цю виставу
Барбершопи – замість цирулень, біткоїни – замість кредитних розписок, діджеї замінили таперів... Геть усе навколо стало іншим!
Йому вже сорок: і голова гола, і безліч «хвостів»… Мабуть, треба схаменутися, не брехати, повернути борги, закохатися… Чи може ні?..
У виставі звучить музика наживо.
Вистава "Голохвастов" - це історія про сучасних людей, з гумором щодо їхньої недосконалості. Кожна жінка у залі могла знайти спільні риси з однією із головних героїнь, Пронею Прокопівною. Вона трохи дивна, кумедна та запальна. Звичайно, і виставі не пропушена і лінія кохання. головний герой, Голохвастов, у результаті збанкрутіння шукає собі дружину. Вистава схожа на шоу, бо присутня бездоганно вивчена гра акторів, яскраві костюми, декорації, колоритні пісні, танці,жива музика.
Жодного рингтону під час вистави! На моїй пам’яті у Театрі на лівому березі це вперше. Зазвичай телефони у глядацькій залі дзвонять тут чи не найчастіше з усіх київських театрів, сьогодні ж – тиша. Думаю, це одна з найвищих оцінок, яку міг дати глядач цього театру. :) Відверто кажучи, від вистави багато не очікував. Знаючи на пам'ять блискучу радянську екранізацію п’єси «За двома зайцями», не віриться, що її можна перевершити. Утім, я помилявся – порівнювати фільм і виставу «ГолохвастOFF» просто некоректно. Так, сюжет у них тотожний, але форма! На сцені відбувається вибухове абсурдне божевілля – з реп-батлами і сороміцькими пісеньками, декламацією Шекспіра та пацанськими районними цитатками. Все це абстрагує не лише від першоджерела, але й від того, що класичну п’єсу «осучаснили» - вистава настільки яскрава, що немає часу порівнювати, немає часу думати про епоху і місце дії, адже це, насправді, не має жодного значення! Окрім чудової гри Михайла Кукуюка (Голохвастов), Тамари Антропової (Секлита) та Катерини Качан (Проня), треба відзначити і цікаве сценічне оформлення. Епізод, де Проня у заквітчаному автомобілі мчить на весілля, виглядає неймовірно кінематографічно. Разом із живою музикою на сцені вистава справляє враження красивого, галасного і скаженого балканського балагану, у який нереально не закохатися.
Якщо раніше проходячи біля пам’ятника Проні Прокопівні і Голохвастову в Києві, я згадувала п’єсу Старицького, то відтепер у пам’яті зринатимуть спогади про сучасну постановку на цей мотив - «Голохвастoff». Головні герої нам добрі відомі: Свирид Петрович Голохвостий (Михайло Кукуюк), Проня (Катерина Качан), Секлита Пилипівна (Тамара Антропова), Сірки (Сергій Булін та Ольга Карпова), Галя (Катерина Савенкова) та Степан (Дмитро Соловйов). Та й сюжет на слуху: цирульник (а тепер мачо-перукар!) по вуха в боргах, щоб врятуватися з боргової ями він робить пропозицію Проні і… Галі. Поки він ганяється за двома зайцями, ми дізнаємося більше про тих людей і їхній світ. На цьому, власне, спільне між п’єсою і постановкою закінчується. А далі йде режисерське трактування, яке, на думку одних, переколошматило класику як тільки можна була, а на думку інших, створило щось абсолютно нове і парадоксальне. На мою ж думку, нове переосмислення старого сюжету не збагатило саму історію, не показало життєвіших героїв або не змусило співпереживати нових версіям вічних типажів людей. А мало б? Команді, яка поставила цю п’єсу, вдалося трохи більше, ніж геніально розповісти стару історію. Вона створила такий фарс, у якому сюжет і герої показують не реальність, а хаотичність людського життя, яке сприймається в рамках Всесвіту як щось безглузде і нікчемне. Самі розкиньте. Брутальний мачо, який читає лекцію про гопників, Проня у чорних шкіряних штанях, гопники на кортах, войовнича Секлита, яка тягає шкуру свині по сцені. Дурня, неправда ж? Але така оцінка свідчить не про роботу команди, яка сміливо взялась мішати фарш з усього, що попадалось під руку, а про сенс самого мотиву і героїв. 2019 рік, а люди не змінилися. Як були альфонси, які користалися дивакуватими і грошовитими дамами, так і вони залишились. Замість грошей правда біткоїни, але то таке, дрібниці. Як тоді ласували лапшею про кохання, так і зараз. Хтось, як Проня, готовий пожирати сигарети, аби сподобатись хлопцеві й бути повною дурьохую, а на самоті показувати свою вразливу душу, яка поривається до любові. Хтось, як Секрита, охороняють своїх дочок від чоловіків від безчестя, а в разі нещастя – видають їх заміж за це щастя, аби тільки сусіди не пліткували, а скільки горя з’їсть донька в такому шлюбі, то їй і складно подумати. Тому елементи сучасності (барбершопи, «мазда») - не що інше, як спосіб показати, що не варто захоплюватися так старою класикою. Попри геніальну гру, сюжет від того не став і не стає кращим. Творчість, насамперед, соціальні імпульси. І тих, хто скептично спостерігав за фарсом, гарненько так імпульснуло. Сучасний театр повинен бути таким, якщо він прагне залишатися важливою інституцією. Мені здається, що осучаснення постановки — не головна фішка. Саме фарс, який досягається усіма способами, - головний акцент. Комусь може здатися, що створити фарс легко. Перевірте. Якщо у вас буде хаос у голові після перегляду подібної постановки, це ще не діагноз. Це може бути просто щось абсурдне. А ось майстерний фарс подарує вам частинку атмосфери, яку ви забере додому. Так і сталося. Пісні, прекрасний музичний супровід (контрабас, гітара, барабани), потужні звуково і тілесно хореографічні постановки, декорації (та ж шкура свині). Я довго думала, яку ж придумати метафору, щоб описати ту парадоксальну атмосферу, але вирішила, що ви самотужки краще справитеся з цим завданням.
Барбершопи — замість цирулень, біткоїни — замість кредитних розписок, діджеї замінили таперів… Геть усе навколо стало іншим! Йому вже сорок: і голова гола, і безліч «хвостів»… Мабуть, треба схаменутися, не брехати, повернути борги, закохатися… Чи може ні?.. Так і це не вигадка, а повна інтерпретація відомої нам Всім, вистави «За двома зайцями», Це є сценічний експеримент, епічне хуліганство, невгамовне бешкетування. Жанр вистави Фарс, до поки мені не відомий, але після перегляду , став аби яким цікавим. Що сказати про виставу, це ще одна з улюблених моїх, яку я пораджу і друзям, і рідним та навіть ворогам. Цікаво, ново, смішно, а жива музика яка грає прямо на сцені, додає неабиякий колорит виставі. Хочу відмітити блискавичну гру головного героя Михайло Кукуюк, знала його до цього тільки з телеекранів, в живу бачити його гру, набагато цікавіше. Подача головного героя Голохвастова неймовірна, як то кажуть роки ідуть, але нічого не міняється, як була жага до грошей то так і залишилась. Взагалі то актори грали чудово, і співали і танцювали. Виставу подивилась на одному диханні, навіть не хотілось щоб був антракт. Однозначно всім рекомендую!!! Ви будете задоволені.
Проня! Голохвастов! Проня! Галя! Секлита! Проня! Хочете більше таких криків? Приходьте у театр на Лівому березі Дніпра на виставу "ГолохвастOFF". Але, я зараз уявляю що коїться у вашій голові: біжить Секлита зі скалкою у національному українському костюмі і...Забудьте! Вас вітає сучасний Київ 21 століття та найвідоміший барбершопер Подолу - Голохвастов! Нетрадиційна та така незвична трактована Старицького вас не просто розсмішить: вона буде вас колихати між пристрастями героїв та їх сімей. І все це із супроводженням живої музики, неймовірного співу та сучасних танців! Насправді дивує все: декорації, костюми, стиль та подача. Таких "За двома зайцями світ ще точно не бачив"! Так як ми хочемо, щоб ви здивувалися на власні очі, то описувати багато не будемо. 100% одне: якщо ви не готові до сучасного театру - не йдіть. Але все ж скоріше за все цікавість вас накриє та ви візьмете квиточок на найближчу виставу. А ще заплануйте собі після веселий вечір, адже вийти без танцю звідти буде просто неможливо!
У 2012 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, курс засл. діяча мистецтв України, професора Ю.П.Висоцького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2012 року.
Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.
“Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво”.
У 2007 р закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого, курс Ю.Ф.Висоцкого.
2005-2007 – актриса Театру «Золоті Ворота» (Київ)
2007-2016 – актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках
У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2016 р.
Михайлик названий на честь Михайла Опанасовича Стельмаха, з яким дружив тато, дитинство проходило за лаштунками Житомирського театру.
Тато і мама обидва народні артисти Украіни, а мама до того була ще й орденоносною – Орден Дружби Народів, серйозна нагорода для того часу. А Михайлик, звісно, грав маленькі дитячі ролі. І в тій самій «Лісовій пісні» в тому числі. Хлопчика, який просить батька вистругати сопілку.
Після смерті батька у 1982 році на Мішу впливала мати, старший брат, музика і «Щоденник Куку Місі» – записи батька про Мішу, які він не встиг дописати. Але встиг залишити сину любов і свою пам’ять про нього. Антоніна Паламарчук виховувала синів чоловіками: в повазі до жінки і батьківщини.
З 1991 по 1995 навчався в Інституті Карпенка-Карого на російському курсі акторської майстерності у Рушковського. Згадує цей період неохоче. Після інституту грав в ТЮЗі, в 21 рік покинув театр, зайнявся бізнесом.
В 2002 Кукуюк організував свою групу, з якою виконував сороміцький диско-панк — національно-спрямовані пісні в стилі панк з пікантним гумором. Група розпалася через внутрішні негаразди. Зараз він зібрав нову групу «КукаТаБанда». Веде передачу «Віджеї» на телеканалі ТЕТ. Батько трирічної Марії.
Кияшко Сергій Олександрович сценічну діяльність розпочав у 1997 році в Каланчацькому філіалі Херсонського обласного театру драми та комедії на посаді артиста допоміжного складу. І вже перші творчі роботи, неабиякий сценічний талант, надзвичайна працездатність, довели, що до театрального мистецтва Херсонщини прийшов обдарований актор з великим майбутнім.
Справжній розквіт акторського таланту Кияшко С.О. пов'язаний з Херсонським обласним академічним музично-драматичним театром ім. М.Куліша., у якому він працює з 1999 року. Крок за кроком долаючи східці професійного вдосконалення, пройшов складний шлях від актора початківця до артиста драми вищої категорії.
Загальне визнання актору принесла роль Потьомкіна у виставі «Фаворит. Князь Потьомкін Таврійський», за виконання якої у 2008 році Сергій Кияшко був визнаний кращим актором 72-го театрального сезону та отримав «Акторську премію імені народного артиста УРСР Є. Матвєєва».
Народився в 1988 року.
В 2011 році закінчив Київський національний університет культури та мистецтва.
В 2007-2011 роках - актор театру "Відкритий погляд".
З 2011 року грав в спектакляк театру "Колесо".
На даний час працює актором Київського театру на лівому березі Дніпра. Також служить в театрі "Актор" і в театральній майстерні Андрія Білоуса.
У 2003 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс засл. діяча мистецтв України, нар. артиста України Л.С. Танюка.
2003 - 2011 - артист Київського театру «Вільна сцена».
В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2011 року.
У 2015 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (майстерня Ю.Ф.Висоцкого).
З 2016 року – актор дубляжу і озвучування у «POSTMODERN»
З 2016 року – викладач акторської майстерності у студії творчого розвитку «Open art studio».
У 2014-2017 роках працювала у Муніципальному театрі «Березіль» Бориспільської міської ради Київської області.
У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра від 2017 року.
Батько — міліціонер, а мати — косметолог. У 1996 році родина переїхала до селища Немішаєве Бородянського району Київської області.
З третього класу вона співала в народному хорі «Калинка». Пізніше стала брати участь в конкурсах читців віршів. Далі займалася зі своєю сусідкою, яка закінчила театральний інститут. Під її впливом і сама вирішила стати актрисою.
Після 9-го класу Анастасія Пустовіт вступила до акторського коледжу. Вступити до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенко-Карого вона змогла лише з третього разу і лише на контракт у 2014 році за спеціалізацією «Акторське мистецтво драматичного театру і кіно (жінки, український курс)».
Третій курс навчання оплатила з гонорару за зйомки у серіалі «Коли падають дерева». Після цього її перевели на бюджетне навчання.
Паралельно з навчанням Анастасія Пустовіт грає в Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі.
З 2017 року почала зніматися в кіно. Першими роботами стали невеликі ролі в стрічках «Пташка співоча» (Арина) та «Підкидьки-2» (Світлана Писарюк).
У 2018 році зіграла головну роль Лариси в соціальній драмі Марисі Нікітюк «Коли падають дерева». Також зіграла головну роль у 95-серійному серіалі «Таємниці».
У шкільні роки, з 2 по 11 клас, займався у драмгуртку (керівник Тамара Миколаївна Сурікова). То ж коли стало питання, в який виш поступати, обрав акторський факультет КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, курс Дмитра Богомазова, який закінчив у 2015 році.
Ще за часів навчання Сашка помітив художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Едуард Митницький і запропонував йому роль Тоні у своїй виставі «Так закінчилось літо…», а по закінченню КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого — приєднатись до трупи театру.
Олександр вважає, що відбувся як театральний актор завдяки трьом театральним діячам — викладачу акторської майстерності КНУТКіТ Анатолію Ященку, режисеру-постановнику Дмитру Богомазову, на курсі якого Сашко вчився та у якого зіграв в першій постановці після випуску, та художньому керівнику Театру на лівому березі Едуарду Митницькому.
З дитинства займається спортом. Має спортивний розряд з легкої атлетики. Поставив собі за ціль оволодіти бойовими мистецтвами.
Музично обдарований. Має хист до танців, вокалу, музики. Ще зі шкільних років самостійно почав навчатися грі на фортепіано, по мірі наявності вільного часу продовжує навчання. Нещодавно почав брати уроки гри на вірменському музичному інструменті дудуці. Вчиться грі на саксофоні. Для ролі Валерика у фільмі «Крути 1918» попросив партнера по фільму — актора Максима Донця навчити його грі на гітарі.
Співочий та танцюючий актор. Грає драматичні ролі, проте мріє про комедію.
З ранніх років почав зніматися в кіно, дебютувавши на екрані в 10-річному віці в серіалі «Серцю не накажеш».
Пізніше, в 14 років, він зіграв помітну роль – Макса – в спортивній драмі режисера Ахтема Сейтаблаєва «Чемпіони з підворіття».
Йому пропонували знятися в популярному проекті «День народження Буржуя» – світила роль сина головного героя (Буржуя), однак тоді, будучи підлітком, Макар відмовився: у нього були інші інтереси.
Після закінчення школи вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Грав на сцені Київського академічного Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра – був зайнятий у виставі «Дванадцята ніч». Знявся в картинах «Смерть шпигунам. Прихований ворог» (Юрій Корецький), «Лінія світла» (Лисий), «Коли мене полюбиш ти» (Гоша), «Киборги»(Мажор). Виконав одну з головних ролей в мелодрамі Романа Бровко «Квіти дощу».
В сільському хуліганському дитинстві Вова недбало вчився, крав полуниці і зазирав по вікнах, потрапляв у бійки. Його виховали старші брати, мати і вулиця. Був маленьким ледащо, і разом з тим був лідером, романтиком і просто чудо-хлопчиком.
Під час навчання актор переміряв купу комічних амплуа, навіть зараз йому доводиться стримуватися, щоб не смішити журналіста. Канівець – актор неабиякої харизми, хоча в театрі йому ще довго доведеться шукати себе і своїх персонажів, які ледь балансують на межі видовищного гуморцю та тонкого психологізму.
У 2004-2005 році – актор Київського Молодого театру.
У 2005-2011 році – актор Київського театру «Вільна сцена».
З 2011 року – актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
У 2016 році закінчив Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенко-Карого, курс заслуженого артиста України, професора Леоніда Петровича Попова (до 2015 року) та курс народного артиста України Миколи Миколайовича Рушковського.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює від 2014 року.
У 2010 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії, професора Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2008 року.
У 2019 році завершить Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенко-Карого , курс народного артиста України Лева Сомова.
У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра від 2016 року.
У 2004 році закінчив Київську Дитячу Академію Мистецтв.
У 2012 році закінчив Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенко-Карого, курс заслуженого діяча мистецтв України Ю. П. Висоцького.
Від 2010 року працює у Київському академічному театрі на Липках як актор, композитор і звукорежисер, а у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра – від 2017 року.
Лауреат премій «Київська Пектораль»:
у номінації за кращу музичну концепцію вистави «Наше містечко» за п’єсою Т. Вайлдера (2015),
як композитор був номінантом за краще музичне оформлення вистави «Всі миші люблять сир» за казкою О. Сенатович (2016).
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.
