« Море...Ніч...Свічки... »

Закінчив Київський педагогічний інститут (1956) та Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (1964), де з 1993 р. його професор.
Працював у театрах Рязані, Києва.
1973—1975 — художній керівник Київського театру оперети.
З 1994 року — художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
З 1952 року був одружений на піаністці, доньці Михайла Вериківського Олені Вериківській (1932—2004). Від неї є син Дмитро (нар. 1958) — музикант, працює в оперному театрі міста Гера, Німеччина. Другий шлюб — музикантка Лариса Аблова (нар. 1945).
Критики називають Едуарда Марковича батьком нової режисерської школи в Україні; справжнім майстром, спектаклі якого визначають "пульс" сучасності. Він створив свій театр — Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. На сценах різних країн поставив гучні вистави. У Литві, наприклад, в одній газеті так і написали: "Якби опинився цей режисер у Білокам'яній, він би запросто потіснив з п'єдесталу тамтешніх метрів режисури".

Закінчила Київське державне хореографічне училище, Державний інститут театрального мистецтва (ГИТИС), факультет театрознавства, курс Миколи Ельяша, м.Москва, Санкт-Петербургську (Ленінградську) державну консерваторію, факультет музичної режисури, режисура балету, курс Микити Долгушина.

Працювала артисткою балету в Одеському й Київському театрах опери й балету.

Як Головний балетмейстер працювала в Київському державному мюзік-холі й Київському театрі естради, у Державному музичному театрі для дітей й юнацтва.

У 1990—1996 р. — Головний балетмейстер Київського єврейського театру «МАЗЛТОВ», де заснувала вперше у світі професійний «Єврейський балет», що сповідує культуру Діаспори. В 1995 році на фестивалі в Лос-Анжелісі «Єврейський балет» одержав почесний приз «Зірка Голівуду».

Член журі багатьох міжнародних конкурсів: «Сержа Лифаря» Україна, Київ; Сучасної хореографії «Сергія Дягілєва» Гдиня, Польща; «XXI століття» Україна, Київ.

У 1979 році закінчив Харківський державний інститут мистецтв ім. І.П. Котляревського (нині Харківський державний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського).
1979-1994 - артист Запорізького театру юного глядача, один із засновників цього театру.
1994-1995 - артист Московського камерного театру.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
У 2014 році присвоєно почесне звання «Народний артист України».
З 2004 року викладає акторську майстерність у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого на кафедрі режисури і майстерства актора (курс Е.М. Митницького, курс Д.М. Богомазова).

Народився у театральній сім'ї.

З 1988 по 1995 роки працював в Київському національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки.

В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.

Пише під псевдонімом Лев Хохлов. Автор п'єс «Гіркий роман», «Довершений Чарлі», сценаріїв серіалів «Замкова щілина», «Прибулець». Здійснив пластичне рішення і створив хореографію в 15 виставах, серед яких: «Рогоносець» Фернана Кроммелінка (1998), «Небезпечні стосунки» П'єра Шодерло де Лакло (2007).
Лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» в номінації «Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану» за роль Міши у виставі «Море… Ніч… Свічки…» за п'єсою Йосефа Бар-Йосефа «Це велике море».

Режисер телесеріалів «Колишня» (2008), «Лише кохання» (2010).

У 2009 році на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» поставив виставу за своєю п'єсою «Довершений Чарлі».

Походить з родини депортованих кримських татар. Ще до початку акторської кар'єри збирався поступити на факультет фізичного виховання, однак провалив іспити; має перший розряд з баскетболу та звання «кандидат у майстри спорту» з дзюдо.

Після закінчення школи 1989-го з родиною переїхав до Криму, де 1992-го закінчив акторське відділення Кримського культурно-просвітницького училища, 1999-го – відділення режисури й драматургії Київського університету театру, кіно та телебачення.

Грав у спектаклях Державного кримськотатарського академічного музично-драматичного театру в Сімферополі, там само як режисер поставив театральні спектаклі «Моя любов Електра» (за п'єсою угорського драматурга Ласло Дюрко), «Лісову пісню» (за Лесею Українкою), «Браво, Амадео!» (за Пушкіним), а також свою дипломну роботу за мотивами «Бахчисарайського фонтану» (Пушкін), які йдуть донині. Працював на телеканалі «Про-ТБ».

2003 – дебютував у кінематографі, зігравши роль середнього брата Умая в українській драматичній стрічці Олеся Саніна «Мамай», і був другим режисером. Далі були епізодичні ролі у серіалах «Повернення Мухтара-2», «Московська сага», фільмі «Золоті хлопці», «Навіжена» і українському художньому фільмі Миколи Мащенка «Богдан Зиновій Хмельницький».
Як другий режисер працював над стрічкою «Татарський триптих» (режисер Олександр Муратов), де також виконав одну з головних ролей.

Театральний спектакль «Макбет», у якому Сейтаблаєв грав головну роль, брав участь у багатьох світових фестивалях, зокрема й Единбурзькому театральному фестивалі.
З 2005 працює в трупі Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. 2009 року зіграв епізодичну роль Аркадія, сина головного героя, в мелодраматичній стрічці «Тяжіння» режисера Антона Азарова.

2007 року дебютував як режисер, першою роботою стала телевізійна стрічка «Квартет для двох». Того ж року створює комедію «Фабрика щастя». У 2011 році міні-серіал про радянську акторку Едіт Береш«Осінні квіти».

2011 року виходить його «Чемпіони з підворіття», котрий був визнаний кращим українським фільмом у 2012 році та нагороджений премією «Золотий Дюк» на 3-му Одеському міжнародному кінофестивалі. У тому ж році Сейтаблаєв випустив телевізійну мелодраму «Одного разу в Новий Рік» та «Темні води», де також зіграв одну з ролей.

У 2014 році виходить історична військова драма «Хайтарма». Ахтем присвятив картину важкому періоду історії свого рідного кримськотатарського народу. Сюжет фільму заснований на реальних подіях. Роль головного персонажа цього фільму, військового льотчика Амет-Хана Султана, виконав сам Ахтем Сейтаблаєв. Стрічка отримала Премію Національної спілки кінематографістів України у номінаціях «Найкращий фільм року» та «Найкращий ігровий фільм». Фільм «Хайтарма» отримав гран-прі на фестивалі «Корона Карпат» у Трускавці, став лауреатом російської премії «Ніка», був визнаний кращим фільмом, а Сейтаблаєв кращим режисером 2014 року на італійському фестивалі «Кімерія» в Термолі.

У 1993 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім.І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К. Карпенка-Карого), курс нар. артистки України В.І. Зимньої.
1993 - 1995 - актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
У 1998 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
Лауреат театральної премії «Київська пектораль» у номінації «Краща жіноча роль другого плану» за роль Анни в спектаклн «Обманута» по Т. Манну (1997).

Син актора Театру ім. Франко Миколи Задніпровського від першого шлюбу.

Після закінчення навчання працював у Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки.

Актор Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

У 1978 році закінчив Московський державний інститут театрального мистецтва А.В. Луначарського (нині Російська академія театрального мистецтва).
1978 - 1984 - артист Калінінського (Тверського) театру.
1984 - 1994 - артист Київського театру поезії (Київський театр «Золоті ворота»).
Засновник, актор і режисер Театру «Астрея» при Київському будинку актора.
З 1998 року працює в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Актор, письменник, поет, журналіст. Автор кількох книг віршів і прози, в тому числі книги «Заломлення променів» (2009).
Переможець огляду творчої молоді Росії.
Нагороджений Бронзовим дипломом Міжнародного театрального фестивалю «Золотий витязь» (м.Москва) за виставу «Євгеній Онєгін» за О. Пушкіним (2011).

З 1996 по 2001 рік працював в Київському академічному Театрі юного глядача на Липках.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року (з перервою 2006-2012 рр.)

У 1995 закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (в той час — Київський інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого), навчався на курсі народного артиста України Миколи Рушковського.

З 1997 працює у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.

У 2009 разом з актором та режисером Олександром Кобзарем написав інсценування та поставив спектакль «Граємо Чонкіна» (рос. Играем Чонкина) – за романом Володимира Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна».

Регулярно бере участь у дублюванні іноземних фільмів для українського прокату. Голос Андрія можна почути в таких мультиплікаційних та художніх фільмах: «Шрек Третій», «Шрек назавжди», «Мадагаскар 2», «Мадагаскар 3», «Кіт у чоботях», «Гангстер», «Операція „Валькірія“», «Завжди кажи „Так“», «Грім у тропіках», «Безславні виродки», «Копи на підхваті», «Гаррі Поттер та смертельні реліквії», «Місія неможлива: протокол „Фантом“», «Вище неба», «Похмілля у Вегасі», «Джанґо вільний» та ін. В українських кінотеатрах голосом Андрія Самініна майже постійно говорить Джонні Депп («Вороги суспільства», «Турист», «Джек і Джилл», «Похмурі тіні», «Мачо і ботан»).

Одружений з Лесею Самаєвою – акторкою Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

З раннього дитинства виявляла схильності до акторського мистецтва, влаштовуючи вдома різноманітні сцени та циркові етюди для батьків. Серйозно займалася гімнастикою. Перша освіта Олесі Жураковської – технолог швейного виробництва, її мати також працювала на швейній фабриці.

Навчалася у Москві в Російському університеті театрального мистецтва (курс В. О. Андрєєва), однак до цього ніколи не мріяла стати професійною акторкою (вступити до театрального вузу її вмовила подруга). Під час вступу до ГІТІСу співала українську народну пісню та загалом підкорила приймальну комісію своєю безпосередністю, внаслідок чого її було зараховано на перший курс. Навчаючись в університеті отримала свій перший сценічний досвід, після закінчення вузу два роки пропрацювала у Московському драматичному театрі ім. Єрмолової.

У 2001 повернулася до Києва та після нетривалих пошуків робочого місця у 2002 влаштувалася до Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, у якому грає й нині. Тут вона виконує здебільшого ролі сильних жінок, здатних керувати чоловіками.

У 1999 акторка почала зніматися у кіно, де грає здебільшого другорядні ролі, проте режисер Олексій Лісовець запросив її на головну роль у власну кінострічку «Професор в законі» (рос. «Профессор в законе») – комедію з елементами «чорного» гумору. Нині режисер Володимир Савельєв запросив Жураковську на роль Катерини ІІ у фільмі «Лицар Дикого поля» (рос. «Рыцарь Дикого поля»), у якому розповідається про останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.

З 2012 по 2015 роки була ведучою програми на телеканалі СТБ «Зважені та щасливі».

Лауреатка української телевізійної нагороди «Телетріумф» в номінації «Акторка телевізійного фільму/серіалу (виконавиця жіночої ролі)» за роль рецидивістки Мані Тимофіївої у серіалі «Дорога в порожнечу» в 2013 році.

У 2010 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії, професора Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2008 року.

Батько Оксани народився у Туркменії, він – нафтовик і геолог. Мама народилася в Баку, хоча її бабуся киянка.

Тато вкрав маму, коли їй було лише 15 років, а татові 18. Перший їхній син народився у Туркменії, у Небит-Дагу, що у пустелях Каракум і Кизилкум, де спека понад 40 градусів і постійно дме вітер з піску. Через це часто там гинуть діти. Їхній перший син помер, коли йому ще й року не було, від запалення легенів.

Коли народилася донька Оксана, перші три роки у неї також було хронічне запалення легенів, тому і забрали звідти в Україну, у Полтаву.

Хворіла до 15 років, але батьки її витягнули. Вчилася у російській школі. Але свою дитину вже віддала в українську. Зрозуміла, що це ненормально — жити в Україні і не вміти спілкуватися українською. «Пригадую, коли на четвертому курсі у мене була перша робота українською мовою, мені сказали: "Уберите эту безумную стюардессу с московским акцентом!". Я справді тоді говорила жахливо. А коли тепер Ада Роговцева мене похвалила, сказала, що я нормально спілкуюся українською, була безмежно щасливою». 

У 2003 році закінчила Дніпропетровський театральний коледж.
У 2006 році закінчила Державну академію керівних кадрів культури і мистецтва, режисерський факультет за спеціальністю «Режисер шоу-програм та масових видовищ, педагогіка».
2003 - 2006 - артистка Одеського російського драматичного театру.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2006 року.

У 1995 році закінчила Київський театральний інститут ім. І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого) курс нар. артистки України І.О. Молостової.
2001 - 2011 - артистка Київського театру «Вільна сцена».
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2011 року.

У 2012 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, курс засл. діяча мистецтв України, професора Ю.П.Висоцького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2012 року.