Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
"Люди найголовніше залишають на потім, і серед цього найголовнішого є слова, які не встигнеш вимовити..."
Це ностальгічні спогади єврейського хлопчика про щасливе дитинство поруч з його дорогими бабусями Розою і Дашею. Бабуся Даша водила його до церкви, а інша - в синагогу. На цьому маленький Льовушка зібрав кругленьку суму.
«Дорогий Товариш Бог!.. Скоро Пейсах, наше головне з тобою свято…» Сентиментальна розповідь про містечкового божевільного, який восени 1947 року пише та відправляє поштою листа Всевишньому з проханням подарувати йому п’ятдесят рублів. Лист потрапив до рук начальника селищної міліції й несподівано зачепив його суворе серце.
Дім – святе місце, пов'язане з дитинством. Спогади про нього найтепліші, найщасливіші, найрадісніші. Коли на душі тривожно, поринаєш до милої серцю оселі, до батьків... Молода Коріна (нині Єлецька) покинула рідні пенати, ще дитиною. Кузовкін, ніколи не мав власної домівки: позбувшись в молодості спадщини, він став нахлібником у Коріних. Відігравав роль дворового блазня. Все своє життя задовольнявся малим: стерті чоботи, тарілка їжі, та й що буде. Минали роки. І ось настав довгоочікуваний момент зустрічі: пишна красуня з Петербургу, яка приїхала після семирічної відсутності погостювати в рідну садибу, і старий-дармоїд, що мешкає тут з молодості «на хлібах». Вона радіє, плаче, згадує... Він вбирає всі її рухи, кожне слово... Новоспечений чоловік Єлецької, найближчі сусіди, за старою звичкою, насміхаються над убогим старим Кузовкіним, підпоюють його, знущаються. Але приниження не вбиває благородства! Таємниця, що вирвалася назовні із самих надр стражденної людської душі, миттєво змінює поворот подій. Але і таємницю у нього відбирають! А що ж натомість? І чи можливо людині сьогодні, як за часів Тургенєва, відстояти своє розтоптане достоїнство, відбутися як особистість? У кого шукати співчуття? І яку ціну за нього необхідно заплатити? Тонка, поетична, «прозора» вистава про доброту і розуміння, про благородство душі людської, дивацтва кохання та його таємниці, про тягар самотності...
За мотивами творів Івана Нечуя-Левицького. Жив-був собі на світі Омелько Кайдаш. Про життя говорив розумно, пив собі гірку та колеса для возів лагодив. І була в нього сварлива дружина та двоє задиркуватих синів. Привели сини у хату невісток – і почалося: зранку сварка, а надвечір – бійка. І так день у день. Та й годі сподіватися на мир, коли перед нами справжнісінька Кайдашева сім’я.
У вирі напружених подій головний герой вистави «Втікачі» Лукаш блукає у пошуках свого Шляху. Він втікає з армії та вирушає у світ дитячих спогадів – до рідної батьківської землі. Що йому доведеться пережити? Чи вдасться йому віднайти себе? Може, він знайде дещо більше? Музичне оформлення вистави – це синтез сучасної авторської, елементів класичної та народної музики. В основі – українська народна колискова, яка видозмінюється протягом всієї вистави та супроводжує героїв у подорожі між світами. Живе звучання допомагає заглибитися у атмосферу подій на сцені. Музичні інструменти: клавіші, тибетська співаюча чаша, бар чаймс, дарбука, варган, гітара, голос.
Сильні люди навіть у своєму горі воліють залишатися сильними, не згинатися під вагою нещасть, а головне – не перекладати страждання на плечі своїх близьких. Двадцять років Бабуся жила очікуванням дива – чекала єдиного онука, якому вона присвятила все своє життя. Але коли він, нарешті, приходить, вона виганяє його. Чому це сталось? Що штовхнуло її на цей вчинок? Може, короткочасне знайомство з Директором чарівного агентства «Добрих справ» і його уявною дружиною Мартою? А може, вона зрозуміла просту і водночас складну істину: близькі люди – це люди, які по-справжньому роблять твоє життя наповненим, а не ті вигадані створіння, які не варті твоєї любові. Виставу «Дерева помирають стоячи» за п'єсою Алехандро Касони, вперше на сцені Театру російської драми ім. Лесі Українки було поставлено в 1956 році на сьогодні вже легендарним режисером Леонідом Вікторовичем Варпаховським. У той час, Варпаховський, працюючи над виставою, присвятив її пам'яті свого вчителя Мейєрхольда. Невипадково основним матеріалом в оформленні вистави «Дерева помирають стоячи» став сухий бамбук. Це і паралель з виставою самого Мейєрхольда, «Вчитель Бубус», і характеристика головної героїні, бабусі Еухени. Адже бамбук – не можна зігнути, його можна лише зламати. Але й зламати його не так легко. Тоді, у далекому 1956-му, у цій виставі вийшли на сцену такі блискучі актори, як Є. Опалова, В. Халатов, І. Павлова, М. Рушковський. Але навіть найталановитіша вистава, все одно, в силу своєї специфіки, не може бути вічною. А ось теми, яких вона торкається, залишаються вічними. У наш час, коли розмиті межі між добром і злом, коли насильство прагнуть ввести як чесноту, поява на сцені таких мудрих, добрих людей, як Бабуся, Сеньйор Бальбоа, Марта, Директор – це закономірне прагнення театру донести глядачеві, як бути розбірливим, уважним та чуйним.
Прості, але досить милі декорації вистави дозволили поротинутися у атмосферу радянських післявоєнних часів ще з перших хвилин вистави. Впродовж вистави глядачів порадували єврейські та українські народні пісні, зворушливі сцени недільних служб у синагогі та у церкві, сповнені жартів, діалоги бабусь. Наприкинці вистави залишаються дещо сумні відчуття. Вистава змусила замислитися! На жаль, так ми всі влаштовані, що більше починаємо цінувати рідних та близьких, коли втрачаємо їх. Життя швидкоплинне, отож, вистава навчає глядачів не зосереджуватися на матеріальних цінностях чи буддених справах, яким ми нині приділяємо занадто багато уваги, не витрачати час на конфлікти та суперечки про етнічну, релігійну чи політичну дискримінацію. Цінуйте все, що маєте, цінуйте своїх близьких поряд - це і є справжнє найбільше щастя та розкіш! P.S Вистава б дуже підійшла для походу до театру разом з батьками, бабусями та дідусями, тому проявіть ініціативу та запросіть своїх рідних відвідати прекрасну виставу про справжнє сімейне щастя.
Це ностальгічні спогади єврейського хлопчика про щасливе дитинство поруч з його дорогими бабусями Розою та Дашею. Бабуся Даша ходіла, щоб онук став православним християнином і таємо водила його до церкви, інша ж бабуся навпаки таємно водила в синагогу. На цьому маленький Льовушка зібрав цілий статок, який збирався витрати на солодощі, морозиво та велосипед. Після повернення з морського флоту (армії) Льовушка вже не застав в живих бабусю Розу, а згодом померла і інша бабуся Даша. Бідолашний Льовушка так і не встиг сказати своїм бабусям, як сильно кохав їх. Вистава навчає цінувати своїх рідних, говорити їм більше теплих слів чи компліментів, дивувати сюрпризами, бо потім може і не настати...
Народився Ігор Славинський у Києві 8 лютого 1952 року. З дитинства він займався в студії художнього слова Будинку піонерів Голосіївського (тоді – Московського) району Києва. Великою пристрастю Славинського була поезія, декламувати вірші його вчила Фаїна Ковалевська, пізніше саме вона готувала Ігоря до вступу в театральний інститут.
Проте Славинський не завжди хотів бути актором і навіть збирався стати лікарем. Але перемогла любов до декламації.
Двічі закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого: як актор і як режисер. Навчався у майстерні Народного артиста УРСР Миколи Рушковського. Після закінчення університету почав служити в театрі російської драми імені Лесі Українки. У 1983 році перейшов до Молодого театру. Але за декілька років Ігор Славинський пішов з театру і навіть півроку працював сторожем позавідомчої охорони.
Творчість Володимира Висоцького була дуже близька Славинському. За його творами митець поставив спектаклі: «Ну я прийду по ваші душі», «Нерухома тінь від мікрофона», «Іноходець». А далі були численні спектаклі в творчому шляху актора і режисера в Театрі на Подолі. Крім того, Славинський також ставив вистави на сценах інших театрів, грав у театрах і викладав акторську майстерність в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на курсі Миколи Рушковського. Зіграв, загалом, близько 50 ролей в серіалах і фільмах.
Згодом Славинський надав перевагу режисерській діяльності: «Нині я шалено захоплений режисурою. Навіть перестав грати у виставах нашого театру, тому що це дві різні професії: актор і режисер. Були в моїй практиці спектаклі, де я це поєднував, тобто грав у власних постановках. Це вимагає чимало сил. Бо треба відключитися від себе як від актора: поставити спектакль. І треба відключити себе як режисера на сцені, коли ти граєш, тому що мусиш бути актором, а не режисирувати навколо себе… Для лицедійства залишається кіно»
Славинський чотири рази ставав лауреатом премії «Київська пектораль», у 2010 році отримав премію імені Амвросія Бучми за кращу режисуру вистав «Мертві душі» і «Люксембурзький сад» в Театрі на Подолі. У 2018 році отримав звання Народного артиста України.
Головний художник Театру на Подолі. Зробила найскладніші декорації та костюми до вистав «Шакунтала», «Аз» за драмою «Ужасная изміна сластолюбіваго житія…», «1984».
Провідна актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У 1982 році закінчила Азербайджанський державний інститут мистецтв імені М. А. Алієва.
Працювала у Брестському російському драматичному театрі ім. ВЛКСМ. Працювала на телерадіокомпанії «Київ» та телерадіокомпанії «Заграва».
У театрі з 2001 року.
З 2003 року викладає акторську майстерність у майстерні М. М. Рушковського в Київському національному університеті театру, кіно и ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого.
Лауреат «Київської пекторалі-2010» за роль Коробочки у виставі «Мертві душі» М. Булгакова;
Лауреат театральної премії ім. Амвросія Бучми за роль Коробочки у виставі «Мертві душі» М. Булгакова (2010 р.).
Ім`я Лариса походить від латинського «ларус» — чайка, і її ролі залишають враження легкості сценічного буття. А все почалося з гуртка художнього слова при Будинку піонерів Московського району Києва. Пізніше Лариса навчалася у театральному інституті ім. Карпенка-Карого (курс Ади Роговцевої і Леоніда Олійника). Працювала в «Укрконцерті», у Новгородському драмтеатрі, в столичній опереті. У 1988 році прийшла до Театру на Подолі, де знайшла свій справжній творчий дім.
Її ролі та вистави дуже різні — це і поетичний та музичний театр, театр-спогад, побутовий театр, театр-салон, і такий важкий жанр, як моновистава.
Однією зі своїх життєвих і творчих удач актриса вважає зустріч із драматургом Тетяною Іващенко. Їхня співпраця вилилася в довголітню дружбу і низку вдалих вистав. У п’єсі «Таїна буття» Т. Іващенко Трояновська зіграла дружину Івана Франка, Ольгу Хоружинську, трагічну постать розбитої любові. В одному з інтерв’ю Тетяна Іващенко так сказала про Ларису: «Вона однаково блискуче може зіграти і тьотю Мотю в комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», і Айседору Дункан у моїй п’єсі «Мне тесно в имени своем…»
У виставах Театру на Подолі Лариса грає немало різних і яскравих ролей. Це і Поліна — мати-героїня з вистави «Звідки беруться діти?», і бабуся Даша у постановці за оповіданням А. Крима «Льовушка», і Зінаїда — єдина жіноча роль у виставі «Лист Богу». І ролі в знаменитих постановках Віталія Малахова «В степах України», «Фараони», «Шість чорних свічок», «На дні».
В 1998 році закінчив школу № 15 в Сумах. Після цього переїхав до Києва.
З 2005 по 2008 роки Артем Мяус був актором Київського академічний театр російської драми імені Лесі Українки.
У 2008 року він перейшов до трупи Київського академічного драматичного театру на Подолі, де відзначився прекрасними ролями в декількох десятках п'єс.
Паралельно з театральною кар'єрою Артем Мяус також грає в кіно.
Також в юності Артем Мяус грав у КВК у команді «С-Клуб» із Сум. В останні роки команда відновлена під назваою Збірна великої Британії та виступає в українській лізі АМІК. А Мяус співпрацює як режисер та сценарист.
Озвучив роль Доббі в українській версії “Гаррі Поттера”.
Талант співати В’ячеслава – спадковий. Любила співати бабуся, і приголомшливо під гітару співав батько, збираючи у дворі будинку в рідному Дніпропетровську натовп прихильниць. Але ставати актором хлопець з родини залізничника не збирався, а, як часто буває, в театральне училище прийшов за компанію і легко вступив. Лугова Лариса Іванівна викладала історію театру, підійшла до юнака і сказала: "Давай домовимося. Я тебе до третього курсу взагалі не чіпаю. Ставлю три. А ти сидиш тут на першій парті і мовчиш. "Я не знав, у чому підступ, але погодився. А закінчилося все тим, що я за власною ініціативою до третього курсу вже писав реферати. Я тоді якось включився в процес, зрозумів нарешті, що це моє середовище,” – говорить В’ячеслав.
Сьогодні, після головних ролей в серіалах і народної любові, яку приніс фільм «Киборги», актор зізнається, що поки не дуже готовий активно спілкуватися з шанувальниками і не прагне бути впізнаваним в звичайному житті. «Я закрита людина, наскільки я віддаю на сцені, настільки потім і замикаюся. У мене немає якихось особливих способів переключитися, мої діти - ось що швидко і ефективно перемикає. Це ж зростаючі організми, там кожен день купа проблем і питань виникає, і ти розумієш, що повинен дати відповідь, який, можливо, вплине на все їхнє подальше життя », - з любов'ю розповідає про своїх двох синів В'ячеслав.
За роль у виставі «Діалог самців» здобув призи міжнародних фестивалів «Добрий театр» (2004), «Підмосковні вечори» (2006) та у місті Враца (Болгарія, 2007).
За роль Серпня у кінофільмі “Кіборги” здобув премію “Золота дзиґа” у номінації “Найкращий актор у головній ролі” (2018).
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ. ім. І. К. Карпенка-Карого.
У театрі з 2002 року.
З 2007 по 2009 озвучував головного героя програми Ерве Бурдона “Кухня з Кайзер” та іноземних героїв програми “Картата потата” Даші Малахової.
Театр на Подолі на чолі з Віталієм Малаховим з'явився на мистецькій території Києва в 1987 році. Комерційний успіх став можливим завдяки довгостроковому договору з тюменською нафтодобувною компанією. Театр вирушає на гастролі на південь Західного Сибіру. Зароблені кошти витрачаються на облаштування сцени та поліпшення фінансового становища трупи.
Протягом семи років з моменту свого народження Театр на Подолі був практично мандрівним, і в кожному турне отримував визнання. Так, британська газета «Обсервер» порівнювала виставу «Ніч чудес» з «бездонним океаном під час шторму». У 1993 р. видання «Гардіан» відзначило високу художню цінність музичної вистави про протиборство зі смертю «Бенкет під час чуми» з огляду на Чорнобильську трагедію. Про театр, що ризикнув привезти дві шекспірівські вистави («Сон літньої ночі» та «Яго» за мотивами «Отелло») до стриманої Великобританії й завоював популярність в очах преси та публіки, із захопленням писали «Таймс», «Файненшіал таймс» та інші. Трупа Театру на Подолі була визнана однією з найкращих у програмі найпрестижнішої імпрези в Единбурзі (Шотландія), де водночас показували вистави близько 900 труп.
У 1994 р. Театр на Подолі отримав статус державного.
Академічні театри Києва завжди заслуговують на особливу увагу. У 2006 р. за видатні досягнення в розвитку українського драматичного мистецтва цього статусу набув і Театр на Подолі.
У 2015 р. будівля театру закривається на дворічну реконструкцію. Оновлений Театр на Подолі запрошує глядачів на вистави формату 5D з використанням технологічних можливостей мобільної сцени, нового звукового обладнання, проекційного екрана, снігових установок.
Театр активно займається благодійницькою діяльністю, влаштовуючи особливі вечори для людей з обмеженими можливостями. На його сцені проходять вистави для людей з вадами зору та порушенням слуху, театр обладнаний з урахуванням потреб людей з інвалідністю (є пандус і ліфт).