Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Помирає мати. Два брати – Антон і Толік збираються разом у домі дитинства, щоб вирішити, що робити далі. А за вікном – літо. А за вікном – війна. А за вікном – річка і міст. За вікном – дитинство і батько, якого вони майже не знали. За вікном – поля, які чомусь горять. За вікном – світ, але вже без мами. А мама нагорі. І купа спогадів, бо знайшли старий дипломат, а там – купа фотографій старих і прекрасних. Вони на них щасливі і живі. Тільки но переїхали у свій дім… Міст зруйнували. Весь світ залишився «десь там».
… Брати сміються, плачуть, згадують, приймають гостей. Різних. І ви заходьте – поговоримо про перемир’я. Хлібне.
Відомий український письменник Сергій Жадан написав неймовірний текст про наше сьогодення, про те, ким ми є, про нас з вами.
«Ну і як вибиратись? Не знаю. Горить усе. Перемир’я. І ось тепер порожньо без тебе, і місце, де ти була, де чути було твій голос, наповнюється вітром, ніби дім, покинутий поспіхом, дім, у якому ще можна відчути дитяче тепло й жіноче дихання, дім, із якого ще не вивітрився дух утіхи. Дім, у якому тобі так добре велося, дім, за яким ти доглядала, про який дбала, який ти називала своїм, дім, що без тебе втратив звучання, наче скрипка, перемерзла на лютневому холоді. І ось тепер порожньо без тебе, і місце, де ти була, де чути було твій голос, наповнюється вітром, ніби дім, покинутий поспіхом, дім, у якому ще можна відчути дитяче тепло й жіноче дихання, дім, із якого ще не вивітрився дух утіхи. Дім, у якому тобі так добре велося, дім, за яким ти доглядала, про який дбала, який ти називала своїм, дім, що без тебе втратив звучання, наче скрипка, перемерзла на лютневому холоді».
У будинку посеред невідомості і страху зібралась родина. Двоє живих і одна небіжчиця. Що може статися за таких обставин? Нічого, крім самого життя. Зміненого до невпізнаваності війною. Музика і світло – невід'ємні герої п'єси. Вони супроводжували кожен перепад настрою і голосу. Використання мікрофонів і цигарок теж не залишилось поза увагою. Одні атрибути робили сцену живою і буденною. Інші – заводили думки вглиб, у тягучу рефлексію Вистава не дає відповідей і не ставить діагноз, не обіцяє порятунку. Вона повертає глядачів до того, на що не всім хочеться дивитись. На ситуацію в цілому. На її багатогранність і неоднозначність. На складність. Стосунків, довіри і орієнтирів. І саме цим – вона чудова.
Закінчив акторсько-режисерський курс Київського національного університету культури та мистецтва (майстерня Петра Ільченка, 2008 рік).
У 2008 році Стас Жирков разом із Ксенією Ромашенко заснували незалежний театр «Відкритий погляд».
У 2011 році Жирков став лауреатом театральної премії «Київська Пектораль» в номінації «За кращий режисерський дебют» – вистава «Наташина мрія» Ярослави Пулінович.
З 2014 року – художній керівник театру «Золоті ворота».
Окрім «Золотих воріт» співпрацює із різними театрами. Зокрема, на сцені Київського академічного Молодого театру поставив вистави: «Любов людей» Дмитра Богославського, «Потрібні брехуни!» за Івом Жаміаком та «Серпень: Графство Осейдж» Трейсі Леттса.
У 2016 році був запрошений до Магдебурзького театру, аби в рамках німецько-українського фестивалю «Дикий Схід. Подія Україна» випустити спектакль за п’єсою Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів». У 2017 році разом із Павлом Ар’є та Магдебурзьким театром реалізував проект «Чому Михайло Гурман не вижив» – сучасна версія класичної п’єси Івана Франка «Украдене щастя».
У 2014-2017 рр. викладав режисуру у Київському національному університеті культури та мистецтв.
З 2016 року очолює напрям молодіжної політики Національної спілки театральних діячів України.
Багаторазовий лауреат театральних премій та міжнародних фестивалів. Зокрема, вистави «Сталкери» та «Слава героям» у 2016 та 2017 роках були відзначені преміями «Київська Пектораль» у номінаціях – відповідно «Краща вистава камерної сцени» та «Краща режисура».
У 2017 році був нагроджений почесним званням "Заслужений артист України".
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Випадково потрапив у сільську самодіяльність. Сподобалось. Одне за другим і закрутилось.
– Яку роль мрієте зіграти?
Конкретної немає.
– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка
Одного разу був експертом на «Говорить Україна». Більше досвіду не мав.
– Чим любите займатися у вільний час?
Варю пиво
–
У дитинстві захоплювався різними видами спорту, зокрема, вільною боротьбою, баскетболом, волейболом. У шкільній команді виборов кубок з КВН серед школярів України в Одесі.
У 2008 році закінчив Запорізький національний університет (факультет театрального мистецтва).
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2008 року.
Народився в 1988 року.
В 2011 році закінчив Київський національний університет культури та мистецтва.
В 2007-2011 роках - актор театру "Відкритий погляд".
З 2011 року грав в спектакляк театру "Колесо".
На даний час працює актором Київського театру на лівому березі Дніпра. Також служить в театрі "Актор" і в театральній майстерні Андрія Білоуса.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з дня заснування, з 1978 року.
Взяла участь більш ніж в 19 фільмах починаючи з 2006року. Перша картина – «Інше життя, або Втеча з того світу».
Українська акторка театру та кіно, Заслужена артистка України.
В ранньому дитинстві мріяла стати професійною балериною, однак батько випадково записав її у драматичний кружок. За словами самої акторки, вона про це не шкодує.
З 1973-1975 працює у Миколаївському драматичному театрі ім. Чкалова, з 1975 по 1988 — у Кримському академічному російському драматичному театрі ім. М. Горького, з 1988 по 1992 — у київському Молодіжному (нині Молодому) театрі.
З 1992 — акторка Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Одружена з Олександром Ганноченком — актором Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Має двох дітей від нинішнього шлюбу.
У 2012 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, курс засл. діяча мистецтв України, професора Ю.П.Висоцького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2012 року.
У 2015 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (майстерня Ю.Ф.Висоцкого).
З 2016 року – актор дубляжу і озвучування у «POSTMODERN»
З 2016 року – викладач акторської майстерності у студії творчого розвитку «Open art studio».
В 2013 році закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І. П. Котляревського (майстерня О. Васильєва).
В 2011 – 2014 рр. працювала в Харківському російському драматичному театру ім. О. Пушкіна.
В трупі Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім.В.Василька — з травня 2014 року.
З 2020 року – актриса Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
З 1996 по 2001 рік працював в Київському академічному Театрі юного глядача на Липках.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року (з перервою 2006-2012 рр.)
З дитинства майбутній актор мріяв стати військовим пілотом - навіть збирався поступати до авіаучилища, однак ще в дев'ятому класі пробив ножем око, через що його мрія так і не здійснилася. Навчався у дитячій театральній студії ім. А. Гайдара, після закінчення школи протягом року працював токарем на заводі "Київгеофізприлад".
З 1991 грає у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, часто виконує головні ролі.
Після ролі криміналіста Іннокентія Садовського у телевізійному серіалі "Повернення Мухтара" набув популярності.
У 1995 році закінчила Київський театральний інститут ім. І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого) курс нар. артистки України І.О. Молостової.
2001 - 2011 - артистка Київського театру «Вільна сцена».
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2011 року.
Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.
“Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво”.
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.