Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
В історії кожного театру є п'єси, до яких час від часу звертаються митці різних поколінь. Для Національного театру імені І. Франка «Мартин Боруля» є знаковою постановкою. Перше її прочитання на нашому кону (1950р.) та виконання головної ролі фундатором театру Гнатом Юрою овіяне театральною легендою. До п'єси зверталися також у 1967 та 1979 роках. Але класика є класикою, і нинішне покоління франківців на чолі з режисером Петром Ільченком та художником Олегом Татариновим пропонують свою оригінальну версію. Автори вистави відкривають у знаній історії гіпертрофовану, абсурдну ситуацію, в якій герой стає бранцем та жертвою власних, непідтверджених реальністю амбіцій. Через яскраві театральні метафори, видовищність, гротеск вистава поступово приводить нас до думки про оманність і навіть трагічність відходу від власного «я» в ім'я ілюзорних ідей зверхності.
«Ідея фікс» Мартина Борулі – отримання дворянства примушує краще зрозуміти самих себе, привести у відповідність власні прагнення та амбіціії.
Фото та анотації надано театром.
Прем'єра нової версії вистави «Чайка» Антона Чехова в театрі КХАТ – це справжня подія в театральному житті Києва і чудовий подарунок для всіх глядачів. Вперше в ролі Аркадіной в чеховській «Чайці» на сцені ви побачите легенду театру і кіно, зірку світового рівня, нагороджену Голлівудом, народну артистку України Ларису Кадочнікову. Прем'єрою першої версії Театр КХАТ відкривав свій другий театральний сезон 11 вересня 2011 року. Увагу глядачів тоді привернула оригінальна режисерська компіляція одного з найбільш відомих шедеврів світової драматургії, нове незвичайне трактування всіх персонажів, сучасні сповідальні звучання – з одного боку, і дивовижне відчуття знаменитої чеховської атмосфери – з іншого. З кожною новою версією вистава удосконалювалась і видозмінювалась. Сьогодні це зрілий плід творчості зоряного складу КХАТ.
Комедія основоположника українського професійного театру, актора, режисера, драматурга, автора 40 творів Марка Лукича Кропивницького (1840-1910 рр.) сповнена соковитістю народного гумору, гротесковістю характерів, і цілком відповідає визначенню самого митця, який називав свої одноактівки «шутка-оперетка». Сюжет комедії доволі прозорий. Амбітний панок Рафаїл Смородіна, картяр та гульвіса навіть не помітив, як серед «вічного свята життя» збанкрутував, і не лише матеріально, а й духовно. Маєток розтанув на сукні картярного столу, грошенята щезли із бульбашками шампанського. Спритні енергійні дотепні слуги, легко і невимушено, скориставшись слабкодухістю та непрактичністю хазяїна, чудернацьким чином перетворилися на господарів. Всім майном розпоряджаються бувший економ та його дружина, Стьопка-лакей має намір одружитися із сестрою нової хазяйки, а Рафаїла запрошують в… шафери. Навколо суцільний базар, де правлять бал гендлярі та аферисти. Тут процвітає єдиний закон: хто перший потягнув – того й право. Дім скоріше подібний до заїжджого двору, де останні крихти розтягує хто як може в силу свого «хисту». У трактовці Петра Ільченка та всієї постановочної групи «жарт», що трапився із Рафаїлом, викликає безліч асоціацій, пов'язаних із нашим «буремним» сьогоденням. Вистава насичена дотепами, несподіванками, сценічними карколомними вивертами, акторськими знахідками та гегами. Поява кожного персонажа є своєрідним яскравим бенефісом, впізнавальним, парадоксальним і в той же час примушує нас замислитися, до якої ницості може дійти людина у своєму бажанні користолюбства і зухвалого, відчайдушно нехтування тими, хто поруч, заради власної вигоди.
Нова постановка театру КХАТ «Ведмідь.ua» за п'єсою Антона Чехова «Ведмідь» – це небачене досі прочитання класичного шедевра сучасними київськими режисерами – заслуженим артистом України Віктором Кошелем і Катариною Сінчілло. Цей режисерський тандем вже давно зарекомендував себе, як творець театральних сенсацій, іскрометних і дотепних комедій, сміливих фантазій на тему світової класики. Але тут вони перевершили самих себе. Такого «Ведмедя» ви ще не бачили ніколи, він викличе посмішку навіть у закоренілих театральних скептиків, яких уже нічим неможливо розсмішити. Цей Бенефіс так полюбилася київським глядачам іронічною, неймовірно привабливою з унікальною харизмою, актриси театру і кіно Тетяною Лозіною. Її героїня Олена Попова, жінка в самому соку, вирішила поховати себе заживо разом з передчасно померлим чоловіком. Але еротичні сни, в яких до неї приходить незнайомець, не дають спокою. І раптом таємничий спокусник приходить до неї наяву з плоті і крові ... Зворушливий і глибокий, як всі КХАТовські постановки, це вистава про нашу загадкову слов'янську натуру, про єдність і боротьбу протилежностей – чоловічого і жіночого світу. Ми не можемо жити одне без одного саме тому, що ми такі різні дві половинки одного цілого. Геніальний Антон Чехов визначив жанр п'єси, як жарт. І режисери з ним погодилися, це був найсмішніший жарт нашого Творця – розділити світ на чоловіків і жінок.
Класика завжди залишається цікавою для глядача, адже піднімає питання, актуальні у всі часи. Вистава «Кайдашева сім'я» за повістю І.Нечуя-Левицького у постановці В.Стасенка поєднала в собі неповторний колорит відомого твору і новаторський підхід до створення сценічного дійства. Глибина проблематики – бездуховність, неповага людей один до одного, гріховність суспільства – розкривається легко і невимушено, в гумористичній формі, на фоні яскравих декорацій в оригінальному стилі та в супроводі живої музики у виконанні оркестру театру. Все це – неординарне авторське бачення, яскраві декорації і костюми, музичний супровід, талановита гра акторів – створюють феєричне народне шоу, яке не залишає глядачів байдужими і викликає цілий вир емоцій.
О.Островського називаємо великим, бо він умів, як ніхто інший, поєднувати соціальне з особистим... Досі про сьогодення, можливо, і правильно, але ніхто не зміг сказати з такою, загалом, і нещадністю, і люттю, і пророчим даром, як це зробив Островський. Думаю, що маю право так говорити, тому що за останні роки я поставив багато його п'єс. Просто перелічу: "На всякого мудреця досить простоти", "Вовки та вівці", "Одруження Бальзамінова", "Без вини винні", і нарешті - "Тепленьке місце". Тому можете собі уявити, який я наповнений Островським. І, вочевидь, це не випадково. Можливо, Островський ніколи не був так затребуваний в Росії (та й в Україні), як сьогодні. Практично немає театру, який не ставив би його, та ще й по кілька разів. Річ у тім, що Островський, вслід за Мольєром, здається, не залишив жодного явища, жодної рисочки нашого з вами характеру, та й просто жодної заповіді, які ми постійно порушуємо і про які він говорить у своїх творах. Тому, коли йдеться про Островського, кожен режисер, який його ставить, повинен обов’язково відчути і поезію його творінь, я вже не кажу про заяложені істини - характери, зіткнення. Хрестоматійність Островського відома всім. Але завжди, як мені видається, у кращих його творах існує можливість знайти глибинні питання. І, очевидно, величезну роль у них грає присутність філософської притчі. Ось чому він і складний, і прекрасний, і глибокий, і цікавий для кожного, хто до нього торкається. Саме поняття-заголовок - "Тепленьке місце" - на титульному аркуші п'єси гіпнотизувало, і ніхто не хотів звернути увагу на першу фразу: "Я кохаю вас ..." А це ключ до розуміння усієї п'єси... " Тепленьке місце" - одна з найпрекрасніших п'єс, присвячених темі кохання. Хто ще вмів так писати про нього, як О. Островський?! І саме тому п'єса " Тепленьке місце" так соціально загострена. Любов - найвірніший уламок, на якому вивіряється поняття прибуткових місць... Всесилля грошей... А те, що сьогодні, через півтора століття, це прочитується ще гостріше, говорить про воістину пророчий дар Великого Російського Драматичного Поета... Однак... Однак... Однак… Я хочу вірити: є речі, яких і сьогодні купити не можна. І що слова - "Честь", "Гідність", "Любов" ми не залишили назавжди у «прекраснодушному» XIX столітті. Про це я і хотів поставити виставу...
Народився 23 лютого 1954 року в с. Кислиця Суворовського району Одеської області.
Навчався у студії при Київському театрі оперети; з 1974 по 1981 роки працював артистом цього театру.
Після закінчення театрального інституту ім. Карпенка-Карого (курс Леоніда Олійника, педагог за фахом – Ростислав Коломієць), з 1981 року працює режисером-постановником театру ім. Івана Франка. Запрошення в театр отримав від Сергія Данченка. В результаті спільної роботи з художнім керівником з'явилися такі вистави як «Загибель ескадри», «Бал злодіїв», «За двома зайцями», «Біла ворона» та інші.
У 1989-1991 роках проходив навчання у Всесоюзному інституті підвищення кваліфікації працівників мистецтва на кафедрі режисури музичного театру у Бориса Покровського. Практику проходив у Великому театрі та Академічному театрі ім. Станіславського і Немировича-Данченка (Москва).
На киностудії «Укртелефільм» поставив художній телефільм «Регіон» (спільно з Рилєєвим). На Всесоюзній студії грамзапису записав казку-мюзикл Сергія Михалкова і Б. Яновського «Сміх і сльози»; здійснив ряд записів радіовистав на «Українському радіо».
В різний час виступав постановників урочистих концертів, творчих вечорів, бенефісів, масових свят на республіканському та міському рівнях.
Викладає в Національній музичній академії України ім. Петра Чайковського, Київському національному університеті культури і мистецтв, Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв. Серед його випускників – директор Херсонського обласного театру ім. Миколи Куліша Олександр Книга, художній керівник Житомирського обласного театру ім. В. Кочерги Наталія Тимошкина, режисер київського молодіжного театру «Відкритий Погляд» Ксенія Ромашенко, режисер та художній керівник театру «Золоті ворота» Станіслав Жирков та інші.
Народився 29 січня в селі Кожухівка Житомирської області.
1964 року закінчив музичне училище ім. Глієра, а 1972 – Національну музичну академію України імені П. І. Чайковського (клас народних інструментів).
З 1963 року працює концертмейстером, з 1985 – головний диригент театру ім. І. Франка.
Закінчив Донецьке музичне училище 1966 року. Випускник Київської консерваторії 1971 року (клас диригування головного хормейстера Київської опери Бєрдєннікова М. А., професора засл. артиста України Н. Рахліна).
1985 року запрошений до театру імені Івана Франка на посаду головного хормейстера.
Володи́мир Андрі́йович Коляда́ – український актор. Народний артист України (1999).
1967 – закінчив театральну студію при Київському українському драматичному театрі ім. Івана Франка (викладачі А. Н. Скибенко і К. П. Степанков).
1967-1968 – служба в ансамблі Київського військового округу.
Від 1968 – актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Зіграв більше ніж в 100 п'єсах.
Знімався в кіно.
На початку 1990-х вів на телебаченні вечірню казку для дітей.
Понад 45 років Тамара Тюльтаївна віддала франківському дому. Її сценічна та жіноча привабливість, азарт до роботи, неординарність творчого почерку з перших же кроків на сцені привернули увагу режисерів. Актрисі пощастило працювати поруч із корифеями театру в таких знакових виставах, як: «Ярослав Мудрий» І. Кочерги (Джема), «Шоколадний солдатик» Б. Шоу (Лука), «Лимерівна» П. Мирного (Наталя), «Ніч місячного затемнення» М. Каріма (Зубаржат). Кожна з цих робіт відкривала нові і нові грані обдарування актриси, в кожній з них вона була різною і неповторною. Різні жанри, різні жіночі долі, які об'єднані яскравою творчою індивідуальністю виконавиці.
З роками талант Тамари Горчинської набув досвіду. Її ролі: Риндички в «Український водевіль» М. Кропивницького, Голди «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, Фени Степанівні у «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, Палажки у «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, Маргауз в «Мерлін» Т. Дорста, стали мистецьким узагальненням певного типу, засвідчили непересічність зрілого професіоналізму, спроможність працювати у будь-якому сценічному жанрі.
Неймовірна відданість сцени та мистецтву, вічний пошук нового – ці риси є визначальними талант Тамари Тюльтаївни, яка є прикладом і взірцем для молодого покоління.
Закінчила КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого (курс І. О. Молостової).
З 1995 року працює у театрі ім. Івана Франка.
У 1991 році закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.
З 1993 року працює у Національному театрі імені Івана Франка.
Дублює і озвучує на всіх студіях дубляжу українською та російською мовами. Офіційний український голос Шарліз Терон.
Закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого у 1996 році.
З 1997 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.
Високо піднята планка творчості актора виправдана тим, що він належить до одного зі славних родоводів франківців – Рей-Ткаченко-Задніпровські.
Сценічна аура актора випромінює життєлюбність, легкість імпровізації, каскад веселощів. Він рухливий, експресивний і пластичний. Спілкування із партнерами Назара Задніпровського набуває гранично-логічної визначеності і театральної окресленості. Саме на цих психологічних та технічних принципах були вибудувані ролі: Бйонделло («Приборкання норовливої»), Меркуціо «Ромео і Джульєтта», Родріго «Отелло» В. Шекспіра, Мотл у «Тев’є-Тевелі» за Шолом-Алейхемом, Ракітін у «Братах Карамазових» Ф. Достоєвського. Він гранично артистичний в різних театральних жанрах і стилях від Добчинського в «Ревізорі» М. Гоголя до Лавріна в «Кайдашевій сім’ї» І. Нечуй-Левицького.
Сьогодні він з блиском виступає у ролях: Едмунда «Дами і гусари» О. Фредро, Леонідо Папагатто «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Маюфеса «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, Остапа Бендера «Великі комбінатори» за романом І. Ільфа та В. Петрова «12 стільців». Висока міра природного обдарування митця постійно підкріплюється його ретельною роботою над собою. Кожен свій вихід на сцену він сприймає як іспит. Ця вимогливість – запорука беззупинної ходи актори до майстерності, що, безперечно, доводить образ Ляфлеша з останньої прем’єри франківців «Скупий, або школа брехні» Ж.-Б. Мольєра.
Не можна не сказати про активну громадянську позицію митця, він бере участь у численних мистецьких заходах України, що, безперечно, свідчить про його турботу і небайдужість щодо майбутнього держави.
Закінчив Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж 2002 року. 2008 року - Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність - театрознавство, організація театральної справи).
Працював солістом-вокалістом у Київському національному театрі оперети. З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.
Творчу діяльність розпочав у 1968 році на кону франківців після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого. У 1970-1972 роках працював у Житомирському музично-драматичному театрі ім. Кочерги.
З 1972 року день працює в театрі ім. Івана Франка.
Народився 6 травня 1939 року в селі Божедарівка Дніпропетровської області.
У 1961 році закінчив акторський факультет Київського державного театрального інституту ім. Карпенко-Карого.
У 1961-1962 роках - актор Хмельницького українського музично-драматичного театру ім. Г. Петровського.
У 1962-1969 роках - актор Кишинівського російського драматичного театру ім. А. Чехова.
З 1969 року - актор Київського Національного академічного театру ім. Івана Франка.
У 1976-1986 роках викладав в студії Національного академічного драматичного театру імені І. Франка, в 1986-1989 роках - в Київському інституті театрального мистецтва. Одночасно з 1987 року - художній керівник театрального класу школи № 35 і коледжу № 272 в Києві.
Народний артист України (2010).
Євген Свиридюк народився на Волині 17 грудня, працював у театрах Одеси, Херсона, Луцька, Ужгорода, Вінниці. Нині є одним із найстарших акторів Національного академічного театру імені Івана Франка в Києві. В театрі ім. Івана Франка працює з 1982 року.
Закінчив театральну студію при Волинському драматичному театрі 1962 року. У 1963-1964 роках актор Херсонського українського музично-драматичного театру. У Закарпатському муздрамтеатрі Євген Петрович працював на початку 1970-их років, де запам’ятався багатьма центральними ролями.
З перших ролей Анатолій Гнатюк звернув на себе увагу як на особистість неординарну, з яскраво вираженим тяжінням до створення гострохарактерних образів. Що в свою чергу сприяло його активній зайнятості у виставах діючого репертуару. Ним створені образи: Бегемота «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, Кум «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Чорт «Ніч перед Різдвом» за М. Гоголем. Ці образи відрізнялися м’яким гумором, щирістю, особливою сценічною привабливістю і істинною народністю.
Пізніше актор довів, що окрім характерних робіт спроможний працювати в інших жанрах. Серед його ролей: Іван Барильченко «Суєта» І. Карпенка - Карого,Освальд «Король Лір» В. Шекспіра, Санчо Пансе «Сміх і сльози Дон Кіхота» за Сервантесом, Шельменко «Шельменко- денщик» Г. Квітки- Основ'яненка, Траньйо «Приборкання норовливої» В. Шекспіра.
Справжнім бенефісом актора стало виконання ролі Голохвастова у виставі «За двома зайцями» М.Старицького. Зовсім несподіваним, щемливо зворушливим був його Тузенбах в «Трьох сестрах» за А.Чеховим, як і роботи: Чистахівський «Божественна самотність» О.Денисенка, Бобчинський «Ревізор» М.Гоголя. У виставі «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта Анатолій Гнатюк створив трьох різнопланових персонажів. Сьогодні Анатолій Гнатюк також продовжує працювати в різних жанрах і різних стилях, використовуючи весь свій акторський досвід, він творить такі яскраві гострохарактерні образи, як:Гжегож «Дами і гусари» О. Фредро, Бартоло «Весілля Фігаро» Бомарше, Семен Босий «Така її доля» за Т. Шевченком, Остап Бендер «Великі комбінатори» за мотивами твору «Дванадцять стільців» Ільфа та Петрова.
Багато років Анатолій Гнатюк плідно працює ведучим на провідних телевізійних каналах, в українському кінематографі. Сьогодні головним для актора стала підтримка наших бійців у зоні АТО. З червня 2014 року ним проведено десятки концертів, зустрічей у шпиталях та військових частинах.
Володимир Іванович Ніколаєнко — український театральний і кіно- актор.
Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (1995).
З 1995 — актор Національного театру ім. Івана Франка.
Народився 28 квітня.
Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого у 1967 році.
В театрі ім. І. Франка працює з 1971 року.
Народився 31 липня.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.
З 2007 року працює в театрі ім. Івана Франка.
Свою творчу діяльність Зозуля В. А. розпочав у театрі ім. Франка у 1993 році. Актор з першого ж сезону активно увійшов до репертуару театру, зігравши цілу низку цікавих ролей у виставах світової та національної спадщини: Дон Хуан «З коханням не жартують» П. Кальдерона, Старий король, сер Гафіс «Мерлін, або Спустошена країна» Т. Дорста та У. Еллер, Фабіан «Крихітка Цахес» за Е. Гофманом, Французький король - «Король Лір» В. Шекспіра. Кожна із цих робіт свідчила про своєрідність акторської палітри, можливість працювати в різних амплуа.
Проте яскраво виражена характерність, іронія і самоіронія, притаманні акторові, найбільш ставали в нагоді при створенні соковитих, народних, відверто театральних образів. Таким стали два Степана: у виставі «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого та «За двома зайцями» М. Старицького. Різні за характерами, за обставинами, за жанрами - ці персонажі запам'ятовувалися і викликали неймовірну симпатію глядачів. Таким самим інтересом користувалися ролі, що їх створив актор в останні сезони: Кривозуб в «Урус-Шайтані» І. Афанасьєва, Граф Пієман «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта, Безенчук «Великі комбінатори» за романом «Дванадцять стільців» І. Ільфа і Є. Петрова, граф Кефельд «Кін IV» Г. Горіна, Гнат Чалий «Назар Стодоля» Т. Шевченка, і, мабуть, найяскравіша роль Гжегожа у виставі «Дами і гусари» О. Фредро. Саме ці соковиті, надзвичайно театральні образи свідчать про непересічність таланту актора.
Петро Панчук належить до категорії тих акторів, за якими завжди цікаво спостерігати. Він кожного разу неочікуваний і парадоксальний. Його акторська палітра не знає меж. Він ламає стереотипи амплуа, із успіхом виконуючи діаметрально протилежні ролі. Як приклад, можна згадати деякі з образів, що створив актор: Гелес, Возний «Енеїда», «Наталка Полтавка» І. Котляревського, Іван Бездомний «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Освальд, Просперо «Король Лір», «Буря» У. Шекспіра, Кулигін «Три сестри» А. Чехова, Ротмістр «Батько» А. Стріндберга, Григорій «Буквар Миру» Г. Сковороди, Омелько «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, Лопуцьковський «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, Зосима, Смішний «Брати Карамазови», «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським, Оповідач, Лаврентій «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта, Андронатій «В неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською. В якості режисера в театрі у фойє П. Ф. Панчук здійснив постановку вистави «Дредноути» Є. Гришковця.
Особливою сторінкою в творчості актора стала робота над образом Тараса Шевченка у виставі «Божественна самотність» (Оксана) О. Денисенка, 2003 року. Вистава і актор привертали увагу насамперед розкриттям не знаних широкому загалу сторінок останнього періоду життя Поета. Актор жив єдиним бажанням – передати біль страдницької душі, приреченої на осягнення недосяжного. Робота Петра Панчука у виставі «Перехресні стежки» (Стальський) за повістю І. Франка на повну силу проявила усю непересічність, багатомірність таланту актора. Він балансує на межі всіх можливих на театрі жанрів, від високої трагедії до відверто фарсової стихії. Його Стальський є одночасно і жертвою, і катом. Все підпорядковано неперевершеній партитурі у змалюванні цього неповторного франкового архетипу, людині, яка протягом життя, обставин, що склалися, крок за кроком втрачає людські ознаки. Проте подібне розвінчування героя ніякою мірою не перекреслює гуманістичної наповненості твору Франка.
Таким самим об’ємним, поліфонічним, є образ Пузиря, що його створив актор у виставі «Хазяїн» за І. Карпенко-Карим. Він представляє життя людини, в усіх його проявах – від любові до ницості, від жадоби до безпорадності.
Говорячи про Петра Панчука, не можна не сказати про його велику просвітницьку роботу. Вже не один рік він у своєму рідному селі керує самодіяльним театром, ставить там вистави і сам грає, прищеплюючи людям почуття високої духовності і віри у відродження краси національної культури.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
У 2012-2017 роках колектив очолював Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром.
З 2018 року генеральним директором-художнім керівником є Михайло Захаревич, який працював на посаді директора з 1992 року. З 2017 року головний режисер театру Дмитро Богомазов.