« Коріолан »

1995 року закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого (курс Е. Митницького). За роки творчої діяльності Дмитро Богомазов здійснив постановку більше 40 вистав на сценах Києва, Одеси, Черкас, та закордоном - у Польщі, Росії, Франції. Серед них низка вистав за творами світової класики, зокрема: В. Шекспіра, Ж. Б. Мольєра, Й. Гете, М. Булгакова, Т. Манна; першопрочитання творів Л. Піранделло, Софокла, О. Гріна; сучасне прочитання класичної української літератури: І. Карпенка-Карого, В. Стефаника, І. Франка, П. Саксаганського.

З 1993 по 2000 рік та з 2011 року працює режисером-постановником Київського театру драми і комедії. З 2017 року - головний режисер Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.

Є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2016).

У 1995 закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (в той час — Київський інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого), навчався на курсі народного артиста України Миколи Рушковського.

З 1997 працює у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.

У 2009 разом з актором та режисером Олександром Кобзарем написав інсценування та поставив спектакль «Граємо Чонкіна» (рос. Играем Чонкина) – за романом Володимира Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна».

Регулярно бере участь у дублюванні іноземних фільмів для українського прокату. Голос Андрія можна почути в таких мультиплікаційних та художніх фільмах: «Шрек Третій», «Шрек назавжди», «Мадагаскар 2», «Мадагаскар 3», «Кіт у чоботях», «Гангстер», «Операція „Валькірія“», «Завжди кажи „Так“», «Грім у тропіках», «Безславні виродки», «Копи на підхваті», «Гаррі Поттер та смертельні реліквії», «Місія неможлива: протокол „Фантом“», «Вище неба», «Похмілля у Вегасі», «Джанґо вільний» та ін. В українських кінотеатрах голосом Андрія Самініна майже постійно говорить Джонні Депп («Вороги суспільства», «Турист», «Джек і Джилл», «Похмурі тіні», «Мачо і ботан»).

Одружений з Лесею Самаєвою – акторкою Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

У 2005 році закінчив експериментальний курс Євгенії Гулякіної та Нінель Биченко Київського державного театрального інституту ім. Івана Карпенка-Карого.

У 2007 році прийшов на прослуховування до Національного драмтеатру ім. І. Франка. Після показаного уривка з п'єси «Брехня» Володимира Винниченка і вокального номера, голоси приймальної комісії поділилася порівну – шість «за» і рівно стільки ж «проти». Фінальне рішення взял на себе художній керівники театру Богдан Ступка, який і визначив подальшу долю Дмитра. Вже того ж дня молодой актор поступив до штату театру і став до репетиції «Кавказького крейдяного кола» – вистави за Брехтом у постановці Лінаса Зайкаускаса.

Задіяний у виставах київських театрів. Популярність актору принесла роль ветерана Червоної Армії у виставі «Слава героям!» спільного проекту театрів «Золоті ворота» та Франківського драмтеатру. Головний герой, у виконанні Дмитра Рибалевського та Олексія Гнатковского, – незмінні, решта акторів окремий в Києві та Івано-Франківську.

За головними ролями на сценах запрошених театрів, отримує ведучі ролі і в рідному театрі. У 2018 році отримує роль Парфена Рогожина в постановці «Ідіота» Достоєвського у постановці Юрія Одинокого, а в першій постановці на посту головного режисера Дмитра Богомазова – виконавець титульної ролі в шекспірівській трагедії «Коріолан». Роль Коріолана приносить першу номінацію на на здобуття театральної премії «Київська пектораль», а сукупність театральних досягнень виводить у TOP-10 найхаризматичних акторів Києва за версією театральної премії «Дзеркало сцени» щотижневика «Дзеркало тижня».

Олександр Іванович Форманчук — український актор театру, кіно, телебачення та дубляжу, Заслужений артист України.

Олександр Форманчук народився 2 жовтня 1982 року в місті Житомирі[1], у нього п'ятеро рідних сестер[2].

У 2004 році закінчив Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (майстерня Олега Шаварського).

З 2004 року Олександр Форманчук актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Творча біографія актора розпочалася у 1978 році на сцені Київського театру юного глядача, куди він був запрошений після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

З 1980 року Богдан Бенюк – актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

За час, що минув, актор створив галерею найрізноманітніших образів і по праву став одним з провідних митців колективу. Його акторській палітрі притаманний м'який гумор, вміння проникнути в глибинну сутність створеного образу. Тонке відчуття жанру драматичного театру, художня інтуїція стали запорукою того, що актор вільно почуває себе як в комедії, так і в драмі, а прекрасні вокальні дані дають можливість працювати у мюзиклах.

Навряд чи знайдеться в Україні людина, яка не знайома із творчістю майстра. Адже ним створені ролі, що увійшли до «золотого фонду» сучасного українського сценічного мистецтва: Пастрона «Благочестива Марта» Тірсо де Моліно, Герасим Калитка «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, Крістофер Мегон «Герой західного краю» Дж. Сінга, Бегемот «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Мотл «Тев'є-Тевель» Шолом-Алейхема, Цахес за однойменною казкою Є. Гофмана, Евріал «Енеїда» І. Котляревського, Юркевич «Талан» М. Старицького, Собакевич «Брате Чичиков» за М. Гоголем.

Кожна зустріч з Богданом Бенюком – це мистецьке потрясіння, це справжній бенкет акторської винахідливості, імпровізації та людяності. Актор володіє широким діапазоном: від ексцентричного Дулітла у «Пігмаліоні» Б. Шоу до – саркастичного Яна у «Сентиментальному круїзі» Т. Кандали. Трагізмом безвиході і мудрості був сповнений його Езоп з однойменної п'єси Г. Фігейредо. Зворушливо-каскадний Швейк Я. Гашека перетворився на бенефіс Майстра.

Серед ролей Богдана Бенюка: авантюрно-ексцентричний, звабливо-привабливий жононенависник, гравець за натурою Кочкарьов у виставі «Одруження» за М. Гоголем (Гран-Прі за кращу чоловічу роль на Міжнародному театральному фестивалі імені А. Чехова, м. Ялта, 2010 р.), Муж («Жона є жона» за А. Чеховим): ця вистава за режисерським задумом побудована таким чином, що протягом дії актор проживає життя декількох персонажів, його миттєве перевтілення, філігранність найменших нюансів вражає органікою і мистецьким відбором. Образ Івана у виставі «Райське діло» І. Малковича відкрив нові якості таланту актора: пронизливу людяність, невимовну трагічну тугу за тим, якими стали українці у третьому тисячолітті. Іван-Бенюк, звертаючись до джерел нашої культури, традицій, прагнув повернути гідність і красу, якими живився наш народ, звідки він черпав сили вистояти заради життя, духовності, прийдешніх поколінь. І зовсім іншим постає актор у виставі «Квітка Будяк» Н. Ворожбит – його герой Магар є хазяїном життя, практиком і стратегом власної долі, який звик диктувати і нав'язувати своє розуміння сенсу буття всім і кожному.

Особливе місце в творчому доробку Митця займає звернення до драматургії В. Шекспіра. Серед ролей Б. Бенюка: парадоксальний у своїй людоненависті Яго з «Отелло»; у виставі «Буря» актор зіграв двох абсолютно різних персонажів: владного царедворця, інтригана Антоніо і життєрадісного гультяя Трінколо. Сьогоднішній Річард для багатьох прихильників творчості актора став справжнім відкриттям-потрясінням глибиною та багатогранністю невичерпного таланту актора, його мудрості у сприйнятті складної філософії Буття.

Любов до мистецтва, бажання говорити із глядачем близькою йому мовою, ініціатива та високопрофесійні організаторські здібності призвели до того, що (Б. М. Бенюк у 2009 році закінчив Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого за спеціальністю організатор театральної справи, викладач) разом із Анатолієм Хостікоєвим актор створив власну «Театральну компанію». На їхньому творчому рахунку вистави: «Моя професія – синьйор з вищого світу» де Скарначчі, Р. Тарабузі (Б. М. Бенюк зіграв роль Велутто), «Задунаєць за порогом» за Г. Артемовським (Карась), «Люкс для іноземців» Д. Фрімена (Клод). Не один театральний сезон вони з успіхом виступають у численних містах України та за її межами, даруючи свій талант, свою закоханість в мистецтво людям.

Свою творчу діяльність Василь Баша розпочав на сцені Львівського театру юного глядача імені М. Горького у 1980 році після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер – Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).

З 1999 року Василь Баша працює в Національному академічному театрі ім. Івана Франка.

Актор одразу увійшов до діючого репертуару. За період роботи в театрі ним створено чимало різнопланових образів у виставах театру, кожен з яких відзначається справжнім професіоналізмом: Степан - «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха, Капітан Снєгірьов - «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським, Афанасій - «Буквар Миру» Г. Сковороди, Портос - «Ех, мушкетери-мушкетери» Є. Євтушенка.

У якій би виставі актор не брав участь, він завжди гранично правдивий, щирий, азартний. За останні роки ним створено діаметрально протилежні образи у виставах: Козак Шило «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва, Бартоло «Весілля Фігаро» Бомарше, Дончук «У неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською, Себастьян, Трінколо «Буря» У. Шекспіра, Старий «Morituri te salutant» В. Стефаника, Іван Петрович Бичок «Гімн демократичної молоді» С. Жадана, Сесіл «Віват, королево!» Р. Болта, Іван Голий «Така її доля…» за Т. Шевченком, Феноген «Хазяїн» І. Карпенка-Карого.

Декілька років в театрі в фойє з успіхом йшла моновистава «Зачарована Десна» за О. Довженком. Образи, що їх створив Василь Баша в останніх роботах театру: Сванте Стуре у п’єсі А. Стріндберга «Ерік XIV» та Брекенбері у «Річарді ІІІ» У. Шекспіра – стали ще одним підтвердженням непересічності і багатомірності творчої палітри актора.

Сьогодні Василь Баша по праву займає провідне місце у франківському колективі. Досвід, вишуканий смак і відчуття глибини національної культури, що притаманні акторові, дали можливість через його творчість відчути час, минуле і прийдешнє українського мистецтва, що заряджають вірою в духовне відродження нації глядний зал.

Олег Миколайович Стальчук — український актор театру, кіно та дубляжу, телеведучий. Заслужений та народний артист України (2015). Народився 2 березня 1967 року в місті Яворів, Львівська область. Навчався в Учбово-театральній студії при Академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької.

У 1991 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

Після закінчення інституту — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

У середині 90-х Олег Стальчук почав займатися дубляжем фільмів при Кіностудії імені Олександра Довженка.

Олег Стальчук вів передачу «Народний суд» на каналі «Інтер» у 2008 році.

Брейд-войс телеканалів «UA: Перший», «Інтер» і «ICTV».

Народився 19 лютого 1991 року.

У 2018 році закінчив КНУТКіТ ім. Карпенко-Карого (майстер курсу Д.М.Богомазов).

Володи́мир Андрі́йович Коляда́ – український актор. Народний артист України (1999).

1967 – закінчив театральну студію при Київському українському драматичному теат­рі ім. Івана Франка (викладачі А. Н. Ски­бенко і К. П. Степанков).

1967-1968 – служба в ансамблі Київського військового округу.

Від 1968 – актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Зіграв більше ніж в 100 п'єсах.

Знімався в кіно.

На початку 1990-х вів на телебаченні вечірню казку для дітей.

Василь Степанович Мазур — український актор театру і кіно. Народний артист України (2010). Кавалер ордену «За заслуги» ІІІ ступеня (2015). Народився Василь Мазур 11 квітня у смт. Східниця Львівської області.

У 1976 році закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. З 1978 по 1979 роки працював актором у Київському театрі юного глядача.

З 1980 року працює у Національному театрі ім. І. Франка.

Кавалер ордена «За заслуги» III ступеня (2015).

Народився 1 січня.

1984 року закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

З 1986 року працює в театрі ім. І. Франка.

Народився 31 травня 1964 року в Києві.

У 1985 році закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого (курс професорки В. І. Зимньої). Протягом 1985—1992 років працював у Київському театрі на Подолі.

З 1996 року співпрацював з мюнхенськими театрами «Fisch&Plastik» та «Viel Lärm um Nichts» (Німеччина).

З 2000 року викладав акторську майстерність в приватній театральній школі «Athanor Akademie» (м. Бурггаузен)) і «Оtto Falkenberg schule» (м. Мюнхен).

У 2003 році закінчив Вищу німецьку акторську школу DSA (м. Мюнхен) за спеціальністю «медіа-режисер і актор TV та радіо».

З 2008 року — актор мюнхенського театру «Fisch&Plastik».

Мешкає в Києві і Мюнхені.

В кінематографі дебютував у 1982 році, знявшись в українській стрічці «Ще до війни».

Протягом 2000-х років знявся у понад 20 фільмах і телепрограмах в Австрії, Швейцарії і Німеччині.

Починаючи з 2007 року активно запрошується в українські, російські та білоруські кінострічки. У його доробку вже понад 100 ролей.

Має премію за кращу акторську роботу на театральному фестивалі «Золотий Лев» (1991, Львів, спектакль «Вертеп»).

Остап Ступка — український актор і телеведучий, яким у 2009 році присвоєно звання Народного артиста України. Він відомий як ведучий кількох популярних програм на центральних українських каналах.

Остап народився у Львові в потомственою сім’ї артистів. Його дід Сильвестр Ступка був оперним співаком, отець Богдан Ступка – видатний актор, який вразив глядачів ролями в «Тарасі Бульбі» і «Білому птаху з чорною ознакою». Мати Остапа Лариса Корнієнко — балерина танцювала у Львівському театрі Опери та балету.

Дитинство хлопця пройшло за лаштунками різних театрів, в яких виступали його батьки. З ранніх років Остап цікавився акторською професією, причому найбільше йому подобався грим. Потайки від батьків він прикрашав себе в Спартака або іншого античного героя, малюючи шрами і зморшки, а потім імпровізував, на ходу придумуючи танець і дію. Перший вихід на велику сцену стався в ранньому віці. Коли львівський театр приїхав на гастролі в Одесу, Остап Ступка разом з дітьми інших артистів в балеті «Створення світу» зображував тварин. Також хлопчик розвивав музичний смак, навчаючись грі на віолончелі. Сам Ступка згадує, що не дуже любив ці уроки, але підпорядковувався вимогу діда, який водив його в музичну школу.

Коли Остапові було 12 років, сім’я переїхала до Києва, де підліток остаточно визначився з вибором професії і став займатися в театральному гуртку під керівництвом Олексія Кужельного. Колектив навіть запрошувався для участі в дитячих телевізійних програмах. Після школи Він вступив до Київського державного театрального інституту імені Карпенка-Карого, де до 1988 року навчався на курсі Бориса Ставицького. Після вузу працевлаштувався в експериментальний театр «Кін», але пропрацював там лише два місяці. Через рік він став артистом Драматичного театру імені Івана Франка, де за наступні роки був задіяний у більш ніж 35 виставах.

Також Остап Ступка з’являвся і на телебаченні. На українському каналі «1+1» він був провідним інтелектуально-розважальної програми «Перший мільйон», аналог популярного шоу «Хто хоче стати мільйонером?», і передачі «Побий ведучого». На каналі «ICTV» вів реаліті-шоу «Останній герой» та документальну програму «Знамениті злочинці». Також в якості учасника був запрошений у 3-й сезон «Танці з зірками», де виступав у парі з танцівницею Дариною Довгальової. В 2006 році отримав премію «Телетріумф», як самий популярний телеведучий року.

Кінодебютом Остапа Ступки стала мелодраматична комедія Станіслава Клименка «Женихи». Після непоганого старту актор знявся в більш ніж 30 картинах, притому, що для нього на першому місці завжди залишалася театральна робота. У фільмографії богдана Ступки виділяються масштабні історичні драми: «Богдан-Зиновій Хмельницький», де він грає Тимоша, сина славетного гетьмана; «Молитва про гетьмана Мазепу», де йому дісталася роль правої руки Мазепи — генерального писаря Пилипа Орлика; «Тарас Бульба» — епічність екранізація роману Миколи Гоголя, в якій роль Остапа козака Вертихвоста. Цікаво, що у всіх цих фільмах знімався і його батько, Богдан Ступка.

У 2011 році вийшла ще одна історична драма «Матч», заснована на реальних подіях, яка розповідає про футбольний «матч смерті» між радянськими футболістами і збірної зенітників Люфтваффе в окупованому Києві влітку 1942 року. Головну роль в картині зіграв актор Сергій Безруков, а Остапу Ступці дістався образ поліцая Івана Дащени. Акторові вдалося зробити з зрадника досить неоднозначну і досить комічну фігуру.

Зараз Остап знімається в новому українському проекті «Казки старого мельника», який повинен вийти на екрани в 2016 році. У фільмі-казці знімається багато відомих акторів, які зображують фольклорних персонажів. Акторові дісталася роль чоловіка-підкаблучника, що живе у матріархальній родині. З дитячим казковим сюжетом Ступка працює не вперше. Він уже з’являвся в якості прототипу одного з персонажів мультиплікаційного серіалу «Казкова Русь».

Остап Ступка був одружений тричі. Перший раз він одружився в 18 років, коли дізнався, що його подруга Тетяна, яка разом з ним вчилася в театральному вузі, вагітна. У молодого подружжя народився син Дмитро, який також став актором.

Другою дружиною була модельєр-конструктор Ірина, з якою Він познайомився на одній з акторських вечірок, куди запросила дівчину рідна сестра, актриса Оксана Батько. Цей шлюб проіснував 15 років, у подружжя з’явилися дочка Устинья і син Богдан.

Навесні 2015 року Остап одружився втретє. Його обраниця Дар’я, студентка театрального інституту, молодшою на 20 років.

Актор дуже любить подорожі, причому категорично не відвідує одне місце двічі, вважаючи за краще кожен раз стикатися з новими враженнями.

У 2012 році Остап Ступка розробив програму розвитку культури в країні і у складі політичної партії «Україна — вперед!» балотувався в Раду, але програв вибори і надалі відмовився займатися політичною діяльністю.

Творчий шлях актриси розпочався на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у 1977 році, одразу після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (курс А. Решетнікова).

На сьогодні ім’я Наталії Сумської є запорукою зустрічі із високим мистецтвом, яке вряд чи кого залишить байдужим.

Більшість образів, що їх створила актриса, увійшли до літопису сценічного мистецтва України. І це закономірно, адже ж Наталія В’ячеславівна Сумська – продовжувачка славнозвісної театральної династії Сумських-Опанасенко. Відчуття театру, сцени в неї існує на генетичному рівні. Саме тому, мабуть, актриса володіє тією психофізичною гнучкістю, для якої не існує поняття амплуа. Наталія Сумська абсолютно органічно існує в будь-якому жанрі: від психологічної драми до відверто демократичного м’юзиклу. Вона з будь-якої своєї появи на публіці здатна зробити, розіграти цілу виставу. Вона мінлива, рухлива, парадоксальна, привабливо-спокуслива, іронічно-задириста. Вона – Актриса.

На початку творчого життя актриса зіграла чимало юних дівчат української та зарубіжної драматургії. Неймовірна, всепоглинаюча любов до театру, азарт творчості сприяли тому, що на виконавицю одразу звернули увагу режисери і з задоволенням брали у свої вистави. Актриса кожну ситуацію, сценічну мить наповнювала дивовижно-правдивим життям. Так з’явилася Фйорелла («Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі), Марі («Блез» К. Маньє), Павлінка з однойменної п’єси Янки Купали.
Згодом почали з’являтися більш глибокі цікаві образи: Людмила («Васса Железнова» М. Горького), Фея («Сон літньої ночі» Шекспіра), Тессала («Дім, в якому переночував Бог» Г. Фігейредо).

Переламною у творчості актриси стала робота над образами Дідони, Лавінії у славнозвісній, першій в Україні бурлеск-опері «Енеїда» за І. Котляревським, (інсценізація С. Данченка, І. Драча, музика С. Бедусенка). «Персуни», що їх створила актриса, ніби зійшли з-під пера самого автора, увібравши в себе народний колорит, іронію і самоіронію, бурхливу стихію ярмаркового дійства, з його споконвічним «перелицюванням» фантастичними перетвореннями і святою вірою у непересічну силу народної мудрості. Крім всього, для багатьох прихильників вперше на повну силу розкрився її фантастичний вокальний талант, який неодноразово буде дивувати у таких знакових м’юзиклах, як: «Крихітка Цахес» Е.-Т. А. Гофмана (п’єса Я. Стельмаха, музика С. Бедусенка), «Засватана-невінчана» В. Бегми, М. Ткача, І. Поклада, «Різдвяна ніч» за М. Гоголем. Особливою в житті актриси стала роль Жанни Д’Арк у м’юзиклі «Біла ворона» Г. Татарченка, Ю. Рибчинського. Їй, стоячи, аплодували у Польші та Австрії, а в Україні пісня «Свобода» у виконанні Наталії Сумської стала провісницею омріяної незалежності.

Про високу майстерність, абсолютне відчуття жанру і стилю, віртуозність імпровізації свідчили ролі, що їх створила актриса у виставах «Кін IV» Г. Горіна – Анна Дембі, «Три сестри» А. Чехова – Маша, «Пігмаліон» Б. Шоу – Еліза Дулітл. Різні за жанрами, за художніми засобами, вони були об’єднані непересічним талантом актриси.

Цілий каскад акторських знахідок, безмежність творчої фантазії демонструє Наталя Сумська в ролях останнього періоду: Кайдашиха у виставі «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гортензія у виставі «Грек Зорба» за Н. Казантзакісом. Якщо Кайдашиха – сильний, гонористий, соковито-народний характер, то Гортензія - ніби кимсь забута порцелянова лялечка, наївна мрійниця про велике кохання оживає лише у великих нічних обіймах Зорби. У виставі «Живий труп» за О. Толстим актриса за короткий проміжок сценічного часу створює два діаметрально-протилежні, життєво-правдиві образи: Анни Павлівни та Кареніної, кожен з яких являє художньо-мистецьку цінність. Славнозвісна Гурмижська з останньої прем’єри театру «Ліс» О. Островського вкотре примусила говорити про невичерпність творчого діапазону актриси. Кожен жест, кожне слово Майстрині буквально заворожує граничною правдою, внутрішньою силою персонажу, якоюсь особливою тайною цієї звабливої і мудрої жінки.

Наталія В’ячеславівна Сумська - не лише Актриса, вона – Митець, Громадянин із яскраво вираженою патріотичною позицією. В будь-яких починаннях вона є постійним лідером і це лідерство в неї в крові. Її активна непосидюча натура не знає зупину, будь то зйомки кіно, виступи на радіо, телебаченні чи в шпиталях перед нашими славними військовими. Для неї ніколи не існувало великого чи маленького сценічного майданчику. Її їство завжди прагне говорити правду, високу правду духовності, волелюбства, воно пройняте істинною народністю, болем і святою вірою у життєдайність української нації.

Марина Кошкіна народилася 21 травня 1993 року в місті Кремінна Кремінського району Луганської області України.

З 2000 по 2011 рр.. здобуває загальну середню освіту у Кремінській ЗОШ №3. Протягом навчання у школі є учасницею народного театру гумору та сатири та народного театру ім. Т. Г. Шевченка Кремінського районного Будинока культури. Після закінчення школи переїздить до Київа. Закінчила навчання у КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого, на факультеті театрального мистецтва, під керівництвом народного артиста України, професора Б. М. Бенюка.

З 2017 року грає у Київському академічному Молодому театрі у виставі «Гагарін та Барселона». З 2018 року працює у НАДТ ім. І. Франка .

– Чому вирішили стати актором / актрисою?

Тому що це найкраща і найцікавіша професія в світі.

– Яку роль мрієте зіграти?

Їх багато.

– Чим любите займатися у вільний час?

8 років займалась професійно танцями, люблю гірськолижні види спорту та походи в гори.

Творчу діяльність розпочав на сцені театру ім. І. Франка у 2005 році, після закінчення Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

– Чому вирішили стати актором / актрисою?

Бо що може бути кращим, ніж бути ким завгодно, і мінятися щодня, так можна прожити тисячі життів.

– Яку роль мрієте зіграти?

Напевно всі актори мріють грати Шекспіра

– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка

Про цікаве та Галілео

– Чим любите займатися у вільний час?

Прогулянки, книжки, кіно, спорт(люблю грати в футбол)

– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть

Громадською напевно ні, але займаюся благодійністю: допомаю діткам які навчаються у спеціалізованій школі

– Чому вирішили стати актором / актрисою?

В школі подобалось бути в центрі уваги

– Яку роль мрієте зіграти?

Лопахін, Гамлет, Князь Мишкін

– Чим любите займатися у вільний час?

Спортом, а точніше ММА

Народився 27 квітня в м. Калуші Івано-Франківської області.

2015 року закінчив КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого (майстерня Д. М. Богомазова). З 2015 року викладає сценічну мову в театральному університеті.

Актор театру «Золоті ворота». В театрі ім. І. Франка працює з 2018 року.

У 2015 році увійшов до ТОП-10 молодих театральних акторів за версією «ZN.UA»

Нагороди: диплом за кращу чоловічу роль на Міжнародному фестивалі театральних шкіл в Пекіні «GATS» (2013), гран-прі Всеукраїнського конкурсу читців «Лесині джерела» (2013), преміант Київського міського голови (2014), здобув диплом Театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» (2015).

Володимир Іванович Ніколаєнко — український театральний і кіно- актор.

Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (1995).

З 1995 — актор Національного театру ім. Івана Франка.

– Чому вирішили стати актором / актрисою?

Найкраща професія у світі

– Яку роль мрієте зіграти?

Радію кожній ролі, не мрію про одну єдину.

– Чим любите займатися у вільний час?

Музика

– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть

Раніше займався, зараз ні.

Народився 14 червня 1994 року.

Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (майстерня М.Богомазова).

З 2018 року працює в Київському драматичному театрі ім. І.Франка.

Народилася 22 лютого.

Закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого 2004 року (курс О. Шаварського).

В Національному театрі ім. І. Франка працює з 2004 року.

– Чому вирішили стати актором / актрисою?

Сцена з дитинства манила мене до себе і я любила бути в центрі уваги завжди, на сцені я відчувала себе інакшою і мені це подобалось, тому за покликом серця я обрала цю професію.

– Яку роль мрієте зіграти?

Фатальну героїню

– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка

Я не брала участь у телешоу

– Чим любите займатися у вільний час?

Люблю куховарити, займатись танцями у своє задоволення, і спортом – біг додає мені впевненості.

– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть

Громадською діяльністю не займаюсь

Творча біографія артиста розпочалася 1984 року на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, куди він був запрошений після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (педагоги Л. А. Олійник, А. М. Роговцева).

За час роботи у франківському колективі, Олексій Богданович по праву став одним із провідних акторів театру. Його творчому почерку притаманне неординарне, інколи парадоксальне заглиблення у сутність психології персонажа. Він прискіпливий як до зорового образу, так і до найтонших нюансів внутрішнього життя створюваного героя. Мабуть, саме тому режисери в першу чергу запрошують його на ролі особистостей із складним світосприйняттям. Такими стали його Ілько з «Патетичної сонати» М. Куліша, Лукаш з «Лісової пісні» Лесі Українки, Іван Бездомний з «Майстра і Маргарити» за М. Булгаковим.

Особливою в творчості актора стала робота над образом короля Артура у виставі «Мерлін, або спустошена країна» Т. Дорста та У. Еллера. В основі п’єси покладено давньокельтський міф про лицарів Круглого Столу та чашу Грааля, про вічний пошук ідеальної побудови всесвіту і суспільства. За задумом авторів, Артур протягом сценічної дії проживає ціле життя з його злетами і розчаруваннями: від захопленого ідеями та ідеалами юнака, до мудрої, досвідченої особистості, яка усвідомлює примарність юнацьких мрій і жорстокість світу, проте не зраджує своїм духовним чеснотам. Не змінюючись зовні, Олексій Богданович з лише йому притаманним тактом, абсолютно вивіреним внутрішнім ритмом проводив глядача лабіринтами складної людської долі. В пошуках істини і взаєморозуміння блукав його трагедійний Едгар («Король Лір» В. Шекспіра), скуповував мертві душі містично звабливий Чичиков («Брате Чичиков» за М. Гоголем), намагався віднайти гармонію, досконалість і чистоту Іван Карамазов («Брати Карамазови» за М. Достоєвським), особистість парадоксально мінлива, людина високого розуму і інтелекту Іван-Богданович гинув в нетрах людської байдужості, злоби і непорозуміння.

Проте Олексій Богданович ніколи не замикався в рамках амплуа. Йому притаманні м’який гумор і самоіронія. Це позначилося на створенні образів: Графа («Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха), Петруччо («Приборкання норовливої» У. Шекспіра), графа Альмавіва («Весілля Фігаро» Бомарше),Тартюфа з однойменної п’єси Мольєра, принца Уельського «Кін IV» Г. Горіна, Джонсон-і-Джонсона («Гімн демократичної молоді» С. Жадана).

Талант, харизматичність дає змогу актору працювати в різних сценічних жанрах. Сьогодні це Жіль з психологічного детективу «Маленькі подружні злочини» Е.-Е. Шмітта, Подкольосін з «Одруження» за М. Гоголем і нова зустріч з Шекспіром – Просперо в «Бурі». «Буря» - п’єса-загадка. Код геніального драматурга, над розкриттям якого б’ються митці, здається особливо складним. О. В. Богданович захоплюється саме такими завданнями. Це його стихія. І вже разом із своїм героєм Просперо проходить непростий шлях пізнання істини, сенсу Буття. Зрікається філософської схоластики заради мудрості законів Всесвіту. Федір Протасов-Богданович у «Живому трупі» О. Толстого в пошуках взаєморозуміння зі світом, не витримавши сірості буденного життя, відчуваючи амбіції внутрішнього людського потенціалу, стає на межі життя і смерті.

У ролі Йорана Перссона з вистави «Ерік XIV» А. Стріндберга, актор проводить нас найтоншими лабіринтами анатомії людської заздрості, доведеної до абсолюту талановитості.

Окремою сторінкою творчості актора є його робота в кінематографі. Тут створено галерею образів, несподіваних, психологічно досконалих: Орест «Блакитна троянда» Лесі України, Фогель «Для домашнього вогнища» І. Франка, Василь «Єлисейські поля», Микола «Украдене щастя» І. Франка - нова версія.

Народився 5 травня.

2008 року закінчив акторський факультет КНУТКіТ ім. І. К. Карпенко-Карого (майстерня О. М. Шаварського).

З 2008 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

– Чому вирішили стати актором / актрисою?

Так вийшло)

– Яку роль мрієте зіграти?

Хорошу

– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка

Був ведучим шоу-програми на ТЕТ

–  Чим любите займатися у вільний час?

Спорт,читання історичної літератури

–  Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть

За обставинами

–  А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.

Люблю кебаб та шаурму)

Дмитро́ Анато́лійович Зава́дський — український актор театру, кіно та дубляжу. Заслужений артист України (2017).

Закінчив Драматичну студію І. Франка та інститут культури зі спеціальності «режисура».

Працює у київському Театрі імені Франка.

Від 1996 року Дмитро працює над озвученням документальних, мультиплікаційних, художніх фільмів, телевізійним дубляжем, дубляжем для кінотеатрів, озвученням рекламних роликів. Озвучував такі відомі фільми, серіали та мультфільми, як «Аватар», «Парочка копів», «Команда А», «Малкольм у центрі уваги», «Покемон», «Бівис і Батхед», «Секс і Каліфорнія» тощо.

Народився 7 лютого.

2010 року закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого.

З 2010 року працює в театрі ім. Івана Франка.

Народилася 7 серпня. В дитинстві Ксенії не подобалася акторська справа, спочатку вона мріяла стати танцівницею, а потім співачкою. Але в естрадно-цирковому училищі дівчині сказали, що вона не має ні слуху, ні голосу. Тому Ксенія почала вивчати спеціальність «актор-лялькар». Пізніше потрапила до групи Богдана Ступки, який навчав студентів в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого.

У 2010 році Ксенія закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. І в тому ж році стала актрисою Києвського Театру імені Івана Франка.

Народилася 30 вересня.

У 2007 році закінчила КНУТКіТ ім. І.К. Карпенка-Карого (курс Рушковського М. М.)

З 2007 року працює в театрі імені Івана Франка.

Навчалася в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенко-Карого (курс Д. Богомазова).

Закінчила естрадно-циркову академію ім. Утьосова.

Роботи у театрі «Актор»: «Здрастуйте, я ваша тітонька» Б. Томаса, «Патріс».

Закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого у 1996 році.

З 1997 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Високо піднята планка творчості актора виправдана тим, що він належить до одного зі славних родоводів франківців – Рей-Ткаченко-Задніпровські.

Сценічна аура актора випромінює життєлюбність, легкість імпровізації, каскад веселощів. Він рухливий, експресивний і пластичний. Спілкування із партнерами Назара Задніпровського набуває гранично-логічної визначеності і театральної окресленості. Саме на цих психологічних та технічних принципах були вибудувані ролі: Бйонделло («Приборкання норовливої»), Меркуціо «Ромео і Джульєтта», Родріго «Отелло» В. Шекспіра, Мотл у «Тев’є-Тевелі» за Шолом-Алейхемом, Ракітін у «Братах Карамазових» Ф. Достоєвського. Він гранично артистичний в різних театральних жанрах і стилях від Добчинського в «Ревізорі» М. Гоголя до Лавріна в «Кайдашевій сім’ї» І. Нечуй-Левицького.

Сьогодні він з блиском виступає у ролях: Едмунда «Дами і гусари» О. Фредро, Леонідо Папагатто «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Маюфеса «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, Остапа Бендера «Великі комбінатори» за романом І. Ільфа та В. Петрова «12 стільців». Висока міра природного обдарування митця постійно підкріплюється його ретельною роботою над собою. Кожен свій вихід на сцену він сприймає як іспит. Ця вимогливість – запорука беззупинної ходи актори до майстерності, що, безперечно, доводить образ Ляфлеша з останньої прем’єри франківців «Скупий, або школа брехні» Ж.-Б. Мольєра.

Не можна не сказати про активну громадянську позицію митця, він бере участь у численних мистецьких заходах України, що, безперечно, свідчить про його турботу і небайдужість щодо майбутнього держави.

Мати Івана – економіст, працює в банку, батько веде власну невелику справу. Закінчив гімназію та художню дитячу школу мистецтв у Бориславі.

У 2012 році вступив на факультет театрального мистецтва Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, майстерня Олега Шаварського

. Під час навчання був членом студради університету.

Іван Шаран у 2016 році був одни з кураторів театрального фестиваль «Румбарбар» у місті Бориславі.

З 2017 року, одразу після закінчення КНУТКіТ, Іван Шаран – актор Київського академічного театру «Золоті ворота».

12 липня 2018 року Іван Шаран увійшов до складу трупи Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Також є актором Центру Сучасного Мистецтва «ДАХ».

У листопаді 2018 року був серед запрошених гостей VII-го кінофестивалю «Корона Карпат».

Іван Шаран був серед номінантів IV театральної премії «Дзеркало сцени» у номінації «Акторська харизма».

У 2019 році на 27-й церемонії вручення нагород премії «Київська пектораль» був номінантом у категорії «Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану» за роль Юнія Брута у виставі «Коріолан».