Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків »
Це історія Дори. Дори, у якої трохи «клепки бракує», яка, можливо, і не красуня, проте здатна зачарувати кожного, хто має з нею справу, яка довгий час була покірним дитям, але одного разу з усією своєю невинністю кидається у круговерть «дорослого» життя. Жорстоку перевірку проходять моральні підвалини сім'ї, внутрішній закон усіх, хто так довго формував оточення Дори, був єдиним її світом.
Автор п'єси Лукас Берфус народився в м.Туні під Берном (Швейцарія). Навчався на книготорговця. З 1997-го живе і працює у Цюриху як незалежний автор. Написав низку творів для заснованої ним спільно з Самюелем Шварцем і Удо Ізраелем театральної трупи «400 asa». Писав п'єси на замовлення театрів Бохума, Базеля, Гамбурга. Автор прозових творів, зокрема, новели «Мертві чоловіки» і роману «Сто днів», що вийшов у 2008 році.
П'єси Л. Берфуса: «Едіп Софокла» (прем'єра – Цюрих, 1998), «17 годин 17 хвилин» (прем'єра – Цюрих, 2000), «74 секунди – Монолог» (прем'єра – Цюрих, 2000), «Чотири жінки Зингшпиль» (прем'єра – Берн, 2000), «Медея. 214 описів картин » (прем'єра – Відень, 2000), « Подорож Клауса і Едіт шахтою до центру Землі» (прем'єра – Бохум, 2001), «Смерть Майєнберга» (прем'єра – Базель, 2001), «Отелло – порнофільм» (прем'єра – Гамбург, 2001), «Чотири картини любові» (прем'єра – Бохум, 2002), «Сексуальні неврози наших батьків» («Die sexuellen Neurosen unserer Eltern», прем'єра – Базель, 2003), «Автобус» (прем'єра – Гамбург, 2005 ), «Подорож Аліси в Швейцарію» (прем'єра – Базель, 2005).
Головний герой Альфонсо завітав до кафе відсвяткувати день свого тріумфу. Він замовляє торішній сніг, філіжанку холодної кави та пригорілу яєшню. Чекаючи на замовлення, в його спогадах виникають учениці, кожна з краплинками його «неповторності». Хоча для нього вони просто ляльки. Однак ми не будемо забувати: якщо занадто довго гратися ляльками, то високою є ймовірність стати іграшкою в руках Когось… Замовлений Альфонсо торішній сніг йому так і не приносять, бо неможливо повернути те, що втрачене назавжди.
Тема еміграції болюча для нас. Чи не кожен українець, що має руки та мізки, хоча б раз замислювався поїхати з країни і віднайти своє щастя, хай навіть за океаном. Ми живемо у постсовковому просторі, ми прагнемо чогось нового, але чи готові ми до цього по справжньому? Це вистава про білоруського сантехніка Гєну, що потрапляє в Лондон, де серед слайдів туристичного путівника розуміє головні для себе речі. Цікаво, чим закінчиться його подорож?
Намагання перепроживати минуле, спотворюючи його реальне обличчя з кожною ітерацією. Дитячі травми матерів і дітей, які всочують стіни сімейної оселі. І ці стіни кличуть до себе, бо саме там, між цеглинами, за шпалерами причаїлися болючі відповіді на болючі питання. У кожної наступної (за віком) персонажки – все менша здатність проговорювати власний біль, все менша віра, що її почують і зрозуміють. Суцільний комунікативний розлад. Вистава порушить прийняту парадигму сприйняття поняття сім’ї і поверне дзеркало всередину, в корінь, у дитинство дорослих травм. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
Життя непередбачуване — зараз ти сидиш за паперами, будуєш плани на майбутнє, а за мить… Приходить лист від тітки: «Приїзди. Я помираю». Ти мчиш до неї — прощатися і чекати на спадок, начхавши на заборони шефа. Відкриваєш двері і потрапляєш у дім, де зупинився час, а кожне твоє сьогодні – В ОЧІКУВАННІ завтра.
Коли заводите гастрольний роман будьте пильні, раптом навпроти вас жінка – уособлення персонажки з роману Кінга. Коли до вашого забутого Богом містечка навідується гастролер із сумнівною репутацією із сумнівним матеріальним становищем, чи варто з ним вступати у романтичні стосунки. Обережно, а якщо це кохання назавжди. Не безнадійна історія кохання. Майже детектив, майже мелодрама, майже комедія. Історія, що потрапляє у самісіньке серце. Пастки чоловіка і жінки, але ніхто не встоїть перед силою долі. Ні, автор не Верді, автор – життя. Майже документальна історія, про сьогодні з ностальгією у 90-ті.
Ка́дочникова Лари́са Валенти́нівна — українська акторка театру і кіно, народна артистка України (1992), лауреат Державної премії України імені Тараса Григоровича Шевченка (1991).
Член Національної Спілки кінематографістів України.
Народилася в родині акторки Ніни Алісової. Старша сестра російського кінооператора, народного артиста Росії Вадима Алісова.
Закінчила акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії в 1961 році. Була актрисою Московського театру «Современник» у 1961—1964 роках, а з 1964 року — Київського театру російської драми імені Лесі Українки.
Була музою художника Іллі Глазунова, після чого 18 років прожила у шлюбі з кінематографістом Юрієм Іллєнком. Другим чоловіком став директор театру імені Лесі Українки Михайло Саранчук.
Закінчив Державний інститут театрального мистецтва ім. Луначарського (м. Москва) у 1978 р. У театрі ім. Лесі Українки з 23. 12. 1993 р.
Сергій Олександрович Озіряний — український актор театру та кіно. Народний артист України (2004).
Народився 29 березня 1956 року в місті Києві в родині службовців.
Навчався у Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого в майстерні народної артистки України Валентини Зимньої.
У 1977 році після закінчення ВНЗ головний режисер Київського театру юного глядача Микола Мерзлікін запросив молодого і здібного актора до театру. Разом із досвідченими та яскравими майстрами дитячого театру Сергій Озіряний упевнено робив свої перші кроки в мистецтві і впродовж 18 років створив ряд цікавих і неповторних образів. Чудовими наставниками були самобутні і визнані майстри своєї справи – актор, режисер Микола Єдлінський і Валерій Пацунов.
У 1995 році головний режисер Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, народний артист України Михайло Резнікович запросив артиста до театрального колективу.
Заслужений артист України.
У 1983 році закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого.
З серпня 1983 року - артист Театру російської драми ім. Лесі Українки (Київ).
Народився в м .Баку в родині військовослужбовця. Закінчив Чугуївську школу № 1 в Харківській області.
Після школи спочатку вступив до Бакинського нафтохімічного, потім – в Харківський політехнічний, але не провчившись і року, пішов, зрозумівши що це не для нього.
Усюди він надходив з першого разу.
Незабаром дізнався, що в Харкові вчать на акторів. За місяць підготував програму українською мовою, хоча на ній не розмовляв, і подав документи до Харківського інституту мистецтв ім. Котляревського на театральне відділення. Курс набирав народний артист СРСР Лесь Сердюк. Це був його останній курс.
Після закінчення працював з дружиною в Орловському ТЮГу (1988-1991), який був відомий тим, що ставив «дорослі» постановки, такі як «Сьомий подвиг Геракла» М.Рощина, «Дурочка» Лопе де Вега, «Адам і Єва» М .Булгакова, «Сни Євгенії» Казанцева, мюзикл «Кандид» Вольтера. У період дитячих канікул грали казку Пушкіна «Спляча царівна» (Савкін грав Єлисея). Робота була напружена – грати доводилося протягом усіх канікул, близько двох тижнів, по 3-4 вистави кожен день, але Савкін згадує театр з теплотою і вдячністю.
У 1992 році працював у Варшаві, в мюзиклі «МЕТРО».
У 1993-1999 роках – актор Харківського академічного українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. Дебютував головною роллю (Армана Дюваля) в спектаклі «Дама з камеліями». Одночасно працював диктором на харківському телебаченні (1993-1998). У 1999 році переїздить до Києва актором Київського національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки. З 2002 року співпрацює з Театральної майстерні «Сузір'я».
Живе в Києві. Продовжує працювати в Київському театрі російської драми імені Лесі Українки, регулярно знімається в популярних телевізійних проектах виробництва України і Росії.
Закінчив Київський Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2011 р. У театрі ім. Лесі Українки з 2011 р.
Закінчив Київський університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2006 р. У театрі ім. Лесі Українки з 2.09.2006 р.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2006 р. У театрі ім. Лесі Українки з 21.09.2006 р.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1971 р. У театрі ім. Лесі Українки з 1.01.1998 р.
Ніжерадзе Ніна Георгіївна — народна артистка України (2009), з 1995 року — акторка Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Народна артистка України (2009).
Народилася 7 серпня 1955 року в м Поті, Грузія.
Ніна Ніжерадзе у 1980 року закінчила Державний інститут театрального мистецтва y Москві (майстерня О. Табакова). В інституті зустріла свого майбутнього чоловіка Віктора Сарайкіна, з яким одружилися будучи студентами ДіТМ. З 1980 по 1995 була акторкою Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, а з 1 вересня 1995 року — працює у Київському Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки.
2009 року отримала звання народної артистки України.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2009 р. У театрі ім. Лесі Українки з 1.01. 2007 р.
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович.
Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
« Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків »
