Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
У повісті Астрід Ліндгрен до семирічного Малюка з’являється чоловічок із пропелером і вчить літати, мандрувати дахами і піддавати сумніву усі відомі правила. А якого друга зустрів би сімнадцятирічний Малюк, щоб навчитися того самого? Хто зміг би вплинути на свідомість і все подальше життя майже дорослої людини? Яким би став сучасний Малюк, коли б зустрівся із Карлсоном сьогодні?
П‘єса Ірини Іоанесян – це парадоксальна, дотепна, а час-від-часу навіть гірка відповідь на це питання. Філософська казка для дорослих, п’єса-рівняння, яке можна розв’язати багатьма засобами, але саме розв’язання примусить вдивитися у власні взаємини зі світом.
У шведському місті Стокгольмі живе звичайна родина – мама, тато, троє дітей, і все наче гаразд, дуже поважна бабуся – майже ідилічна картинка. Поки на сходах будинку не з’являється дивний чоловік і пряниковий будиночок починає розпадатися…
Режисер Катерина Степанкова розповідає казку про знайомих нам з дитинства героях, переміщених в сучасні реалії, де вони живуть серед правил і приписів, потребують любові і розуміння, прагнуть знайти когось, з ким можливо було б розділити власну самотність і захиститись від вразливості, вчиняють неоднозначні вчинки…
Незабутній вечір, наповнений піснями, танцями і веселощами у компанії улюблених гоголівських персонажів. Гостинна Солоха запрошує до щедрого українського столу. Вистава була представлена в Турції, Франції, де була включена у міжнародний проект і гралася разом з французькими акторами театру «Шапіто-Фатразі».
Добре знані, ті, що на слуху у всіх, пісні великого Булата, раптом склались в любовну історію, що розігрується у привокзальному буфеті під акомпанемент тапера. Вокзальна історія у 27 картинах – це історія, сплетена з 27 пісень відомого барда, кожна з яких маленька сторінка з великої книги під назвою ЖИТТЯ.
Комедія-зворотній бік «Глядачам дивитися заборонено» – це театр про театр, а також про наше життя. Жодного лицедійства, тепер тільки правда: боротьба не на життя, а на смерть, жорстка конкуренція за головну роль, голки в корсети, підніжки і підлості – все, як є у цьому закуліссі кожного театру або в офісі кожної другої фірми! Підгляньте, що кипить на театральній «кухні», щоб розповідати всім, що ви знавець столичних акторських інтриг.
Молоді й талановиті акторки театру – дорослі незаміжні доньки головних героїв: Устонька, Настонька, Христонька, Хростонька, Пистонька, Онисонька, Охтисонька (якщо трохи заплуталися в іменах – не переймайтеся, Саватій Савлович, коли ходив в «органи» звітувати про сім'ю, теж одну «загубив»). Одна з турбот сімейства – заміжжя доньок. Тому між дівчатами точиться постійна завуальована боротьба за увагу студента, що повернувся з Києва, П'єра Кирпатенка. «Життя було. Навіть в піст, у великий перед Великоднем піст, нам у стократ смачніше жилось, ніж тепер на перше їхнє мая». «Набирайтеся побільше кисню тут, щоб побільше видихнути вуглекислоти там!» «Не люблю я страх буржуазії. Дуже велике у неї самолюбіє: сама розсядеться на все життя, а ти щоб стояв. От і зараз: стоїш, вудиш, а вона розсілася, і в човні у неї всього повно, всякої тобі експлуатації!»
Молодий, розумний, дотепний. На нього чекає світле майбутнє, він будує грандіозні плани. Але він винен гроші, багато-багато грошей. 5 днів, дві дівчини і один шанс вийти переможцем. Щоправда дорога лежить через РАГС. І все могло б бути ідеально. Але у плани втручається її мама.
Вперше вийшла на сцену Театру російської драми ім. Лесі Українки в п'ять років у виставі «Сподіватися» (реж. Ірина Молостова), де грала дев'ятирічну Ларису Косач, майбутню Лесю Українку.
З дитячих років знімалася в кіно, працювала на радіо, грала в театрі. Займається концертною діяльністю із читецькими програмами української поезії. Літературний редактор обох книг спогадів матері Ади Роговцевої «Мій Костя» (2006) та «Свидетельство о жизни» (2013).
З 1991 до 1993 року перебувала в Ізраїлі разом із чоловіком – художником Тарасом Ткаченком, де 1991 року народила сина Олексія.
У 1993 повернулась в Україну і вступила до театрального інституту ім.Карпенка-Карого.
У 1997 закінчила інститут театрального мистецтва. З 1998 року працювала актрисою у театрі Романа Віктюка (Росія, Москва).
1998-го вийшла заміж за актора Олексія Скляренка. У 2007 р. закінчила Вищі Курси Сценаристів і Режисерів у Москві (ВКСР).
З 2007 – театральний режисер-постановник.
2011-го народила сина Матвія.
З 2012 року припинила роботу в Москві і повернулась в Україну.
Скляренко Олексій Володимирович (н. 1973 року) – актор, хореограф та режисер.
1997 року закінчив КДІТМ імені І.К.Карпенка-Карого, майстерня Валентини Зимньої. Працював актором у Театрі Романа Віктюка (Москва, 1997 – 2012).
Брав участь у театральному проекті Алли Сігалової «Мрії кохання» (2001-2003), працював як режисер пластики та хореограф у виставах багатьох київських та московських театрів: Малого театру, Театру сатири, Театру Романа Віктюка, Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, «Сузір’я», Молодого театру, ТЮГу.
У березні 2013 року на сцені КНУ театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого поставив як режисер пластичну драму «Кураж» за п’єсою «Матінка Кураж та її діти» Бертольда Брехта.
Походить з відомої творчої династії. Дід, Володимир Скляренко, – режисер і педагог, працював з Лесем Курбасом у «Березолі»; бабуся, Надія Титаренко, – видатна актриса; батько, Володимир Скляренко, – режисер; мама, Олена Скляренко, – актриса Львівського ТЮГу; дядько, Володимир Денисенко, – педагог з класичного танцю.
Актриса театру та кіно, педагог. Заслужена артистка УРСР (1960), народна артистка СРСР (1978). Герой України (2007). Член Телевізійної академії мистецтв України (1997).
Народилася в місті Глухів. Навчачалася в Київському театральному інитуті імені Карпенка-Карого (1954–59). Від 1958 року – акторка Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (дебютувала у виставі "Юність Полі Вихрової"). Зіграла багато ролей у п'єсах української, російської і зарубіжної класики: Гелена Модлевська ("Варшавська мелодія", 1967), Клава ("Хтось мусить", 1971), Раневська ("Вишневий сад", 1980), Філумена Мартурано (однойменний спектакль, 1983), Озе, Сольвейг, Жінка в зеленому, Інгрид, Анітра, Лікар у божевільні ("Пер Гюнт", усі жіночі ролі, 1983), Матінка Кураж ("Матінка Кураж і її діти", 1986), Сестра Крисчед ("А цей випав із гнізда", 1987), Естер ("Священні чудовиська", 1987), Ліліан ("Голубки", 2000), Примадонна ("Якість зірки", 2007), Франческа Джонсон ("Рожевий міст", 2009). Від 2007 співпрацює з Київським академічним театром драми і комедії на Лівому березі, Національним академічним драматичним театром імені І.Франка, майстернею театрального мистецтва "Сузір'я". Постійно гастролює з концертними програмами та камерними театрами.
Активно знімається в кіно, вважається однією з найбільш задіяних у кіно українських актрис (дебютувала у фільмі А.Швачка "Кривавий світанок", 1956); зіграла понад 30 ролей, серед них: Польова русалка ("Лісова пісня", 1961), Наталія Башкирцева ("Приборкання вогню", 1972), Анна Кафтанова, Анна Савельєва ("Вічний поклик", 1973–83), Ганна Корякіна ("Розплата", 1980), Джулія ("Овод", 1980), Ольга Євдокимівна ("Кармелюк", 1985), Марія Антонівна ("Завтра буде завтра", 2003), Євдокія Махно ("Дев'ять життів Нестора Махно", 2006), Дружина Тараса ("Тарас Бульба", 2008).
Актриса володіє унікальною здатністю розкривати глибину і складність жіночої душі, підкреслити повноцінність особистих доль своїх героїнь, їхню високу моральність. Створює енергійні, здатні на самопожертву і водночас ліричні характери.
1980–89 – викладачка Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.
Авторка поетичних збірок: "Мамині молитви", "Целую голос твой".
Володарка призу 7-го Московського міжнародного кінофестивалю за найкращу жіночу роль (у кінофільмі "Салют, Маріє!"; 1971), лауреат премії "Кришталевий слон" у номінації "Видатна акторська сім'я" (разом із чоловіком К.Степанковим; 1996).
Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (1981), премії Союзу театральних діячів ім. М.Заньковецької (1994), премії фестивалю "Київська пектораль" (1997, 2004).
Нагороджена орденом княгині Ольги 3-го ст. (2003), Герой України із врученням ордена Держави (2007).
Почесна громадянка Києва.
Віктор Жданов – український актор театру і кіно, заслужений артист України.
1986 – артист у Херсонському обласному театрі ляльок.
1988-1996, 1999 – артист у Херсонському обласному українському музично-драматичному театрі ім м. Куліша.
1997 – артист Державного драматичного театра ім. О. С. Пушкіна (м. Майкоп, РФ).
З 2000-го до 2014 року – у Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі.
З 2014 року – працює у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Зіграв Старого у фільмі «Кіборги» режисера Ахтема Сеїтаблаєва.
Дочка – Жданова Оксана Вікторівна – акторка в Театрі на лівому березі, син Павло навчається на операторських курсах.
У 2009 році Віктору Жданову було присвоєно почесне звання Заслужений артист України.
У 2005 році став лауреатом фестивалю вистав для дітей та юнацтва «Золотий ключик» у номінації «Краща чоловіча роль» за роль Холстоміра у виставі «Історія коня» М. Розовського за Л. Толстим.
Є лауреатом Міжрегіонального фестивалю «Театральний Донбас» та Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» у номинації «Краща чоловіча роль другого плану» за роль Осгуда Філдинга ІІІ у виставі «У джазі тільки дівчата» О. Аркадіна-Школьника (2006).
У 1993 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім.І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К. Карпенка-Карого), курс нар. артистки України В.І. Зимньої.
1993 - 1995 - актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
У 1998 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
Лауреат театральної премії «Київська пектораль» у номінації «Краща жіноча роль другого плану» за роль Анни в спектаклн «Обманута» по Т. Манну (1997).
У 1979 році закінчив Харківський державний інститут мистецтв ім. І.П. Котляревського (нині Харківський державний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського).
1979-1994 - артист Запорізького театру юного глядача, один із засновників цього театру.
1994-1995 - артист Московського камерного театру.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
У 2014 році присвоєно почесне звання «Народний артист України».
З 2004 року викладає акторську майстерність у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого на кафедрі режисури і майстерства актора (курс Е.М. Митницького, курс Д.М. Богомазова).
У 2015 році закінчив Інститут екранних мистецтв ім. Івана Миколайчука (художній керівник н. а. України – Лев Сомов).
Працює помічником режисера Катерини Степанкової та народної аристки України Ади Роговцевої.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Мрія дитинства
– Яку роль мрієте зіграти?
Біллі Міліган
– Чим любите займатися у вільний час?
Спорт , читати книги , самовдосконалення
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Завжди переварює макарони
Ольга Лук'яненко – актриса театру і кіно, яка здобула популярність після виходу в світ серіалів «Кадетство», «Моя прекрасна сім'я» і «Вовчиця».
У дитинстві Ольга, на відміну від своїх ровесниць, зовсім не мріяла про сцену. Батьки актриси також не підозрювали, що їх гаряче улюблене чадо в майбутньому буде блищати на телеекранах. Правда, артистка з юнацьких років проявляла інтерес до світу мистецтва і, щоб реалізувати творчі амбіції в життя, брала участь в шкільних концертах.
Після отримання атестата про повну загальну середню освіту Лук'яненко вступила до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого (курс М. Митницького). Ще будучи студенткою, амбіційна дівчина успішно дебютувала на сцені столичного академічного театру «На лівому березі Дніпра».
Відомо, що в 2005 році актриса отримала приз «Київська Пектораль» в номінації «Кращий дебют року» за роль Джульєтти у виставі Олексія Лисовца «Ромео і Джульєтта». Після закінчення інституту Ольга продовжила роботу в цьому ж театрі.
Активно знімається у кіно. Роботи у театрі «Актор»: «Свідоцтво про життя» А. Роговцевої.