Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
За оповіданнями Володимира Винниченка «Момент», «На той бік»
Щастя – це момент.
Вони зустрілися у ті непрості часи, коли їхнє життя могло обірватися кожної хвилини. І тоді їх захопив вихор кохання. Довірливий погляд, гарячий подих, невловимий аромат, що кружляє в повітрі. Умови, місце зустрічі, соціальний статус – все це марнота: є лише відчуття та емоції.
А далі… Далі вирішувати саме їм – залишиться між ними кохання назавжди чи триватиме лише мить.
Моновистава за мотивами романа Віктора Гюго «Людина, що сміється» «Коли б з горя можна було вийти, як виходять із міста. Ми могли б бути щасливі! На жаль, назавсігди не буде з нами того, кого вже немає. Тінь залишається на тих, хто переживає. Ти знаєш, про кого я кажу. Життя - це тільки довга втрата того, що любиш. Бо в житті є тільки одна річ – серце, а після життя – душа...» У цей світ людина приходе самотня. Дитиною. Бездоганною. Без дорікань. Деяким щастить поринути у батьківську любов, а іншим знести усі труднощі життя. Тому рано чи пізно людина вдягає ту маску, яка дає їй відчуття безпеки... Іноді, це лише відчуття. Милосердя рятує. Кохання надихає. Проте, лише щирість дарує свободу. Чи може людина жити без маски? І чи може врятувати маска позитиву, догоджуючи оточуючим, якщо в серці немає відгуку? На ці питання герой намагається відповісти собі...людям... світу... і знову собі
Генрік Ібсен
За мотивами однойменної п'єси Теннесі Вільямса. П'єса «Трамвай “Бажання”» (1947 р., дослівний переклад з англійської – «Трамвай на імення жага») – один із найпопулярніших творів не лише Теннесі Вільямса, а й світового театру та кінематографу в цілому. Жорстка драматична колізія, напруженість та глибина діалогів, непересічність сценічних образів, гранична відвертість прагнень та емоцій, що керують героями, зробили цей твір магнетично захоплюючим і дарували авторові Пулітцерівську премію (1948 р.), та прижиттєве визнання класиком сучасної драми ХХ століття. Основою сюжету є долі двох сестер – Бланш та Стелли, які зростали в затишному родинному маєтку «Прекрасна мрія», гадаючи і вірячи, що благополуччя, добро, щастя і любов супроводжуватимуть їх завжди. Але життя, фатум? внесли в мрії дівчат свої корективи. Нагадавши, що щастя – це лише миттєвість. Смерть батька стала початком руйнації ідеалів. Стелла першою полишила «Прекрасну мрію», натомість перетворившись у «жрицю культу жадання» в особі свого чоловіка Стенлі Ковальського. Минуло 10 років, в домі Ковальських з'являється сестра Стелли Бланш. На її долю випало пережити всі етапи подальшої руйнації і, головне, знищення «Прекрасної мрії». На відміну від Стелли, яка знайшла свій клаптик примарного щастя у вирі всепоглинаючої сили жаги, Бланш лишилася вірною ідеалам «Прекрасної мрії». Ані втрати близьких, ані переслідування та цькування оточуючих не змогли знищити її душі, відчайдушного, можливо, й ілюзорного і наївного бажання, саме бажання, а не жаги істинної краси та любові. Проте невблаганний фатум, скерований жагою, зробив своє діло, перетворивши прекрасну мрійницю на невротичку. Для Бланш зустріч із сестрою та події, що розгортаються в родині Ковальських, стають фатальними… Фото та анотації надано театром.
Одна з найпопулярніших в українській літературі та найбільш знакова для театру п'єса Івана Франка «Украдене щастя» під завісу ювілейного 100-го сезону повертається на франківську сцену. Нова версія, що її пропонує режисер Дмитро Богомазов, принципово відрізняється від багатьох знаних інтерпретацій. Пропонуючи сучасну за своєю сценічною лексикою виставу, режисер відходить від соціально-побутових, етнографічних подробиць. Історія трикутника Микола-Анна-Михайло трансформована в багатошарову психологічну притчу не лише про неможливість побудови щастя на нещасті іншого і не лише про «вкрадене» щастя і жадання своєрідного реваншу, що керує героями. Конфлікт протистояння оголений до глибинних, сутнісних категорій людського існування: обітниця, зрада, пристрасть, честь, совість, прощення. Об'єднуючи взаємовиключні поняття, руйнуючи наше стале їх сприйняття, режисер перетворює історію взаємин персонажів та подій на парадоксальне існування, переносячи їх в інший вимір свідомості, який існує за своїми законами і відплати потребує відповідної. Проте режисер уникає конкретної відповіді: що або хто керує вчинками героїв: Бог? Фатум? Чи вир цього незбагненного виміру, який затягує, спокушає, бавиться долями, обіцяє, заманює, доводить людину до шаленства, коли вона, втрачаючи себе, переступає межу людських законів та Божих заповідей. І вже не людина – істота, насолоджуючись сподіяним, не контролюючи себе, власноруч затягує зашморг безвиході.
Дійство відбувається на великій сцені, де майданчик для гри й місця для глядачів об‘єднані єдиним простором. Таке максимальне наближення до місця дії дає глядачам відчуття реальної присутності, знаходження у центрі оповіді, спонукає до інтерактивності й вияву реакції на те, що грає актриса. Вона ж сповна використовує ці благодатні можливості. Місце дії – сільське подвір‘я, огороджене дерев’яним тином, посередині стоїть щось, накрите яскравою різнокольоровою веретою. Повільною старечою ходою вийде у своє подвір’я Баба Юстина – Лариса Кадирова, тримаючи в руці саморобний ліхтар – банку з пшеницею, в яку встромлено свічку. Це правдиве живе світло свічки задасть тон щирої відвертості оповіді, яку розпочне проста сільська жінка. Справа її тут на подвір’ї буденна та через ту буденність проявиться головна життєва розмова, яку поведе Юстина сама із собою, зі своєю долею, своїм призначенням на землі. Вона говоритиме із собою та втягне у власні роздуми всіх присутніх. Фото та анотації надано театром.
Закінчив Національний державний педагогічний університет ім. Драгоманова, спеціальність – український філолог. У 2014 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого. Спеціальність – режисура драматичного театру (курс Костянтина Дубініна). Навчався в Театр-студії «Дельфи» (керівник Сергій Ененберг). З 2004-го по 2007-й працював автором і ведучим програм на Радіо Київ, 98fm: «Афіша», «Прем'єра», «Його величність театр», «Сімейна абетка», «Автограф».
Режисер-постановник, сценарист театралізованих балів: «Ромео і Джульєтта» (Київська фортеця, 2008), «Бал у Лоренцо Медичі» (Національна філармонія України, 2009). З 2008 року – журналіст: інтернет-видання «Культпросвет», газети «Бульвар», «День», «2000».
Постановки: «Старомодна комедія» за п'єсою О. Арбузова Театр на Подолі (2013), «Антігона» за п'єсою Жана Ануя, Києво-Могилянський театральний центр «Пасіка» (2013 р.), «Він і вона» по А.П. Чехову, Театр на Подолі (2015 р.).
У кіно дебютував епізодичною роллю у фільмі «Про любов» (2009).
Знімається на телебаченні, в кіно та рекламі.
Після дев'ятого класу подруга запропонувала Марії вступити в міське училище культури на режисуру театралізованих масових свят і обрядів. Вона вступила, а пізніше подала документи в Університет ім. Карпенко-Карого. Але провалилася.
Мама вирішила, що донька піде в іншу сферу, але коли прийшов час знову подавати документи, Марія повторила спробу і вступила на бюджет. Ось так і розпочалася її кар'єра актриси.
Народилася 25 квітня.
Закінчила Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого, курс Богомазова Д. М. у 2015 році
Український актор театру, кіно та дубляжу, бард, Заслужений артист України.
Навчався в кількох школах, потім в ПТУ, в якому отримав спеціальність фрезерувальника третього розряду.
Деякий час працював на «Авіазаводі».
З 15-ти років захопився бардівської піснею, навчився грі на гітарі. Його кумиром був Володимир Висоцький, чиї пісні він співав під гітару. Також йому імпонував Олександр Розенбаум.
У 1985-му році познайомився з київськими бардами, став учасником клубу «Вогнище», яким керував Леонід Духовний. Служив у військах ППО Московського військового округу.
Після демобілізації в 1989 році вступив до Театрального інституту імені Карпенка-Карого. У 1993 році закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, курс Валентини Зимньої.
Після закінчення театрального інституту був прийнятий в трупу київського Молодого театру.
Дублює і озвучує на всіх студіях дубляжу українською та російською мовами.
Один із провідних артистів українського кінодубляжу 2000-их років. Грає у Київському академічному Молодому театрі.
У актора складний за красою тембру голос, драматичний темперамент, вільно володіє кількома музичними інструментами, при своїй фактурі досить пластичний - актор для виконання характерних ролей: злодіїв, хуліганів, героїв другого плану.
У роботі активний, творчий, у ролях щирий, безпосередній, органічний, може працювати в різних жанрах, Вільно володіє пером, музично обдарований, незмінний учасник - автор і виконавець капусників, молодіжний бард. Жоден творчий вечір, благодійна акція не проходить без його участі. Борис також має свій вокальний концертний репертуар.
Був брейд-войсом телеканалу «2+2» і радіостанції «Super Radio».
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Мрія
– Яку роль мрієте зіграти?
Сава Чалий
– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка
Лего еспресс - ведучий
– Чим любите займатися у вільний час?
Рибалка
– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть
Граю вистави
Історія «Молодого театру» (далі – Молодий), створеного Лесем Курбасом, розпочалася більше ста років тому. Один з найвідоміших театрів України відкрив свій перший сезон 24 вересня 1917 року.
У 1918 році приміщення на Прорізній ремонтують та обладнують для показу вистав самотужки, за власний кошт. Студія має величезний успіх у глядачів та критиків. Згодом вона перетворюється на «Товариство на вірі – Молодий театр». Трупа відмовляється від колегіального керівництва, і на чолі театру стає видатний режисер та педагог – Лесь Степанович Курбас. Він вважав багатожанровість ґрунтом для народження «універсального» актора, а в результаті – нового українського театру. Тогочасне існування Молодого було коротким: революція спричинила у 1919 р. злиття Державного драматичного театру з Молодим театром.
Але й двох років було достатньо, аби зчинити свою «революцію» – творчу, оголосивши війну театральним «штампам», художній безхребетності. Молодий звертався до філософії корифеїв, прагнув піднесення нового театрального мистецтва країни на світовий рівень.
З метою мистецького пошуку та виховання актора нового формату Курбас випускав вистави різних напрямків: від умовно-реалістичного й побутово-психологічного до романтичної комедії.
У 1979 році виник Молодіжний театр, який у 1995 році отримав назву Молодий.
За останні роки збільшилася кількість прем’єр; трупа активно гастролює, бере участь у фестивалях. У приміщення театру, окрім основної та камерної, є мікросцена – майданчик для режисерських та акторських дебютів. Суттєво зріс глядацький інтерес до Молодого.
7 травня 2019 року Молодий театр отримав статус Національного.
Молодий театр – театр для людей, молодих душею!