Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
У новій виставі від автора «Сімейного альбому» італійського режисера Маттео Спіацці ми потрапимо у минуле, щоб пережити його знову від початку 1970-х і до першої незалежної революції.
Герої вистави занурені у кругообіг звітів та паперів, в той час як за вікном змінюється час, мода, державні секретарі, час від часу вносячи свої корективи у долі «маленьких» людей. Хтось чекає на премію, хтось збирає на новий сервіз чи норкову шапку, а хтось на поїздку на море усією родиною.
І так минають десятиліття. Коли вже ніхто і не пам’ятає, як вставляти касету у магнітофон і що таке «фарца». Їхній світ помістився в коробку-кабінет з друкованими машинками, теками та портретами тих, кого не можна називати вголос. Вони отримують підвищення, закохуються, одружуються, виходять на пенсію та помирають, так і не зрозумівши, було це життя, чи лише його окремі моменти.
Рапсодія – це музичні фантазії на народні теми без слів. Хоча тут ви не почуєте ані народних мелодій, ані патетичних творів.
Герої вистави схожі на нас з вами, наших бабусь, батьків та незнайомців зі старих фотографій. В масках комедії дель арте. Як завжди, без жодного слова.
Ми не знаємо, чи прийдете ви на нашу виставу самі або з друзями, з коханою людиною або всією родиною, але точно знаємо, що в цей день у вашому житті з’явиться ще більше моментів, про які приємно буде згадати.
Виставу створено за підтримки Посольства Італії в Україні та Італійського інституту культури в Україні.
Вистава "на межі святості і вад, як і сам Срібний вік. Декаданс і трохи містики чекають глядачів в "Театрі Раскольніков". Зима починає лютувати, так чому ж не догодити їй особливим подарунком - поезією? "Театр Раскольніков" запрошує вас на "Срібний вечір"! Будуть вірші і особлива атмосфера кінця 19 століття ... Чекаємо вас!
Ми вирішили назвати творчий вечір театру "Cуміш небес і балагана" (саме так говорив про мистецтво чудовий поет ХХ століття Давид Самойлов). Це вистава-спогад про те, що було в житті театру за довгі роки його існування в просторі Києва та України. Спогад про людей, які творили історію і славу цього театру. Адже 2016 рік, для нашого театру став роком декількох знаменних дат - 125 років від дня створення першого стаціонарного російського драматичного театру в Києві, 90 років із дня надання йому статусу «державний» і 75 років з дня присвоєння йому імені Лесі Українки. А ще - це своєрідний вечір акторських бенефісів. У цей вечір ви отримаєте рідкісну можливість побачити всіх своїх улюблених акторів на одній сцені в різних ролях. У творчому вечері бере участь вся трупа театру.
Виставу «Русалії» створено в театрі «Берегиня», спираючись на дохристиянські мотиви вірувань українців, коріння якого загубилось ще у часах трипільської культури. Вона поєднало у собі весняні звичаї та обряди весняно-літньої пори року, коли за стародавніми уявленнями весь зелений світ одухотворюється, його вшановували піснеспівами, магічними ритуалами, веселимим танками і забавами. Тут поєднуються жарти і сум, печаль і радість, а, головне – свято наповнює світлою вірою у краще майбуття, яку приносить кожного року з собою чарівна весна. У виставі використано унікальний музичний матеріал, який звучанням різниться від звичного для пересічного українця фольклору. За словами автора вистави Миколи Буравського: «У створенні спектаклю нам допомогла «Велесова книга» та книжка відомого українського етнографа Василя Скуратівського «Русалії». Підготовча робота над виставою тривала майже два роки».
Такого Україна ще не бачила! Музична комедія за мотивами одного з найпопулярніших американських мюзиклів «Продюсери». Збанкрутілий продюсер разом зі своїм партнером придумують аферу. Вони збирають гроші у інвесторів, щоб поставити провальний спектакль в надії що ніхто не прийде за грошима. Що з цього вийшло, ви дізнаєтеся побувавши на феєричному комедійному мюзиклі «Весна для Гітлера».
Народна мудрість каже: «Чоловік тричі дивний буває: як родиться, жениться і вмирає». Весілля виступає таким чином кульмінаційним моментом: людина досягає зрілості, повноліття і вступає в шлюб, щоб створити сім’ю як основну ланку продовження роду, людства. Одруження у всіх народів здавен супроводжувалось певним ритуалом, обрядовими дійствами, піснями. Весільні пісні – не лише один з найбільш поетичних, а й найбільш складних і старовинних жанрів фольклору, що несе в собі нашарування багатьох епох. Цю виставу театру «Берегиня» було визнано однією з кращих на престижному Міжнародному конкурсі фольклорних дійств. Протягом вистави ми познайомимо вас з повним циклом весільного обряду: від сватання, дівич-вечора, викупу молодої до розподілу короваю.
Народилася у місті Києві. Закінчила середню загальну школу №224. Також отримала позашкільну освіту (7 класів) у школі мистецтв №3 (акторське відділення).
У 2008—2012 роках навчалася у київському коледжі «Театру і кіно» за спеціальністю актриса драматичного театру (майстерня В. А. Кіно)
У 2012-2018 навчалася КНУТКіТ ім. Карпенко-Карого (за спеціальністю драматург кіно і телебачення), отримала ступінь бакалавра та магістра.
З 2013 року – член Національної спілки театральних діячів України.
2015 — Перша премія літературного конкурсу Коронація слова за п'єсу для дітей «Країна серйозних»
2015 та 2017 – учасник фестивалю «Тиждень актуальної п'єси» з п'єсами «16+», «Як перетворитися на собаку»
2018 – Перша премія літературного конкурсу Коронація слова у номінації «П'єси» за твір «Собача будка»
З 2018 року працює заступником директора у Центрі мистецтв Новий український театр (Театр на Михайлівській)
Автор статей та публікацій про театр і кіно («Дзеркало тижня», «Yabl», «Театрально-концертний Київ»)
Закінчив акторсько-режисерський курс Київського національного університету культури та мистецтва (майстерня Петра Ільченка, 2008 рік).
У 2008 році Стас Жирков разом із Ксенією Ромашенко заснували незалежний театр «Відкритий погляд».
У 2011 році Жирков став лауреатом театральної премії «Київська Пектораль» в номінації «За кращий режисерський дебют» – вистава «Наташина мрія» Ярослави Пулінович.
З 2014 року – художній керівник театру «Золоті ворота».
Окрім «Золотих воріт» співпрацює із різними театрами. Зокрема, на сцені Київського академічного Молодого театру поставив вистави: «Любов людей» Дмитра Богославського, «Потрібні брехуни!» за Івом Жаміаком та «Серпень: Графство Осейдж» Трейсі Леттса.
У 2016 році був запрошений до Магдебурзького театру, аби в рамках німецько-українського фестивалю «Дикий Схід. Подія Україна» випустити спектакль за п’єсою Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів». У 2017 році разом із Павлом Ар’є та Магдебурзьким театром реалізував проект «Чому Михайло Гурман не вижив» – сучасна версія класичної п’єси Івана Франка «Украдене щастя».
У 2014-2017 рр. викладав режисуру у Київському національному університеті культури та мистецтв.
З 2016 року очолює напрям молодіжної політики Національної спілки театральних діячів України.
Багаторазовий лауреат театральних премій та міжнародних фестивалів. Зокрема, вистави «Сталкери» та «Слава героям» у 2016 та 2017 роках були відзначені преміями «Київська Пектораль» у номінаціях – відповідно «Краща вистава камерної сцени» та «Краща режисура».
У 2017 році був нагроджений почесним званням "Заслужений артист України".
Головний художник Театру на Подолі. Зробила найскладніші декорації та костюми до вистав «Шакунтала», «Аз» за драмою «Ужасная изміна сластолюбіваго житія…», «1984».
У 2009 році став випускником майстерні Віталія Кашперських при Полтавському музичному училищі.
У 2015 році закінчив Київський національний університет театру кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого, де вчився на курсі народного артиста України Дмитра Богомазова. Відразу ж отримав роботу в київському театрі «Золоті ворота». Незважаючи на юний вік, вже задіяний в декількох популярних постановках.
У 2014 році вперше знявся у фільмі «Особиста справа», роком пізніше отримав роль в «Офіцерських дружин».
У 2016 році зіграв одразу чотири ролі в чотирьох телевізійних проектах «Не зарікайся», «Центральна лікарня», «Лист надії», «Забудь і згадай».
У 2017 році отримав роль в «Танці метелика». Глядачі сприймають актора, як неймовірно талановитого представника сучасної артистичної молоді.
Владислав веде непублічний спосіб життя, він невибагливий в побуті і не любить розповідати про особисті переживання.
Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.
“Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво”.
У 2010 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії, професора Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2008 року.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Випадково потрапив у сільську самодіяльність. Сподобалось. Одне за другим і закрутилось.
– Яку роль мрієте зіграти?
Конкретної немає.
– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка
Одного разу був експертом на «Говорить Україна». Більше досвіду не мав.
– Чим любите займатися у вільний час?
Варю пиво
–
Олег Гоцуляк закінчив Київський національний університет театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого за фахом «Актор драматичного театру і кіно», майстерня Дмитра Михайловича Богомазова.
На даний момент Олег є резидентом Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра. За рік служби в театрі Олег Гоцуляк встиг взяти участь у двох выставах. Перша – документальна постановка «Клас» режисера Станіслава Жиркова. Другою виставою для Олега став «ГолохвастOFF», де класична літературна історія розповідається на новий лад.
З 18 листопада 2019 року на Новому каналі стартував гостросоціальний серіал «Перші ластівки». Історія розповість про тіньову сторону життя сучасних підлітків: наркотики, суїцид, самотність, неадекватна поведінка. Булінг стане однією з ключових тем проєкту та висвітить його з усіх боків. Події розгортатимуться навколо смерті школяра та розкажуть про те, як до трагедії причетні учні його школи.
У серіалі «Перші ластівки» Олег Гоцуляк зіграв Максима, друга головного хулігана школи Нікіти Маслова. Він намагається в усьому наслідувати товаришеві й допомагати йому робити дрібні злодійства. Але в душі у Макса власний конфлікт і симпатія до глухонімої Каті Щасливої.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2003 року.
Також є хореографом деяких вистав театру.
З ранніх років почав зніматися в кіно, дебютувавши на екрані в 10-річному віці в серіалі «Серцю не накажеш».
Пізніше, в 14 років, він зіграв помітну роль – Макса – в спортивній драмі режисера Ахтема Сейтаблаєва «Чемпіони з підворіття».
Йому пропонували знятися в популярному проекті «День народження Буржуя» – світила роль сина головного героя (Буржуя), однак тоді, будучи підлітком, Макар відмовився: у нього були інші інтереси.
Після закінчення школи вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Грав на сцені Київського академічного Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра – був зайнятий у виставі «Дванадцята ніч». Знявся в картинах «Смерть шпигунам. Прихований ворог» (Юрій Корецький), «Лінія світла» (Лисий), «Коли мене полюбиш ти» (Гоша), «Киборги»(Мажор). Виконав одну з головних ролей в мелодрамі Романа Бровко «Квіти дощу».
Батько — міліціонер, а мати — косметолог. У 1996 році родина переїхала до селища Немішаєве Бородянського району Київської області.
З третього класу вона співала в народному хорі «Калинка». Пізніше стала брати участь в конкурсах читців віршів. Далі займалася зі своєю сусідкою, яка закінчила театральний інститут. Під її впливом і сама вирішила стати актрисою.
Після 9-го класу Анастасія Пустовіт вступила до акторського коледжу. Вступити до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенко-Карого вона змогла лише з третього разу і лише на контракт у 2014 році за спеціалізацією «Акторське мистецтво драматичного театру і кіно (жінки, український курс)».
Третій курс навчання оплатила з гонорару за зйомки у серіалі «Коли падають дерева». Після цього її перевели на бюджетне навчання.
Паралельно з навчанням Анастасія Пустовіт грає в Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі.
З 2017 року почала зніматися в кіно. Першими роботами стали невеликі ролі в стрічках «Пташка співоча» (Арина) та «Підкидьки-2» (Світлана Писарюк).
У 2018 році зіграла головну роль Лариси в соціальній драмі Марисі Нікітюк «Коли падають дерева». Також зіграла головну роль у 95-серійному серіалі «Таємниці».
В 2013 році закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І. П. Котляревського (майстерня О. Васильєва).
В 2011 – 2014 рр. працювала в Харківському російському драматичному театру ім. О. Пушкіна.
В трупі Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім.В.Василька — з травня 2014 року.
З 2020 року – актриса Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
Актор театру та кіно
У 2017 році став актором Театру-студії 11, художній керівник – Влада Білозоренко.
Грає у виставах: «Політ над зозулиним гніздом», роль Вождь; «Хамелеон», роль Фредерік Бурден.
Ролі в кіно: «Номери» (2020), режисерами якого стали Ахтем Сеїтаблаєв та Олег Сенцов. Світова прем'єра фільму відбулася на 70му Берлінському міжнародному кінофестивалі.
Українському глядачеві відомий завдяки ролі Дена у серіалі «Перші ластівки» на Новому каналі, ролі Влада у серіалі «Новенька» та ролі капітана поліції Сергія Гаврилюка у серіалі «Доктор Віра» на 1+1.
Закінчив навчання на акторському факультеті (курс народного артиста України Б. Бенюка) Київського Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого в 2014 році.
В трупі Одеського українського театру працює з вересня 2014 року.
Ролі у виставах 94-го сезону:
«Кайдаші» за мотивами повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» – Лаврін;
«Тіні забутих предків» М. Коцюбинського (інсценізація В. Василька) – Іван;
«Про кохання… без слів» Т. Борисової, О. Плетньова – Відвідувач танцювальних майданчиків;
«Політ у ритмі танго» Т. Борисової – Пасажир в аеропорту;
«Білосніжка і сім гномів» Л.Устинова, О.Табакова – Принц;
«Одруження» за М. Гоголем – Жених;
«Вона його любила» за мотивами п’єси А. Іванова «З училища» – Славік;
«Енеїда XXI» В. Ченського – Юл;
в прем’єрній виставі-казці за Г.К. Андерсоном «Дюймовочка» артист задіяний в ролі Жабуара.
Артист Костянтин Кириленко зайнятий також у масових та народних сценах музичних вистав: «За двома зайцями», «Шинкарка», «Запорожець за Дунаєм» та інших.
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.