Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Лондонське передмістя, яке відрізане від усього світу заметами, з його загадковими вбивствами та дивними мешканцями змусить вас втягнутись в інтелектуальну гру від Королеви Детективу.
Вистава-переможець World Theatre Education Alliance 2019 International Theatre Festival у Пекіні (Китай). Як прозвучить відома романтична комедія «Сон літньої ночі» в контексті українського народного обряду? П’єсу Шекспіра ми трактуємо як унікальну ритуальну дію. Поетизуємо народні обряди словами великого драматурга. Знаходимо в глобальній сюжетній лінії ключ до національного коду та адаптуємо його до сьогодення. Проводимо паралель з нашими історичними міфами та перетворюємо головних героїв з греків на українців. Водночас, основу залишаємо Вільяму Шекспіру, і ця суміш здається сучасною, природною та незвичною. Реальність розчиняється в міфології на сцені.
Шедевр, який реклами не потребує ... Ви побачите щиро закоханих людей. Людей, яких мучать такі ж проблеми, як і вас ... Тонко-точна вистава за мотивами творів культового японського автора Харукі Муракамі. У цій виставі зібрані разом: витончений текст, філософська глибина і прекрасна акторська гра. У ньому немає вульгарності, але достатньо відвертої сексуальної лексики. Проста поетичність, щирість і сміливість, з якою Муракамі говорить про Це, зустрічається рідко ... Складно сказати, про що саме ця робота. Чи то про любов, чи то про людину, взагалі, чи то про самотність. Те, що задіяно трохи акторів - відмінно вписується в загальну канву вистави. Адже кожен з них розкриває свого героя з декількох сторін. Ми бачимо не просто тіло, не просто фізичну оболонку, ми відчуваємо душу Людини. Тому вистава вийшла теплою, можна навіть сказати, якоюсь домашньою. Створюється враження, ніби ви сидите в невеликій кафешці, розмовляєте зі своїми давніми знайомими. А вони, в свою чергу, діляться з вами особистим і інтимним. Кожен рано чи пізно замислюється над піднятими питаннями в цій виставі. Як бути, якщо від тебе йде кохана людина? Що робити, якщо тобі зраджують, і ти про це знаєш? Або, навпаки, не знаєш. Як не заблукати в болі, коли вмирає єдиний і неповторний? Як все це прийняти? Як впоратися із самотністю, і що це таке, взагалі? Чи потрібно від нього позбуватися, чи людина - спочатку самотня істота, і чи потрібно прагнути до того, щоб бути з кимось, нав'язуватися комусь, влазити в чиюсь душу, особливо, якщо тебе про це не просять? Легка іронія пронизує всю виставу. Від цього на серці не важко, лише трохи сумно, але так тепло, так прекрасно ...
Головний герой, їдучи додому після вечері, опиняється в дивному готелі, де всі пожильці нагадують божевільних. Проте найдивнішим з них виявляється таємничий Доктор С. Хто цей Доктор? І чим саме він займається в готелі? Саме це необхідно буде дізнатись Жульєну. Комедія "Готель «Portal'»" створена за мотивами п‘єси Еріка Еммануеля-Шмітта «Готель між двох світів». Цей твір – особливий, з гумором погляд на одвічні питання людства про сенс існування людини на Землі та чи існує життя після смерті? Три причини піти на виставу: 1. Це найромантичніша комедія, яка розкриває саму сутність ніжного кохання. 2. «Готель між двох світів» – одна з найвідоміших п'єс Еріка-Еммануеля Шмітта, визнана у всій Європі. 3. Вистава надасть вам можливість відчути весь спектр емоцій – від сміху до сліз, і від сліз до сміху.
Головний герой вистави потрапляє на небеса і стає ангелом-охоронцем для трьох людських душ: тонкого і вразливого французького письменника, російського хлопця, безпритульного і вбивці, і американської дівчини, що стала згодом «Міс всесвіт». У кожного з цих людей - свій шлях, повний помилок і спокус. Випробування проходить і Ангел, який не бажає бути бюрократом. Який вирішує порушити традицію і присвячує своє нове життя служінню людству. Які біди і протиріччя чекають його на цьому шляху, які помилки і перемоги, - Ви зможете побачити у виставі театру «Візаві».
«Хочете, я вас українізую?», – натхненно-захоплено запитує українофіл Мокій дівчину Улю в комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», і ці його слова звучать майже як «Хочете, я вас поцілую?». Запальна вистава занурює у вир блискавичних подій, кохання, конфліктів, сатири. Смішно і тонко, про речі, які зараз на слуху, адже в сучасній Україні паралелі з мотивами п`єси є настільки прямими й прозорими, що слова однієї з героїнь «По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной», для когось залишаються актуальними. Як розпізнати межу, котра починає роз’єднувати людей, рідних по крові, історії і культурі? Чому в одній родині батько та син не можуть знайти спільну мову? Це і сумно, і трагічно, і смішно.
Дві години вистави пройшли непомітно, буквально на одному подиху. Чудова гра акторів захоплює з перших хвилин вистави і складалося враження, що ми дійсно опинилась в затишному панціоні провінційного англійського містечка 20-х років. На жаль, раніше не читала цей детектив, але сюжет виявився дуже захопливий! Таємниче вбиство, дивні мешканці новостореного панціону та їх таємниче минуле, моторошна дитяча пісенька, яка віщувала злочин. До останнього моменту глядачам було важко здогадатися хто є справжнім вбивцею, інтрига трималась впродовж вистави, а обвинувачувальні факти були майже проти кожного героя вистави, окрім справжнього злочинця. Але, не буду відкривати цю таємницю, а краще пораджу всім неодімінно відвідати цю виставу. І раніше я полюбляла читати та дивитися детективні історії, але детектив у виконанні акторів тетатру "Колесо" - це неперевершенно! Дякую всьому акторському складу так колективу театру "Колесо" за приємний вечір та гарні враження!
Виставу вважаю такою,про яку хочеться розповісти та поділитись враженнями. Дуже цікавий і захоплюючий сюжет,інтрига до самого кінця вистави, прекрасна гра акторів та справді професійна постановка. Костюми та декорації ідеально відображають епоху, яка описується в детективі та передають атмосферу Лондона. Вперше побачила на сцені театру детектив, дуже сподобалось, вважаю одним з найбільш актуальних жанрів для постановок. З задоволенням відвідала б ще не одну постановку цього театру
Народна артистка України, режисер, актриса
Засновниця, директор-художній керівник та ідейний натхненник Київського академічного театру «Колесо» (1988).
«Жінка року-2000» у номінації «Жінка та культура»
Лауреат театральних премій «Київська пектораль»
Лауреат Міжнародних театральних фестивалів та конкурсів
Лауреат Премії НСТДУ ім. П. Саксаганського.
Закінчила Інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно і телебачення) ім. І.К.Карпенка-Карого (1981) – викладач Народний артист України Михайло Резнікович).
Співпрацює з Міжнародними культурними фондами, форумами, представництвами та посольствами (Австрія, Німеччина, Франція, Швейцарія, Болгарія, Латвія, Литва тощо)
Здійснила цикл радіопостановок «Європейська інтелектуальна драматургія 20 ст.» на Національному радіо України.
Організаторка і директор Міжнародних театральних фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Подія» (від 2008), Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав AndriyivskyFest (з 2017), Український формат Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав AndriyivskyFest (з 2018), Незалежний формат Міжнародного театрального фестивалю камерних театрів AndriyivskyFest (з 2019), співорганізаторка та керівник Міжнародного театр фестивалю моновистав «Відлуння» (з 1998).
Разом із колективом театру здійснила фестивальні виступи на території Польщі, Болгарії, США, Румунії, Франції, Албанії, Сербії, Білорусі, Туреччини, Литви, Латвії, Македонії, Шотландії, Вірменії, Ізраїлю тощо.
Її режисерська робота вирізняється прискіпливою увагою до деталей, креативним підходом до просторового вирішення вистав. Ірина Кліщевська застосовує яскраві постановчі засоби, в яких велику увагу приділяє психологічно-побутовим, інтимним інтонаціям. Гармонійний акторський ансамбль, актор як носій головної думки вистави – центр творчої уваги режисера. Актор – співавтор вистави. Використовуючи досвід світового театру, Ірина Кліщевська розширює можливості сценічного мистецтва, будуючи свій театр у сфері асоціативного мислення і сприйняття, нестандартно застосовує особливості різноманітних видів мистецтв (живопис, музика, кіно). У виставах формує гармонію людських стосунків на матеріалі дійсності, що досягається шляхом відвоювання права бути вільним творцем власної долі.
В 1998 году окончила Киевский государственный университет театрального искусства им. Карпенко-Карого (театральный факультет, специализация «актриса театра и кино», мастерская Ю.С.Ткаченко).
С 1998 года – актриса Киевского театра «Колесо». В 2002-2003 гг. и с 2008 года – актриса Киевского театра «Браво».
У 2008 році отримала Другу премію на Всеукраїнському конкурсі читців імені І. Франка.
Завжди добре малювала і мріяла присвятити цьому своє життя, вступити в художній університет. Але у 10 класі почала грати в КВН, і в 11 остаточно вирішила вступати в театральний.
Батьки-інженери були проти, а юна Оля не знала, де є театральний інститут, тому, побачивши рекламу КНУКіМ, вступила туди на театральну режисуру і лише через 2 роки дізналася про існування інституту Карпенка-Карого та поступила знову.
Працює в театрі «Колесо» з 2004 року.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2008 року
Працював у Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії (2008-2011), Ніжинському драматичному театрі.
З 2012 року працює в Київському академічному театрі «Колесо».
З лютого 2019 року розпочав працювати диктором-ведучим в телерадіокомпанії «Глас».
Народилася 11 липня.
Хоч Наталія – корінна киянка, Надірадзе – прізвище батька Вахтанга Івановича, чистокровного грузина. Він відома людина, балетмейстер, народний артист Радянського Союзу, працював під псевдонімом Вронський, яким користувався офіційно (йому спеціальну книжечку видали). Акторка також наївно вирішила взяти псевдонім батька. Причому, не заради фарсу, а з дитинства, у школі і в інституті всі знали її як Наташу Вронську. І тільки потім, у самостійному житті стала Надірадзе – за паспортом. Коли справді чогось досягла, вирішила: не відмовлюсь від сцього прізвища.
В театр “Колесо” прийшла на заміну Віри Щурівської, яка поїхала у Польщу до чоловіка, вона ж її і запропонувала, Ірина Яківна погодилась. Якщо в актриси є репетиція (плюс вистава), то більша частина дня проходить в театрі.
Якщо немає репетиції, то Наталія працює режисером, редактором і актрисою на озвучуванні фільмів, тобто виходить на восьму годину ранку на роботу (“Так треба продакшн”) і повертається о десятій вечора, перерви п'ятихвилинні, бо треба багато встигнути.
Заслужена артистка України Наталя Надірадзе вміє бути дуже різною: пристрасно-загадковою міс Гідденс у виставі “Terra incognita” (Г.Джеймс), жінкою-фельдфебелем з кінськими” замашками в “Генералах у спідницях” (Ж.Ануй), моралістично-надломленою Ніною в спектаклі "Ліка” (А.Зурабов). А які колоритні, несхожі народні образи – Параска (У Києві, на Подолі...” М.Янчука), Солоха (“Вечорниці” Н.Жилянської, І.Кліщевської), Ціпа Львівна (“Шантрапа” П.Саксаганського).
Заслужений артист України
Закінчив Державний інститут театрального мистецтва ім.Луначарського
Працює в театрі "Колесо" з 2009 року
Народився 17 жовтня.
Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім.І. Карпенка-Карого. Працює в київському театрі «Колесо» з 1993 року.
В театрі працює з 2008 року.
У 2008 році отримала Першу премію на Всеукраїнському конкурсі виконавців художнього слова ім. Лесі Українки. у м.Новоград-Волинський.
Ролі:
Катя (I.Тургенєв «Мiсяць на селi»)
Марi-Крiстiн (Ж.Ануй «Генерали у спiдницях»)
Мошка (П.Саксаганський «Шантрапа»)
Дама (А.Шнiцлер «Фатальний флiрт»)
Камеристка Iнфанти, Жiнка лiсоруба, Сова (О.Уайльд «Зоряний хлопчик»)
Служниця (Я.Стельмах «Гра на клавесинi»)
Анжелiк (Ж.-Б.Мольєр «Уявно хворий»)
Фелiсiте (Ярослав Стельмах «Eмма» за романом Г.Флобера «Мадам Боварі»)
Молода жiнка (Р.Шіммельпфенніґ «Золотий дракон»)
Ісабель (П.Кальдерон «Дама-Примара»)
Принцеса (О.Дударєв за казками Г.Х.Андерсена «День прильоту ластівки, або Поцілунок принцеси»)
Наєма (Фр.Дюрренматт «Портрет планети»)
Міс Кейсуелл (А.Крісті «Мишоловка»)
Охтисонька (М.Куліш «Блаженний острів, або Отак загинув Гуска»)
Молода жінка ( Н.Симчич «Ми, МАЙДАН»)
Одрі (К.Людвіг «Примадонни»)
Йозефіна (Й.Нестрой «Колишні справи»)
Інша (К. Ілієв «Мамо, де ти?»)
Дівчина («Вечорниці»).
Працює в театрі «Колесо» з 2008 року.
Ролі:
Міці (А.Шніцлер «Фатальнрий флірт»)
Мати зоряного хлопчика (О.Уайльд «Зоряний хлопчик»)
Рахіля (М.Янчук «У Києві, на Подолі...»)
Транія (Францобель «Приборкання норовливої»)
Сон Леона (Ж.Ануй «Генерали у спідницях»)
Хористка (П.Саксаганський «Шантрапа»)
Верочка (І.Тургєнв «Місяць на селі»)
Донья Беатріс (П.Кальдерон «Дама-Примара»)
Фрейліна (О.Дударєв за казками Г.Х.Андерсена «День прильоту ластівки або Поцілунок принцеси»)
Міс Кейсуелл (А.Крісті «Мишоловка»)
Пистонька (М.Куліш «Блаженний острів або Отак загинув Гуска»)
Ісмена ( Софокл «Антігона»).
До чарівного світу театру він долучився ще в дитинстві, завдяки матері, вчительці української мови та літератури, котра водила сина по всім театрам і культурним заходам столиці. Вона прагнула, щоб Станіслав виріс освіченою людиною, тому записувала до численних мистецьких гуртків і дуже хотіла, щоб у майбутньому став актором. Але у долі свої закони – Колокольникову довелося кілька разів безуспішно вступати до вищих театральних закладів Києва та Москви. З третьої спроби – став студентом Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (тоді ще інституту). Михайло Юрійович Резнікович, художній керівник курсу, спрямовував його вибір на ролі характерних комедійних персонажів, працював з ним над удосконаленням саме такого акторського амплуа. У студентському навчальному театрі Станіслав Колокольников зіграв Графа д’Альбафйоріта («Трактирниця» Карла Гольдоні), Фішела («Перш, ніж заспіває півень» Івана Буковчана) та Васеньку («Старший син» Олександра Вампілова).
Після закінчення інституту знову спіткали труднощі: жоден театр, до якого він прослуховувався, не потребував актора з такими зовнішніми даними. Довго довелося Станіславу Колокольникову шукати СВІЙ театр. Влаштувався керівником драматичних гуртків у київському Палаці будівельників, два роки поспіль працював актором Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. А ще грав у Київському експериментальному театрі-студії під орудою Володимира Пилипенка. Чотири роки працював у трупі Київського театру-студії «Драм-Антре». Саме в цій студії Колокольников познайомився з партнеркою по сцені – актрисою Ольгою Радчук, із котрою зіграв ще кілька ролей в інших столичних театрах.
Впродовж життя своїм недоліком Станіслав вважав надлишкову вагу. Саме це заважало йому долати упереджене ставлення режисерів. Актор страждав худнув і… знову набирав зайві кілограми.
Либонь з часом Колокольников заспокоївся, зрозумів, що саме ця вада і є його особливістю, головним акторським козирем – харизмою, привабливістю та комічністю. Тому боротьба закінчилася достойною перемогою – гармонією душі та тіла.
Після тривалих поневірянь і сумнівів доля таки посміхнулася Станіславу, «відкривши двері» невідомого на той час Київського театру «Колесо». Саме цей театр став йому рідним, тут він зміг реалізувати свій акторський талант. У виставі «Жінки Моцарта» Фелікса Міттерера Станіслав Колокольников грає чоловічу та жіночу ролі. Це жадібний, жорстокий антрепренер Шіканедер та сильна, самовпевнена жінка Цилі Вебер, турботлива матір, розкішна світська дама, граціозна «королева ночі». За останню роль Колокольников отримав дві премії – у номінації «за кращу жіночу роль» Незалежного інтерактивного містичного фестивалю «Німфа» (2007) та «за кращу чоловічу роль» Першого міжнародного театрального фестивалю «Подія» (2008). Актор став дипломантом фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Театр без кордонів» (1995), «Чорне море» (2000), «Брянські зустрічі» (2003), «Перперикон» (2004), а також учасником зарубіжних мистецьких форумів у Франції, Болгарії, Албанії, Македонії, США, Росії, Білорусі й Туреччині. Водночас Станіслав встигав працювати в Київському драматичному театрі «Браво», а також у Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».
Найбільш відомий за дубляжем Роберта Дауні мол.
Хоча майбутній актор і мріяв з дитинства про театр, але нічого для цього не робив. Отож його близькі були здивовані, коли він сказав, що буде вступати до театрального училища. До того ж хлопець із міста Борисполя на Київщині вирішив підкорювати театральні навчальні заклади Росії. Спроби вступити до Ярославського та Свердловського театральних училищ не були результативними, однак вдалося вступити до театрального училища в Казані.
Роки навчання — це велика школа, що запам’яталася назавжди. Студенти грали на сцені професійного драматичного театру. А однією з перших для О. Лепенця стала роль 50-річного Майора у виставі «Дами і гусари». Після цього вже не відчував проблеми, аби зіграти людину, старшу за себе віком. Здобуті навички знадобилися і під час служби в армії, адже був конферансьє в одному з ансамблів пісні та танцю.
Після строкової служби в армії повернувся в Україну. Це був час перебудови, а в Києві створювалося багато театрів-студій, однак більшість із них не витримала випробування часом і дуже швидко чи то з фінансових, чи то творчих причин припинила своє існування. Проте Олегу поталанило. Адже театр-студія, в якому він успішно пройшов прослуховування, не лише витримав перевірку часом, а й став однією з провідних столичних сцен, що нині має назву «Київський академічний театр «Колесо».
Спочатку довелося грати у концерті для дорослих та театральній програмі для дітей. А вже наступного року відбулася прем’єра вистави «Триптих для двох», створеної художнім керівником театру Іриною Кліщевською за оповіданнями Семена Злотнікова. Цей спектакль звів Олега з молодою актрисою Галиною Зражевською. Через півроку вони одружилися, у них народився син, якого назвали Андрієм на честь Андріївського узвозу, на якому розташований театр «Колесо», що поєднав їхні долі.
Хоча з кінематографом в актора не склалося, однак він активно працює у сфері дубляжу. В українських кінотеатрах голосом Лепенця говорять Роберт де Ніро, Дастін Гофман, Брюс Віліс, Мел Гіпсон. І помилково дехто думає, що дубляж — це легка справа. Часом доводиться навіть дихати в одному ритмі з голлівудськими артистами, разом із ними переживати все, що відбувається на екрані. І все ж головним для актора залишається театр, де він прагне ще виконати багато нових ролей.
Народився в 1988 року.
В 2011 році закінчив Київський національний університет культури та мистецтва.
В 2007-2011 роках - актор театру "Відкритий погляд".
З 2011 року грав в спектакляк театру "Колесо".
На даний час працює актором Київського театру на лівому березі Дніпра. Також служить в театрі "Актор" і в театральній майстерні Андрія Білоуса.
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.