Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Моє століття »
Родина із чотирьох жінок - а це чотири покоління - живуть у будинку, який незабаром піде на злом. Він мусить зникнути з обличчя землі разом із двадцятим століттям. Сторінка історії перегортається, щоб дати дорогу новому вікові.
Найстарша у цій родині Малу – прабабуся, ровесниця століття, її життя розпочалося при керосиновій лампі, зараз вона живе у світі відео та інтернету. Життя героїні промайнуло весело і яскраво, у неї були знамениті коханці.
Дочка Марель – принесене в жертву покоління дітей війни. Її онука Ніна – представниця епохи хіппі та сексуальної революції.
Праонука Фостін – юна генерація нового століття, втрачених орієнтирів, сумнівів, пошуків нових ідеалів.
Виставу поставлено за п'єсою сучасної письменниці, досить популярної в Ізраїлі, Едни Мазія. Це оповідання про молодь, та адресоване насамперед тим, хто вступає у велике життя і зустрічає на своєму шляху найскладніші негаразди і випробування. Протягом вистави герої поперемінно опиняються то в ролі підсудних, то в ролі суддів. Заслуховується справа про групове зґвалтування неповнолітньої дівчини. Допити, показання, очні ставки - але без сухої констатації фактів, викладеної казенним словом протоколу. Тут жива інтонація, ланцюг фактів складається у чітку хроніку розслідування, точніше, дослідження морального чинника існування молоді в сучасному світі, чи то на Заході, чи у нашому рідному сусідньому дворі.
Ця історія заснована на реальних подіях, вони відбулися в Америці у 90-х. Головні герої – двоє хлопців: одного з них востаннє бачили у 1994 році на баскетбольному майданчику у місті Сан-Антоніо, штат Техас, а інший мав дуже дивне хобі – він видавав себе за зниклих безвісти дітей. 36 разів йому вдалося це зробити, поки Інтерпол нарешті його не розшукав. Ці дві долі одного разу перетнулися і змінили життя багатьох.
Якби вам запропонували взяти участь у експерименті, що зробив би вас кращою версією вас. Погодились би? Але якби вам не дали жодних гарантій? Погодились би? Скільки ви готові заплатити за лічені миттєвості, відчути себе найрозумнішою, найпривабливішою, найкращою людиною планети? Чи стали б ви счасливішими? Дикий театр у співавторстві з Валерією Федотовою та Робом Фельдманом переосмислив дуже чуттєву і пронизливу історію Чарлі Гордона, на нашій сцені – один з найлюдяніших романів у світовій літературі Даніеля Кіза – «Квіти для Елджернона».
У звичайному, здавалося б, відділку поліції, затриманий ніяк не може зрозуміти причину свого арешту. На перший погляд, все в порядку. Документи, що підтверджують особу, і чесні відповіді на питання, мали б розставити всі крапки над «і». Але звичайний допит поліції перетворюється на дивне тестування, яке стирає усі кордони між реальністю і абсурдом. Що це? Тест на усвідомлення дійсності? Перевірка його буденних механічних дій? Лекція про музичний стиль noise industrial? Чи задушевна розмова про любов до батьківщини? І чому його, врешті, затримали, що взагалі тут відбувається і чи можна це все зупинити? Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду.
Головні герої вистави – безпритульні собаки. Вони постійно голодні, не мають даху над головою... Єдине, що в них є, – це Яр, де вони живуть у зграї чи поодинці. Живеться собакам нелегко, але трапляються і цікаві моменти: хтось полюбляє бавитися, хтось – згадувати своє попереднє життя, інші милуються місяцем, нишпорять, вчаться читати по-людськи чи поводитися як людина. Усіх їх об’єднує гордість, яка не дозволяє їм жалітися і скиглити, бо кожен з них – вільний, вони «народжуються і вмирають так легко»...Проте в душі кожного героя живе мрія, мрія незалежних псів про залежність, мрія про Свою Людину… Собаки мріють не про господаря чи власника, який припне на ланцюг і буде годувати. Вони шукають Людину-Друга, а також свого місця – собачі дверцята, за якими так добре живуть пси!Проста і чуйна історія про собак і людей (або ж про людей і собак – це вирішувати Вам!), історія, яка закликає до людяності і добра.
Понравилась игра актеров. Не понравились декорации.
коротка сукня у правнучки. занадто)
Віталій Малахов – відомий режисер, його ім'я знають не лише в Україні, а й у багатьох країнах світу. Театральні критики пов'язують становлення сучасного українського театрального процесу з іменем Віталія Малахова. Він режисер-легенда, вистави в його постановці викликають незмінний інтерес публіки. Режисерські роботи Малахова відзначаються оригінальним стилем, високим професіоналізмом, буянням артистизму, метафоричністю, прекрасною грою акторського ансамблю. Народився він у Львові 19 червня 1954 року. З 1972-го по 1977-й навчався у Київському державному театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого на факультеті режисури драми (художній керівник курсу – професор Володимир Неллі, акторська майстерність – професор Леонід Олійник). Творчу діяльність розпочав 1977 року на українському телебаченні. З травня 1978-го до вересня 1979-го року – у Київському державному театрі російської драми ім. Лесі Українки працював над постановкою своєї знаменитої вистави «Казка про Моніку».
З 1979 року очолив Київський державний Театр естради, в якому поставив «Я – Київ», «Ніч чудес», «Зоря і смерть Пабло Неруди», «Шахрай мимоволі» та ін. З 1985-го до 1987-го працював зі своєю трупою на базі Київського молодіжного театру.
У серпні 1987 року В. Малахов створює власний театр – Київський драматичний театр на Подолі. З 1987 року – художній керівник-директор Київського академічного драматичного театру на Подолі. У його доробку понад 60 вистав. Це «Ніч чудес» В. Шекспіра, «Вертеп» В. Шевчука, «Опера мафіозо» В. Станілова, «В степах України» О. Корнійчука, «Квартал небожителів» О. Коротко, «Фантазія для рояля в чотири руки» А. Ольмерт, «Фараони» О. Коломійця, «Дядя Ваня» А. Чехова, «Дивакуватий Журден», «Склади слово ВІЧНІСТЬ», «Щоденник молодого лікаря» М. Булгакова, «Передчуття Мини Мазайла» М. Куліша, «Шестеро персонажів у пошуках автора» Л. Піранделло, «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «Звідки беруться діти?» А. Крима, «Антракт» О. Марданя та ін. Трупа Малахова неодноразово презентувала театральне мистецтво України в Росії, США, Англії, Італії, Мексиці, Коста-Ріці, Фінляндії, Німеччині, Греції, Туреччині, Єгипті.
Віталій Малахов – лауреат «Київської пекторалі – 98», як кращий режисер року за виставу «В степах України» О. Корнійчука, лауреат «Київської пекторалі – 2003» за виставу «Дядя Ваня» А. Чехова. За виставу «Моє століття» М. Лоранс у 2005 році Віталій Малахов став лауреатом «Київської пекторалі» за кращу виставу року.
Малахов – організатор і засновник Міжнародного театрального фестивалю «Київ Травневий», що здобув широке визнання публіки.
У 2002 році очолив Міжнародний Булгаковський фестиваль мистецтв. Відкриття відбулось 7 вересня 2002 року виставою «Собаче серце» за п'єсою М. Булгакова у приміщенні Національного театру ім. Івана Франка.
У 2006 році започаткував фестиваль «Київ – територія миру» мистецькою акцією-колажем за участю театрів Києва.
У 2006 році театрові під керівництвом Малахова за видатні досягнення у розвитку українського драматичного мистецтва надано статус академічного.
2008 року В. Малахов став лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка в галузі мистецтва.
До Дня незалежності України у серпні 2008 року Президент України нагородив Віталія Малахова званням «Народний артист України».
В сезоні 2011-2012 року театр на Подолі, а разом із ним і Віталій Малахов став тріумфатором найпрестижнішої театральної премії «Київська пектораль». Його вистави «Минулого літа в Чулимську» О. Вампілова та «На дні» М. Горького було визнано найкращими. Сам Віталій Юхимович став кращім режисером сезону.
Провідна актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно и ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого (курс М. Рушковського).
У театрі з 1987 року.
Багато і успішно знімається в рекламних роликах торгових марок «Наша ряба», «Велла», «Радіоактив», UMС та інших.
Тетяна Печенкіна нагороджена грамотою київського міського голови за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури та високу професійну майстерність.
Нагороджена також грамотою “За багаторічну плідну діяльність, за вагомий внесок у розвиток театрального мистецтва України”.
Народилася 18 січня.
Провідна актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі, майстер сцени.
У театрі з 1987 року.
Провідна актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський театральний інститут імені І. Карпенка-Карого.
У театрі з 1987 року.
Лауреат премії “Київська пектораль” 1994-1995 років у номінації “За краще виконання головної ролі”.
З 1978 по 1979 працювала в Театрі кіноактора (м. Кишинев). З 1979 по 1985 – в Київському театрі естради. З 1985 по 1987 – в Київському молодіжному театрі.
Перша роль Алли Сергійко – це роль сестриці Оленки у спектаклі «Сестриця Оленка і братик Іванко» (якщо можна назвати професійною сцену Театру кіноактора). А перша серйозна роль – Єлена в «Ночі чудес» за В.Шекспіром.
В житті Алли Сергійко було кілька яскравих моментів, що наклали на неї відбиток як на актрису: “Колись на прослуховуванні в одного режисера я читала вірш «Если звезды зажигают, значит, это кому-нибудь нужно».
Він слухав-слухав, а потім сказав: «Якщо актор не може бути відвертим на сцені, він не цікавий», — і навів мені за приклад Смоктуновського. Це була свого роду перша заповідь. Вже після закінчення інституту я знімалася в маленькій ролі у фільмі Віктора Кісіна «Останній доказ королів». Тоді в мене зуб збоку був трошки загострений. Зняли сцену, я подивилася себе на відеоконтролі й кажу режисерові: «Вікторе Борисовичу, а можна, я стану з другого боку, щоб цього зуба не було видно?» Кісін щиро здивувався: «Ти що? Це ж родзинка! Ні в кого такого немає!» Це стало для мене другим орієнтиром. Актор повинен ні на кого не бути схожим».
З малих років мріяла бути артисткою, але не знала, ким конкретно: співачкою, танцівницею, акторкою. В 4 роки мама віддала маленьку Анну до музичної школи. На навчання брали з 6, але її все-таки взяли в нульовий клас. До першого класу дівчинка вже грала програму за третій і в підсумку закінчила музичну школу в 10 років з червоним дипломом по класу фортепіано. Паралельно навчалася танцювати. А в 14 років зрозуміла, що буде акторкою, тому що ця професія поєднує в собі і гру на фортепіано, і танці, і вокал, і кінний спорт, і фехтування, і багато іншого.
У 2001 роцi вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого актриса театру, кіно та телебачення), який закінчила в 2006 роцi.
З 2006 року працює у Київському академічному драматичному театрі на Подолі.
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У театрі з 2003 року.
Дипломантка “Київської пекторалі” 2003 року за кращий акторський дебют у виставі “Дядя Ваня” А. Чехова.
Телепроекти:
Програма “НЛО” Олексія Гончаренко (1999);
Науково-популярний фільм про Трипільську культуру для телеканалу DISCOVERY (2000);
Іміджеві заставки для телеканалу СТБ (2002, реж. І. Петрикей) ;
Соціальний рекламний ролик «АнтиСНІД» (2003, реж. В. Придувалов);
Реклами “П’ять крапель”, “Коломак”, “DAEWOO”, “Чумак”.
Народився 19 жовтня.
Валентин Бойко – соліст та гітарист українського рок-гурту Switch On The Light.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У 2007 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ імені І.К. Карпенка-Карого, курс М.М. Рушковського.
У театрі з 2015 року.
грають декілька акторів
грають декілька акторів
Театр на Подолі на чолі з Віталієм Малаховим з'явився на мистецькій території Києва в 1987 році. Комерційний успіх став можливим завдяки довгостроковому договору з тюменською нафтодобувною компанією. Театр вирушає на гастролі на південь Західного Сибіру. Зароблені кошти витрачаються на облаштування сцени та поліпшення фінансового становища трупи.
Протягом семи років з моменту свого народження Театр на Подолі був практично мандрівним, і в кожному турне отримував визнання. Так, британська газета «Обсервер» порівнювала виставу «Ніч чудес» з «бездонним океаном під час шторму». У 1993 р. видання «Гардіан» відзначило високу художню цінність музичної вистави про протиборство зі смертю «Бенкет під час чуми» з огляду на Чорнобильську трагедію. Про театр, що ризикнув привезти дві шекспірівські вистави («Сон літньої ночі» та «Яго» за мотивами «Отелло») до стриманої Великобританії й завоював популярність в очах преси та публіки, із захопленням писали «Таймс», «Файненшіал таймс» та інші. Трупа Театру на Подолі була визнана однією з найкращих у програмі найпрестижнішої імпрези в Единбурзі (Шотландія), де водночас показували вистави близько 900 труп.
У 1994 р. Театр на Подолі отримав статус державного.
Академічні театри Києва завжди заслуговують на особливу увагу. У 2006 р. за видатні досягнення в розвитку українського драматичного мистецтва цього статусу набув і Театр на Подолі.
У 2015 р. будівля театру закривається на дворічну реконструкцію. Оновлений Театр на Подолі запрошує глядачів на вистави формату 5D з використанням технологічних можливостей мобільної сцени, нового звукового обладнання, проекційного екрана, снігових установок.
Театр активно займається благодійницькою діяльністю, влаштовуючи особливі вечори для людей з обмеженими можливостями. На його сцені проходять вистави для людей з вадами зору та порушенням слуху, театр обладнаний з урахуванням потреб людей з інвалідністю (є пандус і ліфт).
« Моє століття »
