Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Лунаса »
З щирою ніжністю і щемом від імені героя Майкла автор розповідає про життя своєї родини: матір, її сестер, дядька та вічного мандрівника, мрійника батька.
Дія відбувається у 1936 році, у переддень Свята Лунаси – свята родючості, продовження роду, урочистий початок збору врожаю. Першого серпня родини у повному складі виходили на поля, аби поласувати першими плодами, влаштувати бенкет просто неба, повеселитися та потанцювати. Подібним святом у нас є Медовий та Яблучний Спас (Свято Преображення Господнього).
«Автор як істинний ірландець переймається тим, що згасає його рід, через те, що його тітки, красиві, сповнені внутрішньої духовної сили жінки, все життя прожили в пуританських обмеженнях, не дозволяючи собі навіть найменшої радості – взяти участь у Святі Лунаса. Адже ж це не є пристойним. Їхні мрії лишаються мріями. І хоча автор описує суто ірландські традиції та звичаї, у п'єсі відчувається неабиякий вплив А. Чехова (невипадково Брайан Фріл захоплювався творчістю цього автора та перекладав його п'єси).
В даному випадку Свято виступає як символ божественного провидіння, що веде кожного з нас по життю. Стукає повсякчас, але ми закриваємося вигаданими шорами і тим самим не в змозі, навіть подекуди боїмося прийняти щастя, яке дарує Господь.
Фото та анотації надано театром.
Інтелігентна московська сім’я зовні має цілком благопристойний «фасад». Але близькі люди в ній вже давно стали чужими один одному. В цьому «благородному сімействі» назріває скандал: з’ясовується, що зовсім юна незаміжня дочка-піаністка чекає дитину. Протягує обірвані ниточки тепла і розуміння між батьками і дітьми бабуся – людина мудра і тонка, чия молодість пройшла в Петрограді епохи декадансу. Бабуся буквально шокує всіх розповідями про заборонені плоди богемного життя: кохання утрьох, куріння опіуму, оргазм. Загалом, про таку бабусю можна лише мріяти! Вона перетворить цей манірний дім на веселу божевільню, викине декілька запаморочливих фортелів і врешті-решт зробить все, щоб з’єднати люблячі серця. У виставі звучать вірші Костянтинтина Бальмонта та музика Франца Шуберта.
Так що ж таке це саме «єврейське щастя» знають всі і в той же час не знає ніхто, навіть самі шукачі цього самого щастя. Тому не поспішайте ні плакати, ні сміятися. Не поспішайте і висновки передчасно робити. Зазвичай ми настільки сліпі, що не бачимо факту того, що володіємо всіма необхідними якостями, щоб стати щасливими. Ось так і герой дійства "Ревізія-Шмавізія" не помічає, що щастя весь цей час було поруч. Вистава «Ревізія-Шмавізія» це заключна частина трилогії Анатолія Крима «Розповіді про єврейське щастя». Подивившись виставу, ви переконаєтеся, що ніяке воно не єврейське, хоча і написана розповідь з неповторним гумором і колоритом, на який здатний тільки дуже талановитий автор.
Що таке сім’я? Щоб знайти відповідь на це запитання запрошуємо зазирнути в шпарини старого будинку. Ми підглядатимемо за життям сім’ї, що проживає в Україні в 90-х роках. Сім’ї, в якій поєднують своє буття три покоління. Неминучий супротив батьків та дітей. Те, що мало величезне значення для старшого покоління, дуже швидко перестає цінуватись їх нащадками. Ми перемістимось в часи розпаду СРСР, саме тоді коли Америка почала з’являтись на полицях наших магазинів, на зломі часів, при зміні правлінь. І давайте уявимо, що всі актори будуть в масках? В модернових масках «Commedia dell’Arte». Як же без них? Адже, режисер цієї вистави – Маттео Спіацці (Італія). Рецензія на виставу тут.
Майже водевільні події, старі і вічно нові життєві історії в запитаннях та відповідях, взяті зі сторінок «Строкатих оповідань» Антоші Чехонте (він же – Людина без селезінки) 1880-х років. Це своєрідний колаж з міні-вистав, в основу якого лягли чеховські оповідання: «Дочка Альбіону», «Довгий язик», «Обиватель», «Гаманець», «Комік». Кожна займає хвилин п'ятнадцять-двадцять, але за цей час герої виявляють в собі такі емоції і почуття, про які вони самі вважали за краще б мовчати. На жаль, у цілком симпатичних людей оголюються далеко не найкращі якості, і для цього достатньо одного, нехай навіть незначного, випадку. Яка подія може пустити навскіс життя успішного громадського урядовця і його дружини? Яка ситуація перетворює нерозлучних друзів у тварин, готових перегризти один одному горло? Що ж сталося такого, що в невинних очах молоденької дружини чоловік раптом виразно побачив розпусту? Чому відставний військовий, мирно розмовляючи з гостем, так раптово вибухнув гнівом? «Дрібниці життя» – це концентрат. Емоцій, почуттів, подій. А концентрат, як відомо, треба споживати маленькими дозами. Щоб не стало погано. Від думки, що людська натура слабка перед спокусами до такої міри, що сама навіть не підозрює цього. Виставу створено на основі самостійних робіт, зроблених артистами театру. У виставі звучать старовинні російські романси: «Сховався місяць за хмаринку» (музика О. Дюбюка на слова В. Чуєвського), «Бубонці» (музика В. Бакалейникова на слова О. Кусікова), «Тебе віднімуть у мене!» (Музика і слова Саші Давидова, він же О.Карапетян).
Як часто ми не можемо усвідомити свого щастя, вічно незадоволені собою та іншими, висуваємо претензії - нас, мовляв, недостатньо люблять, не цінують, не розуміють... І в один момент, піддавшись скороминущій пристрасті, яка, як нам здається, і є те саме справжнє почуття, спалюємо мости, знищуємо все, що створювалося власними руками. А коли приходить протверезіння, поспішаємо назад, склеїти уламки колишнього життя в надії повернутися і повернути. У такій ситуації опинилася Юлія, героїня п'єси "У цьому милому, старому домі", створеній видатним драматургом Олексієм Арбузовим у другій половині двадцятого століття і прочитаній Михайлом Резніковичем разом з акторами театру на початку століття двадцять першого. Це четверте звернення режисера до драматургії всесвітньо відомого автора. Між минулим та Юлією розверзлася безодня, час затягнув глибокі сердечні рани, а чоловік, залишений Юлією в цьому минулому, впорався і з ситуацією, і з собою, і своїм болем відкрив своє серце для нового кохання. Повернувшись за давно залишеним та легко забутим почуттям, вона розуміє, що назад дороги немає. І хоча в цьому милому старому будинку все для неї рідне, вона тут вже чужа. Запізнилася... Її поїзд "промчав, на стиках брязкаючи, замовкли колишні оркестри". Її місце у серці чоловіка, покинутого нею, зайняла інша. І звуть цю іншу, яка подарувала йому надію і любов - Ніна, - світла, відчайдушна дівчина, смішна і зворушлива. Інша. І наш герой, - Костянтин, - розчинився в ній, не залишивши колишній дружині ні можливості, ні шансу на відновлення минулих стосунків. Навіть діти, їхні спільні діти - Юлії і Гусятникова, що встигли подорослішати за час розлуки, - дозволили новому коханню батька: «БУТИ». Як проявить себе Юлія в сформованій ситуації? Чи вистачить благородства, жертовності та розуміння? Чи зуміє вона дозволити бути щасливим тому, кого, колись не роздумуючи, поранила, чи буде відстоювати своє право на сімейне щастя і любов?
Почалась вистава доволі оригінально і цікаво. Вже старий чоловік розповідає про дитячі спогади і свою велику родину. В жіночій метушні під гарну музику починають з'являтися декорації і все було дуже цікаво, доки не почали говорити панянки із незрозумілим акцентом на букву "л", що сильно дратує всю виставу. Історія сільських сестер Мондей, у яких все дуже складно в житті, бо вони виховані в пуританських умовах і навіть у дорослому віці все собі забороняють активно - звертає на себе увагу, але рівно до того моменту, поки не з'являється молодий чоловік в стилі Голохвастова з міста, що розмовляє російською. Тут мій інтерес зовсім згас, бо це виглядало якось принизливо. Всі характери персонажів занадто гуперболізовані. Далі мій інтерес зовсім згас і прокидався тільки на чудових співах акторів, бо пісні чудові. Та на запальних танцях. Історія однієї родини, яка поступово згасає. Про жінок, які не вміють насолоджуватися життям, та їм так і не вдається відсвяткувати свято Лунаса. Герої були такими не натуральними, було відчуття, що я дивлюсь пародію на декілька вистав одночасно та на окримих акторів. Вистава викликала багато питань "навіщо"? Зовсім невідповідні костюми, декорації, підбір пісень (хоча спів акторів дуже гарний). Не було враженням цільної картинки.
Не могла відірватися від перегляду, ні на мить не було нудно. Зосереджено слухала монологи. Сподобалась вистава? Дуже. Від початку до кінця слідкувала за подіями, які видбувалися на сцені. Якщо це були монологи, навіть не уявляла, що крім мене та героя є ще, хтось поряд. Оповідачем та Майклом в одному обличчі -Сергій Калантай. Його спокійний голос та впевнений погляд говорили, що він знає все про життя але майже все. Всі жінки живуть в домі у пастора Джека, який великий відрізок свого життя провів у Африці. Розум його помутнівся, залишається тільки гадати , що з ним сталося. Велике дякую за неповторні емоціі та піднесений настрій. Бажаю всім приємного перегляду цієї чудової вистави.
Головний художник Театру на Подолі. Зробила найскладніші декорації та костюми до вистав «Шакунтала», «Аз» за драмою «Ужасная изміна сластолюбіваго житія…», «1984».
Головний балетмейстер Національного Академічного Драматичного театру ім. Івана Франка. 6-й Всеукраїнський фестиваль. «Тернопильськи театральні вечори. Дебют-2006 за пластику у виставі «Boa-constrictor» І.Франка Коломийський драм театр. Лауреат премії «Київська Пектораль» в номінації за краще пластичне рішення 2013 року «Перехрестні стежки» І. Франка і у 2013 році «Morituri te salutant».
Співпраця з українськими театрами:
Театр «Ательє 16» – «Ключа немає», Король Фрешет; Казанова , Марина Цвєтаєва (за п'єсами «Пригода» і «Фенікс»). «Тригрошова опера» Б. Брехта. «Самогубець» Ердмана, «Як важливо бути серйозним» Уайльда, «Кабаре «ХЛАМ» Аверченко, Теффі і Бухова, «Сестри Прозорови» Чехова (режисер Л. Зайкаускас), «Inferno. Пісня 35» Сартра. «В очікуванні Годо »Б. Брехт (реж Л.Зайкаускас).
Драматичний театр ім.І.Франка: «Енеїда» І.Котляревського, «Оскар і Рожева дама» Е.Шмітт, «Гамлет» В. Шекспір, «Модельяні» інсценізація Р.Держепільского і т.д
Сумській Драм театр ім.Щепкина «Лісова пісня» Леся Українка Коломийський театр ім. І.Озаркевича «Боа констріктор» І.Франка, «Вій» М. Гоголь і т.д, Львівський театр ім.Л.Курбаса: «Ножі в курях, або Спадок мірошніка» Девід Гарровер, «Благодарний Еродій» Григорій Сковорода, «Амнезія, або Маленькі подружні злочини»
Ерік-Емманюель Шмітт, «Так казав Заратустра» Ніцше/КЛІМ.
Львівський Національний Оперний театр: опера «Сільська честь» Маскані, «Циганський Барон» І. Штраус, Львівський Театр Юного Глядача: «Втеча з реальності» Т. Іващенко, «Таємниця буття» Т.Іващенко, театр ім. О. Кобилянської місто Чернівці «Солодка Даруся» М.Матіос, Театр Драми і Комедії на лівому березі: «Любов до трьох апельсинів» До Гоцці, «брешемо чисту правду »Х.Гербер, «Рожевий міст» Р.Уоллер, «Вася повинен зателефонувати» К. Рубіна, «Жіноча логіка» А.Крим, «Дні пролітають зі свистом» за п'єсою «Стара Зайчиха», «Любов на дотик» Леонард Герш, Київський театр «Сузір'я»: «Ассо та Піаф»; «Єсенін і Дункан» Т.Іващенко, «Випадкове танго »В.Аім, «Дивосвіт театр» М.Мітуа.
Брала участь в зйомках фільмів: «Orangelove» Алана Бадоєва, пластичне рішення у фільмі «Закохані в Київ» 2012 рік, цикл фільмів режисерів: «Туфлі» Д.Гамзінов;
«Останній день року» О.Борщевскій; Серіал «Остання електричка» А.Гресь хореограф постановник і т.д.
Була постановщиком відеокліпів для різних зірок українського шоу-бізнесу.
Приймала участь у телевізійних проектах Нового каналу, СТБ, 1+1.
З 1983 року актриса Київського Національного українського театру імені Івана Франка.
Ведуча програми «Лото Забава» на каналі «1+1», активно займається озвучуванням і дубляжем зарубіжних фільмів, співпрацює з театром «Актор».
Знімається в кіно.
У 2009 році нагороджена срібною медаллю Національної Академії мистецтв України за значні наукові та творчі досягнення в галузі художньої культури, вагомий внесок у розвиток національного мистецтва.
У 2015 році Лариса Омелянівна удостоєна звання Народної артистки України.
У 1991 році закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.
З 1993 року працює у Національному театрі імені Івана Франка.
Дублює і озвучує на всіх студіях дубляжу українською та російською мовами. Офіційний український голос Шарліз Терон.
Світлана Іванівна Прус — українська акторка. Заслужена артистка України (2015). Народилась 20 січня 1974 р. у місті Прилуках в родині військовослужбовця.
Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1995). Актриса Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка.
Член Національної Спілки кінематографістів України.
Заслужена артистка України. Закінчила Київський інститут театрального мистецтва в 1994році, курс Ю. Ткаченко. Відтоді грала у театрі драми і комедії, ТЮГу на Липках, молодому театрі, і з 2001 року у Національному драматичному театрі імені І. Франка. Має сильний темперамент, але користується ним стримано, що надає її ролям глибини і внутрішньої напруги. Кожному образу властивий своєрідний пластичний і ритмічний малюнок.
Народилася 7 серпня. В дитинстві Ксенії не подобалася акторська справа, спочатку вона мріяла стати танцівницею, а потім співачкою. Але в естрадно-цирковому училищі дівчині сказали, що вона не має ні слуху, ні голосу. Тому Ксенія почала вивчати спеціальність «актор-лялькар». Пізніше потрапила до групи Богдана Ступки, який навчав студентів в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого.
У 2010 році Ксенія закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. І в тому ж році стала актрисою Києвського Театру імені Івана Франка.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Тому що це найкраща і найцікавіша професія в світі.
– Яку роль мрієте зіграти?
Їх багато.
– Чим любите займатися у вільний час?
8 років займалась професійно танцями, люблю гірськолижні види спорту та походи в гори.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Сцена з дитинства манила мене до себе і я любила бути в центрі уваги завжди, на сцені я відчувала себе інакшою і мені це подобалось, тому за покликом серця я обрала цю професію.
– Яку роль мрієте зіграти?
Фатальну героїню
– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка
Я не брала участь у телешоу
– Чим любите займатися у вільний час?
Люблю куховарити, займатись танцями у своє задоволення, і спортом – біг додає мені впевненості.
– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть
Громадською діяльністю не займаюсь
Народився 31 травня 1964 року в Києві.
У 1985 році закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого (курс професорки В. І. Зимньої). Протягом 1985—1992 років працював у Київському театрі на Подолі.
З 1996 року співпрацював з мюнхенськими театрами «Fisch&Plastik» та «Viel Lärm um Nichts» (Німеччина).
З 2000 року викладав акторську майстерність в приватній театральній школі «Athanor Akademie» (м. Бурггаузен)) і «Оtto Falkenberg schule» (м. Мюнхен).
У 2003 році закінчив Вищу німецьку акторську школу DSA (м. Мюнхен) за спеціальністю «медіа-режисер і актор TV та радіо».
З 2008 року — актор мюнхенського театру «Fisch&Plastik».
Мешкає в Києві і Мюнхені.
В кінематографі дебютував у 1982 році, знявшись в українській стрічці «Ще до війни».
Протягом 2000-х років знявся у понад 20 фільмах і телепрограмах в Австрії, Швейцарії і Німеччині.
Починаючи з 2007 року активно запрошується в українські, російські та білоруські кінострічки. У його доробку вже понад 100 ролей.
Має премію за кращу акторську роботу на театральному фестивалі «Золотий Лев» (1991, Львів, спектакль «Вертеп»).
Володимир Іванович Ніколаєнко — український театральний і кіно- актор.
Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (1995).
З 1995 — актор Національного театру ім. Івана Франка.
Український актор та ведучий. У 1996 році став випускником Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, після чого був зарахований до театральної трупи.
З 2007 року є ведучим передачі «ВусоЛапоХвіст» на каналі СТБ.
Народився 7 лютого.
2010 року закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого.
З 2010 року працює в театрі ім. Івана Франка.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
В школі подобалось бути в центрі уваги
– Яку роль мрієте зіграти?
Лопахін, Гамлет, Князь Мишкін
– Чим любите займатися у вільний час?
Спортом, а точніше ММА
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
У 2012-2017 роках колектив очолював Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром.
З 2018 року генеральним директором-художнім керівником є Михайло Захаревич, який працював на посаді директора з 1992 року. З 2017 року головний режисер театру Дмитро Богомазов.
« Лунаса »
