« Хазяїн »

Народився 23 лютого 1954 року в с. Кислиця Суворовського району Одеської області.

Навчався у студії при Київському театрі оперети; з 1974 по 1981 роки працював артистом цього театру.

Після закінчення театрального інституту ім. Карпенка-Карого (курс Леоніда Олійника, педагог за фахом – Ростислав Коломієць), з 1981 року працює режисером-постановником театру ім. Івана Франка. Запрошення в театр отримав від Сергія Данченка. В результаті спільної роботи з художнім керівником з'явилися такі вистави як «Загибель ескадри», «Бал злодіїв», «За двома зайцями», «Біла ворона» та інші.

У 1989-1991 роках проходив навчання у Всесоюзному інституті підвищення кваліфікації працівників мистецтва на кафедрі режисури музичного театру у Бориса Покровського. Практику проходив у Великому театрі та Академічному театрі ім. Станіславського і Немировича-Данченка (Москва).

На киностудії «Укртелефільм» поставив художній телефільм «Регіон» (спільно з Рилєєвим). На Всесоюзній студії грамзапису записав казку-мюзикл Сергія Михалкова і Б. Яновського «Сміх і сльози»; здійснив ряд записів радіовистав на «Українському радіо».

В різний час виступав постановників урочистих концертів, творчих вечорів, бенефісів, масових свят на республіканському та міському рівнях.

Викладає в Національній музичній академії України ім. Петра Чайковського, Київському національному університеті культури і мистецтв, Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв. Серед його випускників – директор Херсонського обласного театру ім. Миколи Куліша Олександр Книга, художній керівник Житомирського обласного театру ім. В. Кочерги Наталія Тимошкина, режисер київського молодіжного театру «Відкритий Погляд» Ксенія Ромашенко, режисер та художній керівник театру «Золоті ворота» Станіслав Жирков та інші.

Петро Панчук належить до категорії тих акторів, за якими завжди цікаво спостерігати. Він кожного разу неочікуваний і парадоксальний. Його акторська палітра не знає меж. Він ламає стереотипи амплуа, із успіхом виконуючи діаметрально протилежні ролі. Як приклад, можна згадати деякі з образів, що створив актор: Гелес, Возний «Енеїда», «Наталка Полтавка» І. Котляревського, Іван Бездомний «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Освальд, Просперо «Король Лір», «Буря» У. Шекспіра, Кулигін «Три сестри» А. Чехова, Ротмістр «Батько» А. Стріндберга, Григорій «Буквар Миру» Г. Сковороди, Омелько «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, Лопуцьковський «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, Зосима, Смішний «Брати Карамазови», «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським, Оповідач, Лаврентій «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта, Андронатій «В неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською. В якості режисера в театрі у фойє П. Ф. Панчук здійснив постановку вистави «Дредноути» Є. Гришковця.

Особливою сторінкою в творчості актора стала робота над образом Тараса Шевченка у виставі «Божественна самотність» (Оксана) О. Денисенка, 2003 року. Вистава і актор привертали увагу насамперед розкриттям не знаних широкому загалу сторінок останнього періоду життя Поета. Актор жив єдиним бажанням – передати біль страдницької душі, приреченої на осягнення недосяжного. Робота Петра Панчука у виставі «Перехресні стежки» (Стальський) за повістю І. Франка на повну силу проявила усю непересічність, багатомірність таланту актора. Він балансує на межі всіх можливих на театрі жанрів, від високої трагедії до відверто фарсової стихії. Його Стальський є одночасно і жертвою, і катом. Все підпорядковано неперевершеній партитурі у змалюванні цього неповторного франкового архетипу, людині, яка протягом життя, обставин, що склалися, крок за кроком втрачає людські ознаки. Проте подібне розвінчування героя ніякою мірою не перекреслює гуманістичної наповненості твору Франка.

Таким самим об’ємним, поліфонічним, є образ Пузиря, що його створив актор у виставі «Хазяїн» за І. Карпенко-Карим. Він представляє життя людини, в усіх його проявах – від любові до ницості, від жадоби до безпорадності.

Говорячи про Петра Панчука, не можна не сказати про його велику просвітницьку роботу. Вже не один рік він у своєму рідному селі керує самодіяльним театром, ставить там вистави і сам грає, прищеплюючи людям почуття високої духовності і віри у відродження краси національної культури.

Народилася 22 лютого.

Закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого 2004 року (курс О. Шаварського).

В Національному театрі ім. І. Франка працює з 2004 року.

Свою творчу діяльність Василь Баша розпочав на сцені Львівського театру юного глядача імені М. Горького у 1980 році після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер – Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).

З 1999 року Василь Баша працює в Національному академічному театрі ім. Івана Франка.

Актор одразу увійшов до діючого репертуару. За період роботи в театрі ним створено чимало різнопланових образів у виставах театру, кожен з яких відзначається справжнім професіоналізмом: Степан - «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха, Капітан Снєгірьов - «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським, Афанасій - «Буквар Миру» Г. Сковороди, Портос - «Ех, мушкетери-мушкетери» Є. Євтушенка.

У якій би виставі актор не брав участь, він завжди гранично правдивий, щирий, азартний. За останні роки ним створено діаметрально протилежні образи у виставах: Козак Шило «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва, Бартоло «Весілля Фігаро» Бомарше, Дончук «У неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською, Себастьян, Трінколо «Буря» У. Шекспіра, Старий «Morituri te salutant» В. Стефаника, Іван Петрович Бичок «Гімн демократичної молоді» С. Жадана, Сесіл «Віват, королево!» Р. Болта, Іван Голий «Така її доля…» за Т. Шевченком, Феноген «Хазяїн» І. Карпенка-Карого.

Декілька років в театрі в фойє з успіхом йшла моновистава «Зачарована Десна» за О. Довженком. Образи, що їх створив Василь Баша в останніх роботах театру: Сванте Стуре у п’єсі А. Стріндберга «Ерік XIV» та Брекенбері у «Річарді ІІІ» У. Шекспіра – стали ще одним підтвердженням непересічності і багатомірності творчої палітри актора.

Сьогодні Василь Баша по праву займає провідне місце у франківському колективі. Досвід, вишуканий смак і відчуття глибини національної культури, що притаманні акторові, дали можливість через його творчість відчути час, минуле і прийдешнє українського мистецтва, що заряджають вірою в духовне відродження нації глядний зал.

Олег Миколайович Стальчук — український актор театру, кіно та дубляжу, телеведучий. Заслужений та народний артист України (2015). Народився 2 березня 1967 року в місті Яворів, Львівська область. Навчався в Учбово-театральній студії при Академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької.

У 1991 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

Після закінчення інституту — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

У середині 90-х Олег Стальчук почав займатися дубляжем фільмів при Кіностудії імені Олександра Довженка.

Олег Стальчук вів передачу «Народний суд» на каналі «Інтер» у 2008 році.

Брейд-войс телеканалів «UA: Перший», «Інтер» і «ICTV».

Народився 1 січня 1940 року в с.Богунія на Житомирщині.

Заслужений артист Української РСР.
Народний артист України (2011).

Закінчив драматичну студія при театрі ім. І.Франка (1963), а в 1976 - ГІТІС (диплом з відзнакою)
Актор театру ім. Івана Франка з 1963 року.

Закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого у 1996 році.

З 1997 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Високо піднята планка творчості актора виправдана тим, що він належить до одного зі славних родоводів франківців – Рей-Ткаченко-Задніпровські.

Сценічна аура актора випромінює життєлюбність, легкість імпровізації, каскад веселощів. Він рухливий, експресивний і пластичний. Спілкування із партнерами Назара Задніпровського набуває гранично-логічної визначеності і театральної окресленості. Саме на цих психологічних та технічних принципах були вибудувані ролі: Бйонделло («Приборкання норовливої»), Меркуціо «Ромео і Джульєтта», Родріго «Отелло» В. Шекспіра, Мотл у «Тев’є-Тевелі» за Шолом-Алейхемом, Ракітін у «Братах Карамазових» Ф. Достоєвського. Він гранично артистичний в різних театральних жанрах і стилях від Добчинського в «Ревізорі» М. Гоголя до Лавріна в «Кайдашевій сім’ї» І. Нечуй-Левицького.

Сьогодні він з блиском виступає у ролях: Едмунда «Дами і гусари» О. Фредро, Леонідо Папагатто «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Маюфеса «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, Остапа Бендера «Великі комбінатори» за романом І. Ільфа та В. Петрова «12 стільців». Висока міра природного обдарування митця постійно підкріплюється його ретельною роботою над собою. Кожен свій вихід на сцену він сприймає як іспит. Ця вимогливість – запорука беззупинної ходи актори до майстерності, що, безперечно, доводить образ Ляфлеша з останньої прем’єри франківців «Скупий, або школа брехні» Ж.-Б. Мольєра.

Не можна не сказати про активну громадянську позицію митця, він бере участь у численних мистецьких заходах України, що, безперечно, свідчить про його турботу і небайдужість щодо майбутнього держави.

З успіхом закінчила драматичну студію при Київському академічному драматичному театрі ім. Івана Франка 1975 року і тоді ж була зарахована до складу цього театру. Більше тридцяти років віддано вірному служінню франківському дому.

Вперше актриса вийшла на сцену ще в студійні роки. М`яка ліричність, жіночність, сценічна привабливість одразу привернули увагу режисерів, що в свою чергу надало можливість початкуючій актрисі активно увійти до діючого репертуару. Навіть з невеликої за обсягом ролі, завдяки працездатності і азарту до роботи, Ілляшенко створювала образи, що не губилися серед робіт її старших колег. З роками творча палітра актриси збагатилася тонкими нюансами, у неї з`явився хист до образів неординарних, із глибокою внутрішньою сутністю. Такою стала зіграна нею Орися у "Зимовому вечорі" М. Старицького.

У комедійному жанрі актриса користується іронічними фарбами, легкою імпровізацією, дає насолоду своєю гострою спостережливістю. Мереживо знаних й незнаних любовних колізій виплітає її Ярися у виставі за п`єсою Я. Стельмаха "Кохання у стилі бароко, або любов з неохоти", здатна на всілякі витівки вірна подруга Шельменка Мотря у "Шельменку-денщику", аскетична, сповнена зверхності Вдова з "Приборкання норовливої"...

Видатний режисер Роберт Стуруа був захоплений і процесом, і результатами роботи з Валентиною Петрівною. Виконавиця змогла передати стан вкрай знервованої, заляканої, майже божевільної істоти, її складні почуття до світу, людей та царя. Пластика, міміка, внутрішня пульсуюча енергія актриси передаються глядачу як гарячі знаки мистецького осмислення образу, його дієвого звучання. Все це є свідченням таланту і майстерності, професійним вмінням виконати найскладніше мистецьке завдання.

Світлана Іванівна Прус — українська акторка. Заслужена артистка України (2015). Народилась 20 січня 1974 р. у місті Прилуках в родині військовослужбовця.

Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1995). Актриса Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка.

Член Національної Спілки кінематографістів України.

Володимир Макарович Нечепоренко — український актор театру, кіно та дубляжу, радіоведучий, вокаліст. Народний артист України (1997), нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, лауреат міжнародної премії «Золотий Орфей», актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, ведучий програм Національного радіо України, професор Національної академії внутрішніх справ.

Народився 14 листопада 1949 року в Золотоноші Черкаської області.

Творчу діяльність розпочав у 1972 році, одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого, в Київському театру юного глядача ім. Ленінського комсомолу.

У 1976 році Володимир Нечепоренко був запрошений на роботу до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Для актора характерний, передусім, високий морально-естетичний, духовний рівень, а також гранична відповідальність за художню якість своєї роботи. Творчість Володимира Нечепоренка є своєрідним віддзеркаленням історії Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка останніх десятиліть. Ролі, створені актором, ввійшли в антологію кращих надбань української сценічної культури: Віллі «Дикий ангел» О. Коломійця, Дем’ян Суденко «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Букін «Прощання в червні» О. Вампілова, Оберон «Сон літньої ночі» У. Шекспіра, Роббі «Візит старої дами» Ф. Дюрренматта, Ернесте Рома «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта, Дон Алонсо «З коханням не жартують» П. Кальдерона, Менестрель «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського.

Неординарний внутрішній світ, увага та толерантне ставлення до колег, глибоке розуміння та відчуття надзавдань національного сценічного мистецтва, помножені на постійну повсякденну роботу над собою, по праву забезпечили акторові провідне місце в колективі франківців.

У творчому доробку Володимира Нечепоренка такі знакові для українського театру образи, як: Михайло «Украдене щастя» І. Франка, Кент «Король Лір» В. Шекспіра, Вулкан «Енеїда» І. Котляревського, Пікерінг «Пігмаліон» Б. Шоу. В. М. Нечепоренко – актор, який вільно володіє будь-яким сценічним жанром від психологічної драми до мюзиклу. Про це засвідчили його ролі у таких виставах: Мортон в історичній драмі «Віват, королево!» Р. Болта, Атос в мюзиклі «Ех, мушкетери, мушкетери» Є. Євтушенка, Олександр у психологічному детективі «Сентиментальний круїз» Т. Кандали. Образ Гната Карого, що його створив актор у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка, став уособленням справжніх чеснот українського лицарства. Проте абсолютно позбавлений декларативності із тонкою самоіронією, акторською й людською привабливістю його герой ніби зійшов із старовинних портретів українського бароко, коли честь і гідність були вирішальними рисами кожного українця.

Етапною у творчості Майстра стала робота над образом славнозвісного отамана Сірка у виставі «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва. Його легендарний герой з перших же показів підкорив серця і душі глядачів неймовірною вірою у відродження нації й її вічної волелюбності і прагнення державотворення за будь-яку ціну.

Говорячи про Володимира Нечепоренка, не можна не згадати про його вагому, широкомасштабну творчість як пропагандиста української національної ідеї, культури під час виступів у численних концертах, творчих зустрічах, виступах на телебаченні та радіоефірах. Яскраво і талановито зіграв В.Нечепоренко роль ветерана Другої світової війни у відеокліпі до пісні «День Перемоги» на слова і музику Володимира Мельникова, яку виконує Елеонора Скиданова. Талановитий вокаліст. Понад 20 років веде науково-пізнавальну передачу для юнацтва «АВС» на Першому каналі Українського радіо.

Володимир Макарович Нечепоренко щедро ділиться своїм талантом, досвідом із майбутніми митцями, вже не один рік займаючись викладацькою діяльністю.

Народився 31 липня.

Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

З 2007 року працює в театрі ім. Івана Франка.

Народився 14 листопада 1985 року в місті Запоріжжя.

Закінчивши ліцей водного транспорту, пропрацював 2 роки у морі на кораблі.

У 2010 році закінчив Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (курс Богдана Сильвестровича Ступки).

Актор Київського національного українського драматичного театру ім. Івана Франка.

Творчий шлях Володимир Костянтинович Абазопуло розпочав у 1977 році на сцені Національного театру ім. І. Франка після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

За роки роботи в театрі актор створив чимало яскравих, неординарних образів, що стали класикою сценічного мистецтва. Серед них: Антоніо «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Піп Чиря «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Дон Жуан «Благочестива Марта» Тірсо де Моліна, Хвиля «Житейське море» І. Карпенка-Карого, сер Агровейн в «Мерлін» Т. Дорста, У. Еллер, герцог Корнваль «Король Лір» У. Шекспіра, Менахем «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхем, Коров’єв «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим. Кожен із образів, що їх створив актор, завжди відрізнявся вишуканим пластичним малюнком і абсолютним відчуттям авторського стилю. Прекрасні вокальні данні дали змогу акторові працювати в жанрі мюзиклу: Турн в «Енеїді» І. Котляревського, Кошон в «Білій вороні» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка, Шльомов в «Українському водевілі» М. Кропивницького, Князь «Крихітка Цахес» Я. Стельмаха, С. Бедусенка за Е. Гоффманом. У сьогоднішньому репертуарі актора можна побачити у таких ролях: Привид херсонського чумака «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гімнаст «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, Казак «Назар Стодоля» Т. Шевченка, Маврадоні «Грек Зорба» Н. Казантзакіса.

Говорячи про Абазопуло В. К., не можна не сказати про його діяльність як постановника численних сценічних боїв та фехтування не тільки на сцені театру ім. Франка, а й на сценах багатьох театрів України, більшість з них, як, наприклад, знаменита «крутка» козаків в «Енеїді» І. Котляревського, стали класичними.

На сьогодні захоплення пластикою знайшло свій розвиток у викладацькій діяльності. Абазопуло В. К. передає свій досвід, свою вишукану техніку, свою відданість сценічному мистецтву молодим акторам.

Дмитро́ Анато́лійович Зава́дський — український актор театру, кіно та дубляжу. Заслужений артист України (2017).

Закінчив Драматичну студію І. Франка та інститут культури зі спеціальності «режисура».

Працює у київському Театрі імені Франка.

Від 1996 року Дмитро працює над озвученням документальних, мультиплікаційних, художніх фільмів, телевізійним дубляжем, дубляжем для кінотеатрів, озвученням рекламних роликів. Озвучував такі відомі фільми, серіали та мультфільми, як «Аватар», «Парочка копів», «Команда А», «Малкольм у центрі уваги», «Покемон», «Бівис і Батхед», «Секс і Каліфорнія» тощо.