Петро Панчук належить до категорії тих акторів, за якими завжди цікаво спостерігати. Він кожного разу неочікуваний і парадоксальний. Його акторська палітра не знає меж. Він ламає стереотипи амплуа, із успіхом виконуючи діаметрально протилежні ролі. Як приклад, можна згадати деякі з образів, що створив актор: Гелес, Возний «Енеїда», «Наталка Полтавка» І. Котляревського, Іван Бездомний «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Освальд, Просперо «Король Лір», «Буря» У. Шекспіра, Кулигін «Три сестри» А. Чехова, Ротмістр «Батько» А. Стріндберга, Григорій «Буквар Миру» Г. Сковороди, Омелько «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, Лопуцьковський «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, Зосима, Смішний «Брати Карамазови», «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським, Оповідач, Лаврентій «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта, Андронатій «В неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською. В якості режисера в театрі у фойє П. Ф. Панчук здійснив постановку вистави «Дредноути» Є. Гришковця.

Особливою сторінкою в творчості актора стала робота над образом Тараса Шевченка у виставі «Божественна самотність» (Оксана) О. Денисенка, 2003 року. Вистава і актор привертали увагу насамперед розкриттям не знаних широкому загалу сторінок останнього періоду життя Поета. Актор жив єдиним бажанням – передати біль страдницької душі, приреченої на осягнення недосяжного. Робота Петра Панчука у виставі «Перехресні стежки» (Стальський) за повістю І. Франка на повну силу проявила усю непересічність, багатомірність таланту актора. Він балансує на межі всіх можливих на театрі жанрів, від високої трагедії до відверто фарсової стихії. Його Стальський є одночасно і жертвою, і катом. Все підпорядковано неперевершеній партитурі у змалюванні цього неповторного франкового архетипу, людині, яка протягом життя, обставин, що склалися, крок за кроком втрачає людські ознаки. Проте подібне розвінчування героя ніякою мірою не перекреслює гуманістичної наповненості твору Франка.

Таким самим об’ємним, поліфонічним, є образ Пузиря, що його створив актор у виставі «Хазяїн» за І. Карпенко-Карим. Він представляє життя людини, в усіх його проявах – від любові до ницості, від жадоби до безпорадності.

Говорячи про Петра Панчука, не можна не сказати про його велику просвітницьку роботу. Вже не один рік він у своєму рідному селі керує самодіяльним театром, ставить там вистави і сам грає, прищеплюючи людям почуття високої духовності і віри у відродження краси національної культури.

Заслужена артистка України. Закінчила Київський інститут театрального мистецтва в 1994році, курс Ю. Ткаченко. Відтоді грала у театрі драми і комедії, ТЮГу на Липках, молодому театрі, і з 2001 року у Національному драматичному театрі імені І. Франка. Має сильний темперамент, але користується ним стримано, що надає її ролям глибини і внутрішньої напруги. Кожному образу властивий своєрідний пластичний і ритмічний малюнок.

З 2003 року працює в Національному театрі ім. І. Франка.

Народилася 22 лютого.

Закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого 2004 року (курс О. Шаварського).

В Національному театрі ім. І. Франка працює з 2004 року.

Свою творчу діяльність Василь Баша розпочав на сцені Львівського театру юного глядача імені М. Горького у 1980 році після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер – Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).

З 1999 року Василь Баша працює в Національному академічному театрі ім. Івана Франка.

Актор одразу увійшов до діючого репертуару. За період роботи в театрі ним створено чимало різнопланових образів у виставах театру, кожен з яких відзначається справжнім професіоналізмом: Степан - «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха, Капітан Снєгірьов - «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським, Афанасій - «Буквар Миру» Г. Сковороди, Портос - «Ех, мушкетери-мушкетери» Є. Євтушенка.

У якій би виставі актор не брав участь, він завжди гранично правдивий, щирий, азартний. За останні роки ним створено діаметрально протилежні образи у виставах: Козак Шило «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва, Бартоло «Весілля Фігаро» Бомарше, Дончук «У неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською, Себастьян, Трінколо «Буря» У. Шекспіра, Старий «Morituri te salutant» В. Стефаника, Іван Петрович Бичок «Гімн демократичної молоді» С. Жадана, Сесіл «Віват, королево!» Р. Болта, Іван Голий «Така її доля…» за Т. Шевченком, Феноген «Хазяїн» І. Карпенка-Карого.

Декілька років в театрі в фойє з успіхом йшла моновистава «Зачарована Десна» за О. Довженком. Образи, що їх створив Василь Баша в останніх роботах театру: Сванте Стуре у п’єсі А. Стріндберга «Ерік XIV» та Брекенбері у «Річарді ІІІ» У. Шекспіра – стали ще одним підтвердженням непересічності і багатомірності творчої палітри актора.

Сьогодні Василь Баша по праву займає провідне місце у франківському колективі. Досвід, вишуканий смак і відчуття глибини національної культури, що притаманні акторові, дали можливість через його творчість відчути час, минуле і прийдешнє українського мистецтва, що заряджають вірою в духовне відродження нації глядний зал.

Закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого у 1996 році.

З 1997 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Високо піднята планка творчості актора виправдана тим, що він належить до одного зі славних родоводів франківців – Рей-Ткаченко-Задніпровські.

Сценічна аура актора випромінює життєлюбність, легкість імпровізації, каскад веселощів. Він рухливий, експресивний і пластичний. Спілкування із партнерами Назара Задніпровського набуває гранично-логічної визначеності і театральної окресленості. Саме на цих психологічних та технічних принципах були вибудувані ролі: Бйонделло («Приборкання норовливої»), Меркуціо «Ромео і Джульєтта», Родріго «Отелло» В. Шекспіра, Мотл у «Тев’є-Тевелі» за Шолом-Алейхемом, Ракітін у «Братах Карамазових» Ф. Достоєвського. Він гранично артистичний в різних театральних жанрах і стилях від Добчинського в «Ревізорі» М. Гоголя до Лавріна в «Кайдашевій сім’ї» І. Нечуй-Левицького.

Сьогодні він з блиском виступає у ролях: Едмунда «Дами і гусари» О. Фредро, Леонідо Папагатто «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Маюфеса «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, Остапа Бендера «Великі комбінатори» за романом І. Ільфа та В. Петрова «12 стільців». Висока міра природного обдарування митця постійно підкріплюється його ретельною роботою над собою. Кожен свій вихід на сцену він сприймає як іспит. Ця вимогливість – запорука беззупинної ходи актори до майстерності, що, безперечно, доводить образ Ляфлеша з останньої прем’єри франківців «Скупий, або школа брехні» Ж.-Б. Мольєра.

Не можна не сказати про активну громадянську позицію митця, він бере участь у численних мистецьких заходах України, що, безперечно, свідчить про його турботу і небайдужість щодо майбутнього держави.

З успіхом закінчила драматичну студію при Київському академічному драматичному театрі ім. Івана Франка 1975 року і тоді ж була зарахована до складу цього театру. Більше тридцяти років віддано вірному служінню франківському дому.

Вперше актриса вийшла на сцену ще в студійні роки. М`яка ліричність, жіночність, сценічна привабливість одразу привернули увагу режисерів, що в свою чергу надало можливість початкуючій актрисі активно увійти до діючого репертуару. Навіть з невеликої за обсягом ролі, завдяки працездатності і азарту до роботи, Ілляшенко створювала образи, що не губилися серед робіт її старших колег. З роками творча палітра актриси збагатилася тонкими нюансами, у неї з`явився хист до образів неординарних, із глибокою внутрішньою сутністю. Такою стала зіграна нею Орися у "Зимовому вечорі" М. Старицького.

У комедійному жанрі актриса користується іронічними фарбами, легкою імпровізацією, дає насолоду своєю гострою спостережливістю. Мереживо знаних й незнаних любовних колізій виплітає її Ярися у виставі за п`єсою Я. Стельмаха "Кохання у стилі бароко, або любов з неохоти", здатна на всілякі витівки вірна подруга Шельменка Мотря у "Шельменку-денщику", аскетична, сповнена зверхності Вдова з "Приборкання норовливої"...

Видатний режисер Роберт Стуруа був захоплений і процесом, і результатами роботи з Валентиною Петрівною. Виконавиця змогла передати стан вкрай знервованої, заляканої, майже божевільної істоти, її складні почуття до світу, людей та царя. Пластика, міміка, внутрішня пульсуюча енергія актриси передаються глядачу як гарячі знаки мистецького осмислення образу, його дієвого звучання. Все це є свідченням таланту і майстерності, професійним вмінням виконати найскладніше мистецьке завдання.

Працював у Львівських театрах, виступав як режисер і актор в театрі «Сузір'я».
1985 року був запрошений до першого Українського театру для дітей та юнацтва головним режисером.

З 1988 року, після запрошення народного артиста України Ф. Стригуна, був прийнятий до трупи Національного театру ім. М. Заньковецької.

Від 2004 року — актор Національного академічного драматичногоого Театру ім. І. Франка.

Влітку 2016 року разом з родиною приєднався до патріотичного флешмобу #яЛюблюСвоюКраїну, опублікувавши відеозвернення, в якому разом з дружиною Тетяною, донькою Анною-Марією та сином Володимиром-Іваном продекламували вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну».

Творчий шлях Володимир Костянтинович Абазопуло розпочав у 1977 році на сцені Національного театру ім. І. Франка після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

За роки роботи в театрі актор створив чимало яскравих, неординарних образів, що стали класикою сценічного мистецтва. Серед них: Антоніо «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Піп Чиря «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Дон Жуан «Благочестива Марта» Тірсо де Моліна, Хвиля «Житейське море» І. Карпенка-Карого, сер Агровейн в «Мерлін» Т. Дорста, У. Еллер, герцог Корнваль «Король Лір» У. Шекспіра, Менахем «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхем, Коров’єв «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим. Кожен із образів, що їх створив актор, завжди відрізнявся вишуканим пластичним малюнком і абсолютним відчуттям авторського стилю. Прекрасні вокальні данні дали змогу акторові працювати в жанрі мюзиклу: Турн в «Енеїді» І. Котляревського, Кошон в «Білій вороні» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка, Шльомов в «Українському водевілі» М. Кропивницького, Князь «Крихітка Цахес» Я. Стельмаха, С. Бедусенка за Е. Гоффманом. У сьогоднішньому репертуарі актора можна побачити у таких ролях: Привид херсонського чумака «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гімнаст «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, Казак «Назар Стодоля» Т. Шевченка, Маврадоні «Грек Зорба» Н. Казантзакіса.

Говорячи про Абазопуло В. К., не можна не сказати про його діяльність як постановника численних сценічних боїв та фехтування не тільки на сцені театру ім. Франка, а й на сценах багатьох театрів України, більшість з них, як, наприклад, знаменита «крутка» козаків в «Енеїді» І. Котляревського, стали класичними.

На сьогодні захоплення пластикою знайшло свій розвиток у викладацькій діяльності. Абазопуло В. К. передає свій досвід, свою вишукану техніку, свою відданість сценічному мистецтву молодим акторам.