« Лунаса »
З щирою ніжністю і щемом від імені героя Майкла автор розповідає про життя своєї родини: матір, її сестер, дядька та вічного мандрівника, мрійника батька.
Дія відбувається у 1936 році, у переддень Свята Лунаси – свята родючості, продовження роду, урочистий початок збору врожаю. Першого серпня родини у повному складі виходили на поля, аби поласувати першими плодами, влаштувати бенкет просто неба, повеселитися та потанцювати. Подібним святом у нас є Медовий та Яблучний Спас (Свято Преображення Господнього).
«Автор як істинний ірландець переймається тим, що згасає його рід, через те, що його тітки, красиві, сповнені внутрішньої духовної сили жінки, все життя прожили в пуританських обмеженнях, не дозволяючи собі навіть найменшої радості – взяти участь у Святі Лунаса. Адже ж це не є пристойним. Їхні мрії лишаються мріями. І хоча автор описує суто ірландські традиції та звичаї, у п'єсі відчувається неабиякий вплив А. Чехова (невипадково Брайан Фріл захоплювався творчістю цього автора та перекладав його п'єси).
В даному випадку Свято виступає як символ божественного провидіння, що веде кожного з нас по життю. Стукає повсякчас, але ми закриваємося вигаданими шорами і тим самим не в змозі, навіть подекуди боїмося прийняти щастя, яке дарує Господь.
Фото та анотації надано театром.
Почалась вистава доволі оригінально і цікаво. Вже старий чоловік розповідає про дитячі спогади і свою велику родину. В жіночій метушні під гарну музику починають з'являтися декорації і все було дуже цікаво, доки не почали говорити панянки із незрозумілим акцентом на букву "л", що сильно дратує всю виставу. Історія сільських сестер Мондей, у яких все дуже складно в житті, бо вони виховані в пуританських умовах і навіть у дорослому віці все собі забороняють активно - звертає на себе увагу, але рівно до того моменту, поки не з'являється молодий чоловік в стилі Голохвастова з міста, що розмовляє російською. Тут мій інтерес зовсім згас, бо це виглядало якось принизливо. Всі характери персонажів занадто гуперболізовані. Далі мій інтерес зовсім згас і прокидався тільки на чудових співах акторів, бо пісні чудові. Та на запальних танцях. Історія однієї родини, яка поступово згасає. Про жінок, які не вміють насолоджуватися життям, та їм так і не вдається відсвяткувати свято Лунаса. Герої були такими не натуральними, було відчуття, що я дивлюсь пародію на декілька вистав одночасно та на окримих акторів. Вистава викликала багато питань "навіщо"? Зовсім невідповідні костюми, декорації, підбір пісень (хоча спів акторів дуже гарний). Не було враженням цільної картинки.
Не могла відірватися від перегляду, ні на мить не було нудно. Зосереджено слухала монологи. Сподобалась вистава? Дуже. Від початку до кінця слідкувала за подіями, які видбувалися на сцені. Якщо це були монологи, навіть не уявляла, що крім мене та героя є ще, хтось поряд. Оповідачем та Майклом в одному обличчі -Сергій Калантай. Його спокійний голос та впевнений погляд говорили, що він знає все про життя але майже все. Всі жінки живуть в домі у пастора Джека, який великий відрізок свого життя провів у Африці. Розум його помутнівся, залишається тільки гадати , що з ним сталося. Велике дякую за неповторні емоціі та піднесений настрій. Бажаю всім приємного перегляду цієї чудової вистави.
З 1983 року актриса Київського Національного українського театру імені Івана Франка.
Ведуча програми «Лото Забава» на каналі «1+1», активно займається озвучуванням і дубляжем зарубіжних фільмів, співпрацює з театром «Актор».
Знімається в кіно.
У 2009 році нагороджена срібною медаллю Національної Академії мистецтв України за значні наукові та творчі досягнення в галузі художньої культури, вагомий внесок у розвиток національного мистецтва.
У 2015 році Лариса Омелянівна удостоєна звання Народної артистки України.
Світлана Іванівна Прус — українська акторка. Заслужена артистка України (2015). Народилась 20 січня 1974 р. у місті Прилуках в родині військовослужбовця.
Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1995). Актриса Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка.
Член Національної Спілки кінематографістів України.
Народилася 7 серпня.
Закінчила Національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого 2010 року (бакалавр з акторського мистецтва).
В театрі ім. Івана Франка працює з 2010 року.
Народився 31 травня 1964 року в Києві.
У 1985 році закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого (курс професорки В. І. Зимньої). Протягом 1985—1992 років працював у Київському театрі на Подолі.
З 1996 року співпрацював з мюнхенськими театрами «Fisch&Plastik» та «Viel Lärm um Nichts» (Німеччина).
З 2000 року викладав акторську майстерність в приватній театральній школі «Athanor Akademie» (м. Бурггаузен)) і «Оtto Falkenberg schule» (м. Мюнхен).
У 2003 році закінчив Вищу німецьку акторську школу DSA (м. Мюнхен) за спеціальністю «медіа-режисер і актор TV та радіо».
З 2008 року — актор мюнхенського театру «Fisch&Plastik».
Мешкає в Києві і Мюнхені.
В кінематографі дебютував у 1982 році, знявшись в українській стрічці «Ще до війни».
Протягом 2000-х років знявся у понад 20 фільмах і телепрограмах в Австрії, Швейцарії і Німеччині.
Починаючи з 2007 року активно запрошується в українські, російські та білоруські кінострічки. У його доробку вже понад 100 ролей.
Має премію за кращу акторську роботу на театральному фестивалі «Золотий Лев» (1991, Львів, спектакль «Вертеп»).
Володимир Іванович Ніколаєнко — український театральний і кіно- актор.
Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (1995).
З 1995 — актор Національного театру ім. Івана Франка.
Український актор та ведучий. У 1996 році став випускником Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, після чого був зарахований до театральної трупи.
З 2007 року є ведучим передачі «ВусоЛапоХвіст» на каналі СТБ.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
У 2012-2017 роках колектив очолював Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром.
З 2018 року генеральним директором-художнім керівником є Михайло Захаревич, який працював на посаді директора з 1992 року. З 2017 року головний режисер театру Дмитро Богомазов.
« Лунаса »
