« Маруся Чурай »

Вистава-містерія «Великий льох» – для тих, хто знайшов себе в Революції Гідності і намагається донести знайдені істини іншим. Для тих, хто ще шукає мудрого слова. Театр «Перетворення» особливо чекає на молодь – школярів і студентів. Поема Тараса Шевченка «Великий льох» є гострою сатирою на полiтику царської Росiї, викриттям злочинів, скоєних російським самодержавствомпроти України. Поет засуджує зажерливість і здирство царських чиновників, зневажає українських лжепатріотів за їхню бездіяльність у справі духовного виховання нації, за зростання скаліченого покоління, байдужого до свого історичного минулого і майбутнього нації, яке не має власної гідності, пригинається і виправдовується перед московськими панами. «Великий льох» – це протест поета проти соцiального i нацiонального гнiту народу. Шевченко закликає не миритися з поневолювачами і катами навіть в дрібницях та знищити всю машину поневолення. Епілог поеми, у якому втілена основна ідея, сповнений віри у відродження української нації, духовні скарби якої заховані у «великому льосі» й недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів. «…Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..» − Тарас Шевченко, «Стоїть в селі Суботові» (епілог «Великого льоху»)

Лобов Андріївна Раневська, разом зі своєю донькою, після кількох років проживання у Франції повертається в свій маєток. Грошей після перебування за кордоном не лишилося. Маєток, з квітучим вишневим садом, виставлений на продаж за борги, а місцевий купець Лопахін пропонує зрубати його та віддати землі під забудову. Такі розмови жахають мешканців маєтку і вони намагаються уникнути торгів. Та чи варто триматися за те, що вже не приносить користі, не плодоносить? Чи варто опиратися на минуле?

Роман «Ідіот» є одним з надзвичайно складних, непересічних за авторськими ідеями та граничною відвертістю їх художнього втілення серед творів світової класики. За висловом письменника, «головна думка роману – змалювати позитивно прекрасну людину. Складніше цього немає в світі нічого і особливо – зараз». Достоєвський ніби досліджує, що відбуватиметься з людиною, яка наділена абсолютними чеснотами, якщо вона потрапить у сучасне суспільство, яким чином складуться її стосунки з оточуючими і який вплив вона матиме на них, а вони на неї? Як кожен з романів Ф. М. Достоєвського, «Ідіот» насичений численними персонажами, кожен з яких володіє певними таємницями, вони також є визнаними майстрами інтриг, карколомних, неочікуваних душевних сповідей. Практично будь-хто з персонажів міг би стати героєм окремого роману чи повісті. Більшість з них знаходяться у стані хворобливого пошуку себе, ідеалу, сенсу буття і існують на межі життя, боротьби із Гординею, Пристрастями та готові до Самозречення в ім'я ближнього. Як і в романі, центральною фігурою постановки є образ князя Мишкіна та історія, що сталася із ним після того, як він повернувся в Санкт-Петербург через 4 роки після лікування у Швейцарії. З першої хвилини Мишкін потрапляє у вир неймовірних подій, що стрімко затягують, наперекір бажанню, перетворюючи його на співучасника. Неординарність Мишкіна, правдолюбство, безпосередність, дитяче світосприйняття, сповнене добрих намірів, розпалюють, провокують шаленство в кожного з оточуючих і мчать у прірву катастрофи. Зустріч з Рогожиним, родинами генерала Єпанчина та Іволгіна, жертовне хворобливе захоплення? Любов? До Настасії Пилипівни, що породжує певною мірою по дитячому фанатичне бажання її порятунку, свята віра у добро, людину штовхає героя палко доводити всім і кожному, що ненависть, заздрість, користолюбство, безчестя руйнують не лише душу кожного, але й спроможні розчавити світ як такий. І в цьому запалі він втрачає відчуття реальності… Роман «Ідіот» написаний Ф. М. Достоєвським у 1868-1869 роках, але й сьогодні він заворожує глибиною психологічної відвертості, художньою довершеністю та майстерністю геніального літератора. «Моє велике бажання – бути людиною. Багато зустрічаємо осіб, але мало серед них людей, – людей у повному значенні цього слова. Дуже важко визначити, що це таке, але можна сказати, що людина – це особа, яка, якщо не під кожним, то під багатьма оглядами, справляє на нас враження. Зустрівшись із такою людиною, ви відходите від неї кращим…» – Блаженніший Любомир Гузар. Фото та анотації надано театром.

Ця людина не потребує особливого представлення: Еркюль Савиньен Сірано де Бержерак. Він був відомий в XVII cт., в якому жив і творив, і ще більше з кінця XIX ст., коли в 1897 році Едмон Ростан написав п'єсу про свого співвітчизника і колегу. З тих пір п'єсу поставили неймовірну кількість разів на всіх підмостках світу, зняли божевільну кількість екранізацій, всі кращі актори всіх народів світу прагнули зіграти цього не привабливого зовні, але дуже розумного, талановитого, душевного, глибокого за своєю суттю Героя. Загалом, тепер дуже коротко: Петро Миронов і його Сірано де Бержерак! Тільки для театральних гурманів!

Невеличке курортне містечко в південній Норвегії спіткала надзвичайна подія: лікувальна вода, завдяки якій функціонує курорт, виявляється зараженою бактеріями і не придатною до вживання. Це відкриття належить курортному лікарю Стокманну, який має намір поділитися своїм дослідженням із правлінням курорту та громадськістю, аби спільними зусиллями виправити ситуацію. Але міська влада не в захваті від його сміливих прогресивних ідей, спрямованих на благо суспільства, і, маніпулюючи суспільною свідомістю, схиляє «згуртовану більшість» міських обивателів на свій бік. «Більшість ніколи не буває правою!», – кидає сміливий виклик лікар Стокманн. Події, що відбулися понад сто років тому, в позаминулому столітті, не втрачають своєї актуальності і в наш час.