« Лохотрон по-українськи або 100 000 $ »
Вистава «Лохотрон по-українськи або 100 000 $» за п’єсою І.К.Карпенка-Карого «Сто тисяч».
- Хочете 100 тисяч?
- А хто не хоче, кожен хоче.
- Даєш п’ять, отримуєш 100 тисяч. Справжніх, справжнісіньких... майже...
Безкоштовний сир є тільки у мишоловці. Про це оповідає неймовірно правдива історія, написана корифеєм українського театру Іваном Карпенком-Карим 100 років тому. Весело і сумно, що подібні ситуації повторюються і зараз. І український народ продовжує танцювати гопака на граблях.
Давня історія, описана І. Карпенком – Карим в п’єсі «Сто тисяч», дивно повторюється і в новітній історії України. Моральні і політичні маніпуляції, які відбуваються у нас перед президентськими виборами, живо нагадують гру в наперстки вокзальних шахраїв, які розводять наївних пасажирів. Українець не хоче і не мусить бути ошуканим перехожим у своїй Вітчизні. Це і є головним посланням від Театру глядацькій аудиторії, якою і є 48 мільйонів українців.
Епатажна вистава «Лохотрон по-українськи, або сто тисяч» представлена Театром української традиції «Дзеркало» допоможе розслабитись після робочого дня. Легке сприйняття вічних тем: гроші, кохання, визнання суспільством. Головна дійова особа - Герасим Калитка, який уже є заможним господарем, не зупиняється на досягнутому і бажає легкої наживи. Заради збільшення наділу землі готовий єдиного сина заставити вибрати дружину тільки через придане, не зважаючи на його почуття до іншої, та в'язується в грошові махінації, які майже коштували йому життя. Оригінальні костюми та "фейкові новини" чудово доповнюють фатальну комедію.
Вистава Театра української традиції "Дзеркало" "Лохотрон по українськи або 100 000$"- це фатальна комедія за п'єсою Івана Карпенка-Карого "Сто тисяч". Історія про протистояння жадоби до збагачення та щирих людських почуттів набуває оновленого, актуального звучання. Що переможе цього разу - любов чи гроші ?....Вистава дуже сподобалася. Я в захваті!Гра акторів чудова. Атмосфера в залі панувала прекрасна. Після вистави можна було поспілкуватися з акторами, сфотографуватися. Рекомендую!!!
Якщо хочете щиро посміятись, відволіктись, розслабитись то вам на цю виставу! Смішно, весело, по-українськи щиро, дотепно! Жарти, пісні, танці, чудова гра акторів, прикольні костюми (такі смішні елементи у головних уборах) - це все піднімало настрій та відволікало від сьогодення та проблем! Спектакль за п'єсою карпенко карного, але з режискрськими тонкощами у вигляді вставок із фейковими новинами, та фразами не за п' єсою! Також сподобались декорації і приміщення у якому проходила вистава! А зачарувала гра виконавця головної ролі, він просто неперевершений, його емоції, вираз обличчя та вживання у роль! Я у захваті
Петранюк Володимир Іванович отримав акторську освіту в драматичній студії при Київському Академічному театрі імені І.Франка, курс народного артиста України Петра Сергієнка, у 1977 році.
Працював актором в Армавірському драматичному театрі (1977-1979 рр.) та у Харківському театрі юного глядача (1979-1980 рр.) У 1986 році закінчив режисуру в нинішньому університеті культури та мистецтв, курс Степана Степася.
Володимир Петранюк присвятив своє життя створенню у Києві нового українського театру. З 1982 року група ентузіастів театрального мистецтва, очолена Володимиром Петранюком, здійснювала пленерові постановки вистав і свят на вулицях і майданах Києва. В тому числі Володимир ставив свята головної ялинки України на Майдані та інші святкові дійства, за що в 1982 році був нагороджений званням лауреата фестивалю театральних свят, а з 1986 року театр прийняв назву «Дзеркало» і переніс свою діяльність в зону ЧАЕС, в результаті чого народилася перша в світі вистава, присвячена чорнобильській трагедії «Полум‘яні автографи». Ця п‘єса і постановка належить авторству Володимира Петранюка. Вона і визначила спрямування його діяльності як режисера на багато років вперед.
З виставою «Полум‘яні автографи», де Володимир Петранюк грав також як актор, театр об‘їздив чорнобильську зону з 1986 року 90 разів, за що він і актори його театру були нагороджені знаком «Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС II ступеня». Володимир Петранюк написав наступну п‘єсу «Де твої 17 років», присвячену пам‘яті В.Висоцького, яка торкалася болючих проблем суспільства тих років.
Володимир Петранюк був автором, режисером і виконавцем одної з ролей і отримав за це диплом на міжнародному фестивалі у Кракові у 1990 році. Ряд постановок театру став виразно виділятися у театральному житті Києва і України. У 1988 році стараннями Володимира Петранюка, як лідера, театр отримав статус професійного театру-студії.
Революційні вистави Володимира Петранюка, такі як «Мій бідний Фюрер» (Володимир Петранюк) та «Москва-Петушки» (за В.Єрофеєвим), передували змінам у суспільстві, що дали змогу В.Петранюку із своєю трупою заявити своє українське мистецтво і за межами України.
Український театр «Дзеркало» довгий час існував у м.Краків як культурна плацівка і Володимир Петранюк був фактично мистецьким амбасадором України в Польщі. За цей час він зняв документально-художній серіал про Почаївську Лавру і Ченстоховський монастир, що отримав дипломи міжнародного кінофестивалю у Непакаланові 1994-1995 рр. Для днів Києва у Кракові були поставлені фольклорні вистави «Чотири пори року українського очарування. Чар» та «Ах, Одесса», які знайшли втілення на аудіодисках. Книга театральних поезій «Ностальгія» 2002 року стала етапною в його творчості.
З 2005 року Володимир Петранюк керує театром української традиції «Дзеркало» в Дніпровському районі міста Києва. Він пише, або інсценізує усі п’єси, які є в репертуарі цього театру, є їх постановником і виступає як актор.
Працював актором у Театрі оригінальної комедії.
Знімається у телесеріалах, рекламних роликах, короткометражних фільмах, документальних кіно та ін.
Має власну музичну групу. Грає на баяні, гітарі, співає, танцює, володіє навиками сценічних боїв і фехтуванням.
Театр української традиції «Дзеркало» розпочав свій творчий шлях на початку 80-х років як театральний гурт київського андеграунду у підвалах будинку на Татарці, де брати Володимир і Віталій Петранюки згуртували навколо себе робітничу молодь, яка прагнула мовою театрального мистецтва долати атмосферу задухи, що панувала в тоталітарній країні.
За чверть століття театр на чолі з режисером Володимиром Петранюком, здобувши широке визнання та переживши нелегкий період перебудови, помандрував світом: виступав у Лондоні та Новосибірську, Парижі й Варшаві.
2004 року повернувся до Києва, де сконцентрував сили на новому напрямі – відродженні духовного спадку рідного народу, втіленні етнічних та фольклорних образів у музично-драматичних виставах і з першого січня 2006 року розпочав здобувати розголос як театр української традиції «Дзеркало».
« Лохотрон по-українськи або 100 000 $ »
