Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
– Я знову хочу в Париж.
– А Ви уже там бували?
– Ні, але я уже колись хотів…
Моновистава за мотивами однойменного оповідання М. Веллера «Хочу в Париж» – це сповнена доброго гумору історія «маленької» радянської людини, з провінційного містечка, котра впродовж всього життя намагалася здійснити свою велику мрію – побувати в Парижі.
Провінційний хлопчик з богом забутого містечка захворів тугою за Батьківщиною. За тією Батьківщиною, котру він вибрав собі сам.
Впродовж півтори години глядачі разом з героєм проживають ціле людське життя, звичайне життя радянської людини.
Школа, ПТУ, армія, технікум, фабрика, одруження, квартира, діти, туга, пияцтво, пенсія… Та у цій сірій буденності у героя є Франція. Мрія про цибулевий суп та жаб’ячі лапки, про єдвабні мережива жіночої білизни та про паризький шик. Про пісні Монтана, Азнавура и Дассена. І, звичайно, про мушкетерську честь, адже з неї усе й починалося. Один за всіх – та всі за одного!
Моновистава – це той випадок, коли виконавець приречений на публічну самотність. Її обрала для себе народна артистка України Ірина Кліщевська. Наркотики, алкоголь, суїциди та хвороби, неймовірний успіх, злети та падіння в прірву, найкращі чоловіки та заздрощі жінок... В житті видатної Едіт було стільки, що вистачило б на кілька серіалів, то що ж говорити про виставу... Вистава неодноразово брала участь у Міжнародних театральних фестивалях моновистав, де здобула премії та нагороди (нагорода «За кращу жіночу роль» на фестивалях «BGMOT 2006» (Болгарія) та «Відлуння» (Україна), «За високу майстерність» («Armmono»-2004), диплом фестивалю «Вересневі самоцвіти» (Україна), Гран-прі фестивалів «Албамоно 2006» та Фестивалю моновистав Македонії).
Перфоманс-колаж «Невтишимі». Незвичайна подорож у машині часу від 60-х років 20 століття до сьогодні. Від Стуса до Жадана, від Костенко до Малковича. Це не просто можливість за півтори години пропустити крізь себе життя і творчість українських поетів-шістдесятників, а повне занурення в епоху, коли слово «українець» зазвучало по-новому. Спільно з «Музеєм шістдесятництва» ми проведемо вас крізь час та простір, підглянемо за народженням думки корифеїв, відчуємо биття їхніх сердець в наших з вами грудях, усвідомимо вагу національної гідності в сьогоденні. Бо саме вони дали Україні голос, який не стихає й досі, який не затихне ніколи.
Бунтарська лірико-романтична поезія, бардівська пісня, творча зустріч з акторами театру за келихом червоного вина при свічках.
Вірші Зерова, Семенка, Хвильового, Плужника, Теліги, Тичини та інших яскравих представників того трагічного покоління. Історія через поезію... Персонажі, які починають творити свою історію. Вірші, які оживають... люди, які зникають... Пластично-поетична вистава «Розстріляні Від(ро)дження» повністю побудована на віршах Розстріляного Покоління.
«Коли я бачу тебе – мені все на світі видається у рожевому світлі!» Чи знаєте ви, що таке кохання сильної жінки, де і «втрачені мрії», і «чоловіки в її житті», і «спокушена й покинута»? Кохання пристрасне, божевільне, неприборкане. Кохання до нестями. Кохання, яким хворіють геніальні люди – люди, які творять історію і про яких довгі роки, а іноді й століття ходять легенди! Саме такою сильною, темпераментною, невгамовною як у роботі, так і в коханні, надзвичайно талановитою була героїня вистави «Життя в рожевому світлі», велика французька шансонетка Едіт Піаф! Маленький паризький горобчик з солов'їним голосом і характером задиркуватого дівчиська, вихованого вулицею. Але водночас стійка та рішуча жінка, незважаючи на будь-які примхи лиходійки Долі. Скільки всього вона пережила: голод, злидні, смерть дочки, втрата коханого, алкоголь, наркотики, незліченне число коханців. І при цьому – нескінченна потреба кохати і бути коханою. Кохати пристрасно і до самозабуття, усіма фібрами своєї душі. Але... напівтемна сцена, освітлена лише прожектором, спрямованим на маленьку некрасиву жінку, звуки музики... і голос, голос, що паралізує усе твоє єство, голос різкий, сильний, несподіваний, який часом переходить у крик, крик душі. І раптом жінка стає красивою, і не лише красивою, а прекрасною, і вона ні за чим не шкодує. Легендарна Едіт Піаф! Для якої любов і пісня – є сенсом всього її життя!
Дуже співчувається герою. Вистава про велику мрію. Вона хороша, можна сказати, навіть світла, але якась сумна. Спочатку я вболівала за героя, сподівалася, потім дуже раділа, ніби сама потрапила до Парижу. Справді відчувалося натхнення від подорожі!.... А потім.... Потім подив і дуже сумно від фіналу. Актор був дуже емоційний. І чудово транслював ці емоції глядачам. Ніби слухаєш розповідь про життя близької людини. Співчуваєш їй, радієш за неї. В актора чудова міміка та пластика, інтонації. Червона парасолька та берет запам'ятаються назавжди! Вони були ще одними акторами. Червоні акценти в майже монохромі – чудовий хід. Червоні шкарпетки та кишені... Ммммммм..... вони відображали мрію. Всю виставу було цікаво спостерігати за розвитком подій. Цікаво, що ж далі станеться і чи потрапить герой до Парижу. Коли буде той переломний момент. Вистава точно викликає бажання до подорожей загалом, а до Парижу особливо. Вивчати мови.
Дія відбувається за часів "залізного занавісу". Це той час, як що ти хочеш потрапити в капіталістичну країну потрібно було бути зразковим сім'янином, та громадянином. Це той час, коли в капіталістичну країну не можна було поїхати з родиною, їхав або чоловік, або дружина, оскільки державні мужі розуміли, що люди не захочуть повертатися до СРСР. Це той час, коли дитяча мрія, побачити Париж, "здійснилася" через пів століття. Віртуозна гра актора. Через вдалий грим та доречно підібраний одяг здавалося, що актор дорослішає та старіє разом зі своїм героєм. Червона стрічка перетворювалась в руках актора в "живий" іструмент - то в аксельбант, то в розу, то стрічку фокусника, то модну пов'язку, чи шарф. Досить все чітко продумано в декораціях, костюмах. Хотілося б побачити в руках актора на сцені концерту, таку ж саму, як у відображенні (дзеркалі). Спочатку було трохи нудно, але в процесі розвитку сюжету було все цікавіше і цікавіше і тріумф – непередбачувальний фінал.
Було цікаво, іноді смішно, іноді сумно, але зовсім не нудно! Навпаки, вистава викликала щирі емоції та бажання співчувати почуттям героя. Моновистава – це екзамен без права на помилку, і актор Володимир Голосняк впорався на відмінно, він був переконливий у всіх вікових категоріях, проживши на сцені 50 років життя за 90 хвилин. Головний герой дорослішав, втрачаючи життєвий оптимізм, але не втративши його до свого шансу останньої надії, тож глядачі можуть взяти це правило на озброєння й використовувати у власному житті. Вистава буде цікавою тим, хто пам'ятає життя в СРСР або тим, хто прагне дізнатися про нього більше.
Всесвітня столиця мистецтв і мод, смаків і розваг, слави і гастрономії, парфумерії та любові - о, далекий, що вабить, загадкова зірка, казковий Париж, зовсім не такий, як всі інші, звичайні і звичні, міста. Одного дня хлопчина захотів до Парижа. У п'ятому класі Дімка Кореньков подивився в кіно фільм "Три мушкетери". І все, пропав - закохався в столицю Франції. А жив він у радянські часи, часи коли майже неможливо було виїхати закордон. Але він дуже хотів, мріяв і жив Парижем. Вчив французьку мову і досконало вивчав Париж. Незважаючи на те, що ніколи там не бував, знав його як свої п'ять пальців. Перед глядачами відкрилося все життя людини народженої в радянському союзі. Сила духу і мрія. І ось нарешті – омріяний Париж? З самого початку вистава заворожує якимись дивовижними чарами і неможливо відірватися від перегляду. Сповнена ентузіазму, я ще довго насолоджувалася післясмаком залишеним переглядом. Це неймовірна моновистава, в якій майстерно зіграв заслужений артист України – Володимир Голосняк. Я зачарована силою акторської гри! Заслужені овації – акторська гра бездоганна! Хочу ще! В Париж! Вистава буде цікава мрійникам, людям, які народилися в радянському союзі та багатьом іншим людям, які хочуть надихнутися.
Спектакль викликав болючі спогади та жаль, що я (ціла країна ) жили в умовах, що взагалі привели до написання цього спектаклю, коли просте і природнє бажання людини до нового, до відкриття світу, до прекрасного, до смачної іжі та красивого одягу,або просто до відвідин іншого міста, іншої країни- є нездійсненним, неприйнятним, майже злочином. Вистава демонструє нам життя простого хлопця зі звичайного "сірого " провінційного містечка, який на своє нещастя закохався у Париж, французьку культуру та стиль життя. Перед очима глядачів проходить звичайне радянське життя: школа, ПТУ, армія, одруження, народження дітей, 40 років роботи на одному заводі- і все це просякнуте мрією, який не судилося збутися та насмішками над почуттями мрійника. Коли приходить розуміння, що життя минуло, а Париж так і залишився мрією, приходить туга та пияцтво. Проте спектакль має ориганальний фінал. Без спойлерів))) вистава дуже сподобалася, я б її назвала -трагікомедією. Через смішні речі, показана радянська дійсність, яка насправді не була аж такою смішною. Хоча в залі повсяк час лунав сміх,мені було сумно. Раджу всім, хто настольгуї за СРСР та вірить, що то був рай на землі, та для молоді, що вірить таким казочкам. Приміщення в самому центрі Києва, знайти неважко. Приміщення невелике, квитки без місця, тож можна зайняти будь-яке вільне місце.
Спочатку було смішно, весело і дуже цікаво... Потім було сумно.. Дуже співпереживала головному герою. Я залишилася вражена і захоплена виставою: "Хочу в Париж!". Вперше в житті бачу, щоб один актор, так геніально відіграв всю виставу... Важко було відвести погляд від сцени... Вистава почалася з того, що маленький хлопчик захопився "Трьома Мушкетерами" і, щоб втекти від холодної і неприємно реальності, створив світ фантазії, де він жив у Парижі... Він весь час віддавався своїм фантазіям, а, тим часом, у реальності у нього були суцільні двійки і тато, важким ременем, карав за надмірне мрійництво...Увляючи цього самотнього, замріяного хлопчика, спочатку було весело, а потім - сумно. Життя впевнено летіло вперед, закручувалося спіраллю життєвих подій, де Париж залишався великою мрією, прихистком, від всіх розчарувань і проблем... На сцені розгорталася важливість кожному, з нас, мріяти. Мріяти про свій Париж... Наближатися до нього, потім - втрачати, розчаровуватися, і знову знаходити... Знову кидатися в обійми своїх мрій і сподівань... Ця надзвичайно жива, енергійна, життєва вистава, сповнена радості і суму, мрій і розчарувань, хвилювань і задоволення - нікого не залишить байдужим. Щиро рекомендую! Вистава підіде людям старшого віку, які родом із радянського союзу. А також всім, хто любить мріяти.
проникливо, в деяких містах радісно і іноді сумно, но в цілому вистава добра та чуйна. Історія одного чоловіка та його дитячої мрії, його прагнення та бажання побувати в Парижі. У виставі показано як можно пронести мрію через роки, які перешкоди траплялись на життєвому шляху і якщо омріяне вже майже збилось на при кінці життя, але не сталося- жити далі. недуже велике приміщення зі одним входом у залу для виконавців та глядачів, але завдяки цьому є можливість взаємодії актора та глядача.
Было смешно, грустно, местами была ностальгия...Ребенком увидим фильм, мальчик стал мечтать о Париже. Ребенок вырос, пошел в ПТУ стал юношей мечту не изменил, потом в армию, женился, родились дети... Перед нами вся жизнь героя до 60 лет, когда его мечта осуществляется и он едет в Париж! Актер играл хорошо, реалистично. Советую романтикам, пожилым людям, семейным парам. спинки стульев очень твердые не выносимо начинает болеть спина(
Цікавий досвід моновиставу, вперше. Гарна гра єдиного актора, щира та цікава, зміна ємоцій та героїв, відображена однією людиною. Показано справжність життя та переживань людини. Цікавий нахил людини, вподобання, що супроводжує його все життя, як мрія, суть життя, що надає йому ,,крила". Шкода, що аж вкінці життя то лише здійснюється, а так не було на то часу та можливостей, і що за клопотами життя, ніхто не підтримав головного героя, щоб мрія стала його життям, професією, і жили щасливо, а не ,,тягнули лямку" звичайного, пересічного життя ,,сірої" людини. Раджу тим, кому цікаве життя. Маленьке приміщення. Досить камерно та по-домашньому.
Бажання в Париж буває різне. На хвилиночку і назавжди, на екскурсію і на годинку, службове і швидкоплинне, всерйоз і жартома: "Я знову хочу в Париж. - А що, ви там вже були? - Ні, я вже колись хотів". Моновистава за мотивами однойменного оповідання М. Веллера «Хочу в Париж» – це сповнена доброго гумору історія «пересічноїої» радянської людини, з провінційного містечка, котра впродовж всього життя мріяла і готувалась щоб побувати в Парижі. Всю виставу я знаходилась у захваті, не могла відірватися від перегляду. Настрій одночасно піднесений від гри актора, сумний від спогадів і радість за молодь, що вони цього не мали. Раджу виставу старшому поколінню, щоб згадати молодість. Молоді, варто подивитися цю виставу, краще з бабусями чи дідусями, які пояснять реальні факти. По-перше відчути «особливості» радянської дійсності організації туристичної поїздки за кордон: розподіл путівок тільки профсоюзним комітетом, співбесіда у КГБ (перевірка на лояльність до соціалізму та презирство до капіталізму), придбання одягу для поїздки в кредит, видача державою валюти лише на 40 рублів. Деякі речі молодим будуть не зрозумілі. Бо зараз немає проблеми поїхати за кордон хоч на день, хоч на рік, хоч незавжди.
Французькій шансон, французські фільми, уявленість про французську жіночість, присмак м‘якого круасану з запашною кавою... Коли перед початком вистави звучали пісні Джо Дассена, я наче поринула в дитинство. На сцені з‘явився Володимир Голосняк, його щира усмішка , блиск в очах, він наче розкрив свої обійми для всіх глядачів і з‘ явилось уявлення, наче ми всі добрі знайомі. Один актор за допомогою деякіх речей, туфель, підбитих металевою пластиною, стільця, намальованої карти з пам’яткой Парижу, якій він укриввся , спав на ній , катав туди-сюди автобус іграшку. Перед нашими очима пролетіло все життя провінційного жителя-Дмитра Коренкова. Школа, ПТУ, армія, женіть ба, народження дітей, їх свадьби... Одного разу він розуміє, що заощадженні гроші витрачені , роки минають, а мрія , так і не здійснилась. Він починає пиячити, але проходить час і він знов торкається до своєї мрії...та починає чекати. Неперевершена гра актора, яскраве перевтілення та переходи в різний вік.. Поспішайте до вистави, коли з‘явиться така можливість та отримуйте задоволення
Володимир Голосняк працював у Коломийському драматичному театрі, Івано-Франківському обласному музично-драматичному театр імені Івана Франка, Національному академічному українському драматичному театр імені Марії Заньковецької, де було зіграно низку ролей, найбільш знакові з них: Отокар - в опереті І. Штрауса «Циганський барон», Валер – в комедії Жан-Батиста Мольєра «Скупий», Збижко - в драмі Г. Запольської «Мораль пані Дульської», Леон – у виставі за романом Г. Флобера «Мадам Боварі», Альбер у «Скупому лицарі» та Дон Карлос у «Кам’яному гості» Олександра Пушкіна. У співпраці з Київською академічною майстернею театрального мистецтва «Сузір’я» створено моновиставу «Бій з тінню» за романом Драгослава Михаїловича «Коли цвіли гарбузи» та моновиставу «Хочу в Париж» за мотивами однойменного оповідання М. Веллера.
Працюючи на телебаченні Володимир Голосняк був ведучим телевізійних програм:
«2000 подарунків до 2000 року» – НОВИЙ канал, «Погода» – телеканал ТЕТ 2002-2003рр., інформаційної програми «Вісті» – телеканал Перший Національний 2003-2004 рр.
інформаційної програми «Ера бізнесу» – телеканал ЕРА 2005-2008 рр., програми «Новини» – телеканал UBR 2011 р., «Світ атома» – телеканал Перший Національний 2011р., «Шляхами України» – телеканал Перший Національний 2012 р., інформаційної програми «Діловий світ» – телеканал Перший Національний 2011-2014 рр., та інших
Впродовж останніх 17-ти років Володимиром Голосняком, як режисером-постановником реалізовано понад 200 різноманітних мистецьких акцій: фестивалів, концертів, церемоній нагородження, державних заходів, презентацій тощо
Новий сучасний центр на сцені якого відбуваються найрізноманітніші мистецькі події: драматичні та музичні вистави, концерти класичної та сучасної музики, творчі вечори та зустрічі з відомими митцями, реалізуються міжнародні арт – проекти та виставки.
У виставах Центру грають актори Національного академічного театру оперети та інших київських театрів. Виступають відомі співаки, музиканти, поети й знаменитості з України та інших країн.
Тож на нашій сцені, Ви завжди зможете знайти те, що припаде до душі.
Приходячи до центру вперше – стають нашими шанувальниками назавжди!
Для відвідувачів «АРТ-Центру Козловського» ми створили затишну домашню атмосферу, сповнену теплом та посмішками .
Ми робимо життя яскравим і насиченим враженнями.
Всі, хто приходить до нас в гості, – стають частиною нашої родини.