« Ліс »

1995 року закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого (курс Е. Митницького). За роки творчої діяльності Дмитро Богомазов здійснив постановку більше 40 вистав на сценах Києва, Одеси, Черкас, та закордоном - у Польщі, Росії, Франції. Серед них низка вистав за творами світової класики, зокрема: В. Шекспіра, Ж. Б. Мольєра, Й. Гете, М. Булгакова, Т. Манна; першопрочитання творів Л. Піранделло, Софокла, О. Гріна; сучасне прочитання класичної української літератури: І. Карпенка-Карого, В. Стефаника, І. Франка, П. Саксаганського.

З 1993 по 2000 рік та з 2011 року працює режисером-постановником Київського театру драми і комедії. З 2017 року - головний режисер Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.

Є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2016).

Скляренко Олексій Володимирович (н. 1973 року) – актор, хореограф та режисер.

1997 року закінчив КДІТМ імені І.К.Карпенка-Карого, майстерня Валентини Зимньої. Працював актором у Театрі Романа Віктюка (Москва, 1997 – 2012).

Брав участь у театральному проекті Алли Сігалової «Мрії кохання» (2001-2003), працював як режисер пластики та хореограф у виставах багатьох київських та московських театрів: Малого театру, Театру сатири, Театру Романа Віктюка, Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, «Сузір’я», Молодого театру, ТЮГу.

У березні 2013 року на сцені КНУ театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого поставив як режисер пластичну драму «Кураж» за п’єсою «Матінка Кураж та її діти» Бертольда Брехта.

Походить з відомої творчої династії. Дід, Володимир Скляренко, – режисер і педагог, працював з Лесем Курбасом у «Березолі»; бабуся, Надія Титаренко, – видатна актриса; батько, Володимир Скляренко, – режисер; мама, Олена Скляренко, – актриса Львівського ТЮГу; дядько, Володимир Денисенко, – педагог з класичного танцю.

Творчий шлях актриси розпочався на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у 1977 році, одразу після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (курс А. Решетнікова).

На сьогодні ім’я Наталії Сумської є запорукою зустрічі із високим мистецтвом, яке вряд чи кого залишить байдужим.

Більшість образів, що їх створила актриса, увійшли до літопису сценічного мистецтва України. І це закономірно, адже ж Наталія В’ячеславівна Сумська – продовжувачка славнозвісної театральної династії Сумських-Опанасенко. Відчуття театру, сцени в неї існує на генетичному рівні. Саме тому, мабуть, актриса володіє тією психофізичною гнучкістю, для якої не існує поняття амплуа. Наталія Сумська абсолютно органічно існує в будь-якому жанрі: від психологічної драми до відверто демократичного м’юзиклу. Вона з будь-якої своєї появи на публіці здатна зробити, розіграти цілу виставу. Вона мінлива, рухлива, парадоксальна, привабливо-спокуслива, іронічно-задириста. Вона – Актриса.

На початку творчого життя актриса зіграла чимало юних дівчат української та зарубіжної драматургії. Неймовірна, всепоглинаюча любов до театру, азарт творчості сприяли тому, що на виконавицю одразу звернули увагу режисери і з задоволенням брали у свої вистави. Актриса кожну ситуацію, сценічну мить наповнювала дивовижно-правдивим життям. Так з’явилася Фйорелла («Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі), Марі («Блез» К. Маньє), Павлінка з однойменної п’єси Янки Купали.
Згодом почали з’являтися більш глибокі цікаві образи: Людмила («Васса Железнова» М. Горького), Фея («Сон літньої ночі» Шекспіра), Тессала («Дім, в якому переночував Бог» Г. Фігейредо).

Переламною у творчості актриси стала робота над образами Дідони, Лавінії у славнозвісній, першій в Україні бурлеск-опері «Енеїда» за І. Котляревським, (інсценізація С. Данченка, І. Драча, музика С. Бедусенка). «Персуни», що їх створила актриса, ніби зійшли з-під пера самого автора, увібравши в себе народний колорит, іронію і самоіронію, бурхливу стихію ярмаркового дійства, з його споконвічним «перелицюванням» фантастичними перетвореннями і святою вірою у непересічну силу народної мудрості. Крім всього, для багатьох прихильників вперше на повну силу розкрився її фантастичний вокальний талант, який неодноразово буде дивувати у таких знакових м’юзиклах, як: «Крихітка Цахес» Е.-Т. А. Гофмана (п’єса Я. Стельмаха, музика С. Бедусенка), «Засватана-невінчана» В. Бегми, М. Ткача, І. Поклада, «Різдвяна ніч» за М. Гоголем. Особливою в житті актриси стала роль Жанни Д’Арк у м’юзиклі «Біла ворона» Г. Татарченка, Ю. Рибчинського. Їй, стоячи, аплодували у Польші та Австрії, а в Україні пісня «Свобода» у виконанні Наталії Сумської стала провісницею омріяної незалежності.

Про високу майстерність, абсолютне відчуття жанру і стилю, віртуозність імпровізації свідчили ролі, що їх створила актриса у виставах «Кін IV» Г. Горіна – Анна Дембі, «Три сестри» А. Чехова – Маша, «Пігмаліон» Б. Шоу – Еліза Дулітл. Різні за жанрами, за художніми засобами, вони були об’єднані непересічним талантом актриси.

Цілий каскад акторських знахідок, безмежність творчої фантазії демонструє Наталя Сумська в ролях останнього періоду: Кайдашиха у виставі «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гортензія у виставі «Грек Зорба» за Н. Казантзакісом. Якщо Кайдашиха – сильний, гонористий, соковито-народний характер, то Гортензія - ніби кимсь забута порцелянова лялечка, наївна мрійниця про велике кохання оживає лише у великих нічних обіймах Зорби. У виставі «Живий труп» за О. Толстим актриса за короткий проміжок сценічного часу створює два діаметрально-протилежні, життєво-правдиві образи: Анни Павлівни та Кареніної, кожен з яких являє художньо-мистецьку цінність. Славнозвісна Гурмижська з останньої прем’єри театру «Ліс» О. Островського вкотре примусила говорити про невичерпність творчого діапазону актриси. Кожен жест, кожне слово Майстрині буквально заворожує граничною правдою, внутрішньою силою персонажу, якоюсь особливою тайною цієї звабливої і мудрої жінки.

Наталія В’ячеславівна Сумська - не лише Актриса, вона – Митець, Громадянин із яскраво вираженою патріотичною позицією. В будь-яких починаннях вона є постійним лідером і це лідерство в неї в крові. Її активна непосидюча натура не знає зупину, будь то зйомки кіно, виступи на радіо, телебаченні чи в шпиталях перед нашими славними військовими. Для неї ніколи не існувало великого чи маленького сценічного майданчику. Її їство завжди прагне говорити правду, високу правду духовності, волелюбства, воно пройняте істинною народністю, болем і святою вірою у життєдайність української нації.

Народилася 7 серпня.

Закінчила Національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого 2010 року (бакалавр з акторського мистецтва).

В театрі ім. Івана Франка працює з 2010 року.

Народилася 22 лютого.

Закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого 2004 року (курс О. Шаварського).

В Національному театрі ім. І. Франка працює з 2004 року.

Творча діяльність Анатолія Хостікоєва розпочалася 1974 року на сцені Львівського академічного драматичного театру імені М. Заньковецької. З перших ролей актор привернув увагу глядачів і театральної громадськості небуденністю своєї індивідуальності, творчою сміливістю, яскравими барвами сценічного таланту. 1978 року Хостікоєв був запрошений до Київського театру ім. Лесі Українки, де пропрацював до 1980 року. З 1980 року Анатолій Хостікоєв – актор театру імені ІванаФранка.

Саме в цьому колективі повністю ствердився й розкрився творчий потенціал митця. Сьогодні ім’я Анатолія Хостікоєва є знаковим для української культури. Ролі, що їх створив актор, увійшли до літопису національної сцени, її кращих здобутків. Його Еней з легендарної «Енеїди» І. Котляревського підкорив серця багатьох глядачів, примусив задовго до прийняття незалежності України відчути істину гідності, пробуджував відчуття національної свідомості у кожного громадянина. Воланд з «Майстра і Маргарити» М. Булгакова відкривав найпотаємніші нетри людської душі, розповідав про Гармонію і Світло розуму, йшов на Голгофу совісті Анарх з «Санаторійної зони» за М. Хвильовим, мріяв про доцільність буття Астров із «Дяді Вані» А. Чехова, відчайдушно відстоював своє кохання Дон Філіппе з «Благочестивої Марти» Тірсо де Моліно, жадоба влади спопеляла його Модреда з вистави «Мерлін, або Спустошена країна» Т. Дорста та У. Еллер. І поруч трагічний Хосе з «Кармен» П. Меріме, саркастичний Хіггенс з «Пігмаліону» Б. Шоу.

Величезний досвід та абсолютне відчуття природи театру надали можливість акторові зайнятися режисерською роботою. Його режисерський хист пронизував практично кожну роль. Особливо це виявилося під час постановки легендарної рок-опери «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського, в якій актор не лише створив багатогранний поліфонічний образ Жульєна, але й придумав і втілив в життя дивовижно театральні мізансцени.
Режисерське обдарування А. Г. Хостікоєва ствердилося у роботі над виставою «Кін IV» Г. Горіна, в якій він же зіграв головну роль. Ця робота була удостоєна премії «Київська пектораль» за кращий режисерський дебют.

Згодом у співавторстві із режисером В. Малаховим Анатолій Хостікоєв познайомив глядачів з глибоко-трагічним прочитанням славнозвісної п’єси У. Шекспіра «Отелло». Концепція, що її запропонував автор ідеї, він же виконавець головної ролі, породжувала в залі катарсис. Його Отелло захоплював глядачів суміщенням несумісного: неймовірною дитячою безпосередністю і жорстким нещадним вихованням воїна. Анатолій Хостікоєв однаково вільно почувається у будь-якому сценічному жанрі – від яскравого мюзиклу до психологічної драми.

Вільність імпровізації, виразність пластичного малюнку ролі, постійний творчий пошук на початку кар’єри подарували глядачам такі звабливо театральні образи, як П’ятьоркін «Васси Железнової» М. Горького, Фрегат у «Загибелі ескадри» О. Корнійчука, то сьогоднішні прихильники знов і знов приходять на виставу «Швейк» за Я. Гашеком, в якій актор виконує аж п’ять ролей, в секунду перевтілюючись в іншого персонажа.

Продовжуючи активно суміщати акторську діяльність із режисурою, тандем Анатолія Хостікоєва із режисером В. Малаховим декілька років тому подарував нам неймовірно добру, відверто демократичну, сповнену віри у життя та справедливість, виставу «Грек Зорба» за романом класика грецької літератури Нікоса Казантзакіса. Ця вистава стала справжнім бенефісом актора. Його граничне проникнення в психологію персонажа, мудрість і глибина філософського прочитання при яскравій театральній формі потрясає глядача, пробуджуючи у кожного бажання переглянути власне життя.

Постійне прагнення нових, незнаних відкриттів, бажання якомога більше зробити для широкого загалу спонукало Анатолія Хостікоєва разом із Богданом Бенюком створити свою «Театральну компанію», яка за останні роки отримала широке визнання в театральної громадськості та популярність не тільки в Україні, але й за її межами.

І все ж таки театр імені Івана Франка був і лишається для актора найріднішим місцем, де йому затишно, де його талант почуває себе вільно і спроможний дивувати знову і знову. Яскравим свідченням цьому стала робота в виставі «Ліс» О. Островського та режисерський тріумф у виставі "Незрівнянна" П. Квілтера.

Ми беззастережно віримо в талант цього вічного мандрівника, який може підкорити будь-яку сцену, який може зіграти будь-яку роль – від Ліра до Блазня, який може творити добро і робити кожного із нас щасливим.

Свою творчу діяльність Василь Баша розпочав на сцені Львівського театру юного глядача імені М. Горького у 1980 році після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер – Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).

З 1999 року Василь Баша працює в Національному академічному театрі ім. Івана Франка.

Актор одразу увійшов до діючого репертуару. За період роботи в театрі ним створено чимало різнопланових образів у виставах театру, кожен з яких відзначається справжнім професіоналізмом: Степан - «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха, Капітан Снєгірьов - «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським, Афанасій - «Буквар Миру» Г. Сковороди, Портос - «Ех, мушкетери-мушкетери» Є. Євтушенка.

У якій би виставі актор не брав участь, він завжди гранично правдивий, щирий, азартний. За останні роки ним створено діаметрально протилежні образи у виставах: Козак Шило «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва, Бартоло «Весілля Фігаро» Бомарше, Дончук «У неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською, Себастьян, Трінколо «Буря» У. Шекспіра, Старий «Morituri te salutant» В. Стефаника, Іван Петрович Бичок «Гімн демократичної молоді» С. Жадана, Сесіл «Віват, королево!» Р. Болта, Іван Голий «Така її доля…» за Т. Шевченком, Феноген «Хазяїн» І. Карпенка-Карого.

Декілька років в театрі в фойє з успіхом йшла моновистава «Зачарована Десна» за О. Довженком. Образи, що їх створив Василь Баша в останніх роботах театру: Сванте Стуре у п’єсі А. Стріндберга «Ерік XIV» та Брекенбері у «Річарді ІІІ» У. Шекспіра – стали ще одним підтвердженням непересічності і багатомірності творчої палітри актора.

Сьогодні Василь Баша по праву займає провідне місце у франківському колективі. Досвід, вишуканий смак і відчуття глибини національної культури, що притаманні акторові, дали можливість через його творчість відчути час, минуле і прийдешнє українського мистецтва, що заряджають вірою в духовне відродження нації глядний зал.

Володимир Іванович Ніколаєнко — український театральний і кіно- актор.

Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (1995).

З 1995 — актор Національного театру ім. Івана Франка.

Народився 31 липня.

Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

З 2007 року працює в театрі ім. Івана Франка.

Володи́мир Андрі́йович Коляда́ – український актор. Народний артист України (1999).

1967 – закінчив театральну студію при Київському українському драматичному теат­рі ім. Івана Франка (викладачі А. Н. Ски­бенко і К. П. Степанков).

1967-1968 – служба в ансамблі Київського військового округу.

Від 1968 – актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Зіграв більше ніж в 100 п'єсах.

Знімався в кіно.

На початку 1990-х вів на телебаченні вечірню казку для дітей.

Народився 9 лютого 1946 року. У 1965 закінчив драматичну студію при театрі ім. І.Франка. Актор Національного театру імені Івана Франка. Народний артист України (2006).

Олег Миколайович Стальчук — український актор театру, кіно та дубляжу, телеведучий. Заслужений та народний артист України (2015). Народився 2 березня 1967 року в місті Яворів, Львівська область. Навчався в Учбово-театральній студії при Академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької.

У 1991 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

Після закінчення інституту — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

У середині 90-х Олег Стальчук почав займатися дубляжем фільмів при Кіностудії імені Олександра Довженка.

Олег Стальчук вів передачу «Народний суд» на каналі «Інтер» у 2008 році.

Брейд-войс телеканалів «UA: Перший», «Інтер» і «ICTV».

Народився 1 січня.

1984 року закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

З 1986 року працює в театрі ім. І. Франка.

Творчу діяльність розпочав на сцені театру ім. І. Франка у 2005 році, після закінчення Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

– Чому вирішили стати актором / актрисою?

Бо що може бути кращим, ніж бути ким завгодно, і мінятися щодня, так можна прожити тисячі життів.

– Яку роль мрієте зіграти?

Напевно всі актори мріють грати Шекспіра

– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка

Про цікаве та Галілео

– Чим любите займатися у вільний час?

Прогулянки, книжки, кіно, спорт(люблю грати в футбол)

– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть

Громадською напевно ні, але займаюся благодійністю: допомаю діткам які навчаються у спеціалізованій школі

Закінчив Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж 2002 року. 2008 року - Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність - театрознавство, організація театральної справи).

Працював солістом-вокалістом у Київському національному театрі оперети. З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Народився 7 лютого.

2010 року закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого.

З 2010 року працює в театрі ім. Івана Франка.

Олександр Іванович Форманчук — український актор театру, кіно, телебачення та дубляжу, Заслужений артист України.

Олександр Форманчук народився 2 жовтня 1982 року в місті Житомирі[1], у нього п'ятеро рідних сестер[2].

У 2004 році закінчив Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (майстерня Олега Шаварського).

З 2004 року Олександр Форманчук актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Олексій Михайлович Зубков — український актор театру і кіно. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (2001). З 2001 року працює у Національному українському драматичному театрі ім. І. Франка.

Після школи навчалась у Херсонському культурно-просвітницькому училищі (майстерня О. А. Каганова), яке закінчила у 1989 році.Творчу діяльність Олена Хохлаткіна розпочала на сцені Херсонського обласного українського музично-драматичного театру (нині – Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Миколи Куліша. Працюючи у 1996 році тут отримала звання Заслужена артистка України. Згодом, деякий час працювала в Російському драматичному театрі республіки Адигея (Майкоп).

У 2000 році була запрошена до складу трупи Донецького обласного академічного українського музично-драматичного театру. У 2008 році стала Народною артисткою України. У 2015 році Олена Хохлаткіна переїхала до Києва і стала актрисою Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Після цього з 2016 року почала активно зніматись в українських телесеріалах.