Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Бунтарська лірико-романтична поезія, бардівська пісня, творча зустріч з акторами театру за келихом червоного вина при свічках.
Моновистава – це той випадок, коли виконавець приречений на публічну самотність. Її обрала для себе народна артистка України Ірина Кліщевська. Наркотики, алкоголь, суїциди та хвороби, неймовірний успіх, злети та падіння в прірву, найкращі чоловіки та заздрощі жінок... В житті видатної Едіт було стільки, що вистачило б на кілька серіалів, то що ж говорити про виставу... Вистава неодноразово брала участь у Міжнародних театральних фестивалях моновистав, де здобула премії та нагороди (нагорода «За кращу жіночу роль» на фестивалях «BGMOT 2006» (Болгарія) та «Відлуння» (Україна), «За високу майстерність» («Armmono»-2004), диплом фестивалю «Вересневі самоцвіти» (Україна), Гран-прі фестивалів «Албамоно 2006» та Фестивалю моновистав Македонії).
Перфоманс-колаж «Невтишимі». Незвичайна подорож у машині часу від 60-х років 20 століття до сьогодні. Від Стуса до Жадана, від Костенко до Малковича. Це не просто можливість за півтори години пропустити крізь себе життя і творчість українських поетів-шістдесятників, а повне занурення в епоху, коли слово «українець» зазвучало по-новому. Спільно з «Музеєм шістдесятництва» ми проведемо вас крізь час та простір, підглянемо за народженням думки корифеїв, відчуємо биття їхніх сердець в наших з вами грудях, усвідомимо вагу національної гідності в сьогоденні. Бо саме вони дали Україні голос, який не стихає й досі, який не затихне ніколи.
Вірші Зерова, Семенка, Хвильового, Плужника, Теліги, Тичини та інших яскравих представників того трагічного покоління. Історія через поезію... Персонажі, які починають творити свою історію. Вірші, які оживають... люди, які зникають... Пластично-поетична вистава «Розстріляні Від(ро)дження» повністю побудована на віршах Розстріляного Покоління.
Юність, що виблискує чистотою помислів, що закохана й мріє, бунтує й спокушає. П'ятеро закоханих і залишилася тільки одна зоряна ніч в рідному українському селі, яку вони проведуть разом. А ще є українські пісні, за допомогою яких вони з'ясовують відносини, освідчуються в коханні, сваряться, миряться... А вранці їм належить розлучитися й можливо зустрінуться вони тільки через сім років як домовилися в цю ніч. Спектакль поставлений по п'єсі «Не співайте, півні, не вменшайте ночі» напівзабутого українського класика Степана Васильовича Васильченко. Написана драматургом в окопах Першої світової війни, історія наповнена приголомшливим ліризмом й красою української пісні.
Вистава про життя та долю видатного співака, поета і композитора. Життя – це Божий дар, яким людина може розпоряджатися на свій розсуд. Відомий реальний світ є всього лише відображенням світу внутрішнього. Істинний митець, здатний наблизитися до таємниці буття, наповнює своє життя філософським змістом, особливим райдужним світлом, творить з неї якийсь міф, казку, що, в свою чергу, передається в дар іншим людям. І так з покоління в покоління... Залаштункова таємниця душевних переживань, театральний простір життя Олександра Вертинського і, звичайно ж, його пісні, які звучать під звуки «живого» роялю – ось ті золоті нитки, з яких зіткана поетична атмосфера вистави. «Нас не надо хвалить и не надо ругать. Я представляю себе нашу театральную жизнь как огромную табельную доску. Если вам понравилось что-либо в нас, подойдите и молча повесьте на гвоздик жетончик. Если нет – не делайте этого. Восхищаться, благодарить и облизывать нас – не надо! Это портит нас и раздражает умнейших из нас. Мы святые и преступные, страшные в своём жестоком и непонятном познании того, что не дано другим. Нас не надо трогать руками, как не надо трогать ядовитых змей и богов!» «Жизни как таковой нет. Есть только огромное жизненное пространство, на котором вы можете вышивать, как на бесконечном рулоне полотна, всё, что вам угодно. Вам нравится токарный станок? Влюбляйтесь в него! Говорите о нём с волнением, с восторгом, экстазом, убеждайте себя и других, что он прекрасен! Вам нравится женщина? То же самое. Обожествляйте её! Не думайте о её недостатках! Вам хочется быть моряком? Океаны, синие дали: делайтесь им! Только со всей верой в эту профессию! И т.д. И вы будете счастливы какое-то время, пока не надоест токарный станок, не обманет женщина, не осточертеет море и вечная вода вокруг. Но всё же вы какое-то время будете счастливы.» «Жизни, как таковой, нет. Есть только право на неё. Бумажка, "ордер на получение жизни". Жизнь надо выдумывать, создавать. Помогать ей, бедной и беспомощной, как женщине во время родов. И тогда что-нибудь она из себя, может быть, и выдавит. Не надо на неё обижаться и говорить, что она не удалась. Это вам не удалось у неё ничего выпросить! По бедности своего воображения. Надо – хотеть, дерзать и, не рассуждая, стремиться к намеченной цели. Этим вы ей помогаете. И её последнее слово, как слово матери вашей, всегда будет за вас. Но помогает она только тем, кто стремится к чему-то. Ибо нас много, а она одна. И всем она помочь не может.» «Мы живём трудно, неустанно боремся за каждое препятствие, напрягаем все силы для преодоления сволочных мыслей, учимся, постигаем, добиваемся побед – напрягаем всё своё мышление и разум до предела, и как только мы добиваемся, наконец, ясности мысли, силы разума и что-то начинаем уметь и знать, знать и понимать – нас приглашают на кладбище. Нас убирают, как опасных свидетелей, как агентов контрразведки, которые слишком много знают.» «И другие, новые, юные, неопытные, начинают разбивать свой лоб о то, что нам уже давно известно. Такова жизнь. И нам, старым и мудрым, как змеям, остаётся только улыбаться и притворяться, что всё хорошо, всё правильно, всё так, как надо: всё ещё придёт. Всё ещё будет: чтобы не разочаровать их, начинающих жизнь, тех, кто идёт за вами.» О. Вертинський (1889-1957)
Завдяки волонтерському проекту "Театр.Лав" вперше відвідала театр "Колесо" у самому серці Подолу - Андріївському узвозі. І як кажуть, новичкам везе - і мені повезло побачити чудову виставу-легенду "Любити, палати і бути таким, як раніше". Це вистава, де головні герої - Вірші. Вірші поета часів французської революції - П'єра-Жана Беранже. Як сказав режисер постановки - Валерій Непомілов, сам Беранже майже невідомий у Франції, у Парижі, при цьому там дуже знають Пушкіна. На мій сором, я теж вперше почула про цього поета та його вірші у чудовому виконанні акторів театру ""Колесо"" саме на цій виставі. Сподобалося місце, де проходила вистава - театральне кафе у французькому стилі, перед початком вистави грала музика - французький шансон. Це чудово налаштовувало на перегляд. Сподобалася взаємодія акторів з глядачами, навіть вдалося випити келих вина на брудершафт з актором Вадимом Лялько, який виконував роль Поета. Окремо слід відзначити - виконання віршів, їх прочитання акторами - слова лились, плавно перетікали, стріляли в голові як кріплене вино, або мерехкотіли як полум'я свічок і звучали у струнах гітари. І безумовний плюс - живе спілкування з акторами після закінчення вистави. Приємно вразила їх близкість до глядачів, ніби старі добрі друзі зустрілися після недовгої розлуки. Усе створювало затишну, теплу обстановку, що навіть не хотілося уходити). Завдяки фантазії Валерія Непомілова та грі акторів театру "Колесо" вдалося на хвилинку згадати, що "На чердаке все мило в двадцать лет", замислитися, що "Мы только куклы, стар и мал, мы все - марионетки" и все-таки - "Любить, пылать и быть таким, как прежде!.." Здивувало: майже усі глядачі на виставі були жінки середнього (бальзаківського) віку, і лише два чоловіки. Це одразу кидалося у вічі. Невже чоловіки не люблять бунтарську революційну поезію? Мінуси: театр не пристосований для людей із інвалідністю (на візках, іншими проблема рухового апарату), у залі, де проходила вистава, - було жаркувато (може через вино?:) ), туалет - один, дуже маленький.
Великолепный поэтический спектакль по поэзии французского поэта 19 века Жана Беранже. Он идёт в театре уже 30 лет с огромным успехом, потому что звучат замечательные стихи поэта и песни на его слова. 5 актёров включая режиссера спектакля Валерия Непомилова, человека с ограниченными физическими возможностями, в почтенном возрасте, но очень сильного душевного, разыгрывают представление, вовлекая в него зрителей. Живой, искренний, остроумный спектакль, а после окончания каждый из участников читал любимые стихотворения!
Заслужена артистка України, провідний майстер сцени.
Народилася 21 вересня.
Свою творчу кар’єру після закінчення Київського інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого Валентина Бойко розпочала в Київському Молодіжному театрі.
З 1988 року працює в театрі «Колесо», грає у великій кількості вистав поточного репертуару, виконує головні ролі. За роки творчої діяльності нею створено понад двох десятків образів героїнь, втілених класиками української та зарубіжної драматургії. Її сценічні образи яскраві, неординарні, з тонким психологічним малюнком ролі. Актриса майстерно передає сутність рис характеру своїх героїнь, володіє мистецтвом психологічного малюнка і гостротою виразності зовнішніх деталей, що надає її персонажам неповторності.
Серед кращих її акторських робіт, театрознавці відзначають такі ролі, як: Соня (Г. Яворська за романом Ф. Достоєвського «Сни Родіона Раскольнікова»), Зіна (за твором П.Саксаганського «Шантрапа»), Наталія Петрівна за твором І. Тургенєва «Місяць на селі»), Ліка («Ліка» за п’єсою Армена Зурабова), Лізетта («Любити, палати і бути таким, як раніше…» за поезією Беранже) та інші.
Валентина Бойко – учасниця багатьох Міжнародних театральних фестивалів, різноманітних Міжнародних театральних проектів, вечорів, творчих зустрічей.
Народився 7 жовтня.
Закінчив театральну студію Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.
Актер Київського театру "Колесо".
Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2002 року, з 1990 до 2005 року працював актором на Кіностудії ім. Довженка.
Член Національної Спілки кінематографістів України та Спілки театральних діячів України.
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.