« Грек Зорба »

Віталій Малахов – відомий режисер, його ім'я знають не лише в Україні, а й у багатьох країнах світу. Театральні критики пов'язують становлення сучасного українського театрального процесу з іменем Віталія Малахова. Він режисер-легенда, вистави в його постановці викликають незмінний інтерес публіки. Режисерські роботи Малахова відзначаються оригінальним стилем, високим професіоналізмом, буянням артистизму, метафоричністю, прекрасною грою акторського ансамблю. Народився він у Львові 19 червня 1954 року. З 1972-го по 1977-й навчався у Київському державному театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого на факультеті режисури драми (художній керівник курсу – професор Володимир Неллі, акторська майстерність – професор Леонід Олійник). Творчу діяльність розпочав 1977 року на українському телебаченні. З травня 1978-го до вересня 1979-го року – у Київському державному театрі російської драми ім. Лесі Українки працював над постановкою своєї знаменитої вистави «Казка про Моніку».
З 1979 року очолив Київський державний Театр естради, в якому поставив «Я – Київ», «Ніч чудес», «Зоря і смерть Пабло Неруди», «Шахрай мимоволі» та ін. З 1985-го до 1987-го працював зі своєю трупою на базі Київського молодіжного театру.

У серпні 1987 року В. Малахов створює власний театр – Київський драматичний театр на Подолі. З 1987 року – художній керівник-директор Київського академічного драматичного театру на Подолі. У його доробку понад 60 вистав. Це «Ніч чудес» В. Шекспіра, «Вертеп» В. Шевчука, «Опера мафіозо» В. Станілова, «В степах України» О. Корнійчука, «Квартал небожителів» О. Коротко, «Фантазія для рояля в чотири руки» А. Ольмерт, «Фараони» О. Коломійця, «Дядя Ваня» А. Чехова, «Дивакуватий Журден», «Склади слово ВІЧНІСТЬ», «Щоденник молодого лікаря» М. Булгакова, «Передчуття Мини Мазайла» М. Куліша, «Шестеро персонажів у пошуках автора» Л. Піранделло, «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «Звідки беруться діти?» А. Крима, «Антракт» О. Марданя та ін. Трупа Малахова неодноразово презентувала театральне мистецтво України в Росії, США, Англії, Італії, Мексиці, Коста-Ріці, Фінляндії, Німеччині, Греції, Туреччині, Єгипті.

Віталій Малахов – лауреат «Київської пекторалі – 98», як кращий режисер року за виставу «В степах України» О. Корнійчука, лауреат «Київської пекторалі – 2003» за виставу «Дядя Ваня» А. Чехова. За виставу «Моє століття» М. Лоранс у 2005 році Віталій Малахов став лауреатом «Київської пекторалі» за кращу виставу року.

Малахов – організатор і засновник Міжнародного театрального фестивалю «Київ Травневий», що здобув широке визнання публіки.

У 2002 році очолив Міжнародний Булгаковський фестиваль мистецтв. Відкриття відбулось 7 вересня 2002 року виставою «Собаче серце» за п'єсою М. Булгакова у приміщенні Національного театру ім. Івана Франка.

У 2006 році започаткував фестиваль «Київ – територія миру» мистецькою акцією-колажем за участю театрів Києва.

У 2006 році театрові під керівництвом Малахова за видатні досягнення у розвитку українського драматичного мистецтва надано статус академічного.

2008 року В. Малахов став лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка в галузі мистецтва.

До Дня незалежності України у серпні 2008 року Президент України нагородив Віталія Малахова званням «Народний артист України».

В сезоні 2011-2012 року театр на Подолі, а разом із ним і Віталій Малахов став тріумфатором найпрестижнішої театральної премії «Київська пектораль». Його вистави «Минулого літа в Чулимську» О. Вампілова та «На дні» М. Горького було визнано найкращими. Сам Віталій Юхимович став кращім режисером сезону.

Творча діяльність Анатолія Хостікоєва розпочалася 1974 року на сцені Львівського академічного драматичного театру імені М. Заньковецької. З перших ролей актор привернув увагу глядачів і театральної громадськості небуденністю своєї індивідуальності, творчою сміливістю, яскравими барвами сценічного таланту. 1978 року Хостікоєв був запрошений до Київського театру ім. Лесі Українки, де пропрацював до 1980 року. З 1980 року Анатолій Хостікоєв – актор театру імені ІванаФранка.

Саме в цьому колективі повністю ствердився й розкрився творчий потенціал митця. Сьогодні ім’я Анатолія Хостікоєва є знаковим для української культури. Ролі, що їх створив актор, увійшли до літопису національної сцени, її кращих здобутків. Його Еней з легендарної «Енеїди» І. Котляревського підкорив серця багатьох глядачів, примусив задовго до прийняття незалежності України відчути істину гідності, пробуджував відчуття національної свідомості у кожного громадянина. Воланд з «Майстра і Маргарити» М. Булгакова відкривав найпотаємніші нетри людської душі, розповідав про Гармонію і Світло розуму, йшов на Голгофу совісті Анарх з «Санаторійної зони» за М. Хвильовим, мріяв про доцільність буття Астров із «Дяді Вані» А. Чехова, відчайдушно відстоював своє кохання Дон Філіппе з «Благочестивої Марти» Тірсо де Моліно, жадоба влади спопеляла його Модреда з вистави «Мерлін, або Спустошена країна» Т. Дорста та У. Еллер. І поруч трагічний Хосе з «Кармен» П. Меріме, саркастичний Хіггенс з «Пігмаліону» Б. Шоу.

Величезний досвід та абсолютне відчуття природи театру надали можливість акторові зайнятися режисерською роботою. Його режисерський хист пронизував практично кожну роль. Особливо це виявилося під час постановки легендарної рок-опери «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського, в якій актор не лише створив багатогранний поліфонічний образ Жульєна, але й придумав і втілив в життя дивовижно театральні мізансцени.
Режисерське обдарування А. Г. Хостікоєва ствердилося у роботі над виставою «Кін IV» Г. Горіна, в якій він же зіграв головну роль. Ця робота була удостоєна премії «Київська пектораль» за кращий режисерський дебют.

Згодом у співавторстві із режисером В. Малаховим Анатолій Хостікоєв познайомив глядачів з глибоко-трагічним прочитанням славнозвісної п’єси У. Шекспіра «Отелло». Концепція, що її запропонував автор ідеї, він же виконавець головної ролі, породжувала в залі катарсис. Його Отелло захоплював глядачів суміщенням несумісного: неймовірною дитячою безпосередністю і жорстким нещадним вихованням воїна. Анатолій Хостікоєв однаково вільно почувається у будь-якому сценічному жанрі – від яскравого мюзиклу до психологічної драми.

Вільність імпровізації, виразність пластичного малюнку ролі, постійний творчий пошук на початку кар’єри подарували глядачам такі звабливо театральні образи, як П’ятьоркін «Васси Железнової» М. Горького, Фрегат у «Загибелі ескадри» О. Корнійчука, то сьогоднішні прихильники знов і знов приходять на виставу «Швейк» за Я. Гашеком, в якій актор виконує аж п’ять ролей, в секунду перевтілюючись в іншого персонажа.

Продовжуючи активно суміщати акторську діяльність із режисурою, тандем Анатолія Хостікоєва із режисером В. Малаховим декілька років тому подарував нам неймовірно добру, відверто демократичну, сповнену віри у життя та справедливість, виставу «Грек Зорба» за романом класика грецької літератури Нікоса Казантзакіса. Ця вистава стала справжнім бенефісом актора. Його граничне проникнення в психологію персонажа, мудрість і глибина філософського прочитання при яскравій театральній формі потрясає глядача, пробуджуючи у кожного бажання переглянути власне життя.

Постійне прагнення нових, незнаних відкриттів, бажання якомога більше зробити для широкого загалу спонукало Анатолія Хостікоєва разом із Богданом Бенюком створити свою «Театральну компанію», яка за останні роки отримала широке визнання в театральної громадськості та популярність не тільки в Україні, але й за її межами.

І все ж таки театр імені Івана Франка був і лишається для актора найріднішим місцем, де йому затишно, де його талант почуває себе вільно і спроможний дивувати знову і знову. Яскравим свідченням цьому стала робота в виставі «Ліс» О. Островського та режисерський тріумф у виставі "Незрівнянна" П. Квілтера.

Ми беззастережно віримо в талант цього вічного мандрівника, який може підкорити будь-яку сцену, який може зіграти будь-яку роль – від Ліра до Блазня, який може творити добро і робити кожного із нас щасливим.

Творчий шлях актриси розпочався на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у 1977 році, одразу після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (курс А. Решетнікова).

На сьогодні ім’я Наталії Сумської є запорукою зустрічі із високим мистецтвом, яке вряд чи кого залишить байдужим.

Більшість образів, що їх створила актриса, увійшли до літопису сценічного мистецтва України. І це закономірно, адже ж Наталія В’ячеславівна Сумська – продовжувачка славнозвісної театральної династії Сумських-Опанасенко. Відчуття театру, сцени в неї існує на генетичному рівні. Саме тому, мабуть, актриса володіє тією психофізичною гнучкістю, для якої не існує поняття амплуа. Наталія Сумська абсолютно органічно існує в будь-якому жанрі: від психологічної драми до відверто демократичного м’юзиклу. Вона з будь-якої своєї появи на публіці здатна зробити, розіграти цілу виставу. Вона мінлива, рухлива, парадоксальна, привабливо-спокуслива, іронічно-задириста. Вона – Актриса.

На початку творчого життя актриса зіграла чимало юних дівчат української та зарубіжної драматургії. Неймовірна, всепоглинаюча любов до театру, азарт творчості сприяли тому, що на виконавицю одразу звернули увагу режисери і з задоволенням брали у свої вистави. Актриса кожну ситуацію, сценічну мить наповнювала дивовижно-правдивим життям. Так з’явилася Фйорелла («Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі), Марі («Блез» К. Маньє), Павлінка з однойменної п’єси Янки Купали.
Згодом почали з’являтися більш глибокі цікаві образи: Людмила («Васса Железнова» М. Горького), Фея («Сон літньої ночі» Шекспіра), Тессала («Дім, в якому переночував Бог» Г. Фігейредо).

Переламною у творчості актриси стала робота над образами Дідони, Лавінії у славнозвісній, першій в Україні бурлеск-опері «Енеїда» за І. Котляревським, (інсценізація С. Данченка, І. Драча, музика С. Бедусенка). «Персуни», що їх створила актриса, ніби зійшли з-під пера самого автора, увібравши в себе народний колорит, іронію і самоіронію, бурхливу стихію ярмаркового дійства, з його споконвічним «перелицюванням» фантастичними перетвореннями і святою вірою у непересічну силу народної мудрості. Крім всього, для багатьох прихильників вперше на повну силу розкрився її фантастичний вокальний талант, який неодноразово буде дивувати у таких знакових м’юзиклах, як: «Крихітка Цахес» Е.-Т. А. Гофмана (п’єса Я. Стельмаха, музика С. Бедусенка), «Засватана-невінчана» В. Бегми, М. Ткача, І. Поклада, «Різдвяна ніч» за М. Гоголем. Особливою в житті актриси стала роль Жанни Д’Арк у м’юзиклі «Біла ворона» Г. Татарченка, Ю. Рибчинського. Їй, стоячи, аплодували у Польші та Австрії, а в Україні пісня «Свобода» у виконанні Наталії Сумської стала провісницею омріяної незалежності.

Про високу майстерність, абсолютне відчуття жанру і стилю, віртуозність імпровізації свідчили ролі, що їх створила актриса у виставах «Кін IV» Г. Горіна – Анна Дембі, «Три сестри» А. Чехова – Маша, «Пігмаліон» Б. Шоу – Еліза Дулітл. Різні за жанрами, за художніми засобами, вони були об’єднані непересічним талантом актриси.

Цілий каскад акторських знахідок, безмежність творчої фантазії демонструє Наталя Сумська в ролях останнього періоду: Кайдашиха у виставі «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гортензія у виставі «Грек Зорба» за Н. Казантзакісом. Якщо Кайдашиха – сильний, гонористий, соковито-народний характер, то Гортензія - ніби кимсь забута порцелянова лялечка, наївна мрійниця про велике кохання оживає лише у великих нічних обіймах Зорби. У виставі «Живий труп» за О. Толстим актриса за короткий проміжок сценічного часу створює два діаметрально-протилежні, життєво-правдиві образи: Анни Павлівни та Кареніної, кожен з яких являє художньо-мистецьку цінність. Славнозвісна Гурмижська з останньої прем’єри театру «Ліс» О. Островського вкотре примусила говорити про невичерпність творчого діапазону актриси. Кожен жест, кожне слово Майстрині буквально заворожує граничною правдою, внутрішньою силою персонажу, якоюсь особливою тайною цієї звабливої і мудрої жінки.

Наталія В’ячеславівна Сумська - не лише Актриса, вона – Митець, Громадянин із яскраво вираженою патріотичною позицією. В будь-яких починаннях вона є постійним лідером і це лідерство в неї в крові. Її активна непосидюча натура не знає зупину, будь то зйомки кіно, виступи на радіо, телебаченні чи в шпиталях перед нашими славними військовими. Для неї ніколи не існувало великого чи маленького сценічного майданчику. Її їство завжди прагне говорити правду, високу правду духовності, волелюбства, воно пройняте істинною народністю, болем і святою вірою у життєдайність української нації.

Народився 5 травня.

2008 року закінчив акторський факультет КНУТКіТ ім. І. К. Карпенко-Карого (майстерня О. М. Шаварського).

З 2008 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Володимир Іванович Ніколаєнко — український театральний і кіно- актор.

Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (1995).

З 1995 — актор Національного театру ім. Івана Франка.

Творчий шлях Володимир Костянтинович Абазопуло розпочав у 1977 році на сцені Національного театру ім. І. Франка після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

За роки роботи в театрі актор створив чимало яскравих, неординарних образів, що стали класикою сценічного мистецтва. Серед них: Антоніо «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Піп Чиря «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Дон Жуан «Благочестива Марта» Тірсо де Моліна, Хвиля «Житейське море» І. Карпенка-Карого, сер Агровейн в «Мерлін» Т. Дорста, У. Еллер, герцог Корнваль «Король Лір» У. Шекспіра, Менахем «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхем, Коров’єв «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим. Кожен із образів, що їх створив актор, завжди відрізнявся вишуканим пластичним малюнком і абсолютним відчуттям авторського стилю. Прекрасні вокальні данні дали змогу акторові працювати в жанрі мюзиклу: Турн в «Енеїді» І. Котляревського, Кошон в «Білій вороні» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка, Шльомов в «Українському водевілі» М. Кропивницького, Князь «Крихітка Цахес» Я. Стельмаха, С. Бедусенка за Е. Гоффманом. У сьогоднішньому репертуарі актора можна побачити у таких ролях: Привид херсонського чумака «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гімнаст «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, Казак «Назар Стодоля» Т. Шевченка, Маврадоні «Грек Зорба» Н. Казантзакіса.

Говорячи про Абазопуло В. К., не можна не сказати про його діяльність як постановника численних сценічних боїв та фехтування не тільки на сцені театру ім. Франка, а й на сценах багатьох театрів України, більшість з них, як, наприклад, знаменита «крутка» козаків в «Енеїді» І. Котляревського, стали класичними.

На сьогодні захоплення пластикою знайшло свій розвиток у викладацькій діяльності. Абазопуло В. К. передає свій досвід, свою вишукану техніку, свою відданість сценічному мистецтву молодим акторам.

Народився 31 липня.

Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

З 2007 року працює в театрі ім. Івана Франка.

Ярослава народилась в місті Києві. В 2010 році закінчила експериментальний курс Богдана Сільвестровича Ступки. В тому ж році почала працювати в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.
Активно знімається в кіно, пробує себе на телебаченні.

Народився 14 листопада 1985 року в місті Запоріжжя.

Закінчивши ліцей водного транспорту, пропрацював 2 роки у морі на кораблі.

У 2010 році закінчив Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (курс Богдана Сильвестровича Ступки).

Актор Київського національного українського драматичного театру ім. Івана Франка.