Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
П’єса «Ми, Майдан» - переможець конкурсу мережі театрального перекладу «Євродрама» (Париж, Франція) і входить до антології п'єс "Майдан. До і після". В своєму творі Надія Симчич описує події листопаду 2013 - лютого 2014 років. Автор твору ретельно відбирала свідчення активістів у Facebook, згодом створивши свою п'єсу "Ми, Майдан". У кожного героя п'єси є реальний прототип, з якими драматург підтримує зв'язок й досі.
Події вистави відбуваються під час Другої Світової Війни. Рік 1943-й. Місце подій – південне містечко Білоксі на Місісіпі. Шість новобранців потрапляють в учбовий табір, де їх готують до смерті. Це історія про мрії, прагнення та бажання юної душі. Вистава розповідає про необхідність любити, створювати, бути потрібним. Але усе це перекреслено розумінням того, що молодих хлопців везуть на війну. Чи втратить людська душа свою індивідуальність, коли з людини почнуть ліпити машину для вбивств?
Ця історія заснована на реальних подіях, вони відбулися в Америці у 90-х. Головні герої – двоє хлопців: одного з них востаннє бачили у 1994 році на баскетбольному майданчику у місті Сан-Антоніо, штат Техас, а інший мав дуже дивне хобі – він видавав себе за зниклих безвісти дітей. 36 разів йому вдалося це зробити, поки Інтерпол нарешті його не розшукав. Ці дві долі одного разу перетнулися і змінили життя багатьох.
Чотири жінки зустрілись на автобусній зупинці по дорозі на Донбас. Кожна має свою історію. Кожна когось втратила. І кожна відправилась в саме пекло, щоб знайти відповіді на свої питання. І вже неважливо, чи вони дістануться туди. Адже боротьба проти агресора корінням проросла в їх серцях.
Вистава має дві основні теми: політична і громадська діяльність Івана Франка та історія його кохання із Ольгою Рошкевич. В виставі немає чітких персонажів, кожна з п'яти акторок, які беруть в ній участь, втілюють різні спогади, думки та ставлення Івана Франка до певних подій. Також особливістю вистави є те, що в ній немає актора, який би виконував роль самого Івана Франка. Колектив спробував показати сторону життя і характеру Івана Франка, яка невідома широкому сучасному загалу.
Вистава-потрясіння, у якій історія про величезну силу кохання стикається з розпадом поняття «Людина». Геноцид вірменів у Баку... Жахи погромів... Грабежі... Підпали... Вбивства... Берег моря став свідком трагічних сцен - батьки втрачають своїх дітей, брат сестру, чоловік дружину. Чи може міжнаціональна ненависть стояти на шляху любові між вірменкою і азербайджанцем? Як старі чотки, перебираючи кожну хвилину свого життя, Маргарита знову і знову переживає ті жахливі, і разом з тим наповнені щастям, дні 1990 року у Баку. Спогади надають розповіді глибоку ліричність, не затуляючи її реалістичної суті. Двоє молодих людей, Маргарита і Абульфаз, грають весілля, і скоро їхня родина чекає на поповнення. Для них майбутнє має сенс, тільки якщо вони разом. Проте, для любові виникають бар'єри, унікальні для періоду і місця: Абульфаз - азербайджанець і не може жити в законному шлюбі зі своїм ворогом – вірменкою. Цю дилему зможе вирішити, з часом, тільки віра, надія й любов ...
Вистава «Ми, Майдан» - поставлена у жанрі документального театру, побудована на спогадах та показах учасників Революції Гідності 2013-2014 років. 8 акторів читають відібрані з фейсбукк пости людей, які приймали участь у Майдані, починаючи від акціі протесту студентів, закінчуючи розстрілом мітингувальникіа на Інституській. Усе відбувається на сцені з елементами Майдану тих часів - баррикади, брущатка, шини, каски, біти та щити. Текстові спогади супроводжує відеоряд з фото та відео подій, а також музика та звуки і голоси протестного Майдану. Живе виконання гімнів Майдану, зокрема пісні «Плине кача» та гімну Україні у фіналі вистави - квартетом «Імпресіо». Головний герой вистави - голос, який оживляє спогади та події, що відбувались у нашій країні 5 років тому, повертає нас назад у часі, щоб знову відчути, згадати усе, за що стояв і боровся Майдан, за що полегла Небесна сотня, так що не стримують сльози і самі актори, і глядачі
Півтори години повного занурення у події листопаду 2013 — лютого 2014 років революції гідності. Артисти читають тексти повідомлень та спогадів дійсних учасників та свідків подій архітектора, молодих людей, 74-річного учасника, інваліда, який зрадів колясці. що дозволила йому активніше допомагати майдану. Відеоряд стримів суроводжує весь спектакль. Фотографії героїв першої сотні крупним планом рвуть душу. Події вісвітлються реальними кадрами. ""Пливе кача"" звучить спочатку за сценою, коли відспівували перших загиблих, а в кінці вистави за виконанням артистів. Фонограма з реальними звуками бою і криками бійців сколишує вже пом'якшені часом відчуття і спогади. У залі багато іноземців. Той, що сидів поряд в кінці вистави не стримав сліз, коли молитву ""За Україну"" співав хор маленьких дітей зі свічечками у руках. Рухів акторів майже намає. Напівтерява, відеоряд і живі звуки, звуки... Запропонувала режисерці вистави записати цю виставу на радіо, бо багато жителів України і в той час не прониклися жахіттям тих подій та подвигами героїв. Тому і зараз не розуміють за що наші бйці воюють тепер. Гімн України виконували і артисти і весь зал стоячи! Слава Україні! Герої не вмирають!
Не обычная постановка. Спектакль об исторических событиях которые случились в Украине в конце 13го начале 14го годов. Монологи актеров построены на комментариях и воспоминаниях участников этих страшных событий. Это как взгляд изнути. Спектакль сопровождался видеорядом фотографий и видео роликами, записями голосов и звуков с места событий. Очень запомнилось описание воспоминаний доктора, который принимал первых раненых, воспоминания об этих юных мальчиках, которые так боролись за справедливость и гордость своей страны, но которые в результате попали в "Небесную сотню", комментарии матерей этих детей. Очень тяжёлый спектакль. Плакала. Переживала. Больно за всех
Думаю много кому известно что "Ми, Майдан" основано на реальных событиях. Форма подачи произведения - чтение. 7 актеров разных возрастов цитируют людей, которые своими собственными глазами наблюдали события, произошедшие на Майдане несколько лет назад. На заднем фоне по телевизору показываю кадры тех страшных событий... Остаться равнодушным невозможно. А услышав песню в исполнении квартета «Гей, пливе кача...» мурашки побежали по телу... и слезы....
Народна артистка України, режисер, актриса
Засновниця, директор-художній керівник та ідейний натхненник Київського академічного театру «Колесо» (1988).
«Жінка року-2000» у номінації «Жінка та культура»
Лауреат театральних премій «Київська пектораль»
Лауреат Міжнародних театральних фестивалів та конкурсів
Лауреат Премії НСТДУ ім. П. Саксаганського.
Закінчила Інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно і телебачення) ім. І.К.Карпенка-Карого (1981) – викладач Народний артист України Михайло Резнікович).
Співпрацює з Міжнародними культурними фондами, форумами, представництвами та посольствами (Австрія, Німеччина, Франція, Швейцарія, Болгарія, Латвія, Литва тощо)
Здійснила цикл радіопостановок «Європейська інтелектуальна драматургія 20 ст.» на Національному радіо України.
Організаторка і директор Міжнародних театральних фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Подія» (від 2008), Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав AndriyivskyFest (з 2017), Український формат Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав AndriyivskyFest (з 2018), Незалежний формат Міжнародного театрального фестивалю камерних театрів AndriyivskyFest (з 2019), співорганізаторка та керівник Міжнародного театр фестивалю моновистав «Відлуння» (з 1998).
Разом із колективом театру здійснила фестивальні виступи на території Польщі, Болгарії, США, Румунії, Франції, Албанії, Сербії, Білорусі, Туреччини, Литви, Латвії, Македонії, Шотландії, Вірменії, Ізраїлю тощо.
Її режисерська робота вирізняється прискіпливою увагою до деталей, креативним підходом до просторового вирішення вистав. Ірина Кліщевська застосовує яскраві постановчі засоби, в яких велику увагу приділяє психологічно-побутовим, інтимним інтонаціям. Гармонійний акторський ансамбль, актор як носій головної думки вистави – центр творчої уваги режисера. Актор – співавтор вистави. Використовуючи досвід світового театру, Ірина Кліщевська розширює можливості сценічного мистецтва, будуючи свій театр у сфері асоціативного мислення і сприйняття, нестандартно застосовує особливості різноманітних видів мистецтв (живопис, музика, кіно). У виставах формує гармонію людських стосунків на матеріалі дійсності, що досягається шляхом відвоювання права бути вільним творцем власної долі.
Народилася 11 липня.
Хоч Наталія – корінна киянка, Надірадзе – прізвище батька Вахтанга Івановича, чистокровного грузина. Він відома людина, балетмейстер, народний артист Радянського Союзу, працював під псевдонімом Вронський, яким користувався офіційно (йому спеціальну книжечку видали). Акторка також наївно вирішила взяти псевдонім батька. Причому, не заради фарсу, а з дитинства, у школі і в інституті всі знали її як Наташу Вронську. І тільки потім, у самостійному житті стала Надірадзе – за паспортом. Коли справді чогось досягла, вирішила: не відмовлюсь від сцього прізвища.
В театр “Колесо” прийшла на заміну Віри Щурівської, яка поїхала у Польщу до чоловіка, вона ж її і запропонувала, Ірина Яківна погодилась. Якщо в актриси є репетиція (плюс вистава), то більша частина дня проходить в театрі.
Якщо немає репетиції, то Наталія працює режисером, редактором і актрисою на озвучуванні фільмів, тобто виходить на восьму годину ранку на роботу (“Так треба продакшн”) і повертається о десятій вечора, перерви п'ятихвилинні, бо треба багато встигнути.
Заслужена артистка України Наталя Надірадзе вміє бути дуже різною: пристрасно-загадковою міс Гідденс у виставі “Terra incognita” (Г.Джеймс), жінкою-фельдфебелем з кінськими” замашками в “Генералах у спідницях” (Ж.Ануй), моралістично-надломленою Ніною в спектаклі "Ліка” (А.Зурабов). А які колоритні, несхожі народні образи – Параска (У Києві, на Подолі...” М.Янчука), Солоха (“Вечорниці” Н.Жилянської, І.Кліщевської), Ціпа Львівна (“Шантрапа” П.Саксаганського).
В театрі працює з 2008 року.
У 2008 році отримала Першу премію на Всеукраїнському конкурсі виконавців художнього слова ім. Лесі Українки. у м.Новоград-Волинський.
Ролі:
Катя (I.Тургенєв «Мiсяць на селi»)
Марi-Крiстiн (Ж.Ануй «Генерали у спiдницях»)
Мошка (П.Саксаганський «Шантрапа»)
Дама (А.Шнiцлер «Фатальний флiрт»)
Камеристка Iнфанти, Жiнка лiсоруба, Сова (О.Уайльд «Зоряний хлопчик»)
Служниця (Я.Стельмах «Гра на клавесинi»)
Анжелiк (Ж.-Б.Мольєр «Уявно хворий»)
Фелiсiте (Ярослав Стельмах «Eмма» за романом Г.Флобера «Мадам Боварі»)
Молода жiнка (Р.Шіммельпфенніґ «Золотий дракон»)
Ісабель (П.Кальдерон «Дама-Примара»)
Принцеса (О.Дударєв за казками Г.Х.Андерсена «День прильоту ластівки, або Поцілунок принцеси»)
Наєма (Фр.Дюрренматт «Портрет планети»)
Міс Кейсуелл (А.Крісті «Мишоловка»)
Охтисонька (М.Куліш «Блаженний острів, або Отак загинув Гуска»)
Молода жінка ( Н.Симчич «Ми, МАЙДАН»)
Одрі (К.Людвіг «Примадонни»)
Йозефіна (Й.Нестрой «Колишні справи»)
Інша (К. Ілієв «Мамо, де ти?»)
Дівчина («Вечорниці»).
Найбільш відомий за дубляжем Роберта Дауні мол.
Хоча майбутній актор і мріяв з дитинства про театр, але нічого для цього не робив. Отож його близькі були здивовані, коли він сказав, що буде вступати до театрального училища. До того ж хлопець із міста Борисполя на Київщині вирішив підкорювати театральні навчальні заклади Росії. Спроби вступити до Ярославського та Свердловського театральних училищ не були результативними, однак вдалося вступити до театрального училища в Казані.
Роки навчання — це велика школа, що запам’яталася назавжди. Студенти грали на сцені професійного драматичного театру. А однією з перших для О. Лепенця стала роль 50-річного Майора у виставі «Дами і гусари». Після цього вже не відчував проблеми, аби зіграти людину, старшу за себе віком. Здобуті навички знадобилися і під час служби в армії, адже був конферансьє в одному з ансамблів пісні та танцю.
Після строкової служби в армії повернувся в Україну. Це був час перебудови, а в Києві створювалося багато театрів-студій, однак більшість із них не витримала випробування часом і дуже швидко чи то з фінансових, чи то творчих причин припинила своє існування. Проте Олегу поталанило. Адже театр-студія, в якому він успішно пройшов прослуховування, не лише витримав перевірку часом, а й став однією з провідних столичних сцен, що нині має назву «Київський академічний театр «Колесо».
Спочатку довелося грати у концерті для дорослих та театральній програмі для дітей. А вже наступного року відбулася прем’єра вистави «Триптих для двох», створеної художнім керівником театру Іриною Кліщевською за оповіданнями Семена Злотнікова. Цей спектакль звів Олега з молодою актрисою Галиною Зражевською. Через півроку вони одружилися, у них народився син, якого назвали Андрієм на честь Андріївського узвозу, на якому розташований театр «Колесо», що поєднав їхні долі.
Хоча з кінематографом в актора не склалося, однак він активно працює у сфері дубляжу. В українських кінотеатрах голосом Лепенця говорять Роберт де Ніро, Дастін Гофман, Брюс Віліс, Мел Гіпсон. І помилково дехто думає, що дубляж — це легка справа. Часом доводиться навіть дихати в одному ритмі з голлівудськими артистами, разом із ними переживати все, що відбувається на екрані. І все ж головним для актора залишається театр, де він прагне ще виконати багато нових ролей.
Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2002 року, з 1990 до 2005 року працював актором на Кіностудії ім. Довженка.
Член Національної Спілки кінематографістів України та Спілки театральних діячів України.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2008 року
У біографії Владислава Пупкова – історія і географія колись величезної країни. Народився Владислав Іванович 7 травня в місті Сім у Челябінській області, чим його разом з академіком Курчатовим й уславив. Батько Іван Семенович служив у військовому оркестрі (грав на трубі). Звідти його забрали на війну, загинув він у 1941 році під Ленінградом. Мама Зоя згодом їздила на Піскарьовське кладовище вклонитися гранітній плиті, на якій нема жодного прізвища, а є лише напис – 1941 рік. У 1944-му Владислав із мамою, молодим спеціалістом-фармацевтом, перебрався у визволену Бессарабію – в село Старокозаче Одеської області, де в 1946 році пішов до української школи, чотири класи якої закінчив з похвальною грамотою. Потім – Білгород-Дністровський, там Влад отримав атестат за 10 класів. Рік працював на місцевому рибоконсервному заводі, де виробляли знамениті бички в томаті.
У 1957-му доля подала перший знак – Владислав вступив до музично-педагогічного училища, і в душі заграло акторство: юнак бере активну участь у народному театрі. Одразу після училища успішно складає іспити в Театральний інститут імені Карпенка-Карого на акторський факультет. Відтак доля подарувала йому сцени декількох українських театрів, привела до кіностудії імені Довженка... А ще на клубок долі намоталося телебачення, одруження, театр «Колесо»... Життя Владислава Пупкова молодечо простує артистичним шляхом, нема часу хворіти і сумувати, бо завжди є напоготові найкращі ліки з написом: «Ти потрібен, ти дуже потрібен».
Його голосом говорить Міккі Рурк у фільмах «Дев'ять з половиною тижнів», «Дика орхідея», Крістофер Ламберт у фільмі «Хід королеви».
Народився в 1988 року.
В 2011 році закінчив Київський національний університет культури та мистецтва.
В 2007-2011 роках - актор театру "Відкритий погляд".
З 2011 року грав в спектакляк театру "Колесо".
На даний час працює актором Київського театру на лівому березі Дніпра. Також служить в театрі "Актор" і в театральній майстерні Андрія Білоуса.
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.