Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Лондон »
Тема еміграції болюча для нас. Чи не кожен українець, що має руки та мізки, хоча б раз замислювався поїхати з країни і віднайти своє щастя, хай навіть за океаном.
Ми живемо у постсовковому просторі, ми прагнемо чогось нового, але чи готові ми до цього по справжньому?
Це вистава про білоруського сантехніка Гєну, що потрапляє в Лондон, де серед слайдів туристичного путівника розуміє головні для себе речі.
Цікаво, чим закінчиться його подорож?
Головний герой Альфонсо завітав до кафе відсвяткувати день свого тріумфу. Він замовляє торішній сніг, філіжанку холодної кави та пригорілу яєшню. Чекаючи на замовлення, в його спогадах виникають учениці, кожна з краплинками його «неповторності». Хоча для нього вони просто ляльки. Однак ми не будемо забувати: якщо занадто довго гратися ляльками, то високою є ймовірність стати іграшкою в руках Когось… Замовлений Альфонсо торішній сніг йому так і не приносять, бо неможливо повернути те, що втрачене назавжди.
Намагання перепроживати минуле, спотворюючи його реальне обличчя з кожною ітерацією. Дитячі травми матерів і дітей, які всочують стіни сімейної оселі. І ці стіни кличуть до себе, бо саме там, між цеглинами, за шпалерами причаїлися болючі відповіді на болючі питання. У кожної наступної (за віком) персонажки – все менша здатність проговорювати власний біль, все менша віра, що її почують і зрозуміють. Суцільний комунікативний розлад. Вистава порушить прийняту парадигму сприйняття поняття сім’ї і поверне дзеркало всередину, в корінь, у дитинство дорослих травм. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
Життя непередбачуване — зараз ти сидиш за паперами, будуєш плани на майбутнє, а за мить… Приходить лист від тітки: «Приїзди. Я помираю». Ти мчиш до неї — прощатися і чекати на спадок, начхавши на заборони шефа. Відкриваєш двері і потрапляєш у дім, де зупинився час, а кожне твоє сьогодні – В ОЧІКУВАННІ завтра.
Це історія Дори. Дори, у якої трохи «клепки бракує», яка, можливо, і не красуня, проте здатна зачарувати кожного, хто має з нею справу, яка довгий час була покірним дитям, але одного разу з усією своєю невинністю кидається у круговерть «дорослого» життя. Жорстоку перевірку проходять моральні підвалини сім'ї, внутрішній закон усіх, хто так довго формував оточення Дори, був єдиним її світом. Автор п'єси Лукас Берфус народився в м.Туні під Берном (Швейцарія). Навчався на книготорговця. З 1997-го живе і працює у Цюриху як незалежний автор. Написав низку творів для заснованої ним спільно з Самюелем Шварцем і Удо Ізраелем театральної трупи «400 asa». Писав п'єси на замовлення театрів Бохума, Базеля, Гамбурга. Автор прозових творів, зокрема, новели «Мертві чоловіки» і роману «Сто днів», що вийшов у 2008 році. П'єси Л. Берфуса: «Едіп Софокла» (прем'єра – Цюрих, 1998), «17 годин 17 хвилин» (прем'єра – Цюрих, 2000), «74 секунди – Монолог» (прем'єра – Цюрих, 2000), «Чотири жінки Зингшпиль» (прем'єра – Берн, 2000), «Медея. 214 описів картин » (прем'єра – Відень, 2000), « Подорож Клауса і Едіт шахтою до центру Землі» (прем'єра – Бохум, 2001), «Смерть Майєнберга» (прем'єра – Базель, 2001), «Отелло – порнофільм» (прем'єра – Гамбург, 2001), «Чотири картини любові» (прем'єра – Бохум, 2002), «Сексуальні неврози наших батьків» («Die sexuellen Neurosen unserer Eltern», прем'єра – Базель, 2003), «Автобус» (прем'єра – Гамбург, 2005 ), «Подорож Аліси в Швейцарію» (прем'єра – Базель, 2005).
Коли заводите гастрольний роман будьте пильні, раптом навпроти вас жінка – уособлення персонажки з роману Кінга. Коли до вашого забутого Богом містечка навідується гастролер із сумнівною репутацією із сумнівним матеріальним становищем, чи варто з ним вступати у романтичні стосунки. Обережно, а якщо це кохання назавжди. Не безнадійна історія кохання. Майже детектив, майже мелодрама, майже комедія. Історія, що потрапляє у самісіньке серце. Пастки чоловіка і жінки, але ніхто не встоїть перед силою долі. Ні, автор не Верді, автор – життя. Майже документальна історія, про сьогодні з ностальгією у 90-ті.
Було багато смішних моментів, але часом і сумних, за сюжетом. Цікава історія пересічного громадянина, який працює сантехніком, і одного разу йому пощастило побувати у Лондоні, та ще й виграти у конкурсі там по прикладному мистецтву з соломки, але чоловік в перший день зрозумів, що Лондон, вся його краса прекрасні, але він тужить за Батьківщиною і ніщо йому вже там не миле, він хоче назад повернутися до рідних, близьких, друзів, звичної природи, містечок. Один актор чудово відобразив весь сюжет, більшість вистави побудована на гуморі, але під кінець сюжет змушує задуматися над речами, до яких звикли, але ніколи не приймаємо до уваги, оскільки це щоденна рутина, до якої звик, вистава яскраво показує як в людині прокидається любов до Батьківщини, хоча кожен трактує це по-різному, для когось це звичка, яку не хоче змінювати, але тим не менш, це змушує замислить і зрозуміти , що все в житті можна зрозуміти тільки в порівнянні. Як на мене, забагато використано ненормативної лексики, дійсно, є влучні моменти, коли це підсилює суть розвитку подій і конкретного моменту, але, мені здається, не потрібно так паклюжити професію сантехніка, оскільки це вибір кожної окремої людини, а не професійні навички у використанні мату. Актор чудово зіграв свою роль, а також з легкістю обіграв непередбачені незручності у техніці і таке інше. З приводу того, що відчула після вистави - лишився гарний настрій, оскільки вистава завершилася позитивною нотою і залишила для кожного можливість задуматися над тим, кому що потрібно, і можливо, навіть комусь зробити переоцінку своїх потреб та цінностей.
О главном с юмором. Довольно забавная подача главной идеи.Спектакль легко и непринужденно. После просмотра остались только положительные эмоции. История одного сантехника, который волей случая оказался в Лондоне. Актеру удалось передать всю гамму чувств, которые испытал главный герой во время поездки. Актер играл великолепно. Браво! Хочу отметить как он обыгрывал моменты, когда были технические неполадки. Быстро ориентировался и юморил. Впечатления были на одном уровне, так как действия в спектакле происходили логично и последовательно, не было каких-то неожиданных моментов
Павло Ар'є (Петро Алєксєєв) — псевдонім українсько-німецького драматурга. Став відомим після написання п'єси «На початку і наприкінці часів» (2013) та появи низки успішних вистав на основі неї, які стали культовими серед українських глядачів. П'єси Ар'є перекладені зокрема словенською, чеською, німецькою, англійською, польською, французькою мовами. Окрім драматургії Ар'є також займається малярством як художник-концептуаліст. Живе і працює у Львові, Києві та Кьольні.
Народився і виріс у Львові. 1998 року закінчив Українську академію друкарства у Львові. Згодом навчався в Київському університеті у 2000—2004 роках за спеціальністю «соціологія». Після в інтерв'ю згадував, що у минулому отримав диплом за спеціальністю «економіст», але згодом зрозумів що «з бізнес-людьми він працювати не хоче» та вирішив спробувати себе у драматургії.
2004 року переїхав жити та навчатися до Кьольну, де закінчив університет.
Жити до Львова Ар'є повернувся у 2016 році та став художнім керівником Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки. Посаду залишив у 2017 році.
Зайнявся малярством як художник-концептуаліст. Виставки картин Ар'є-художника під назвою «Art Worlds in Sacred Spaces» проходили зокрема в німецькому місті Бонні.
Серед доробку Ар'є, окрім власних п'єс, є також і переклади на українську драматургічних праць іноземних драматургів. Зокрема Ар'є переклав українською п'єсу «Вибухнуті» (англ.«Blasted») Сари Кейн, та п'єсу «?» Дмитра Гавроша.
Під час навчання пробував себе у ролі актора, режисера та драматурга у виставах «Російського експериментального театру» Інституту славістики при Кельнському університеті. Також був актором у виставі Євген Шварца «Дракон» створену режисером Євгеном Лавренчуком у львівському театрі «Дебют».
Перші п'єси Ар'є були поставлені непрофесійними студентськими театрами. Так, 29 жовтня 2008 року на Харківському театральному фестивалі «Курбалесія» Дніпровським театрально-художнім коледжем була представлена вистава «рЄвольція», за п'єсою автора «Революція, кохання, смерть і сновидіння» (акторько-режисерська самостійна робота студентів курсу Акторів драматичного театру Анастасії Жучкової-Іваненко та Олександра Іваненко, худ. кер. Г.Богомаз-Бабій). 24 і 25 березня 2011 року театральний колектив ЕКГ (Естетично-Культурна Громада — драмзбіговисько при Медичному коледжі Івано-Франківська) зіграв цю ж виставу, а потім показав її ще й у рамках конкурсу-огляду (Реж. Володимир Половський).
Професійний театр вперше поставив п'єсу Ар'є 24 січня 2009 року. Саме тоді на сцені Львівського муніципального театру відбулася прем'єра вистави за п'єсою Павла Ар'є «Кольори» (режисер Олексій Кравчук). П'єса «Кольори» була з успіхом представлена в травні 2009 року на міжнародному театральному фестивалі «Етно-Діа-Сфера» у місті Мукачево.
У 2016 році обійняв посаду художнього керівника Львівського Драматичного Театру ім. Лесі Українки. У театрі Лесі Українки Ар'є пропрацював рік, і звільнився у 2017 році. Сьогодні Павло Ар'є є штатним драматургом у театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Український актор театру і кіно, провідний актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, засновник акторської студії «22», учасник музичного гурту «Миклухо Маклай».
З 1991 по 2000 рр. навчався у Сичівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів Христинівського району Черкаської області. В 2001 році поступив в Козятинське Вище професійно-технічне училище залізничного транспорту № 17, де здобув спеціальність «Оператор комп'ютерного набору». В 2004 р. поступив у Київський політехнічний інститут на факультет електроніки (спеціальність «Акустичні засоби та системи») на заочне відділення. 2007 року стає студентом факультету культури та мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка (кафедра театрознавства та акторської майстерності, акторське відділення; майстерня Галини Воловецької), який закінчує у 2012 році.
У 2004 році працював у мережі ресторанів швидкого харчування «Швидко». 2005 року переїжджає спочатку до Москви, а потім до смт. Фряново Московської області, де працював на Фряновському керамічному заводі оператором печі по випалу керамічної плитки. Через 6 місяців переїхав до міста Желєзнодорожний Московської області, де працював на Кучінському керамічному заводі. Весною 2006 року переїжджає до Києва, де працює в книжковому супермаркеті «Буква». 2007-го року переїжджає до Львова. У 2009 році прийнятий на посаду актора до Львівського муніципального театру (тепер — Львівський драматичний театр імені Лесі Українки). 2010 рік запрошений до трупи Львівського академічного театру імені Леся Курбаса. У 2013—2014 роках працює асистентом кафедри театрознавства та акторської майстерності факультету культури та мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка (майстерня Олега Стефана).
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.
« Лондон »
