« Мазайло »

Комедія основоположника українського професійного театру, актора, режисера, драматурга, автора 40 творів Марка Лукича Кропивницького (1840-1910 рр.) сповнена соковитістю народного гумору, гротесковістю характерів, і цілком відповідає визначенню самого митця, який називав свої одноактівки «шутка-оперетка». Сюжет комедії доволі прозорий. Амбітний панок Рафаїл Смородіна, картяр та гульвіса навіть не помітив, як серед «вічного свята життя» збанкрутував, і не лише матеріально, а й духовно. Маєток розтанув на сукні картярного столу, грошенята щезли із бульбашками шампанського. Спритні енергійні дотепні слуги, легко і невимушено, скориставшись слабкодухістю та непрактичністю хазяїна, чудернацьким чином перетворилися на господарів. Всім майном розпоряджаються бувший економ та його дружина, Стьопка-лакей має намір одружитися із сестрою нової хазяйки, а Рафаїла запрошують в… шафери. Навколо суцільний базар, де правлять бал гендлярі та аферисти. Тут процвітає єдиний закон: хто перший потягнув – того й право. Дім скоріше подібний до заїжджого двору, де останні крихти розтягує хто як може в силу свого «хисту». У трактовці Петра Ільченка та всієї постановочної групи «жарт», що трапився із Рафаїлом, викликає безліч асоціацій, пов'язаних із нашим «буремним» сьогоденням. Вистава насичена дотепами, несподіванками, сценічними карколомними вивертами, акторськими знахідками та гегами. Поява кожного персонажа є своєрідним яскравим бенефісом, впізнавальним, парадоксальним і в той же час примушує нас замислитися, до якої ницості може дійти людина у своєму бажанні користолюбства і зухвалого, відчайдушно нехтування тими, хто поруч, заради власної вигоди.

В історії кожного театру є п'єси, до яких час від часу звертаються митці різних поколінь. Для Національного театру імені І. Франка  «Мартин Боруля» є знаковою постановкою. Перше її прочитання на нашому кону (1950р.) та виконання головної ролі фундатором театру Гнатом Юрою овіяне театральною легендою. До п'єси зверталися також у 1967 та 1979 роках. Але класика є класикою, і нинішне покоління франківців на чолі з режисером Петром Ільченком та художником Олегом Татариновим пропонують свою оригінальну версію. Автори вистави відкривають у знаній історії гіпертрофовану, абсурдну ситуацію, в якій герой стає бранцем та жертвою власних, непідтверджених реальністю амбіцій. Через яскраві театральні метафори, видовищність, гротеск вистава поступово приводить нас до думки про оманність і навіть трагічність відходу від власного «я» в ім'я ілюзорних ідей зверхності. «Ідея фікс» Мартина Борулі – отримання дворянства примушує краще зрозуміти самих себе, привести у відповідність власні прагнення та амбіціії. Фото та анотації надано театром.

О.Островського називаємо великим, бо він умів, як ніхто інший, поєднувати соціальне з особистим... Досі про сьогодення, можливо, і правильно, але ніхто не зміг сказати з такою, загалом, і нещадністю, і люттю, і пророчим даром, як це зробив Островський. Думаю, що маю право так говорити, тому що за останні роки я поставив багато його п'єс. Просто перелічу: "На всякого мудреця досить простоти", "Вовки та вівці", "Одруження Бальзамінова", "Без вини винні", і нарешті - "Тепленьке місце". Тому можете собі уявити, який я наповнений Островським. І, вочевидь, це не випадково. Можливо, Островський ніколи не був так затребуваний в Росії (та й в Україні), як сьогодні. Практично немає театру, який не ставив би його, та ще й по кілька разів. Річ у тім, що Островський, вслід за Мольєром, здається, не залишив жодного явища, жодної рисочки нашого з вами характеру, та й просто жодної заповіді, які ми постійно порушуємо і про які він говорить у своїх творах. Тому, коли йдеться про Островського, кожен режисер, який його ставить, повинен обов’язково відчути і поезію його творінь, я вже не кажу про заяложені істини - характери, зіткнення. Хрестоматійність Островського відома всім. Але завжди, як мені видається, у кращих його творах існує можливість знайти глибинні питання. І, очевидно, величезну роль у них грає присутність філософської притчі. Ось чому він і складний, і прекрасний, і глибокий, і цікавий для кожного, хто до нього торкається. Саме поняття-заголовок - "Тепленьке місце" - на титульному аркуші п'єси гіпнотизувало, і ніхто не хотів звернути увагу на першу фразу: "Я кохаю вас ..." А це ключ до розуміння усієї п'єси... " Тепленьке місце" - одна з найпрекрасніших п'єс, присвячених темі кохання. Хто ще вмів так писати про нього, як О. Островський?! І саме тому п'єса " Тепленьке місце" так соціально загострена. Любов - найвірніший уламок, на якому вивіряється поняття прибуткових місць... Всесилля грошей... А те, що сьогодні, через півтора століття, це прочитується ще гостріше, говорить про воістину пророчий дар Великого Російського Драматичного Поета... Однак... Однак... Однак… Я хочу вірити: є речі, яких і сьогодні купити не можна. І що слова - "Честь", "Гідність", "Любов" ми не залишили назавжди у «прекраснодушному» XIX столітті. Про це я і хотів поставити виставу...

Прем'єра нової версії вистави «Чайка» Антона Чехова в театрі КХАТ – це справжня подія в театральному житті Києва і чудовий подарунок для всіх глядачів. Вперше в ролі Аркадіной в чеховській «Чайці» на сцені ви побачите легенду театру і кіно, зірку світового рівня, нагороджену Голлівудом, народну артистку України Ларису Кадочнікову. Прем'єрою першої версії Театр КХАТ відкривав свій другий театральний сезон 11 вересня 2011 року. Увагу глядачів тоді привернула оригінальна режисерська компіляція одного з найбільш відомих шедеврів світової драматургії, нове незвичайне трактування всіх персонажів, сучасні сповідальні звучання – з одного боку, і дивовижне відчуття знаменитої чеховської атмосфери – з іншого. З кожною новою версією вистава удосконалювалась і видозмінювалась. Сьогодні це зрілий плід творчості зоряного складу КХАТ.

Нова постановка театру КХАТ «Ведмідь.ua» за п'єсою Антона Чехова «Ведмідь» – це небачене досі прочитання класичного шедевра сучасними київськими режисерами – заслуженим артистом України Віктором Кошелем і Катариною Сінчілло. Цей режисерський тандем вже давно зарекомендував себе, як творець театральних сенсацій, іскрометних і дотепних комедій, сміливих фантазій на тему світової класики. Але тут вони перевершили самих себе. Такого «Ведмедя» ви ще не бачили ніколи, він викличе посмішку навіть у закоренілих театральних скептиків, яких уже нічим неможливо розсмішити. Цей Бенефіс так полюбилася київським глядачам іронічною, неймовірно привабливою з унікальною харизмою, актриси театру і кіно Тетяною Лозіною. Її героїня Олена Попова, жінка в самому соку, вирішила поховати себе заживо разом з передчасно померлим чоловіком. Але еротичні сни, в яких до неї приходить незнайомець, не дають спокою. І раптом таємничий спокусник приходить до неї наяву з плоті і крові ... Зворушливий і глибокий, як всі КХАТовські постановки, це вистава про нашу загадкову слов'янську натуру, про єдність і боротьбу протилежностей – чоловічого і жіночого світу. Ми не можемо жити одне без одного саме тому, що ми такі різні дві половинки одного цілого. Геніальний Антон Чехов визначив жанр п'єси, як жарт. І режисери з ним погодилися, це був найсмішніший жарт нашого Творця – розділити світ на чоловіків і жінок.