта Олесі Жураковської – технолог швейного виробництва, її мати також працювала на швейній фабриці.
Навчалася у Москві в Російському університеті театрального мистецтва (курс В. О. Андрєєва), однак до цього ніколи не мріяла стати професійною акторкою (вступити до театрального вузу її вмовила подруга). Під час вступу до ГІТІСу співала українську народну пісню та загалом підкорила приймальну комісію своєю безпосередністю, внаслідок чого її було зараховано на перший курс. Навчаючись в університеті отримала свій перший сценічний досвід, після закінчення вузу два роки пропрацювала у Московському драматичному театрі ім. Єрмолової.
У 2001 повернулася до Києва та після нетривалих пошуків робочого місця у 2002 влаштувалася до Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, у якому грає й нині. Тут вона виконує здебільшого ролі сильних жінок, здатних керувати чоловіками.
У 1999 акторка почала зніматися у кіно, де грає здебільшого другорядні ролі, проте режисер Олексій Лісовець запросив її на головну роль у власну кінострічку «Професор в законі» (рос. «Профессор в законе») – комедію з елементами «чорного» гумору. Нині режисер Володимир Савельєв запросив Жураковську на роль Катерини ІІ у фільмі «Лицар Дикого поля» (рос. «Рыцарь Дикого поля»), у якому розповідається про останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
З 2012 по 2015 роки була ведучою програми на телеканалі СТБ «Зважені та щасливі».
Лауреатка української телевізійної нагороди «Телетріумф» в номінації «Акторка телевізійного фільму/серіалу (виконавиця жіночої ролі)» за роль рецидивістки Мані Тимофіївої у серіалі «Дорога в порожнечу» в 2013 році.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1992 року.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Мрiя з дитинства
– Яку роль мрієте зіграти?
Ледi Макбет
– Чим любите займатися у вільний час?
Маю канал на Ютуб,мандрую,займаюсь монтажем вiдio
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Мрiю вiдвiдати Aнтарктиду
Неоніла Білецька – актриса у третьому поколінні. Представниця великої акторської династії Білецьких-Носсер (бабуся, батьки, сестра, діти, онуки та чоловік, що з ним відсвяткувала золоте весілля).
Бабуся, Яніна Єнджієвська, була актрисою пересувного театру в Харкові, в театрі служила і мама, інші родичі працювали в антрепризах та театрах у Кіровограді, Ужгороді, Полтаві. Першу роль майбутня прима Театру на Лівому березі зіграла у 7 років. Текст цієї ролі вона пам'ятає й досі. Треба було вийти на сцену з лялькою та голосно вимовити: «У неї німець ручку відірвав...»
Бабуся мріяла бачити в Неонілі Надію Нежданову, модну тоді співачку, яка разом із Сергієм Лемешевим співала по радіо арії з опер, але з першого разу внучка до театрального інститут не вступила. Влаштувалася на «разові» у російський театр у Кіровограді і пройшла шлях від «разових» до народної артистки України. Закінчила Державний інститут театрального мистецтва у Москві, курс відомої актриси МХАТу Ольги Андровської.
У 1971 році стала Заслуженою артисткою УРСР.
У 1978 році присвоєно звання Народної артистки УРСР.
З 1979 року працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
У 2003 році — лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» у номінації «Найкраще виконання жіночої ролі» за роль Місс Клакетт у виставі «Глядачі на виставу не допускаються!».
У 1983 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс засл. діяча мистецтв України М.М.Карасьова.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1985 року.
Народився 10 січня 1972 року в Талліні (Естонська РСР). Український актор театру і кіно, педагог. Заслужений артист України.
У дитинстві актор мріяв бути клоуном, хотів стати військовим… Був у армії: тричі стрибав з парашутом для того, щоб взяли в десант, але не склалося. Півтора роки прослужив у Німеччині, а повернувшись на батьківщину, у Таллін, пішов на завод слюсарем. Паралельно займався музикою, писав пісні. Незважаючи на те, що не мав музичної освіти, грав у попсовому гурті з назвою «Емануель».
Переїхавши разом з батьками до Миколаєва, актор вступив там до училища культури на режисера масових дійств та заходів, рік провчився на стаціонарі. На конкурсі імені Т. Шевченка отримав першу премію, хоча тільки допомагав партнерці. А наступного дня в училище прямо на пару зайшов Заслужений артист України Олександр Іванович Кравченко, який взяв майбутнього актора із собою і привів до директора Українського театру драми та музичної комедії зі словами: «Ось, знайшов для вас хлопця, забирайте!». Актора спитали: «Потрібно щось показати, ти готовий? — Так». Я почитав, заспівав, станцював… І директор сказав мені: «Доведеться вам, юначе, переходити на заочне відділення — ви прийняті».
У 2002 році закінчив Миколаївський філіал Київського університету культури і мистецтв, курс О.Г. Ігнатьєва.
З 1993 по 2006 рік працював в Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії. З 2007 року – актор Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Співпрацював з Театральною майстернею «Сузір'я».
Був голосом українського телеканалу «2 + 2».
З 2008 року Андрій Мостренко почав працювати на дубляжі. Озвучував (на українську мову) австралійський серіал «Слон і принцеса», комедію Діани Рейд «Я теж тебе люблю», трилер Алістера Грірсона «Санктум», кримінальну драму Райана Джонсона «Петля часу» та ін. Протягом восьми років дублював американський мультфільм «Час пригод». Голосом Мостренко говорять такі актори, як Жан Рено в бойовику Рашира Беррі «22 кулі: Безсмертний» і Лів Шрайбер у комедії Майкла Дауса «Вишибала».
З 2009 року почав зніматися в кіно. Зіграв другорядну роль в картинах «Порох і дріб» (Андрій Кабулів), «Убити двічі» (слідчий Олексій Юрійович Бєляєв), «Перелітні птиці» (Тимур), «Гречанка» (Грач), «Провідниця» (Ігор), «Співачка »(Ігор),« Гроза над Тихоріччям »(Костя),« Заповіт принцеси »(Іван),« За три дні до любові »(Олександр Романович Биков),« Я теж його люблю »(Борис Легков) і ін.
У 2010 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії, професора Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2008 року.
У 2003 році закінчила Дніпропетровський театральний коледж.
У 2006 році закінчила Державну академію керівних кадрів культури і мистецтва, режисерський факультет за спеціальністю «Режисер шоу-програм та масових видовищ, педагогіка».
2003 - 2006 - артистка Одеського російського драматичного театру.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2006 року.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1994 року.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Більше нічого не цікавило))
– Яку роль мрієте зіграти?
В якій були б всі прояви людської натури)
– Чим любите займатися у вільний час?
Різним. Найбільше люблю гуляти і дивитись на небо).
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Подобаються прикольні люди які вирізняються з загалу)
У 1995 році закінчила Київський театральний інститут ім. І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого) курс нар. артистки України І.О. Молостової.
2001 - 2011 - артистка Київського театру «Вільна сцена».
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2011 року.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2006 року.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
У акторській справі бачу можливість максимальної реалізації себе
– Яку роль мрієте зіграти?
Внутрішньо рзвинутої і зрілої особистості
– Чим любите займатися у вільний час?
Хореографія, гімнастика, йога
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Люблю викликати посмішку и радість
Батько — міліціонер, а мати — косметолог. У 1996 році родина переїхала до селища Немішаєве Бородянського району Київської області.
З третього класу вона співала в народному хорі «Калинка». Пізніше стала брати участь в конкурсах читців віршів. Далі займалася зі своєю сусідкою, яка закінчила театральний інститут. Під її впливом і сама вирішила стати актрисою.
Після 9-го класу Анастасія Пустовіт вступила до акторського коледжу. Вступити до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенко-Карого вона змогла лише з третього разу і лише на контракт у 2014 році за спеціалізацією «Акторське мистецтво драматичного театру і кіно (жінки, український курс)».
Третій курс навчання оплатила з гонорару за зйомки у серіалі «Коли падають дерева». Після цього її перевели на бюджетне навчання.
Паралельно з навчанням Анастасія Пустовіт грає в Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі.
З 2017 року почала зніматися в кіно. Першими роботами стали невеликі ролі в стрічках «Пташка співоча» (Арина) та «Підкидьки-2» (Світлана Писарюк).
У 2018 році зіграла головну роль Лариси в соціальній драмі Марисі Нікітюк «Коли падають дерева». Також зіграла головну роль у 95-серійному серіалі «Таємниці».
У 2015 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (майстерня Ю.Ф.Висоцкого).
З 2016 року – актор дубляжу і озвучування у «POSTMODERN»
З 2016 року – викладач акторської майстерності у студії творчого розвитку «Open art studio».
Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.
“Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво”.
Оксана Жданова – українська актриса театру і кіно. Популярною артисткою дівчина стала завдяки участі в драматичних серіалах «Дворняжка Ляля», «Нитки долі» і «Суддя». Зіграла в художньому фільмі «11 Дітей з Моршина», «Я працюю на цвинтарі». З 2013 року по 2020 була актрисою театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Там зіграла свої перші головні ролі у виставах «Радість сердечна», «Співай, Лоло, співай», «Все життя попереду», «Карнавал плоті». Тепер працює в Національному театрі ім. Івана Франка.
Оксана народилася 3 лютого 1993 року в Херсоні. Батьком і матір'ю дівчинки стали актори, які працювали в місцевому музично-драматичному театрі ім. М. Куліша. У Жданової Оксани є рідний брат Павло, який обрав професію кінооператора. Будучи дворічною дитиною, дівчина вперше виступила на театральній сцені разом з іншими дітьми. Згодом родина юної актриси перебралася до Донецька. У дев'ятирічному віці Оксана грала у виставі «Милий друг» (за романом Гі де Мопассана) в Музично-драматичному театрі м. Донецька. Оксана мріяла про професію балерини, приходила на прослуховування до В. Писарєва в балетну школу, але дані актриси не підходили. І її вибір припав на танцювальну студію ТОДЕС, де вона займалася довгий час.
Після випуску зі школи Оксана вирішила продовжувати удосконалювати свою акторську гру в одному з київських вузів. Батьки підтримали вибір дочки, незважаючи на те, що мама мріяла бачити свою дочку в ролі лікаря. Оксана вступила з першого разу і стала студенткою курсу заслуженого діяча мистецтв України Д. М. Богомазова в Національному університеті театру ім. В. К. Карпенка-Карого.
Жданова Оксана дебютувала в мелодрамі «Дворняжка Ляля», у якій їй пощастило зіграти головного персонажа, а саме Рубіновим Лялю. Ця роль стала візитівкою Жданової.
Говорячи про свою любов до читання, Жданова насамперед згадує твори Достоєвського, Коваля, Толстого, Акуніна, Бродського, Ахматову, Маяковського. Щодо кіно, то Оксана Жданова вважає за краще дивитися британські і американські фільми.
У 2007 р закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого, курс Ю.Ф.Висоцкого.
2005-2007 – актриса Театру «Золоті Ворота» (Київ)
2007-2016 – актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках
У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2016 р.
У 2012 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, курс засл. діяча мистецтв України, професора Ю.П.Висоцького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2012 року.
В 2013 році закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І. П. Котляревського (майстерня О. Васильєва).
В 2011 – 2014 рр. працювала в Харківському російському драматичному театру ім. О. Пушкіна.
В трупі Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім.В.Василька — з травня 2014 року.
З 2020 року – актриса Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2003 року.
Також є хореографом деяких вистав театру.
У шкільні роки, з 2 по 11 клас, займався у драмгуртку (керівник Тамара Миколаївна Сурікова). То ж коли стало питання, в який виш поступати, обрав акторський факультет КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, курс Дмитра Богомазова, який закінчив у 2015 році.
Ще за часів навчання Сашка помітив художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Едуард Митницький і запропонував йому роль Тоні у своїй виставі «Так закінчилось літо…», а по закінченню КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого — приєднатись до трупи театру.
Олександр вважає, що відбувся як театральний актор завдяки трьом театральним діячам — викладачу акторської майстерності КНУТКіТ Анатолію Ященку, режисеру-постановнику Дмитру Богомазову, на курсі якого Сашко вчився та у якого зіграв в першій постановці після випуску, та художньому керівнику Театру на лівому березі Едуарду Митницькому.
З дитинства займається спортом. Має спортивний розряд з легкої атлетики. Поставив собі за ціль оволодіти бойовими мистецтвами.
Музично обдарований. Має хист до танців, вокалу, музики. Ще зі шкільних років самостійно почав навчатися грі на фортепіано, по мірі наявності вільного часу продовжує навчання. Нещодавно почав брати уроки гри на вірменському музичному інструменті дудуці. Вчиться грі на саксофоні. Для ролі Валерика у фільмі «Крути 1918» попросив партнера по фільму — актора Максима Донця навчити його грі на гітарі.
Співочий та танцюючий актор. Грає драматичні ролі, проте мріє про комедію.
Олег Гоцуляк закінчив Київський національний університет театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого за фахом «Актор драматичного театру і кіно», майстерня Дмитра Михайловича Богомазова.
На даний момент Олег є резидентом Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра. За рік служби в театрі Олег Гоцуляк встиг взяти участь у двох выставах. Перша – документальна постановка «Клас» режисера Станіслава Жиркова. Другою виставою для Олега став «ГолохвастOFF», де класична літературна історія розповідається на новий лад.
З 18 листопада 2019 року на Новому каналі стартував гостросоціальний серіал «Перші ластівки». Історія розповість про тіньову сторону життя сучасних підлітків: наркотики, суїцид, самотність, неадекватна поведінка. Булінг стане однією з ключових тем проєкту та висвітить його з усіх боків. Події розгортатимуться навколо смерті школяра та розкажуть про те, як до трагедії причетні учні його школи.
У серіалі «Перші ластівки» Олег Гоцуляк зіграв Максима, друга головного хулігана школи Нікіти Маслова. Він намагається в усьому наслідувати товаришеві й допомагати йому робити дрібні злодійства. Але в душі у Макса власний конфлікт і симпатія до глухонімої Каті Щасливої.
З ранніх років почав зніматися в кіно, дебютувавши на екрані в 10-річному віці в серіалі «Серцю не накажеш».
Пізніше, в 14 років, він зіграв помітну роль – Макса – в спортивній драмі режисера Ахтема Сейтаблаєва «Чемпіони з підворіття».
Йому пропонували знятися в популярному проекті «День народження Буржуя» – світила роль сина головного героя (Буржуя), однак тоді, будучи підлітком, Макар відмовився: у нього були інші інтереси.
Після закінчення школи вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Грав на сцені Київського академічного Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра – був зайнятий у виставі «Дванадцята ніч». Знявся в картинах «Смерть шпигунам. Прихований ворог» (Юрій Корецький), «Лінія світла» (Лисий), «Коли мене полюбиш ти» (Гоша), «Киборги»(Мажор). Виконав одну з головних ролей в мелодрамі Романа Бровко «Квіти дощу».
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.