Респектабельний месьє Амількар, зраджений дружиною, дітьми і друзями, вирішує за допомогою грошей створити собі ілюзію щастя. Він за скажені гроші наймає трьох незнайомців (актрису Елеонору, повію Віржинію, художника Машу), щоб ті зіграли для нього близьких: турботливу дружину, чарівну дочку і відданого друга.
«Життя ідеальної сімейки» відбувається в супроводі іронічного дуету – жива музика і пісні у виконанні домашніх слуг месьє Амількара, є акомпанементом в незвичайних виставах цього, сплаченого наперед, «домашнього театру».
Але те, що спочатку здається всього лише дивною грою, поступово змінює життя всіх. І чим ближче фінал, тим складніше стає учасникам цієї незвичайної затії самим відрізнити награні почуття від справжніх... Та й сам месьє Амількар абсолютно заплутався, де життя, а де їм же складений сценарій, де реальні людські почуття і жести, а де лицедійство. Адже справжнє життя грає в свої ігри, і завжди тільки за своїми, а не кимось вигаданим сценаріями. І створює цілком сюрреалістичні ситуації, в яких відбувається те, що месьє Амількар навіть не міг собі уявити. Наприклад, поряд з «дружиною» в один прекрасний день з'являється чарівна теща. А у «дочки» виявляється бой-френд...
Представление об человеке , которые потер веру в настоящие человеческие чувства и поэтому решил их купить. Он главный герой представление, он режиссер и он же зрител. В роли своей жены он взял настоящую актрису. В роли дочери и лучше друга авиаторов. И они должны играть так как он того хочет. Представление заставило задуматься. Об жизни, об своих близких и тех людей которые рядом. Представление не сильно понравилось было местами скучно. Как то уж сильно затянуто. Но если хочется посмотреть на игру Горянского то можно сходить. Он играл на высоте. Это была трагикомедия с французскими нотками
Коли ти ідеш до театру драми та комедїна лівому березі вже не перший раз , обов‘язково сподіваєшся побачити щось надихаюче. Це гарний невелики театр з привітним персоналом, приємним інтер’єром. Кожне відвідування як свято. Особливо коли на сцені улюблені актори. Вистава як завжди неперевершена. Є в цього театра вже знайомий прийом, що у першій дії повільно розкачується сюжет, може бути все аж занадто просто і зрозуміло, або смішно, але у другій частині вони перевертають усе , перевертаючи також і твої відчуття. Вистава «Людина що платить» вмістила декількох зіркових особистостей на сцені, які як завжди прекрасні в будь якій ролі. Головна героїня у виконанні Самаєвої викликає справжню бурю емоцій. Ти від неї звичайно чекаєш цього, але це вже як наркотик , хочеться ще і ще.. Вистава заявлена як комедія, але це не зовсім правда, це складна вистава , де можна і дійсно посміятися , бо режисер не поступився на жарти та приколи, і подумати про життя , відверто поспівчувати героям. Отже обов‘язково до просмотру, і навіть не один раз.
Дійсно важко щось зараз написати. Не хочу перераховувати всі знайоми слова, а інших поки що не вигадали! Чудова вистава. Неймовірна гра акторів, зіркових акторів! Чудове музичне оформлення. Ця молода пара, яка іноді з’являєтеся на сцені, він грає на акордеоні , вона співає! Дуже круте режисерське бачення! Це так доповнювало виставу. Прекрасна Леся Самаєва, перевтіленню якої можно тільки позаздрити. Володимир Горянський ! Володимир Горянський і цим все сказано! Нічого добавити! Всім раджу хто хоче посміятися і замислитися над життям , бо той хто платить , той і замовляє музику...
«Людина яка платить» вистава про людину, що намагається отримати те, в чому життя відмовило, будь-яким іншим шляхом. Як завгодно, але отримати ту ідилічну картинку , що символізує для нього «життя вдалося» – любляча дружина, чудова донька і старий вірний друг. Чи зможуть зіграти такі ролі актриса без ангажементу, художник без роботи та повія з вулиці Траншар? Вони постараються, адже гонорари високі і будуть укладені контракти по формі, жодна профспілка не придереться. І спочатку ролі не будуть даватися (вам кожного вечора шедевр подавай!!!), чим далі, тим важче буде відрізнити де роль, а де вже те, що поза контрактом. І «домашній театр» почав жити своїм власним життям, притягаючи в свою орбіту нових персонажів.. Спектакль просто чудовий, Володимир Горянський в ролі художника Машу – це просто бомба. І взагалі всі актори були на висоті – Андрій Самінін в ролі месьє Амількара, Леся Самаєва – Елеонора, Альона Лавренюк – Вірджинія, важко сказати хто був кращий. А як прикрасили дійство теща і бойфренд! Дуже вдалими були костюми, точно друге я створюваного образу. Елегантна смугаста трійка месьє Амількара, вульгарні чорні мережива Елеонори, відвертий міні-костюм Вірджинії, який потім замінила елегантна біла сукня. Особливо сподобалось музичне оформлення, яке забезпечили Оксана Жданова та Олександр Бегма, двоє домашніх слуг месьє – пісні під акордеон та гітару, просто музика, танці. Бездоганно вийшло сольне танго без партнера – просто класс. Спектакль дуже сподобався, весела комедія з відтінком смутку в кінці.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1996 року.
У 2004 році нагороджена спеціальним призом кінофестивалю студентських робіт «Відкрита ніч» за кращу жіночу роль фестивалю (к / ф «Гунька»).
Лауреат театральної премії «Київська Пектораль» в номінації «Краща жіноча роль» за роль Медсестри Марії у виставі «Черга» О. Марданя (2007).
Лауреат премії ім. Віри Левицької (2009).
У 2016 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
У 1995 закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (в той час — Київський інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого), навчався на курсі народного артиста України Миколи Рушковського.
З 1997 працює у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
У 2009 разом з актором та режисером Олександром Кобзарем написав інсценування та поставив спектакль «Граємо Чонкіна» (рос. Играем Чонкина) – за романом Володимира Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна».
Регулярно бере участь у дублюванні іноземних фільмів для українського прокату. Голос Андрія можна почути в таких мультиплікаційних та художніх фільмах: «Шрек Третій», «Шрек назавжди», «Мадагаскар 2», «Мадагаскар 3», «Кіт у чоботях», «Гангстер», «Операція „Валькірія“», «Завжди кажи „Так“», «Грім у тропіках», «Безславні виродки», «Копи на підхваті», «Гаррі Поттер та смертельні реліквії», «Місія неможлива: протокол „Фантом“», «Вище неба», «Похмілля у Вегасі», «Джанґо вільний» та ін. В українських кінотеатрах голосом Андрія Самініна майже постійно говорить Джонні Депп («Вороги суспільства», «Турист», «Джек і Джилл», «Похмурі тіні», «Мачо і ботан»).
Одружений з Лесею Самаєвою – акторкою Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Народився 24 лютого 1959 року у шахтарському місті Стаханов (нині Кадіївка). В 1979 році закінчив Дніпропетровське театральне училище, курс В. І. Ковалевського. В 1996 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, спеціальність «Організація і управління театрально-видовищними підприємствами».
Працював в Дніпропетровському російському драматичному театрі імені Максима Горького, в Севастопольскому театрі ЧМФ. В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1988 року. З 1991 по 1997 роки обіймав посаду директора-розпорядника театру.
Двічі лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль»: в 1997 році лауреат в номінації «Найкраще виконання чоловічої ролі» за роль Мессіра Нічі у виставі «Комедія про принадність гріха» Нікколо Макіавеллі; в 2003 році — в тій ж номінації за роль Подкольосіна в спектаклі «Одруження» Миколи Гоголя.
Окрім роботи в театрі, веде ранкову телепередачу «Ранок з Інтером» на телеканалі «Інтер».
Є президентом Бердянського міжнародного кінофестивалю.
У 2006 році випустив диск романсів «Негромкий вальс».
З 11 жовтня 2015 року буде одним із тренерів дитячого талант-шоу «Маленькі гіганти» телеканалу «1+1».
У 2015 році Володимир Горянський таємно одружився на Олені Фейсі.
Влітку 2016 року приєднався до патріотичного флешмобу #яЛюблюСвоюКраїну, опублікувавши відеозвернення, в якому розповів за що любить Україну.
У шкільні роки, з 2 по 11 клас, займався у драмгуртку (керівник Тамара Миколаївна Сурікова). То ж коли стало питання, в який виш поступати, обрав акторський факультет КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, курс Дмитра Богомазова, який закінчив у 2015 році.
Ще за часів навчання Сашка помітив художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Едуард Митницький і запропонував йому роль Тоні у своїй виставі «Так закінчилось літо…», а по закінченню КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого — приєднатись до трупи театру.
Олександр вважає, що відбувся як театральний актор завдяки трьом театральним діячам — викладачу акторської майстерності КНУТКіТ Анатолію Ященку, режисеру-постановнику Дмитру Богомазову, на курсі якого Сашко вчився та у якого зіграв в першій постановці після випуску, та художньому керівнику Театру на лівому березі Едуарду Митницькому.
З дитинства займається спортом. Має спортивний розряд з легкої атлетики. Поставив собі за ціль оволодіти бойовими мистецтвами.
Музично обдарований. Має хист до танців, вокалу, музики. Ще зі шкільних років самостійно почав навчатися грі на фортепіано, по мірі наявності вільного часу продовжує навчання. Нещодавно почав брати уроки гри на вірменському музичному інструменті дудуці. Вчиться грі на саксофоні. Для ролі Валерика у фільмі «Крути 1918» попросив партнера по фільму — актора Максима Донця навчити його грі на гітарі.
Співочий та танцюючий актор. Грає драматичні ролі, проте мріє про комедію.
Оксана Жданова – українська актриса театру і кіно. Популярною артисткою дівчина стала завдяки участі в драматичних серіалах «Дворняжка Ляля» і «Чорна квітка». З часів закінчення університету і по сьогоднішній день Жданова грає в Київському комедійно-драматичному театрі.
Оксана народилася 3 лютого 1993 року в Херсоні. Батьком і матір’ю дівчинки стали актори, які працювали в місцевому музично-драматичному театрі ім. М. Куліша. У Жданової Оксани є рідний брат Павло. Будучи дворічною дитиною, дівчина вперше виступила на театральній сцені разом з іншими дітьми.
Згодом родина юної актриси перебралася до Донецька. У дев’ятирічному віці Оксана грала у виставі «Милий друг» (за романом Гі де Мопассана) в Музично-драматичному театрі. Паралельно дівчинка відвідувала дитячий гурток, в якому вчилася танцювати, співати і декламувати вірші. Оксана довгий час мріяла про професію балерини, але у відповідну секцію її не взяли з-за маленького росту.
Після випуску зі школи Жданова вирішила продовжувати вдосконалювати свою акторську гру в одному з київських вузів. Однак батьки не були в захваті від вибору дочки, оскільки хотіли, щоб вона отримала більше надійну спеціальність. Незважаючи ні на що, дівчина стала студенткою курсу заслуженого діяча мистецтв України Д. М. Богомазова в Національному університеті театру ім. В. К. Карпенка-Карого.
Жданова Оксана дебютувала в серіалі «Щоденники Темного», з’явившись в образі другорядної героїні Чернишової Марини. Наступною роботою актриси стала популярна мелодрама «Дворняжка Ляля», в якій їй пощастило зіграти головного персонажа, а саме Рубинову Лялю Григорівну. Ця роль стала візитною карткою Жданової серед українських кінорежисерів.
Говорячи про свою любов до читання, Жданова в першу чергу згадує твори Л. Толстого і І. Бродського. Також актриса цікавиться детективами і фантастикою. Що стосується кіно, то Оксана Жданова воліє дивитися британські і американські фільми.
Народився 19 лютого 1991 року.
У 2018 році закінчив КНУТКіТ ім. Карпенко-Карого (майстер курсу Д.М.Богомазов).
1995 року закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого (курс Е. Митницького). За роки творчої діяльності Дмитро Богомазов здійснив постановку більше 40 вистав на сценах Києва, Одеси, Черкас, та закордоном - у Польщі, Росії, Франції. Серед них низка вистав за творами світової класики, зокрема: В. Шекспіра, Ж. Б. Мольєра, Й. Гете, М. Булгакова, Т. Манна; першопрочитання творів Л. Піранделло, Софокла, О. Гріна; сучасне прочитання класичної української літератури: І. Карпенка-Карого, В. Стефаника, І. Франка, П. Саксаганського.
З 1993 по 2000 рік та з 2011 року працює режисером-постановником Київського театру драми і комедії. З 2017 року - головний режисер Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.
Є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2016).
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки. 21 грудня 1990 р. виставою «Я завжди твоя наречена» за О. Іоселіані відбулося офіційне відкриття приміщення театру на Лівому березі.
Театр працює двома мовами. Вистава «Брехня» за п'єсою В. Винниченка (1992 р., реж. О. Балабан) стала першою українською виставою у російськомовному театрі. Новаторський підхід до сценічної інтерпретації української класики сприяв руйнації стереотипів, що склалися у сприйнятті традиційної української драматургії. «Чарівниця» за «Безталанною» І. Карпенка-Карого, (реж. Д. Богомазов), «Олеся» за М. Кропивницьким (реж. Д. Лазорко), «Нехай одразу двох не любить…» за «Ой, не ходи, Грицю…» М. Старицького (реж. М. Яремків) – яскраві сучасні театральні версії найвідоміших українських класичних п'єс.
Театр гастролював у Росії, Грузії, Білорусі, Латвії, Литві, Німеччині. В Україні вистави грали у Дніпропетровську, Одесі, Севастополі, Чернігові, Львові, Івано-Франківську, Полтаві, Тернополі, Дрогобичі, Ужгороді… За період 2000-2004 рр. театр брав участь у різноманітних міжнародних театральних фестивалях: Міжнародному фестивалі країн СНД та Балтії «Балтійський дім» у Санкт-Петербурзі, «Біла Вежа» у Бресті, «Граємо Гоголя» у Полтаві, фестивалях російської класики у Гомелі, Тольятті, Брянську, Міжнародному фестивалі «Херсонеські ігри» у Севастополі, Міжнародному фестивалі «Золотий Лев» у Львові, фестивалі «Добрий театр» у Енергодарі, «Вересневі самоцвіти» у Кіровограді, «Прем'єри сезону» у Івано-Франківську та ін., а також Днях української культури за кордоном (виставу «Трохи вина… або 70 обертів» за Л. Піранделло грали у Парижі та Нансі, а виставою «Майн Кампф» за п'єсою Д. Таборі було представлено київську театральну культуру під час проведення днів культури Києва).
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.
