Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Камінний господар »
Поетеса зламу століть. Так називають Лесю Українку, яка дуже тонко відчувала та описувала природу людських відносин. Нині перед вами – режисерська версія любовної божевільної драми у постановці Івана Уривського. У центрі сюжету спокусник Дон Жуан, егоїстична Донна Анна і камінний, консервативний командор дон Гонзаго де Мендоза.
Дон Жуан у письменниці постає не таким, як його літературні прообрази авторства Гофмана, Мольєра, Моцарта, Байрона чи Пушкіна. Адже він тримається гордо, прагне волі і йде за щирим покликом свого серця! У цій любовній пригоді кожен прагне щастя… Та якою ціною? І чиї життєві принципи виявляться сильнішими?
« У полоні пристрастей (Камінний господар) »
Драма
« Самотність в мережі »
« Гедда Ґаблер »
Драма
« Увертюра, До побачення »
« Місяць на селі »
Комедія
Насправді,вистава викликала доволі неоднозначні почуття. Часом було сумно, часом смішно, часом незрозуміло. Однозначно був інтерес до дії, переживання за долі героїв. Сюжет дійсно викликає бажання слідкувати за розвитком подій, хоча інколи він здається незрозумілим. Сподобався спектр персонажів, підхід до розкриття їх характерів, прагнень і справжніх бажань. Вдалося відчути і максимально передати глядачам характери своїх персонажів абсолютно всім акторам. Подобається театр на Подолі. Побачила багато нововведень,які приємно здивували.
Вистава - виклик. Тому і емоцій багато є і позитивні є і негативні. Важко однозначно сказати, дуже заплутані, є що сподобалось., є що шокувало. Але загалом після перегляду моторошно, страшно, сумно. Драма Лесі Українки про дон Жуана, командора та егоїстичної донни Анни. Краще перед виставою все таки прочитати твір. Оригінальний твір та такою є й оригінально-божевільною вистава. Вона нікого не залишить байдужим, стовідсотково емоцій буде багато - від захвату до шоку. Мене Більше вражаюче шокувало - і образи, і символізм, і гра, і пластика, і музика, і гнитючі-темні кольори.... але були й досить позитивні моменти: танок у промені світла, дуетні сцени откровенні. Актори грали переконливо, передали героїв, гармонійно вписатися в божевільну постановку містичної драми. Сподобалось гра Довженка та Рубашкіної, особливо їх дуетні сцени. Як на мене були найхарактерними героями. Хоча всі грали добре. навіть, психоделічна музика голосна, й не чутно слів, але через гру й образи все було передано. Враження змінюватися та посилювалися, а фінальною сценою просто зірвалися. Пройде час а ця вистава не забудеться, вона має свій стиль та викликає шалені емоції та багато запитань. Особисто мені було важко, а фінальна сцена моторошна, бридка, відчуття страху та потойбічного світу. Однозначно, навіть через улюблених акторів, вдруге не піду на цю виставу. Сподобається тим, хто любить сучасний театр, сміливі та шалені вистави , вистави режисера Івана Уривського.
Смішно майже не було, було цікаво, сумно, наприкінці - трохи моторошно. Остання сцена вражає! Після вистави - роздуми про ціну, яку ми готові сплатити за свої мрії, за любов. Роздуми про те, чи завжди ті, в кого ти закохуєшся, є таким, яким (вона) він постає в твоїй уяві. Роздуми і про те, що є власне коханням - справжнє почуття чи якась примара, вигадка, яку ми собі намалювали. Сюжет базується на класичній п'єсі Лесі Українки. Втім він доповнений музичними номерами, пластичним вирішенням, коли актори-персонажі грають без слів. В цілому це сподобалось. Можливо, певна зумисна запиленість декорацій і сірість костюмів акторів комусь здадуться надто перебільшеними, що заважає сюжетові. Тлумачення Дон Жуана та Донни Анни, як на мене, було дещо несподіваним, можливо надто осучасненим - у класичних виставах вони постають іншими. Командор постав радше як закоханий чоловік, аніж носій традиційних сурових католицьких цінностей - і це було переконливо. Окремо звертає увагу Долорес - жінка з характером, яка заради любові готова на все - їй віриш відразу. Вистава для поціновувачів творів Лесі Українки, а також тим, кому цікавий сучасний український театр. Театр абсолютно сучасний. Окремо варто відзначити піклування про осіб з інвалідністю та іншими особливими потребами - для них передбачений ліфт. Цікаве оформлення фойє. На іншому рівні розташована кав'ярня-буфет. Навіть є камери схову для речей. Справді один з найкращих театральних майданчиків Києва нині.
Закінчив Київський національний університет культури і мистецтв. На студентській сцені поставив водевіль «Солом’яний капелюшок» за п’єсою французького комедіографа Ежена Лабіша.
В рамках проекту студентських дебютів Open Mind на сцені київського театру «Золоті ворота» поставив спектакль «Дядя Ваня» за Антоном Чеховим, «Украдене щастя» за мотивами класичної п’єси Івана Франка, «Олеся. Забута історія кохання » за повістю Олександра Купріна та цей же сюжет у 2017 році режисером було перенесено на сцену лялькового театру у виставі «Олеся. Містифікація».
Студентом 5 курсу КНУКіМ (майстерня Ніни Гусакової), Іван Уривський поставив «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського. Це перша режисерська робота в Одеському українському академічному музично-драматичному театрі ім. В. Василька.
у 2016 році Іван Уривський увійшов до числа переможців міського конкурсу «Прем’єри сезону», де був відзначений його спектакль «Тіні забутих предків» по М. Коцюбинському.
Народилася у 1977 році у творчій родині (тато – режисер, мати – актриса). У театрі на Подолі з 2006 року.
Якою я була дитиною? Знаєте, зараз, маючи досвід створення Загальноосвітньої школи Claris Verbis, можу сказати, що була досить невибагливою у дитинстві, не просила багато уваги і мала можливість «варитись у власному соку». Бо зараз багато спостерігаю за людьми, на яких батьки мали значний вплив, і часто, на мій погляд, це виснажені люди, «викривлені» у дечому. Мені в цьому плані дуже пощастило, бо я перебувала у своєму дитячому «вакуумі». На мені, мабуть, можна ставити досліди: якою б виросла дитина, якби нею ніхто не займався. Мене ніхто ніколи не змушував відвідувати музичну школу чи якийсь інший гурток. Усе, що я обирала, було тільки моїм рішенням. Іноді батьки питали: «О, ти ходиш до спортивної школи? Класно!» Потім переставала: «О, чудово!» Вони не ходили на батьківські збори, не знали, які в мене оцінки. Я зростала в абсолютно природному середовищі, ніхто мене не чіпав, не допомагав і не заважав.
Свою першу роль Даша Малахова виконала в 11 років. Вона грала у виставі «Чудова чоботарка» (за п'єсою Федеріко Гарсія Лорки).
Моя перша роль – малюк у виставі «Чудова чоботарка». Це був, здається, 1990 рік. Я грала 11-річного хлопчика, якого для мене «переписали» на дівчинку. Це Гарсіа Лорка, важкий матеріал насправді. Згодом у 15 років я грала Дездемону з Анатолієм Хостікоєвим та Богданом Бенюком. Із цією виставою ми поїхали на Единбурзький фестиваль. А з Лоркою ми їздили в Маямі – моє перше театральне турне до Америки. Це все з трупою театру на Подолі. Та мої дитячі ролі пов’язані з тим, що тато розумів, що йому треба задіяти у виставі якусь дитину, за яку йому треба буде нести відповідальність. Звісно, найлегше взяти свою дитину. Так почалася моя театральна кар’єра – із досить практичних міркувань.
З 15 річного віку більшу частину життя Даша віддавала дітям і благодійності. У 2011 році стала директором благодійного фонду «Інтер-Дітям».
Освіту здобула в Королівському коледжі музики і драми в Великобританії (художній керівник курсу Ентоні Хопкінс).
Створила кулінарну студію «Картата потата», яка виробляє книги, відео, кулінарні програми, інтернет-проєкти.
Як ведуча працювала на Новому каналі (кулінарна програма), Інтері («Картата потата»), Меню ТВ («Школа смачного життя»).
З першим чоловіком-англійцем була співвласницею ресторану «Martin's Kitchen» в Кардіффі, Уельс.
Озвучив роль Доббі в українській версії “Гаррі Поттера”.
Талант співати В’ячеслава – спадковий. Любила співати бабуся, і приголомшливо під гітару співав батько, збираючи у дворі будинку в рідному Дніпропетровську натовп прихильниць. Але ставати актором хлопець з родини залізничника не збирався, а, як часто буває, в театральне училище прийшов за компанію і легко вступив. Лугова Лариса Іванівна викладала історію театру, підійшла до юнака і сказала: "Давай домовимося. Я тебе до третього курсу взагалі не чіпаю. Ставлю три. А ти сидиш тут на першій парті і мовчиш. "Я не знав, у чому підступ, але погодився. А закінчилося все тим, що я за власною ініціативою до третього курсу вже писав реферати. Я тоді якось включився в процес, зрозумів нарешті, що це моє середовище,” – говорить В’ячеслав.
Сьогодні, після головних ролей в серіалах і народної любові, яку приніс фільм «Киборги», актор зізнається, що поки не дуже готовий активно спілкуватися з шанувальниками і не прагне бути впізнаваним в звичайному житті. «Я закрита людина, наскільки я віддаю на сцені, настільки потім і замикаюся. У мене немає якихось особливих способів переключитися, мої діти - ось що швидко і ефективно перемикає. Це ж зростаючі організми, там кожен день купа проблем і питань виникає, і ти розумієш, що повинен дати відповідь, який, можливо, вплине на все їхнє подальше життя », - з любов'ю розповідає про своїх двох синів В'ячеслав.
За роль у виставі «Діалог самців» здобув призи міжнародних фестивалів «Добрий театр» (2004), «Підмосковні вечори» (2006) та у місті Враца (Болгарія, 2007).
За роль Серпня у кінофільмі “Кіборги” здобув премію “Золота дзиґа” у номінації “Найкращий актор у головній ролі” (2018).
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого; спеціальність: організація театральної справи в 2008 році. Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого; спеціальність: актор драматичного театру (російський курс професора М.М. Рушковського) в 2011 році.
У театрі з 2011 року.
Провідний актор Київського академічного драматичного театру на Подолі, майстер сцени.
У театрі з 1987 року.
Лауреат «Київської пекторалі» 2008 року за роль Замухришкіна у виставі «Гравці» М. Гоголя.
Лауреат театральної премії ім. Амвросія Бучми 2010 року за роль Плюшкіна у виставі «Мертві душі» М. Булгакова.
Театр на Подолі на чолі з Віталієм Малаховим з'явився на мистецькій території Києва в 1987 році. Комерційний успіх став можливим завдяки довгостроковому договору з тюменською нафтодобувною компанією. Театр вирушає на гастролі на південь Західного Сибіру. Зароблені кошти витрачаються на облаштування сцени та поліпшення фінансового становища трупи.
Протягом семи років з моменту свого народження Театр на Подолі був практично мандрівним, і в кожному турне отримував визнання. Так, британська газета «Обсервер» порівнювала виставу «Ніч чудес» з «бездонним океаном під час шторму». У 1993 р. видання «Гардіан» відзначило високу художню цінність музичної вистави про протиборство зі смертю «Бенкет під час чуми» з огляду на Чорнобильську трагедію. Про театр, що ризикнув привезти дві шекспірівські вистави («Сон літньої ночі» та «Яго» за мотивами «Отелло») до стриманої Великобританії й завоював популярність в очах преси та публіки, із захопленням писали «Таймс», «Файненшіал таймс» та інші. Трупа Театру на Подолі була визнана однією з найкращих у програмі найпрестижнішої імпрези в Единбурзі (Шотландія), де водночас показували вистави близько 900 труп.
У 1994 р. Театр на Подолі отримав статус державного.
Академічні театри Києва завжди заслуговують на особливу увагу. У 2006 р. за видатні досягнення в розвитку українського драматичного мистецтва цього статусу набув і Театр на Подолі.
У 2015 р. будівля театру закривається на дворічну реконструкцію. Оновлений Театр на Подолі запрошує глядачів на вистави формату 5D з використанням технологічних можливостей мобільної сцени, нового звукового обладнання, проекційного екрана, снігових установок.
Театр активно займається благодійницькою діяльністю, влаштовуючи особливі вечори для людей з обмеженими можливостями. На його сцені проходять вистави для людей з вадами зору та порушенням слуху, театр обладнаний з урахуванням потреб людей з інвалідністю (є пандус і ліфт).
« Камінний господар »
