Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Зневірившись у справжніх щирих почуттях, мсьє Амількар вирішив більше не пускати свої відносини з людьми напризволяще, а просто найняти трьох незнайомців для виконання ролей старого відданого друга, милої слухняної дочки і люблячої турботливої дружини аби гарантовано убезпечити себе відтепер від майбутніх розчарувань, нового болю й гіркоти…
Театр Ampulka.ua та продюсер Михайло Бондаренко у партнерстві з «Диким театром» презентують виставу «Чуваки не святкують або Ukrainian» Постановка Максима Голенка за творами Руслана Горового Вперше на сцені у якості актора, сам автор – Руслан Горовий Ви побачите те, що ніколи не бачили? Ні! Ви побачите те, про шо всі знають і мовчать Ми скажемо на чорне – чорне, а на біле – біле Війну Назвемо Війною, смерть – смертю, зраду – зрадою. Зустрічайте нову класику – те, що вже зовсім скоро, будуть вивчати у школах та переказувати дітям Нетривіальний сюжет, реалістичні картини буття, жива українська мова, тонкощі психології й подекуди зовсім абсурдні рішення персонажів – ось що чекає вас. Вистава від початку й до кінця сповнена людяності й переживань за кожного з нас. Перед нами проходить життя, в якому є і любов, і ненависть, і завзятість, і абсурдність дій. Реалізм, психологізм, людяність… все знайшло своє місце в цій виставі. Фото: Олексій Товпига
Якщо чоловік неправий, він мусить вибачитись. Якщо жінка неправа – чоловік теж мусить вибачитись. Жіноча логіка – це травма для чоловічої психіки. Вона спокійно може довести, що равлик і черепаха – це одне й те ж саме, або через малесеньку плямку на піджаку зруйнувати півкварталу. Але якщо знайти до неї ключик, ... чи револьвер, вона зробить вас найщасливішою людиною, як мінімум на весь квартал. Отож: «чи можна стріляти в жінку?...» ... «чи можна НЕ стріляти в жінку?» ...
і сміх і сльози ... і фантастика ... і віддана любов ...
Жінкам часом непросто знайти спільну мову, особливо, якщо вони живуть на різних поверхах, в різних світах і носять різний одяг. Але якщо вони випадково виявляться замкнутими на ніч в одному просторі, то виявиться, що їх різний одяг зшитий з одного полотна, а душі зліплені з одного матеріалу.
Весілля. Медовий місяць. Затишний будиночок у горах. Так почалася щаслива історія подружнього життя Даніеля та Елізабет. Проте щастя не було довгим – несподівано зникає дружина… Згодом убитий горем чоловік отримує звістку – мадам Корбан знайшлася. Але чому ж він не радіє? Бо в домі замість Елізабет з'являється незнайома йому жінка! Вона веде себе як кохана дружина і постає питання – що не так в цій історії? Кому з цих двох довіряти і як одного з них вивести на чисту воду.
Актор театру і кіно, режисер-постановник, викладач Маріупольського коледжу мистецтв, учасник АТО. Понад 70 ролей Андрієм зіграно в Івано-Франківському академічному національному драматичному театрі, але воєнні події привели талановитого актора на схід України, до Маріуполя. Сьогодні працює в Маріупольському драматичному театрі.
Чоловік родом із міста Бориспіль – одного з прадавніх міст Київщини. Актором хотів стати з дитинства. Хоча хлопця цікавили й інші професії. Зокрема, він мріяв стати слідчим, льотчиком чи військовим. У старших класах Андрій більш-менш визначився і зрозумів, що бачить себе саме актором. Він брав участь у шкільній самодіяльності. А пізніше грав у народному аматорському театрі «Березіль» в місті Бориспіль. Після армії вступив до Київського державного інституту культури на факультет «театральна режисура», де отримав професію і режисера, і актора. Але в житті більше полюбляє грати, ніж ставити вистави. Немало ролей Андрієм було зіграно в Криворізькому, Білоцерківському театрах, та найкраще розкрився талант актора в Івано-Франківському національному драматичному театрі, в якому він почав працювати в 90-х роках і де успішно відслужив 21 сезон. Саме там сформувався як актор і режисер-постановник.
Закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського (2003 р.)
В театрі працює з 2003 р.
Народилась в селі Іскивці (за іншими даними — у с. Сенча) Лохвицький район, Полтавська область. Батько мав три вищі освіти, закінчив учительський інститут, Вищу партійну школу та сільськогосподарський інститут. Займав посаду голови колгоспу. Батьки познайомились у військовому шпиталі, куди тато потрапив після поранення та де працювала медсестрою мати. Мати походила з Ленінградської області. Довгий час з Ленінградом як культурною столицею буде пов'язана різними справами і Світлана Іванівна.
Серед спогадів дитинства — кіно раз на місяць в землянці, що виконувала роль сільського клубу, та радіопередача часів СРСР «Театр у мікрофона». Молода Світлана брала участь в шкільній самодіяльності. Раз на два роки мати вивозила доньку із села до Ленінграда, де водила в театр. Враження від театру й вистав з його комлексним мистецьким впливом на свідомість стануть найсильнішими спогадами юності. Бачила на сцені живих Ольхину та Смоктуновського у виставі «Ідіот» у Большому драматичному театрі, що було дарунком долі.
Освіта майбутньої актриси розтяглась на декілька років і пройшла у різних містах. Влаштовувалась у ВГИК у Москві, але не витримала напруги мегаполісом. Перебралась у Київ, де влаштувалася в студію театру імені Франка. Серед викладачів Світлани Отченашенко — Покотило Михайло Федорович (1906—1971), народний артист України, Степанков Костянтин Петрович (1928—2004). По закінченні студії працювала в Полтавському театрі, але як початківець грала дрібні ролі.
У 1984 році закічила Ленінградський державний інститут театру, музики і кінематографії.
Випробуванням і школою акторської майстерності став для неї театр в місті Маріуполь. Там її ввели у низку вистав і на провідні ролі. Молода актриса розпочала довгий шлях самоосвіти. Загальна кількість ролей, зіграна актрисою в театрі, превищує сто тридцять.
За значний внесок у розвиток театрального мистецтва Національною спілкою театральних діячів України нагороджена високою театральною нагородою — премією ім. Марії Заньковецької (2005).
У актриси Світлани Отченашенко служіння театру не обмежилось тільки виставами. Мало кому відомо, що актриса брала активну участь в створенні бібліотеки в маріупольському театрі разом із завідувачем трупою Іскаковою Неллі Миколаївною. Актриса кохається в поезії, добре відчуває красу слова.
Початком театру в Маріуполі прийнято вважати 1847 рік, коли до міста вперше приїхала театральна трупа під керівництвом антрепренера В. Виноградова. Придатної будівлі Маріуполь не мав на той час, і тому вистави давали в орендованому амбарі на Єкатерининській вулиці (нині Нікопольський проспект).
У 1850—1860-і роки в амбарі на своєму подвір'ї місцевий житель Попов влаштував перше театральне приміщення — «Храм музи Мельпомени». А 1878 року в місті Маріуполі була заснована перша професіональна театральна трупа. Власне від цієї дати й вираховує свій початок міський драматичний театр (нинішній Донецький академічний обласний драматичний театр).
1884 року затверджено статут Маріупольського музично-драматичного товариства, члени якого ставили аматорські вистави, влаштовували концерти, сприяли естетичному вихованню мешканців міста.
Знаменна подія сталась у Маріуполі 8 листопада 1887 року — якщо раніше театральні трупи працювали в місті у непридатних приміщеннях, то цього дня було вперше відкрито спеціально зведену коштом В. Л. Шаповалова театральну будівлю, яка отримала назву Концертна зала (згодом Зимовий театр). Це театральне приміщення мало велику сцену, зручні крісла, окреме місце для оркестру та глядацьку залу на 800 місць. Театральний сезон відкрився постановкою п'єси М. Гоголя «Ревизор». Роль Городничого зіграв сам володар театру і антрепренер.
З отриманням власної стаціонарної сцени Маріуполь перетворився на значний культурний осередок наприкінці XIX — на початку ХХ століть. Тут відбувалися гастролі видатних майстрів українського театру — М. Кропивницького та І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського, М. Старицького.
У 1920-ті роки в Маріуполі працював драматичний колектив «Новий театр» під керівництвом А. Борисоглібського.
У 1934 році на основі міського драматичного театру створено Вседонецький музично-драматичний театр з постійним місцем перебування в Маріуполі (художній керівник — А. Смирнов, головний режисер — А. Іскандер).
18 квітня 1936 року в міському театрі відбулася зустріч із заслуженим артистом, оперним співаком Михайлом Гришком.
У листопаді 1936 року Маріупольський державний російський музично-драматичний театр показав п'єсу О. Корнійчука «Платон Кречет» — нерідко саме дата цієї прем’єрної вистави новоствореного першого стаціонарного закладу культури подається як дата створення сучасного театру (принаймні так було в літературі доби СРСР).
Новостворений театр уперше виїхав на великі 4-місячні гастролі в квітні 1937 року — до міст Сталіно (нині Донецьк), Макіївка, Полтава, Кременчук, Суми та Харків.
По ІІ Світовій війні 1947 року російський драматичний театр у Маріуполі було закрито.
1959 року діяльність театру було відновлено — будувалась нова стаціонарна театральна сцена, набиралась трупа, готувались нові постановки. Тоді ж Маріупольському театру було присвоєно статус Донецького державного.
Урочисте відкриття новозбудованого театрального приміщення в Маріуполі відбулося 2 листопада 1960 року прем'єрним показом вистави «Иркутская история» за п'єсою О. Арбузова.
1978 року Маріуполь урочисто відзначив 100-літній ювілей міського театру, у зв'язку з чим Донецький державний російський драматичний театр був нагороджений Орденом Пошани.
1985 року було відкрито малу сцену театру.
Визнаючи заслуги закладу в розвиткові театрального мистецтва, 12 листопада 2007 року Наказом Міністерства культури і туризму України театрові було присвоєно статус академічного.
В 2016 році Донецький академічний ордена Пошани обласний російський драматичний театр було перейменовано на Донецький академічний обласний драматичний театр.